Побачити майбутнє: культурна дипломатія і політична уява
Виступ генерального директора Українського інституту Володимира Шейка на Міжнародному форумі культурної дипломатії
Київ, 6 жовтня 2026 року
Менш ніж за пів року виповниться п'ять років від початку повномасштабного російського вторгнення. Ми наближаємося до нового етапу війни і перебудови міжнародного порядку. Його обриси ще не до кінця зрозумілі, але вже сьогодні важливо означити, чим він відрізнятиметься від попередніх років, які виклики принесе і як ми повинні до них готуватися.
Водночас це нагода переосмислювати саме поняття культурної дипломатії, яке в Україні досі вимірюють кількістю подій, а не якістю чи впливом. Український досвід у цій сфері справді унікальний, а отже, ми маємо підстави підважувати усталені визначення і пропонувати власні.
Дивний новий світ
Ми ще не знаємо, якою буде наступна фаза війни, скільки вона триватиме і якою мовою її описуватимуть політики та медіа. Але вже бачимо обставини, які відрізнятимуть її від перших років повномасштабного вторгнення.
Війна дедалі глибше впливає на демографію, економіку, освіту, культуру, ментальне здоров'я і відносини між різними частинами українського суспільства. Мільйони українців живуть за кордоном, родини роками залишаються в розлуці, ветерани повертаються в суспільство, яке саме змінилося за час їхньої служби. Діти дорослішають між різними мовами, освітніми системами, країнами й уявленнями про дім. Досвід війни розподілений дуже нерівномірно, і з часом це ставатиме дедалі відчутнішим.
Змінюється й міжнародне середовище. Європа більше не може сприймати безпеку, демократію та економічну взаємозалежність як природний і незворотний стан. Світ переходить від недосконалого, але більш-менш передбачуваного порядку до тривалої конкуренції без загальновизнаних правил. Геоекономічне протистояння, воєнні конфлікти, дезінформація і поляризація суспільств стали взаємопов'язаними ризиками.
Технології дали нам майже необмежений доступ до інформації, але не зробили нас розумнішими чи мудрішими. Професор Університету Південної Каліфорнії, автор концепції "репутаційної безпеки" Ніколас Калл влучно описує цей парадокс: у момент, коли світ отримав безпрецедентний доступ до інформації, мережеві платформи почали замикати людей у середовищах подібності. У нас є надлишок інформації, але дефіцит взаєморозуміння.
У цьому контексті вже недостатньо говорити, що культурна дипломатія повинна й надалі "привертати увагу до України". Увага мінлива і сама по собі нічого не гарантує. Можна щодня стежити за війною і водночас дедалі спокійніше сприймати її як постійний стан речей.
Труднощі перекладу
Упродовж багатьох років ми справедливо виходили з припущення, що світові бракує знань про Україну. Ми пояснювали іноземцям історію російського імперіалізму, Голодомор і Голокост від куль, Розстріляне Відродження, депортацію кримських татар, радянські репресії, русифікацію, окупацію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення.
Ми повертали українським митцям викрадені біографії, виправляли атрибуції в музейних колекціях, домагалися коректного написання назв українських міст. Пояснювали, що російська агресія почалася значно раніше за перетин державного кордону: із давнього заперечення окремішності української мови, культури, історії та політичної нації.
Ця робота залишається необхідною. У багатьох країнах базових знань про Україну і справді критично мало. Але варто чесно запитати себе: чи завжди наші ґрунтовні розповіді про себе мають бажаний ефект?
Американський філософ Томас Нагель колись поставив відоме запитання: "Як це – бути кажаном?" Навіть якщо ми докладно вивчимо його нервову систему, ехолокацію і поведінку, ми все одно не знатимемо, що відчуває кажан і як сприймає світ. З людським досвідом усе, звичайно, інакше: нашими "перекладачами" є мови, пам'ять, мистецтво і здатність до співпереживання. Але будь-який переклад має свої труднощі.
Можна знати кількість зруйнованих будинків і не знати, як це, коли твій дім існує лише в пам'яті.
Можна знати статистику вимушеної міграції і не знати, як це, коли дитина починає забувати мову, якою з нею розмовляли бабуся і дідусь.
Можна бути добре поінформованим про війну, але так і не зрозуміти, що таке війна.
Це і є своєрідна "скляна стеля" нашого спілкування зі світом. Ми можемо і повинні добирати точніші аргументи, перекладати більше книжок, залучати до міжнародної розмови свідків, митців, ветеранів і правозахисників. Проте повністю відтворити український досвід у чужій свідомості неможливо.
Звідси випливає доволі незручний висновок: культурна дипломатія не може будувати довгострокову стратегію на нескінченній мобілізації співчуття. Це не заклик менше говорити про російський імперіалізм або пропонувати світові комфортнішу версію війни. Мова про те, щоб не покладати на страждання обов'язок постійно доводити наше право на існування і підтримку.
Ми не можемо нескінченно вимагати, щоб наш біль виконував роботу політичного аргументу.
Зрештою, український досвід не вичерпується болем, так само як українська культура не зводиться до документування війни. Вона має питому цінність, яка не потребує політичної легітимізації, і додану цінність, яку набуває в культурній дипломатії.
Її питома цінність полягає в художній якості, інтелектуальній сміливості, складності й розмаїтті традицій.
Українське мистецтво, література, музика, театр і кіно цікаві світові передусім як прояви культури, а не як додаток до новин про Україну.
Додана цінність виникає тоді, коли українська культура входить у ширший міжнародний обіг. Наш досвід допомагає точніше говорити про імперії та деколонізацію, демократію і самоорганізацію, свободу й відповідальність, пам'ять і забуття, вимушену міграцію, багатомовність, відновлення та співжиття після колективних потрясінь.
Утім, визнання того, що чужа емпатія має межі, може підштовхнути нас до протилежної крайності: якщо світ утомився від жахів війни, треба показувати йому передусім красиве, успішне і привабливе.
Ця спокуса повертає до застарілого розуміння "м'якої сили", сформульованого Джозефом Наєм ще в 1990-х роках. Фактично, вона описує міжнародні відносини як змагання держав за привабливість і симпатію. Утім, Ніколас Калл показує, як теорія "м'якої сили" на практиці виродилася у своєрідний конкурс краси, що полягає в односторонній демонстрації національних чеснот. Такі charm offensives ("звабливі наступи") можуть викликати короткочасну прихильність, але рідко формують довіру, стійкі відносини чи готовність діяти. Колективний нарцисизм погано працює в міжнародних відносинах.
Від часу створення Українського інституту ми намагалися відійти від проєкції вихолощеного позитивного образу України. Нам уже не потрібна культурна дипломатія як добре організована реклама національних принад, що продає світові нашу уявну бездоганність. Нам більше не потрібно обирати між мистецькою цінністю і політичною доцільністю, бо сильна культурна дипломатія поєднує їх.
Наша мета не в тому, щоб усі полюбили Україну. Вона полягає в тому, щоб інші суспільства визнали Україну релевантною для власного майбутнього.
Майбутнє в теперішньому часі
Що ж залишається між цими двома крайнощами – травмою, яку неможливо пояснити, і привабливим образом, якому неможливо повірити?
Розмови. Діалог. Спільна робота. І політична уява.
Можливо, проблема полягає вже не в тому, що світ замало знає про Україну. Він знає, хто розпочав війну. Знає про воєнні злочини, депортацію дітей, окупацію територій, руйнування культурної спадщини і переслідування української мови та ідентичності. Однак знання не перетворюється автоматично на дію. Між ними виникає розрив – так само, як між пасивним співчуттям та активною допомогою, між розумінням загрози і спробою її відвернути.
Цей розрив я назвав би дефіцитом політичної уяви.
Політична уява є здатністю суспільства бачити зв'язок між досвідом інших людей, власними громадянськими рішеннями та їхніми наслідками. Вона допомагає розпізнати майбутнє в подіях, які попервах здаються локальними, побачити можливість вибору там, де відчувається лише неминучість, і уявити, що незмінний порядок речей може мати альтернативу.
Дефіцит такої уяви дозволяє вважати, що російську агресію можна назавжди локалізувати в Україні, що несправедливий мир усе-таки є миром, а люди на окупованих територіях можуть стати розмінною монетою в перемовинах. Він створює ілюзію, що міжнародне право можна порушити частково, не послабивши його повністю.
Політика часто змушена реагувати на те, що вже сталося. Культура здатна оприявнити те, що лише може статися. Вона розвиває здатність суспільства розпізнавати небезпеку, брати відповідальність і бачити альтернативи.
Раніше українська культурна дипломатія зводилась до "покращення іміджу" і переважно відповідала на запитання: що світ повинен знати про Україну? Тепер ми ставимо питання інакше: як український досвід допомагає світові краще зрозуміти самого себе і своє майбутнє?
Звідси випливає ширше визначення культурної дипломатії: вона є здатністю впливати на те, як інші суспільства розуміють реальність, і розширювати межі політично можливого. Іншими словами, вона перетворює розуміння на політичну волю.
Це не передбачає перетворення культури на пропаганду. Культурна дипломатія майбутнього має бути заснована на активному слуханні, взаємності і співтворенні. Її результатом мають стати знання, відносини та інституції, завдяки яким український досвід входить у мислення інших суспільств про їхню власну долю.
Суб'єктність полягає вже не тільки в тому, щоб говорити власним голосом. Вона означає ставити питання, на які треба шукати відповіді разом з іншими.
Архітектура присутності
Для Українського інституту політична уява не є лише теоретичною конструкцією. Ми будуємо її інфраструктуру як сукупність знань, професійних зв'язків, культурних контекстів та інституційних відносин.
Глобальна коаліція українських студій, співзаснована Українським інститутом під патронатом Першої леді Олени Зеленської, розвиває міжнародні академічні партнерства та системне виробництво знань про Україну у понад 100 університетах світу. Ця робота поступово змінює інтелектуальні рамки, через які майбутні дослідники, журналісти, дипломати й політики бачитимуть Україну та наш регіон.
Програма Visualise допомагає українському мистецтву входити в міжнародний кураторський і музейний обіг, а proMOTION поєднує українських кінематографістів із міжнародними дистриб'юторами, фестивалями і професійними мережами. Українсько-індонезійські та українсько-бразильські проєкти створили простір порозуміння навколо тем екології, втрати, ставлення і належності до землі.
Наша робота в Бразилії, Аргентині, Мексиці, Індонезії та Південній Африці послаблює російську монополію на пояснення нашої частини світу. Для цього недостатньо перекласти європейські аргументи іншими мовами. Потрібно знати місцеві історії колоніалізму, нерівності, боротьби за суверенітет і недовіри до великих держав.
Двосторонні культурні сезони у Франції чи Німеччині переводять солідарність у довготривалі інституційні зв'язки, здатні пережити зміну політичних і медійних циклів.
Інфраструктура політичної уяви складається зі знання, яке змінює інтелектуальні рамки; мистецтва, яке підважує застарілі канони; співтворення, в якому народжується нова мистецька мова.
Зброя чи щит?
Після майже п'яти років великої війни головною небезпекою є не лише втома від України. Втому і нормалізацію важливо розрізняти. Втома означає, що люди рідше стежать за війною. Нормалізація починається тоді, коли війна змінює їхні уявлення про прийнятне і дозволене.
Нормалізація неприйнятного рідко починається з прямого виправдання агресії. Частіше вона починається з підміни понять. Окупація стає "територіальним питанням", люди на окупованих територіях зникають за формулою "нові реалії", а страх перед подальшою ескалацією витісняє розмову про причини війни та відповідальність за неї.
Культурна дипломатія повертає в публічну розмову людський зміст окупації, історичну тяглість колоніального насильства, цензуроване мистецтво, зв'язок між культурним привласненням і політичним підпорядкуванням, а також ціну компромісів, наслідки яких проявляться значно пізніше.
Слова не лише описують політичну реальність. Вони визначають, яку політичну реальність ми погоджуємося прийняти.
Політична уява потрібна також самій Україні. Після майже п'яти років великої війни ми ризикуємо звузити власний горизонт до найближчої загрози, бюджетного року, наступного пакета допомоги або чергового дипломатичного рішення. Культурна дипломатія як політика довгого часу повинна говорити про те, яке місце Україна хоче посідати у світі після війни.
Не варто переоцінювати можливості культури, бо вона не всесильна. Культурна дипломатія не зупинить ракету, не замінить військового союзу і не ухвалить політичного рішення. Зате вона працює з передумовами, з яких постають такі рішення – як повсякденні, так і доленосні.
У цьому й полягає її політична функція: розширювати простір для відповідального вибору, ускладнювати, а не спрощувати образ України і будувати відносини, в яких українська перспектива стає цінною для інших. Саме так культурна присутність може ставати політичним чинником, не перетворюючись на політичний інструмент.
Культурна суб'єктність починається з права говорити. Культурне лідерство починається тоді, коли без тебе розмова про спільне майбутнє стає неповноцінною.
На мою думку, саме до такого лідерства має прагнути українська культурна дипломатія у дивному новому світі.