Червона книга під колесами. Що відбувається на будівництві першого вітропарку в Українських Карпатах
На полонині Руній індустріальне будівництво зіштовхнулося із природоохоронним законодавством навесні 2025 року: тоді почали прокладати дорогу через праліс і заливати фундаменти під вітроустановки. Нині дорога від селища Жденієво, яка веде на полонину, дозволяє дістатися сюди навіть легковиком за пів години. Тут триває будівництво вітропарку, монтують перші вітряки.
Фундаменти під них залили торік без висновку оцінки впливу на довкілля (ОВД), скориставшись дозволом Держінспекції архітектури й містобудування (ДІАМ), який казав, що фундамент не є частиною вітряка, а отже такий документ на нього не потрібен. Але вже взимку 2026 року профільне міністерство надало проєктові вітропарку на Руній позитивний висновок ОВД, тож будівництво йде повним ходом. Девелопер заявляє про плани добудувати його і підключити до електромереж наступного, 2027-го року.
Загалом на Закарпатті планують встановити до трьох сотень вітроустановок на різних хребтах. Завод, який виготовляє турбіни та комплектуючі до ВЕУ (вітрова енергетична установка – УП), релокувався в регіон із початком повномасштабної війни із Краматорська. Нині він розгорнув потужності й працює в Перечині, докорінно змінюючи маленьке прикордонне містечко та пропонуючи найбільші в регіоні зарплати (в середньому 35–40 тисяч гривень на місяць).
Треба сказати, що пропоновані проєкти ТОВ "УК Вітряні парки України" з розбудови вітроенергетики на Закарпатті радо сприймають місцеві тергромади. Вони переважно гірські, а отже, небагаті, й інвестор, який обіцяє розбудувати тут інфраструктуру та ще й надалі відраховувати 3% від прибутку з вироблення електроенергії в місцевий бюджет, є дуже бажаним. Тому на слуханнях, що передують початку таких проєктів, представники громад завжди голосують за них більшістю голосів – під протести екологів і громадських активістів.
Так було в Тур'є-Реметівській ТГ, яка вже почала отримувати податки в свій бюджет від вітропарку на полонині Руні; у Жденіївській, яка очікує таких же надходжень від ймовірного майбутнього вітропарку на полонині Гострій та Вододільному хребті; та Усть-Чорнянській, яка не проти вітропарку на Свидовці.
Власне, на Закарпатті після початку повномасштабного вторгнення перший вітропарк збудували та запустили в Нижніх воротах: кілька десятків вітряків нині видно з траси Київ-Чоп, перші ВЕУ в цьому вітропарку запустили в 2024 році. Нині там працює 16 вітротурбін з потужністю 80,8 МВт. А місцева громада за 8 місяців цього року отримала від ТОВ "УК "Вітропарки України" податків на 18,7 мільйона гривень, плюс додатково 11,5 мільйона гривень від продажу електроенергії.
Проте Нижньоворітський вітропарк побудували на раніше вже забруднених антропогенною діяльністю землях. Всі інші проєкти, які плануються на полонинах, зведуть на "чистих" гірських хребтах. Деякі з них, як Руна та Свидовець, узагалі є кандидатами до Смарагдової мережі (це означає, що тут збережене цінне природне біорізноманіття).
Нещодавно в рамках першого саміту "Карпатської вісімки" президент Зеленський запропонував створити Карпатський вітроенергетичний кластер потужністю 1,5 ГВт, що передбачає встановлення 300 вітроустановок на Закарпатті.
На нині вже індустріалізованій Руні, яка, очевидно, тепер так і не ввійде до Смарагдової мережі, зокрема, працюватимуть 30 вітроустановок. Наразі тут монтують перші три ВЕУ.
"Українська правда" розповідає, що зараз відбувається на полонині: як науковці знаходять червонокнижні види буквально під колесами вантажівок та що про це каже забудовник.
Індикатори цінності
На полонину добираємося лісовою дорогою від селища Жденієво. Це та сама, за прокладання якої через праліс Ужгородського надлісництва Ужгородська окружна прокуратура порушила справу, а нині через суд вимагає скасувати лісорубний квиток і визнати вирубку протиправною. Загалом, із Жденієва через лісництво та праліс до полонини цим шляхом можна дістатися хвилин за 20.
Дорога широка, добротна – зовсім не схожа на пересічну лісову: з вибоїнами та коліями від важкого транспорту. Тут спокійно роз'їжджаються дві вантажівки, і навіть встановлені дорожні знаки: трикутнички, що попереджають про повороти, та відбійники. Де-не-де на поворотах – склади зрубаного лісу, який згодиться комусь на дрова. Ще не знайшли часу звезти його донизу в село. Не секрет, що в Карпатському регіоні самі дрова коштують набагато дешевше за вартість їхньої доставки до замовника.
Ми паркуємось у першій кишені цієї дороги на краєчку полонини. Маємо спуститися на понад 100 метрів нижче, до пралісу. Нас проводить виконувач обов'язків керівника напряму "Ліси" WWF-Україна, біолог, природоохоронець і фотограф Михайло Богомаз.
– Ми знаходимося в пралісі – за описами це старовіковий буково-яворовий ліс. Ми дійсно можемо бачити тут старі буки та явори, їм понад 100, деяким 150 років. Цей ліс отримав статус пралісу в 2011 році одним із перших у країні, як тільки була започаткована процедура створення пралісів та квазіпралісів. І у нього все було прекрасно до 2024 року, коли тут почалася реалізація проєкту вітропарку на полонині Руні.
Власне, для того, аби могти втілити проєкт, і була прокладена ця дорога. На жаль, вона пройшла пралісом. Тут була вирубана частина дерев. Згідно з режимом пралісу, тут заборонені рубки та будь-яка господарська діяльність, тут можна ходити, збирати гриби-ягоди, проводити наукові дослідження, вивчати цінні види, – каже Богомаз.
Для підтвердження цінності цієї території він показує на стовбур старого бука одразу ж при дорозі.
– На ньому росте лобарія легеневоподібна – червонокнижний вид, індикатор цінності системи, – додає він.
Індикатор цінності геть у пилюці.
Тут усе вкрите пилюкою – метрів на 30 від дороги вглиб лісу: листки на підліску та деревах, стовбури, трава та рослини. Рух на дорозі справді активний: триває будівництво вітропарку, тож вантажівки шмигають вгору-вниз постійно. Ми перебуваємо в цій точці приблизно з пів години і зустрічаємо до 10 вантажівок. За цей час самі вкриваємось пилюкою, яку здіймають колеса – через сухість повітря (на Закарпатті триває засуха – УП) тут важко дихати.
Питаю Михайла Богомаза, чи втратив цей праліс свій статус, адже систему було пошкоджено.
– Ні, якщо ділянку визнано пралісом, це безповоротний процес. Праворуч та ліворуч від дороги ліс абсолютно відповідає вимогам пралісу, тут є старовікові дерева, є мертва деревина, цінні види серед рослин та тварин. Тому парадоксально, але де-юре ця дорога – також праліс.
Коли її будували, Ужгородське надлісництво начебто "загубило" документи про те, що ця ділянка лісу є пралісом. Наразі йде оновлення лісової документації по ній. Ну і є рішення Восьмого апеляційного суду, що лісорубний квиток, який виписали на рубку дерев під цю ділянку для дороги, був незаконний – справа про це зараз знаходиться у Верховному суді.
Михайло веде нас на кількадесят метрів далі, до поваленого трухлявого дерева. Як відомо, в таких екосистемах, як праліс, мертва деревина – гуртожиток для багатьох видів.
Він відриває шматок кори – за задумом там повинен мешкати равлик пралісниця. Це різновид дрібних наземних молюсків, вони є типовими мешканцями пралісів і занесені до Червоної книги. Сірувато-коричнева пралісниця тріумфує перед нашими камерами, доводячи всім, що вона тут є і це – її дім.
Науковець акцентує, що її присутність – ще одне підтвердження того, що навколо є цінна екосистема, яка існувала тут багато сотень років.
– Це індикатор цінності території, так як і лоберія та старовікові буки й клени–явори, – додає Михайло.
"Розрита могила" чи нова туристична локація?
Повертаємось на дорогу – ту, що була прокладена крізь праліс попри всі обмеження. До вантажівок тепер додаються легкові автівки. На полонині також рух: "УАЗики" забирають урожай від збиральників яфин і брусниці: триває сезон. Шуму й пилу навколо більшає.
– Таке враження, що ми на трасі, тут не вистачає лише дорожньої розмітки і твердого покриття, – зауважує ветеран, кандидат біологічних наук Андрій Тупіков.
Він – той самий науковець, який створив петицію до президента України, котру спочатку не хотіли реєструвати, і таки з четвертого разу в березні опублікували (після звернення автора до омбудсмана). Петиція, зрештою, за кілька днів набрала більшу кількість голосів, ніж було необхідно, – понад 26 тисяч.
У ній Андрій Тупіков закликав президента подати до Верховної Ради законопроєкт про посилений захист Карпат, який би забезпечив встановлення особливих умов сталого розвитку Карпатського регіону для збереження унікальних природних комплексів, ландшафтів і культурної спадщини та заборонив суцільні рубки лісу. А також – обмежив масштабне будівництво на висотах понад 1000 метрів.
Одним із ключових інструментів захисту регіону Тупіков називав створення та розширення природоохоронних територій. Йдеться про перспективу створення заказників і нацпарків у зонах, яким наразі загрожує забудова вітропарками. Зокрема, заказників "Вільний Свидовець", "Полонина Гостра", "Полонина Красна", "Полонина Апецька", "Полонина Бичків", "Лютянська Голиця", "Верховинський вододільний хребет", а також національних природних парків "Величні Карпати" та "Верховинський". Відповідні клопотання подані до профільного міністерства та перебувають на розгляді.
Зрештою, президент Володимир Зеленський у своїй відповіді Тупікову на його петицію зазначив, що перенаправив вимоги петиції до Кабінету міністрів для детального опрацювання та підготовки відповідних нормативно-правових рішень.
Ми зупиняємося вже на полонині – знову знаходимо зручний з'їзд-кишеню із полонинського хайвею. Ця дорога з терасами, трубами, які стирчать з неї, з будівельним сміттям на узбіччях, купами щебеню та відсіву вражає: полонина Руна схожа на розриту могилу.
Колеги з камерами йдуть ближче до будівельних майданчиків знімати вітряки. На Руній встановлюють перші три ВЕУ, їх домонтовують. Нижче в селі та по трасі Київ – Чоп можна побачити склади з комплектуючими, які виготовляють на релокованому на Закарпаття заводі й згодом підвозять безпосередньо на місця збору вітроустановок (вони тут заввишки від 100 до 150 метрів).
Тупіков каже, що відтоді, як Міндовкілля видало позитивний висновок ОВД вітропарку на Руні, він із колегами здійснив кілька моніторингових візитів сюди. Вони хотіли перевірити, чи справді на місці будівництва першого вітропарку у високогір'ї Українських Карпат немає оселищ червонокнижних.
– Весною у лісах попри дорогу повно білоцвіту, тобто вона буквально прокладена по Червоній книзі України. На самій полонині ми також виявили на місцях планованої закладки одного з фундаментів під ВЕУ, на чорничнику, червонокнижні рослини, зокрема лілії лісові. Нарахували 11 рослин, зафіксували це оселище. Загалом за 4 виїзди сюди протягом квітня – червня 2026 року ми знайшли на місцях планованих фундаментів кілька оселищ червонокнижних видів.
Чому ми це робимо? Тому що нам дивно – як науковці, які вивчали полонину для звіту ОВД, написали, що червонокнижних тут немає, а ми приходимо, знаходимо та фіксуємо їх. І готові показувати це громадськості, – каже Тупіков.
Він наголошує: захист природи декларує євроінтеграційні наміри України.
– Ми робимо реформи, адаптуємо законодавство, але достатньо просто виїхати з кабінетів профільних чиновників, як бачиш, що все це пусті слова. Чи була достатньо захищена ця територія? Так. У нашому правовому полі вже достатньо запобіжників: просто відкриваємо Закон "Про Червону книгу України". Якщо б виконали норми цього закону, тут вітропарку б не було. А виходить, що закони та конвенції в Україні діють декларативно.
"Какой здесь чістий воздух!"
Тим часом, поруч із дорогою на розлогих яфинниках полонини Руни збирають дикороси місцеві жителі – це завжди був і є добрий заробіток для них. За кіло яфин чи ґоґодз на пунктах прийому тут же на полонині людям дають від 300 гривень. Погнувши спини в сезон на високогір'ї, можна добре заробити – тож закарпатці працюють на полоні родинами. Під час престуру ми бачимо жінок із підлітками, очевидно, їхніми дітьми.
Нова дорога розграфила полонину на зони: ось недоторкані яфинники, ось – території вітропарку, індустріальна зона. Втім, якихось огороджень чи обмежень в русі полониною через будівництво вітропарку ми наразі не помітили, можливо, такі будуть згодом. Та й, авжеж, збирачі не ходять попід кранами, що монтують ВЕСи – їм це не цікаво. Їм цікаві ягоди – а широка дорога та будмайданчики відбирають у них корисну площу. Тому збирачі з певним острахом поглядають на вітряки, що займають тут все більшу площу, й висловлюють побоювання, що яфини на Руній більше не родитимуть.
Треба сказати, що полонинський хайвей відкрив на Руну рух значно більшій кількості людей, ніж це було дотепер. Досі сюди можна було заїхати позашляховиком по старій радянській бетонці (на Руній раніше була військова радянська база – УП). Також тут на повну каталися любителі драйву на мотоциклах-ендуро та квадроциклах.
А тепер високогір'я стало доступним звичайним легковикам – ми, зокрема, за годину перебування на полонині зауважуємо тут сірий Daewoo Lanos на закарпатських номерах та чорний Volkswagen на харківських. Це будень; впевнена, що на вихідні за доброї погоди туристів тут набагато більше. Траса Київ – Чоп недалеко звідси, звертаєш з неї – і за пів години ти вже на полонині.
Пасажири на "Фольксвагені" тут очевидні туристи. Вони паркуються, з машини виходять тато, мама і донька.
– Какой здесь чістий водздух! – каже мамі дівчинка років 12-ти, виходячи з автівки на трасу, де все в пилюці від руху машин (на полонині до вантажівок додається ще рух заготівельників ягід).
Ми здивовано переглядаємось, а туристи йдуть робити свої перші знімки в горах…
"Відчуваю себе Дон Кіхотом"
Поки колеги знимкують перші вітряки на Руні, питаю Тупікова, чи не відчуває він себе умовним Дон Кіхотом у боротьбі з цими вітряками.
– Я природоохоронною діяльністю займався ще до повномасштабної війни, тобто це не є для мене якийсь новий виклик. Але тут – так, я відчуваю себе Дон Кіхотом. Утім, я не сам у цій боротьбі – є група небайдужих людей, є громадські організації, які чинять спротив, це спільні зусилля.
Знаєте, на війні я бачив, як, вибачте, пі*ари знищують нашу природу там (на фронті та в прифронтових областях – УП). Артилерією, літаками, КАБами, мінами, випалюють нашу землю. Але я зовсім не очікував, що, демобілізувавшись, намагаючись повернутися в цивільне життя після фронту, я буду бачити, як інші знищують природу тут, на заході, без будь-якої зброї.
Тому так, є відчуття зради. Часом це призводить до якоїсь апатії, небажання щось узагалі робити. Але знаходяться колеги, побратими, які підтримують і кажуть, мовляв, ми не можемо це кинути. Якщо не буде кому боротись, то все це буде втрачено назавжди. Тому намагаємось тримати це питання в медійному полі.
Михайло Богомаз додає, що, на думку природоохоронців, пріоритетом розміщення таких об'єктів, як вітропарки, є території на промислово забруднених землях або тих, які вже були у використанні та зазнали техногенного антропогенного впливу.
– Таких земель у нас багато в країні. Високогір'я – надто цінні території, аби їх перетворювати на технопарки. Це менше 1% від усієї території України.
Ми бачимо тут прямий конфлікт: реалізація подібних енергетичних проєктів, які нині вкрай важливі для України в умовах війни, не може здійснюватись за рахунок руйнування природи. Крім того, у нашій же країні ми бачимо, що буває і може бути інакше – є купа проєктів вітроенергетики, які реалізовуються в передгір'ях чи на місці полів, де з природоохоронної точки зору нема ніяких ризиків. А тут ці ризики надто очевидні.
Утім, ми бачимо неготовність забудовника зупинитися: вже проєктується лісниками дорога на сусідній з Руною хребет, гору Гостра. Також заявлено про плани побудови вітропарку на Вододільному хребті, – каже Михайло Богомаз.
Як ми втратили саламандровий епіцентр
Зрештою Тупіков та Богомаз кваплять нас: маємо переїхати на іншу локацію, де лісівники щойно провели вирубку під ЛЕП. Лінію тягнутимуть енергетики, з Руної вона пересікає ліси в напрямку до Вододільного хребта через село Щербовець.
Екологам було відомо, що рубка передбачається – тож, намагаючись завадити їй, вони кілька разів приїздили в ті місця на обстеження щодо червонокнижних. Знайшли тут і рослини (орхідні, зокрема, любку дволисту), і тварин – карпатську саламандру. Власне, не просто окремих особин, а місце, де саламандри нерестяться, виводять та підрощують молодняк.
– У травні ми знайшли тут понад півтора десятка особин, і це виявилося одним із найбільших за чисельністю місцем існування саламандр в Україні. Загалом ми зафіксували 48 локацій із червонокнижними видами тварин. Ми повідомили про це в Мінприроди, в ДП "Ліси України", в департамент екології ОВА, щоб зупинити тут рубку.
Зрештою у червні Держагентство лісових ресурсів призупинило цю рубку. Профільне міністерство у свою чергу обіцяло створити велику спільну комісію із подальшим виїздом, де б мало вирішитися, що із цим місцем робити та як забезпечити охорону видів. Проте 18 серпня тут продовжилася рубка, і за чотири дні плановану під ЛЕП смугу таки прорубали.
Ми фіксуємо, що із 48 локацій із червонокнижними видами тварин 17 було знищено повністю. Звісно, що далі будуть службові розслідування – але рубка проведена, оселища знищені або пошкоджені, – каже Тупіков.
Згодом начальник департаменту екології Закарпатської ОВА Юрій Шпонтак пояснив, чому в цьому "саламандровому епіцентрі" так і не було створено охоронної зони. Він повідомив, що природоохоронці справді зверталися до департаменту з проєктами створення охоронних зон для червонокнижних тварин і рослин.
– Ми тут керуємось 499-ою постановою КМУ, де прописано, що такий об'єкт на землях тергромад чи лісового господарства має бути встановлений з координатами та мають бути вказані мінімальні й максимальні розміри охоронних зон.
До нас були звернення щодо створення охоронних зон для саламандри плямистої – але ця постанова не поширюється на цей вид. У ній йдеться про статичні види, а саламандра не є статична: ми створили охоронну зону, а за якийсь час тварина мігрувала.
Тому ми не можемо створити те, чого не передбачає постанова КМУ. Тобто є ситуація, не передбачена постановою. Ми на засіданнях обговорили це питання з тим, аби внести зміни до цього документу, які б дозволяли нам захищати мобільні види також.
Ми поцікавилися в Юрія Шпонтака, хто під час будівництва вітропарку на полонині Руна здійснює контроль над процесом забудови і чи здійснюється такий контроль узагалі.
– У висновку ОВА, який видало міністерство, передбачений проєктний моніторинг – контроль покладено на девелопера за дотриманням рекомендацій Держекоінспекції. Тож цей контроль здійснюємо не ми, – відповів директор департаменту екології Закарпатської ОВА.
Доступ не обмежуватимемо, зупинятися не збираємося
За словамии представника девелопера – гендиректора УК "Вітряні парки України" Владислава Єременка, наразі будівництво вітропарку на Руній рухається в запланованих компанією часових межах.
– Із технічної та організаційної точок зору ми не маємо жодних відхилень від попереднього плану, який виробили, – каже він.
Єременко поінформував, що компанія планує повністю завершити будівництво вітропарку на полонині Руна в 2027 році та під'єднати його до загальної мережі. Зведуть на Руній 30 вітряків – саме стільки погоджено висновком ОВД.
Ми також поцікавилися, чи обмежуватиме вітропарк доступ до полонини через безпекові особливості – під час будівництва та згодом, коли вітропарк введуть в експлуатацію.
– Ми не можемо обмежувати доступ людей на полонину ні технічно, ні з точки зору права. Люди як їздили туди, так їздять і будуть їздити. Те, що кількість людей на полонині збільшилася – особисто підтверджую, бо теж там буваю періодично й бачу, який іде наплив.
Ми не робимо якихось обмежень, і люди ж розумні: не лізуть до механізмів. У безпосередній зоні монтажу ми, звісно, ставимо попереджувальні таблички й робимо все для того, щоб люди просто не потрапили туди з міркувань безпеки.
Владислав Єременко також зазначив, що вітропарк, попри те, що не є балансоутримувачем дороги на полонині, все ж відповідатиме за те, щоб підтримувати її в нормальному стані – щоб там не було зсувів та підмивів.
Ми поцікавилися в девелопера також щодо рекультивації пошкоджених земляних покривів на полонині, адже субальпійська зона – не поле, яке після технологічного процесу просто можна засіяти газонною травою чи різнотрав'ям, і воно відновиться. Владислав Єременко відповів, що рекультивацію проводитимуть після будівництва та "за рекомендаціями фахівців високого рівня".
Наостанок ми спитали, чи зазнала компанія ТОВ "УК "Вітропарки України" репутаційних втрат після суспільного резонансу навколо полонини Руної.
– На нашу думку, суспільного резонансу не існує – є думка окремих людей, які намагаються на цьому вибудувати цілу систему, нібито "люди проти". Громади підтримують розвиток, отримують конкретний зиск із цього й розвиваються разом із вітропарками – ось це нами доведено. Регіональна влада теж розуміє: у локаціях, де з'являються такі інфраструктурні проєкти, йде розвиток, податки та розбудова громади.
Тому ми далі вивчаємо всі локації, про які заявляли раніше, і зупинятися не плануємо. Ми проведемо достатню кількість досліджень, отримаємо дозвільну документацію й після цього будемо приймати рішення щодо будівництва та черговості тієї чи іншої станції із заявлених нами потужностей (раніше ТОВ "УК "Вітропарки" заявляли про намір звести 300 ВЕУ на різних хребтах в Закарпатті – УП).
– Не погоджуся щодо вашого вислову про окремих людей, бо петицію про захист Карпат за кілька днів підписали 26 тисяч українців, та й Українська природоохоронна група, WWF чи Greenpeаce – це поважні громадські організації.
– Чесно кажучи, не розумію, яких репутаційних втрат ми можемо зазнати. Ми розуміємо, що неможливо бути всім до вподоби. За статистикою та соціологією я бачу, що нас підтримує більше людей, ніж тих, хто займає нейтральну позицію чи виступає проти. Ті, хто проти, голосно шумлять.
Якщо подивитися на громади, де ми працюємо, більшість звичайних людей, які працюють на станціях, розвиваються разом із нами, навчають своїх дітей та покращують соціальну інфраструктуру. Розуміють, що нові можливості – це значно краще. Комусь не подобається дорога, комусь – як літаки літають. Це ж не означає, що треба перестати літати чи користуватися автомобілями.
***
Так само, як після вантажівки пилюка ще довго осідає на деревах, так і з відчуттями після поїздки на Руну.
Коли ви бачите, як постає перший вітропарк – попри масштабні інвестиції, створення енергетичних потужностей, податки для громад, враження одне: це все справді надто дорогою ціною.
Сьогодні подальша доля високогір'я Українських Карпат опинилася між двома реальностями. З одного боку – масштабні інвестиції та технологічний розвиток за рахунок цінних територій, з іншого – вирубки, петиції, боротьба проти знищення рідкісних видів.
Прецедент Руної назавжди змінив правила гри в Карпатському регіоні. Наразі противагою інвестиціям та дозволам із високих кабінетів лишається лише публічний резонанс і фіксація науковцями збитків, яких зазнає природа. Проте чи допоможе ця тактика врятувати від забудови наступні цінні карпатські хребти?
Тетяна Когутич, Ужгород – Жденієво
Фото Тетяни Когутич та Ігоря Ткаченка