Незалежність "для". Договір тридцять шостого року

Колонка третя, завершальна, з трилогії до тридцять п'ятої річниці незалежності України

Людині, яка народилася двадцять четвертого серпня дев'яносто першого року, сьогодні виповнюється тридцять п'ять. Вона ніколи не тримала в руках радянського паспорта, не стояла в черзі за талонами, не вчила напам'ять чужих столиць як своїх. Імперія для неї — не біографія, а історія: те, про що розповідали батьки, і те, що прилетіло ракетою у її власне місто.

Ціле покоління прожило всю незалежність від першого дня — і саме на цьому поколінні найкраще видно, що зі словом "незалежність" за тридцять п'ять років сталося щось важливе, чого ми не встигли обговорити.

Психоаналітик і філософ Еріх Фромм, який дивився на злам Європи тридцятих зсередини і встиг утекти від нього через океан, розрізняв дві свободи, які ми вперто плутаємо: свободу "від" і свободу "для". Свобода "від" — це розірвані кайдани: від пана, від імперії, від чужої вертикалі, яка пише тобі призначення твого життя. Вона п'янка, вона священна, за неї вмирають — але вона порожня, якщо за нею не настає друга: свобода "для", тобто здатність самому бути автором — свого устрою, своїх правил, свого спільного дому. І Фромм показав страшне: народи, які здобули першу свободу і не впоралися з другою, тікають від неї — назад у підданство, у вождя, у чужу тверду руку, бо авторство виявляється важчим за кайдани.

Перші тридцять п'ять років ми будували незалежність "від". Це була чесна, кривава, ще не завершена робота: від Москви, від імперської граматики, від права сусіда вирішувати, чи маємо ми право існувати окремо. Війна, яка триває, — останній і найстрашніший розділ саме цієї роботи. Але дата, кругла, як вік зрілості, дозволяє нарешті вимовити вголос: незалежність від — не мета, а передумова. Як кажуть математики, необхідна, але недостатня умова. Метою завжди була незалежність "для". І от з нею у нас справи значно складніші, ніж із першою.

Історик понять Райнгарт Козеллек описував людину нового часу як розтягнуту між двома берегами — простором досвіду, тобто всім, що з нею вже було, і горизонтом очікування, тобто тим, чого вона чекає попереду; і додавав спостереження, яке багато пояснює у нашому сьогоденні: коли ці береги розходяться надто далеко, коли досвід більше нічого не підказує про майбутнє, суспільство втрачає мову для розмови про завтра.

Наш простір досвіду — це імперія, спротив, виживання, війна. Наш горизонт очікування — це здебільшого такий собі туман, у якому видно лише "перемогу" без змісту і "відбудову" без креслень. Ми блискуче навчилися говорити про те, від чого ми незалежні. І ми досі затинаємося, коли треба сказати, для чого.

Спробую запропонувати відповідь, не як гасло, а як конструкцію. Незалежність для — це право і спроможність укласти три договори, які досі лишаються неукладеними, і кожен із яких я вже розбирав окремо впродовж цього літа; настав час скласти їх докупи.

Перший договір — між людиною і державою.

Я писав про нього після Сихова: мобілізація, податки, сама лояльність громадянина тримаються не на примусі, а на умовній згоді, у якої три опори — чесно розподілений тягар, дотримане державою слово і гідність того, хто вже заплатив: воїн, який не побирається на власний протез, родина, яка не збирає підписи, щоб державі не було шкода ордена. Цей договір сьогодні розірваний, і зшивати його має бути перший обов'язок того, хто сильніший у парі. А сильнішою досі є держава.

Другий договір — між двома нашими силами, Степом і Республікою, вольницею і формою.

Про нього була перша колонка цієї трилогії: імперія перемагала нас щоразу, коли ці двоє воювали між собою, і відступала, коли вони укладали союз, — і двадцять другий рік, найчистіший союз за чотириста років, просто зараз тріщить по швах, а історія тримає напоготові сценарій дев'ятнадцятого. Написати цим двом силам спільну конституцію — так, як розбиті люди Степу написали її собі в Бендерах, обмеживши в ній передусім самих себе, — це другий пункт порядку денного.

Читайте також колонку першу з трилогії до тридцять п'ятої річниці незалежності України: Дві сили. Хто насправді вибудовував Незалежність

Третій договір для мене однозначно найважливіший.

Це договір держави з тим у людині, що не піддається обліку. Я називаю це "ще" — надлишок понад необхідне, той зайвий жест, та ініціатива, те горіння, якого немає в жодній посадовій інструкції і яке неможливо ані наказати, ані закупити, а можна лише вможливити або вбити. Уся наша воєнна стійкість (волонтерство, винахідництво, самоорганізація, готовність робити більше, ніж вимагає обов'язок), зроблена з цього надлишку. І держава, яка бачить у людині лише облікову одиницю (придатну чи непридатну, заброньовану чи ні), щодня цей надлишок витрачає, як спадкоємець, що палить бібліотеку, аби зігрітися.

Договір третій звучить просто: держава наступного циклу не та, що вимагає від людей надзусиль, а та, що перестає їх, ці надзусилля, цей надлишок нищити.

Філософ Чарльз Тейлор називає соціальними уявленнями той глибинний шар, на якому суспільство тримає образ самого себе — не теорії еліт, а розлите в мільйонах голів розуміння, як ми живемо разом, що нормально, що можливо і що має значення; і доводить, що великі трансформації відбуваються не тоді, коли змінюють закони, а тоді, коли зсувається цей шар. Три договори, про які я пишу, — це і є спроба назвати такий зсув:

• від країни, яка уявляє себе фортецею в облозі, до країни, яка уявляє себе спільною справою;
• від незалежності як стіни — до незалежності як майстерні.

Читайте також колонку другу з трилогії до тридцять п'ятої річниці незалежності України: Суспільство, яке переросло свою державу

І тут важливо сказати про пастку, в яку ми вже одного разу потрапили. Авторство не можна делегувати. Тридцять п'ять років ми періодично шукали того, хто напише нашу свободу для нас — месію, реформатора, міністра з надлюдськими повноваженнями, міжнародного партнера з правильними методичками, і щоразу дивувалися, що написане чужою рукою не тримається.

Григорій Сковорода, найвільніша людина нашої історії, який утік від усіх кар'єр імперії і якого імперія так і не спіймала, лишив нам слово, що важить більше за томи інституційної теорії, — сродність: праця, що збігається з тим, хто її робить, і тому перестає бути тягарем.

Сродність не буває колективною абстракцією. Вона трапляється тільки в конкретній людині, яка знайшла своє місце в спільній справі — своє, а не призначене згори. Країна, збудована на сродності мільйонів, і країна, збудована на обліку мільйонів, — це дві різні країни, навіть якщо в них однакові кордони й однаковий прапор.

Людина, яка народилася двадцять четвертого серпня дев'яносто першого, сьогодні святкує тридцять п'ять. У багатьох культурах це вік, коли остаточно перестають пояснювати себе батьками — їхніми травмами, їхніми боргами, їхніми недоданими можливостями. Не тому, що батьки перестали важити, а тому, що відповідальність за подальший сюжет переходить до того, хто живе. Нашій незалежності сьогодні рівно стільки ж.

Вік, коли пояснювати себе імперією — її злочинами, її спадком, її тінню — уже можна, але вже не варто. Далі буде або авторство, або нічого. І це, якщо чесно, найкраща новина з усіх можливих: бо вперше за чотириста років обидві наші сили живі, зброя в наших руках, і перо — теж у наших.

З тридцять п'ятим Днем Незалежності нас. Бажаю нам всім, щоб у ньому нарешті почали переважувати розмови та справи про "Незалежність "для"".

Денис Блощинський