Парламентська дипломатія чи протокольний туризм: куди й навіщо їздять нардепи

Українському депутатові нині достатньо викласти фото із закордонного відрядження, щоб у коментарях з'явилися слова "відпустка", "туризм" і запитання: чому не в Україні під час війни? Навіть якщо поїздка офіційна, захід справді важливий, а результат може бути корисним для держави.

Саме так сталося з поїздкою першого віцеспікера Олександра Корнієнка та нардепки Таміли Ташевої на Асамблею Міжпарламентського союзу в Танзанії. Тоді як Верховна Рада майже місяць не збирається в сесійній залі, фотографії депутатів за тисячі кілометрів від Києва очікувано стали мішенню для іронії в соцмережах. Але Танзанія тут радше тригер, аніж проблема.

За роки повномасштабної війни парламентські відрядження встигли стати і дипломатичним інструментом, і приводом для скандалів, і способом перетнути кордон для депутатів, яким інакше це зробити складно. Хтось повертається з резолюціями та домовленостями, хтось — із фотографіями, а хтось не повертається взагалі.

Як виборцеві зрозуміти, що насправді стоїть за цими поїздками? Й чому Верховна Рада досі фактично пропонує просто повірити депутатам на слово?

Тінь Таїланду

Закордонні відрядження нардепів, на жаль, у багатьох асоціюються з кейсом Тищенка. У січні 2023-го посольство України в Таїланді анонсувало зустріч громади з нардепом Миколою Тищенком у бангкокському готелі. Сам він запевняв, що перебуває у відрядженні, погодженому з керівництвом, і вже зустрівся з представниками королівської родини.

Проте голова парламенту Руслан Стефанчук заявив, що розпорядження про відрядження не підписував. Тоді Тищенко змінив версію: мовляв, їхав за власні кошти, отже, формально це відпустка. Про які саме дипломатичні домовленості йшлося — залишилося незрозумілим.

Суспільний розголос був значний, а наслідки для Тищенка миттєві — виключення з фракції та партії, а "кейс Таїланду" став фактичною підставою для рішення РНБО обмежити виїзд посадовців і нардепів лише службовими відрядженнями. Але головний наслідок зовсім інший. Відтоді слово "відрядження" в українській політиці пишуть у лапках.

Парламентська дипломатія — не туризм

Аруша — це не Бангкок. Міжпарламентський союз об'єднує понад 180 парламентів, і саме тут Україна дістає доступ до делегацій Африки, Азії та Латинської Америки, яких не зустріне у Страсбурзі чи Брюсселі.

Резолюції виборюють поправками, точаться дискусії за кожне формулювання, та й Росія регулярно намагається прибрати згадки про свою агресію. Чи потрапить українська позиція до фінального тексту — залежить від підготовки делегації та розмов у кулуарах. А міжнародні механізми — від компенсацій Україні до спецтрибуналу — запрацюють лише тоді, коли їх ратифікують парламенти інших держав. Голосують за це депутати, з якими українські колеги говорять саме на таких асамблеях.

Те саме стосується ПАРЄ, ПА ОБСЄ, роботи з Конгресом США. Там український депутат робить те, чого не зробить жоден дипломат: говорить із колегами як рівний із рівними. Тож питання не в тому, чи мають нардепи їздити у відрядження. Питання має бути іншим — куди, навіщо та з яким результатом?

Проте бувають заходи, де користь для держави доводиться формулювати заднім числом. У лютому 2025-го на Національний молитовний сніданок у Вашингтоні поїхали 37 нардепів. Президент публічно дорікнув: мовляв, близько половини парламенту на сніданку, а не в Херсоні, на Харківщині чи в Сумах. Руслан Стефанчук тоді пояснив, що депутати налагоджували зв'язки з Конгресом і їхали за власний кошт. І це породжує нові запитання: хто саме оплатив квитки та що конкретно привезли 37 нардепів, окрім фото?

Цього вересня в Нью-Йорку проходив тиждень Генасамблеї ООН, на полях якої відбулася Третя зустріч Глобальної платформи Саміту перших леді та джентльменів. Це майданчик публічної дипломатії офісу першої леді, а не парламенту. Тож яку функцію там виконували народні депутати?

Якщо після поїздки депутат може продемонструвати її результат — резолюцію, поправку чи зустріч із конкретним рішенням, — це робота. Якщо ж лише фото із зали — це протокольний туризм.

Відрядження як перепустка

Найсильніше довіру підриває ще одна категорія відряджень — поїздки депутатів із підозрами. У січні 2026-го НАБУ й САП повідомили Юлії Тимошенко про підозру в пропозиції неправомірної вигоди депутатам за голосування. ВАКС зобов'язав її здати закордонний паспорт.

Проте вже у квітні суд разово дозволив їй виїзд до Загреба — на підставі розпорядження голови Ради про службове відрядження. Юридично все коректно: рішення ухвалює суд, і презумпцію невинуватості ніхто не скасовував. Але механіка показова. Розпорядження голови Ради стає підставою, щоб підозрюваній повернули паспорт. Парламентське відрядження працює вже не лише як інструмент дипломатії, а як перепустка через кордон.

Прецеденти, коли перепустка ставала квитком в один бік, вже є. "Слуга" Олександр Куницький у вересні 2024-го виїхав у тижневе відрядження до США "для поглиблення міжпарламентського співробітництва" та не повернувся. Ще раніше його п'ятиденне відрядження до Ізраїлю розтягнулося на три тижні із заїздом у Флориду, а згодом депутат-утікач задекларував квартиру в Канаді.

Якщо Рада відряджає депутата зі статусом підозрюваного, то розпорядження, мета, програма і звіт про таку поїздку мають бути публічними.

Чому кожна поїздка вибухає скандалом? Бо суспільство має вкрай низький рівень довіри до парламенту як інституції, і на це якраз впливають перераховані скандали з окремими нардепами.

Центр Разумкова на початку 2026-го зафіксував, що рівень недовіри до Верховної Ради України сягнув критичного показника: баланс довіри-недовіри впав до мінус 77,4%. За такого рівня презумпція невинуватості не працює. Кожне фото з аеропорту сприймається як втеча, кожен виїзд — як відпустка. І платять за це всі, адже ті, хто виборює поправки в Аруші, опиняються в одному мемі з тими, хто їздить в Таїланд.

Довіру не повертають коментарями у Facebook. Її повертають прозорістю — такою, що знімає питання ще до того, як їх поставили.

Що варто змінити

Сьогодні інформація про відрядження розпорошена: розпорядження голови Ради, анонси пресслужби, дописи самих депутатів. Цілісної картини немає. Рішення просте: розділ "Відрядження" на сторінці кожного нардепа на сайті Ради, де для кожної поїздки будуть вказані:

• дати, країна, захід і статус участі (в складі офіційної делегації чи індивідуально);
• мета й програма (заплановані зустрічі, виступи, поправки);
• результат (ухвалені формулювання, домовленості, ініційовані ратифікації);
• джерело фінансування й сума витрат (бюджет Ради, власні кошти, оплата сторони, що приймає, чи третьої організації).

Звіт має бути оприлюднений у фіксований строк після повернення. Немає звіту — немає наступного відрядження.

Для поїздок "за власний кошт" правило має бути не м'якшим, а жорсткішим. Якщо депутат їде від імені парламенту, суспільство має знати, хто за це заплатив.

Танзанія — не проблема. Проблема в тому, що депутатам не вірять навіть тоді, коли вони працюють. І винні в цьому не критики, а роки "сніданків", "Таїландів" і мовчання про результати. Поки звіт про відрядження — це допис у Facebook, а не рядок на сайті Ради, доти кожна поїздка буде квитком в один бік — геть від довіри.

Ірина Корженкова