Софійність як світоглядна основа національної стійкості

Ми багато говоримо про українську стійкість і маємо для цього всі підстави.

Україна переживає війну такого масштабу, який для більшості європейських суспільств донедавна здавався неможливим. Ракетні удари, зруйнована інфраструктура, окупація територій, мільйони переміщених осіб, постійний інформаційний та психологічний тиск. Але держава продовжує функціонувати, міста живуть, бізнес працює, діти навчаються, люди розвивають мережеві (горизонтальні) зв'язки і допомагають армії і один одному. Ми називаємо це стійкістю. Але звідки вона береться? Це питання значно складніше, ніж здається.

На початку XXI століття у світі почало змінюватися саме розуміння безпеки. Поступово до звичної логіки security як захисту від загроз додалася логіка resilience – стійкості. Причина проста: сучасний світ став занадто складним, щоб можна було передбачити всі загрози і захиститися від кожної з них, таких як кібератаки, пандемії, тероризм, кліматичні катастрофи, гібридні війни, інформаційні операції, удари по критичній інфраструктурі. Неможливо побудувати державу–фортецю, до якої ніколи не долетить ракета, не проникне дезінформація, не прийде економічна криза і не станеться технологічний збій.

Тому змінилося саме питання. Не лише: як не допустити удару, а й: що ми робимо, коли удар уже стався? Чи продовжують працювати інституції? Чи не розпадається суспільство? Чи здатні люди діяти разом? Чи зберігається довіра? Чи можемо ми адаптуватися? І головне – чи залишаємося ми після пережитої кризи собою? Саме в цьому і зосереджена логіка стійкості.

Але стійкість – це не тільки бетон і генератори. Коли говорять про національну стійкість, найчастіше згадують державні інституції, економіку, армію, енергетику, критичну інфраструктуру, запаси та системи управління. Усе це справді критично важливо. Але український досвід показав дещо більше: енергосистема може бути пошкоджена, але люди відкривають пункти обігріву, інституції держави можуть не встигати реагувати на військові потреби, але з'являються волонтерські мережі, мільйони людей можуть опинитися далеко від дому, але продовжують відчувати зв'язок зі своєю державою.

І тоді виникає питання: що тримає суспільство разом, коли звичний порядок руйнується? Саме тут закінчується розмова лише про інституції й починається розмова про культуру, цінності та спосіб мислення.

Насправді, національна стійкість виникає з одного боку як результат ефективної діяльності державних інституцій та військової спроможності, а з іншого – як фундамент певного типу культури мислення та дії. Для України таким фундаментом стала наша софійність. Слово "софійність" може здатися надто філософським для розмови про національну стійкість та безпеку. Насправді все навпаки.

Софійність не новий термін. Його коріння сягає античної традиції, християнської філософії, культури Київської Русі. В українській інтелектуальній традиції його осмислювали Сергій Кримський, Мирослав Попович, Вілен Горський та інші українські філософи. Сьогодні до цього поняття повертаються Андрій Зелінський, Олександр Філоненко, Наталія Кривда, отець Георгій Коваленко та інші українські інтелектуали. Але якщо винести за дужки складну філософську історію, залишається доволі зрозуміла річ.

Софійність – це здатність жити і діяти мудро у складному світі. Не спрощувати світ до чорного і білого, коли він значно складніший, поєднувати свободу з відповідальністю, власну ідентичність із відкритістю до іншого, пам'ять зі здатністю змінюватися, індивідуальність зі співбуттям. І саме тут софійність несподівано виходить із кабінету філософа у безпекове повсякдення.

Що робить суспільство стійким? Очевидно, не сама наявність певних цінностей. Важливо, як ми їх практикуємо, як вони перетворюються на нашу поведінку. Так мудрість дає здатність працювати зі складністю, а отже, адаптуватися; відповідальність перетворюється на готовність не чекати, поки "хтось вирішить", а отже, на самоорганізацію; свобода створює людину, здатну самостійно ухвалювати рішення, і стає основою суспільної суб'єктності; співбуття створює горизонтальні зв'язки, а вони формують довіру і солідарність; пам'ять забезпечує культурну тяглість, тобто стійкість ідентичності; творчість дозволяє знаходити рішення там, де готових інструкцій просто немає.

Це дуже схоже на те, що Україна робить протягом років великої війни. Можливо, тому українську стійкість не варто пояснювати тільки кількістю генераторів, запасами пального, якістю державного управління чи навіть силою армії. Під усім цим існує ще один шар – світоглядний. Це наш світоглядний капітал стійкості. Це накопичені поколіннями цінності, смисли, способи взаємодії та уявлення про світ, які в критичний момент дозволяють суспільству не розпастися, самоорганізуватися і продовжувати діяти. Для України однією з форм такого світоглядного капіталу може бути саме софійність.

Тут є ще одна важлива річ. Ми часто уявляємо стійкість як здатність після удару повернутися до попереднього стану. Умовно: світло вимкнули – ми його відновили, міст зруйнували – ми його відбудували. Але для суспільства цього недостатньо, після великих потрясінь повернутися у точку "до" часто просто неможливо. Україна після цієї війни не буде Україною 2014 чи 2021 року. І не повинна нею бути. Тому справжня стійкість це не здатність залишатися незмінними, це здатність змінюватися, не втрачаючи себе.

Ось тут софійність набуває особливого значення. Вона дозволяє поєднати те, що на перший погляд суперечить одне одному: адаптацію і тяглість, зміни й пам'ять, відкритість і власну ідентичність, свободу і відповідальність. І це вже безпосередньо стосується національної безпеки. Бо сучасна війна точиться не тільки за територію, Росія намагається знищити не лише українські міста, інфраструктуру чи військовий потенціал, вона намагається зруйнувати саму українську суб'єктність, переконати українців, що вони не здатні на власну державу, що українська культура, історія другорядні, що спротив безглуздий, що майбутнє визначається не нами. Тому мішенню сучасної війни стають пам'ять, ідентичність, довіра, суспільна згуртованість та уявлення людей про майбутнє.

Крім кордонів та територій ми захищаємо здатність суспільства залишатися автором власної картини світу. У цьому сенсі софійність стає безпековою категорією. Не тому, що філософія може замінити армію, ППО чи сильні державні інституції. Звісно, не може. А тому, що навіть найсильніші інституції потребують суспільства, яке розуміє, що саме воно захищає і заради чого.

Зв'язок між поняттями софійності та безпеки можна описати доволі просто: софійність формує світоглядний капітал народу, підтримує цінності, пам'ять, відповідальність, довіру, здатність до співдії. На їхній основі виникають солідарність, самоорганізація та суспільна згуртованість. Все це підсилює національну стійкість та українську суб'єктність. Бо нація може фізично вижити, але втратити здатність визначати власне майбутнє, держава може зберегти кордони, але її мешканці будуть жити в чужій смисловій системі координат.

Але стійкість не може бути самоціллю, її сенс у збереженні здатності бути суб'єктом, змінюватися, не перестаючи бути собою.

Можливо, тому українську стійкість варто вимірювати не лише тим, скільки ударів ми здатні витримати і як швидко можемо відбудувати зруйноване, є більш складніший критерій – чи залишаємося ми після всього пережитого авторами свого буття? Бо справжня стійкість це здатність пройти крізь зміни, втрати і випробування, стати іншими, і водночас, не перестати бути собою.

Наше сьогодення змушує нас ширше подивитися на поняття національної стійкості. Ми живимо в часи найсучаснішого прочитання давньої ідеї софійності.

Рена Марутян, директорка Інститут національної стійкості та безпеки, професорка КНУ імені Тараса Шевченка