Суспільство, яке переросло свою державу
Колонка друга з трилогії до тридцять п'ятої річниці незалежності України
У природі є одне явище, про існування якого я дізнався вже у дорослому віці і яке затягує мене щоразу, коли я його бачу, як щось дуже важливе. Це мурмурація. Тисячі шпаків, що летять одним живим тілом, розгортаються, стискаються, змінюють напрям за частку секунди, і в цій зграї немає диригента, немає штабу, немає жодного птаха, який знав би план усього польоту.
Кожен шпак тримає зв'язок лише з шістьма-сімома сусідами — і цього цілком вистачає, щоб тисячі рухалися як ціле. Орнітологи витратили десятиліття, аби зрозуміти, що узгодженість такого порядку не потребує центру. Їй потрібні лише прості спільні правила і абсолютна довіра до найближчих.
Цього літа я побачив мурмурацію на нашій мапі. Півтора десятка міст, зібраних в одну годину, о дев'ятій ранку — Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, до Луцька й Чернівців. Без штабів, бюджетів, партій, без жодного офісу, який щось узгоджує. Держава готує таку логістику місяцями, збирає наради, зриває терміни й звітує про виконане на сорок відсотків. Суспільство зробило це між вечерею і сніданком.
І варто дуже свідомо дати назву цьому стану: за дванадцять років великої війни українське суспільство пройшло еволюцію, якої не пройшла — не встигла пройти — українська держава. Утворився розрив швидкостей, і саме цей розрив, а не корупція, не кадри і не чергова ротація уряду, є головним політичним фактом тридцять п'ятого року незалежності.
Але тут треба бути справедливим, бо держава ці дванадцять років не лежала нерухомо. Вона виповзала з хватки авторитарного правління, яке ледь її не задушило, і, ще не одужавши від однієї хвороби, вчилася ходити заново: віддала громадам гроші й повноваження. І саме ця децентралізація потім, у двадцять другому, тримала міста, коли столичні кабінети мовчали; збудувала прозорі закупівлі, вичистила банківську систему, під тиском вулиці й партнерів звела антикорупційну інфраструктуру, перебудувала армію настільки, що наступна навала зустріла вже не ту країну, що у чотирнадцятому.
А потім накотила друга хвороба — популізм, який пообіцяв, що складне буває простим, і ледь не втопив недолікованого. І лише прийнявши в себе суспільство — його волонтерів, його мережі, його самоорганізацію — держава вистояла, і тепер знову, в судомах, намагається наздогнати тих, кого мала б вести.
Придивіться до малюнка цього руху, бо він важливіший за окремі його епізоди. Палеонтолог Стівен Джей Гулд свого часу підірвав уявлення про еволюцію як про плавний поступ, показавши на викопному матеріалі зовсім інший ритм, а саме переривчасту рівновагу.
За його дослідженнями, види живуть довгими епохами застою, майже не змінюючись, а потім, під тиском катастрофи, проходять вибухову перебудову за геологічно миттєвий час, і знову застигають до наступного струсу.
Українська держава еволюціонує точнісінько за Гулдом. Кожен її великий крок за ці дванадцять років зроблений не з власної політичної волі, а у вибуху, під тиском: Майдану, фронту, партнерів, катастрофи. А суспільство еволюціонує за іншою моделлю — безперервно, щодня, знизу, дрібними ітераціями, бо його вчителем є саме життя і ціна помилки в ньому вимірюється не рейтингом. Так, можна посперечатися, що основу в цьому повсякденні задають ті ж самі великі події, але відлуння цього ритму та коливання не загасають ні на мить.
Читайте також першу колонку з трилогії до тридцять п'ятої річниці Незалежності України: Дві сили. Хто насправді вибудовував Незалежність
І з цих двох ритмів складається цикл, який ми прожили вже двічі й в третій фазі якого перебуваємо зараз. У момент кризи держава відкривається (їй просто нікуди подітися) і всмоктує енергію та вектор суспільства:
- у чотирнадцятому році волонтери заходили в міністерства, добровольці ставали армією, активісти писали реформи;
- у двадцять другому тероборона стала поруч із Генштабом, волонтерська логістика — поруч із державною, і цей союз, найчистіший за чотириста років, урятував країну.
А коли гострота спадає, вертикаль твердне назад, зв'язок рветься, кабінети зачиняються, і держава знову дрейфує — іноді просто повільно, а іноді в хибний бік: до керованості замість спроможності, до клапанів замість лікування, до обшуків без ухвали суду в оборонних виробників і команди "на колени", яка лунає мовою окупанта в домі людини, що озброює нашу армію.
Держава, яка в кризу живиться енергією суспільства, у спокої перестає його чути — ось повний малюнок, і саме він, а не окремі персоналії, відтворюється при будь-яких прізвищах.
Чому вертикаль не може інакше, пояснює не публіцистика, а математика.
Кібернетик Вільям Росс Ешбі ще в п'ятдесятих сформулював закон необхідного різноманіття: система керування мусить мати внутрішнє різноманіття не менше, ніж середовище, яким керує.
Війна, технологічна революція, мільйони людей у русі — середовище безпрецедентної складності; вертикаль з однією точкою ухвалення рішень має різноманіття однієї точки. Вона не впорається не тому, що в ній погані люди, а тому, що це неможливо арифметично — і суспільство, яке цю арифметику відчуло шкірою, зробило єдине раціональне: наростило власне різноманіття і перестало чекати.
- Воно навчилося збирати гроші на батальйон швидше, ніж міністерство погоджує службову записку;
- Виробляти дрони, на які стоїть черга союзників, у цехах, до яких держава приходить хіба що з обшуком;
- Вивозити людей з-під обстрілів, добудовувати школи, тримати шпиталі, вчити операторів, писати софт для артилерії — і все це горизонтальними мережами, у яких рішення ухвалюється там, де є інформація, а не там, де є посада.
Елінор Остром, єдина жінка, що отримала Нобеля з економіки, все життя доводила те, у що її колеги відмовлялися вірити: спільноти здатні самостійно, без держави і без приватизатора, управляти спільним ресурсом, якщо мають право самі писати свої правила і самі стежити за їх дотриманням.
Українська самоорганізація дванадцяти воєнних років це, можливо, наймасштабніший польовий експеримент на підтвердження Остром за все двадцять перше століття, і мене не полишає гірка іронія: світова наука вже дала цьому явищу Нобеля, а власна держава досі бачить у ньому передусім податкову базу, поле для перевірок і загрозу керованості.
Можливо, ви помітили, що до цього місця колонка небезпечно схожа на пісню про добрий народ і погану державу. Але це неправда. Розрив швидкостей сам по собі не є добром. Суспільство, яке переросло свою державу, не отримує автоматично квиток у краще майбутнє — воно отримує розвилку, і обидва її річищі ми бачили цього літа на власні очі, з різницею в кілька тижнів.
Перше річище — це Сихів.
Та сама горизонтальна енергія, та сама швидкість самоорганізації, той самий принцип "не чекати держави" — спрямовані у самосуд: натовп, що перекидає машину, і паралельні "трибунали", що знаходять винних швидше за слідство. Це вольниця, яка сідає на вакантне місце арбітра, і куди веде цей сюжет, я вже писав — він датований дев'ятнадцятим роком.
Друге річище — це площі о дев'ятій ранку.
Та сама енергія, спрямована у форму: мирний характер, який тримають самі учасники, картонки замість каміння, жодного перекинутого авто за всі тижні, самодисципліна, що не потребує поліціянта.
Історик і соціолог Чарльз Тіллі називав це репертуарами колективної дії — набором форм протесту, які суспільство виробляє, вдосконалює і передає далі, як ремесло передають з рук у руки; і на наших очах покоління, що виходило з картонками вперше рік тому, вже передає це ремесло наступним: де збиратися, як формулювати, як не дати себе використати, як лишитися мирними, коли поруч провокують.
А Джин Шарп, чиї праці про ненасильницький спротив читали організатори половини успішних революцій останнього півстоліття, довів емпірично те, що звучить як парадокс: дисциплінована відмова від насильства — не слабкість і не мораль для слабких, а стратегічно найсильніша зброя проти вертикалі, бо вона позбавляє силу приводу і забирає в неї глядачів.
Сихів і площа — це не різні суспільства і не різні люди. Це одна й та сама сила, розведена на два річища, і різниця між ними — не в енергії, а в наявності берегів: правил, які спільнота накладає сама на себе, форми, яку порив собі обирає. Вольниця з берегами стає рухом. Вольниця без берегів стає натовпом.
І тому питання тридцять п'ятої річниці звучить не так, як його звикли ставити. Не "чи сильне наше суспільство" — на це війна відповіла вичерпно. І навіть не "чи наздожене держава" — бо за Гулдом вона рухається лише стрибками, і чекати від неї безперервності означає не розуміти її природи. Питання звучить так:
Чи можна перетворити зв'язок, який досі вмикається тільки катастрофою, на зв'язок постійний — на контури, якими енергія суспільства заходить у державу щодня, а не раз на десятиліття через розкриті кризою двері.
Бо цикл, у якому держава чує людей лише тоді, коли горить, має вбудований лічильник: кожна наступна пожежа мусить бути більшою за попередню, щоб двері знову відчинилися. А демпфер війни, який зараз тримає нас разом, не вічний, і рахунки, які пред'являть після нього, я вже описував у колонці про репетицію.
Зграя шпаків, з якої я почав, тримається двома речами — простими спільними правилами й довірою до найближчих. Друге в нас уже є, і воно виборене такою ціною, що його не скасує жодна вертикаль. Перше — правила, спільні для зграї і для землі, над якою вона летить, — ще належить написати.
Про цей договір — про те, з чого він складається і чому саме він є справжнім змістом слова "незалежність", — третя, остання колонка.
Денис Блощинський