Довгий шлях починається з першого кроку. І першим кроком був злочин.
Зранку 31 липня 2008 року співробітники Музею західного і східного мистецтва в Одесі побачили, що перлина колекції – єдина робота Караваджо в Україні "Взяття Христа під варту" ("Поцілунок Іуди") – зникла. Злочинці вдерлися до музею через вікно, сигналізація не спрацювала, полотно варварськи вирізали з рами.
З цього почалася велика історія, яка тривала майже 18 років і вмістила в себе все, що вирізняє картини Караваджо – світло і темряву, зраду і злочин, чорних лебедів і сірих носорогів. В цьому сюжеті містично переплелися біографія італійського художника та долі тих, кому довелося рятувати його роботу.
"Українська правда" поспілкувалася з учасниками тих подій і розповідає історію викрадення картини з одеського музею, її пошуку і пригод в суді після повернення в Україну.
Дисклеймер: у цій статті ми свідомо не торкалися питання, чи належить робота "Взяття Христа під варту" пензлю Караваджо. Це є окремою темою з давньою історією, яка не вплинула ні на наміри злочинців, ні на дії тих, хто шукав вкрадену картину.
Бізнес під прикриттям у пошуках картини
Якщо ти народився на розі Дерибасівської за квартал від музею, куди багато разів ходив "на Караваджо", викрадення "Поцілунку Іуди" для тебе щось більше, ніж новина зі стрічки.
Борис Індиченко 40 років прожив в Одесі, в 1990-х працював у карному розшуку, підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю. В 2008-му в Києві очолив Управління спеціальних операцій МВС. Працювати доводилося "під прикриттям" в злочинному середовищі.
Справа про картину Караваджо потрапить до нього лише через рік після крадіжки. За цей час розкрити злочин по гарячих слідах не вдалося. А головне – шанси повернути картину ставали все більш примарними.
Всі версії слідства, які часом "зливали" в медіа, вели в нікуди. Виявилася фейком і новина про те, що в грудні 2008-го картину знайшли. Суспільний інтерес до цієї історії підігрівали новини про те, що вартість викраденої картини сягає 100 мільйонів доларів.
У вересні 2009-го Індиченка викликав заступник глави Міністерства внутрішніх справ. Розповів, що карний розшук на "гарячому" затримав злочинця – в іншій справі. Той запропонував поділитися інформацією про викрадачів картини в обмін на те, що йому це "зарахують" у майбутньому вироці.
Невдовзі в Миколаїв полетіла телеграма з МВС: відрядити майора Дениса Фомічова в Київ. Саме його Індиченко обрав на роль "бариги під прикриттям", який знається на чорному ринку мистецтва.
Але до того на Дениса чекала спеціальна підготовка.
– Найскладнішим було вбити в собі "мента". Після 10 років роботи в міліції, особливо на керівних посадах, я вже міг не показувати посвідчення. Коли ти 24 години на добу, 7 днів на тиждень дивишся на не найприємніших у світі людей, то виглядаєш відповідно. І ось цій особі з сірими олов'яними очима потрібно було надати нормальний людський вигляд.
Денис став бізнес-партнером одного з друзів учасника банди. Спільний бізнес йшов непогано. Столичне життя, гарний одяг, ресторани, алкоголь, дорогі автомобілі, великі гроші.
– З грошима це взагалі окрема історія. Повернути державі зароблене мною завдяки кримінальному бізнесу виявилося складніше, ніж заробити. Приносимо гроші в бухгалтерію, а нам кажуть: "Ми не можемо їх оприбуткувати, адже ви їх отримали злочинним шляхом. Сьогодні ви продаєте пісок, завтра – кокаїн, післязавтра – когось розберете на органи". Здається, ми навіть ходили з цим до міністра юстиції, щоб якось усе юридично оформлювати.
Якось між іншим в розмові з новими "друзями" Фомічов зізнався, що є родичем високопоставленого митника, має "вікно" на кордоні і знає людей, які купують предмети мистецтва зі складною долею. Бандити зацікавилися, але робити пропозицію не поспішали.
Часом до розслідувачів прилітали чорні лебеді. Зокрема від своїх.
– На пресконференції один із журналістів запитав тодішнього міністра Луценка: "Юрію Віталійовичу, а що ви можете сказати щодо Караваджо?". Той відповів щось на кшталт: "Не хвилюйтеся, ми вже ввели в банду свою людину, скоро спіймаємо". А я на той час був єдиним таким у банді. Довелося понервувати, – згадує Денис.
Після того, як хтось зателефонував його бізнес-партнеру і сказав, що Фомічов – мент, злочинці поставили на паузу всі розмови з ним про торгівлю мистецтвом. Далі чекати не мало сенсу. Дениса "законсервували" і відправили до Миколаєва. Проте окремий мобільник для контакту зі злочинцями завжди був із ним.
– Бізнес потроху згорнули, я сказав бандитам, що у мене справи з антикваріатом, і поїхав додому. А наші продовжили шукати картину силами інших агентів. Але то вже історія Романа.
– Караваджо наче дзеркало, що змінює долю тих, хто наближається до його картини, – через 26 років після тих подій скаже Роман Топілов, який відіграв непересічну роль у пошуках картини.
Огидне й чарівне дзеркало Караваджо
В ті сумні часи, коли людство ще не вигадало селфі-палицю і Photoshop, дзеркало і живопис були єдиними способами подивитися на себе збоку. Можливо, тому Караваджо любив залишати своє обличчя на полотнах.
Так було з першим його автопортретом – "П'яний Вакх". Так було з "Давидом із головою Голіафа". Так було з "Взяттям Христа під варту". У правому верхньому куті картини бачимо схожу на Караваджо людину з ліхтарем у руках.
Коли художник писав цю роботу в 1602 році, його картини охоче купували кардинали для приватних колекцій, і саме вони ставили палиці в колеса, коли йшлося про замовлення для храмів. Їх дратувало те, що Караваджо шукає своїх святих серед неохайних римських зайдисвітів і повій із брудними ногами.
Не меншу огиду викликав і спосіб життя самого Караваджо – з постійними бійками, пиятиками та дебошами.
Італійський живописець і придворний художник іспанських королів Вінченцо Кардуччі називав Караваджо "геніальним чудовиськом", який не знає правил.
Інший художник і біограф Караваджо Джованні П'єтро Беллорі описував його як низького та потворного, який "дуже недбало ставився до особистої гігієни", а "коли надягав один костюм, то ніколи його не змінював, доки той не розпадався на лахміття".
Але "дух дихає, де хоче" і велике питання, хто миліший Богові – мертві ще за життя праведники чи потворні, але живі бунтарі. Принаймні не Кардуччі і не Беллорі увійшли в історію мистецтва новаторським використанням техніки к'яроскуро, коли фігури виступають на картині з напівтемряви, немов у промені кінопроєктора.
Хай там як, а в січні 1603 року римський аристократ Чіріако Маттеї заплатив Караваджо за картину, де зображено затримання Ісуса Христа в Гетсиманському саду, чималу суму в 125 скудо, якої на той час вистачило б на річну оренду невеликого будинку в Римі.
Можна лише здогадуватися, ким художник побачив себе в дзеркалі цього сюжету. Учнем Ісуса? Одним із тих, хто прийшов разом із загоном римлян його затримувати? Випадковим свідком, що "підсвічує" своїм ліхтарем вічну історію про зраду?
Йолки-гадалки, перстень з чорним діамантом і мільйонер з морського порту
– Караваджо – дзеркало, де можна побачити себе, якщо уважно придивитися, – раз у раз повторює одесит Роман Топілов, у якого в пошуках картини була сольна партія.
– Знаєте анекдот, як Голлівуд запропонував заштатному актору з України головну роль і контракт на мільйон, а той відмовився, через те що в нього зараз новорічні "йолки"? Так це про мене, бо ми саме тоді робили свято для дітей, – усміхається він.
Напередодні нового, 2010 року заступник директора концертно-виставкового залу Одеського морського порту Топілов отримав пропозицію, від якої відмовився. А саме – виконати роль арт-дилера-мільйонера. За сценарієм, він мав стати гачком для тих, хто шукав покупця краденої картини.
З Індиченком він познайомився в кінці 1990-х. Тоді разом із партнерами Роман відкрив в Одесі клуб. Коли на них почали "наїжджати", Борис, який на той час працював у відділі по боротьбі з організованою злочинністю, допоміг.
– Я думав, що треба буде йому за це платити, але він сказав: "Ні". Відтоді ми товаришували. Він знав, що я купую картини, дружу з художниками і, коли йому доручили шукати Караваджо, вирішив, що я краще за інших розуміюсь на цій темі.
Вмовити Топілова стрибнути в авантюрну історію Індиченко зміг лише з другої спроби.
– Він приїхав вдруге, каже, тепер не викрутишся. Я погодився. Якщо чесно, лише через вдячність Борису, який мені колись допоміг. Борги треба віддавати.
З Романа почали прискореними темпами ліпити мільйонера – манікюр, дорогі годинники, перстень з чорним діамантом.
Щоби глибше зануритися в тему, Топілов з'їздив в Італію, де тоді проходила велика виставка робіт Караваджо. Познайомився з реставраторкою, яка пояснила все про к'яроскуро, про революцію, яку італієць зробив в живописі. Він згадує, що "дізнався багато, як у нас кажуть в Одесі, ніштяків". Після чого відчув, що впорається з роллю.
– Спершу запустили чутки, що є такий єврей-американець, який скуповує картини і перепродає їх чи то мафії, чи то дільцям наркобізнесу. За легендою в мене був офіс в Лос-Анджелесі, там справді сиділа дівчина, яка мала відповідати на дзвінки, якщо хтось зацікавиться мною.
Не обійшлося і без ворожки, послугами якої користувався організатор викрадення картини Караваджо.
– Попит на "Веронік Феншуй" з'явився не вчора, причому і політики, і злочинці інколи користуються послугами одних і тих самих гадалок.
І от ми зробили таку комбінацію, що гадалка порадила потрібній людині Романа в якості арт-дилера. Так ми змогли вийти на того, хто шукав покупця, бо замовники на той момент вже відмовилися купувати краденого Караваджо, – згадує Індиченко.
Зрештою пастка спрацювала: Топілову зателефонував організатор викрадення картини і запропонував зустрітися.
– Перша зустріч з цим хлопцем була в Угорщині, друга – в Празі. "Тихушник", невеликого росту, дуже самовпевнений. Росіянин з Санкт-Петербурга, отримав мистецтвознавчу освіту, стажувався в Ермітажі. Такий, знаєте, незадоволений своєю долею хлопчина, трохи з манією величі, який хотів від життя більшого, але не отримав.
Все йшло до розв'язки. Третю вирішальну зустріч запланували в Берліні. Туди мав приїхати "арт-дилер" Роман, "мистецтвознавець"-росіянин і крадії з картиною Караваджо, терпець яких вже сходив на пси – з моменту пограбування минуло півтора року, а з ними все ще не розрахувалися.
В останню мить зустріч зірвалася. "Мистецтвознавець" у Берлін не приїхав – ворожка порадила не поспішати, а спочатку ще раз "прокачати" покупця.
Сюжетна лінія Топілова здулася. А крадії, в чиїх руках була картина, не вигадали нічого кращого як повернутися до єдиного на той момент варіанту, як позбутися Караваджо і отримати гроші.
Мобільник Дениса Фомічова для зв'язку зі злочинцями, який до того мовчав майже чотири місяці, нагадав про себе. Гойдалка долі повернула операцію до того, з чого все починалося.
Гойдалки долі: Караваджо поза законом
Що таке гойдалка долі, Караваджо сповна відчув навесні 1606-го.
Новий папа Павло V поспішав завершити будівництво собору Святого Петра в Римі. Свій шматок від великого пирога отримав і Караваджо. Йому доручили написати картину для каплиці Святої Анни. Сказати, що він був щасливий – нічого не сказати. І навіть те, що заплатити пообіцяли усього 75 ескудо, майже вдвічі менше, ніж за "Поцілунок Іуди", не могло затьмарити радість. Головне, що його робота буде поруч із "П'єтою" Мікеланджело!
Радість виявилася передчасною. 14 квітня 1606 року картину "Мадонна Палафреньєрі", або "Мадонна зі змією" встановили в соборі. А вже через два дні кардинали влаштували "держприйомку": оглянули роботу й наказали винести її подалі від храму. Обурення викликало те, що в образі Діви Марії художник зобразив свою коханку, а постать немовляти Христа мала "плебейське зображення плоті".
Проблеми художника на цьому не закінчилися. Через півтора місяця під час гри в м'яч виникла суперечка, яка переросла в бійку. Зрештою смертельно поранений кривдник Караваджо залишився лежати на землі, стікаючи кров'ю. Вбитим виявився Рануччо Томассоні, який разом із братами "кришував" повій центральних районів Рима і належав до впливових кланів.
Павло V оприлюднює вердикт "поза законом": це означало полювання на Караваджо – кожен, хто зустріне його на території Папської держави, міг розраховувати на винагороду, затримавши або вбивши художника.
В закритій кареті Караваджо поспіхом залишає вічне місто. Його шлях пролягає на південь. До Риму він не повернеться.
Мишоловка для лихих людей, або Караваджо жартує
В середині червня 2010 року службова "карета" везла Дениса Фомічова центром Миколаєва у справах. За кермом "Жигулів" – опер. Денис – на передньому сидінні. Ззаду двоє його начальників, які гадки не мають про таємну частину життя підлеглого і його роль у пошуках картини. Вони щось голосно обговорюють своєю специфічною міліцейською мовою. Раптом "спеціальний" телефон Фомічова, який так довго мовчав, оживає.
– Я розумію, хто дзвонить. Повертаюся до начальників і кричу: "Мовчати!". Вони ошелешилися від такого нахабства. Але треба віддати їм належне – зрозуміли: якщо таке відбувається, значить, щось серйозне.
Беру слухавку, кажу: "Привіт, я тут на морі пірнаю". А вони запитують, чи можу я прилетіти до Берліна й взятися за пошук покупця на одну "вартісну річ".
Вся епопея з пошуком картини Караваджо, на думку Бориса Індиченка, від самого її початку складалася з чорних і білих лебедів. Білих намагалися використати, вплив чорних – мінімізувати. Але окрім лебедів, був у цій історії свій сірий носоріг на ім'я Янукович.
– В 2010-му він приходить до влади, – згадує Індиченко. – З'явилися нові керівники МВС, і перше, що вони роблять – ліквідують наш підрозділ. Вони вважали, що ми займалися справами, які стосувалися оточення Януковича, і цього не могли пробачити нам. Насправді ми політичними справами ніколи не займалися, але так склалося, що оточення президента було дотичним до організованої злочинності і криміналу.
При цьому нам говорять: "Ми вас ліквідуємо, але ви операцію маєте довести до кінця". Якби це був якийсь бізнес-проєкт, я б сказав: "Перепрошую, але без нас". Але тут не могли так вчинити.
Щоби полетіти в Німеччину на зустріч з викрадачами картини, Фомічов мав оформити відрядження. Приходить до нового заступника міністра і чує: "Що, хочеш за державні гроші до Берліна прокотитися?".
– А далі взагалі шедевральна фраза – я її запам'ятав на все життя: "Під вашу особисту відповідальність". Я тоді подумав: якщо цілий заступник міністра перекладає відповідальність на майора з Миколаєва, значить, із системою точно щось не так.
Денис прилетів до Німеччини за кілька днів до операції. Влаштували його по-багатому: оселився в розкішному готелі Estrel на березі річки Шпрее, їздив на BMW останньої моделі, орендованій німцями з головного управління поліції Берліна. Він попередив "фартових", що перш ніж взятися за продаж Караваджо, має побачити товар, щоб переконатися в автентичності картини.
– Поїхав я із ними, – продовжує Денис. – Припаркувалися, далі – пішки безлюдною вулицею і тунелем під коліями залізниці. Усі на нервах. І тут бачимо десь пів сотні людей – пані у середньовічному вбранні, чоловіки у камзолах, перуках і панталонах, діти в костюмах ангелів. Мої бандити дивляться на мене, я на них. І в мене в голові єдина думка: німці ох*їли – що за фестиваль влаштували, не попередивши нас. Якийсь сюр. Потім з'ясували, що там просто знімали кіно. І ми випадково опинилися саме в цьому місці. Там, де Караваджо, завжди містика.
Це був не єдиний сюрприз. Фомічов мав на собі прослуховуючу техніку. Сигналом для німецьких спецпризначенців повинна була стати його кодова фраза, коли він побачить картину: "Вона ще красивіша, ніж та, яку я бачив минулого року на виставці в Римі".
Але грабіжники виявилися передбачливими: побоюючись прослуховування, перед тим як везти Дениса на оглядини до Караваджо, наполягли, щоб він повністю переодягнувся. І все ж фраза-код пролунала.
– Нам знову пощастило: ми прослуховували їхні телефонні розмови, і один із них сказав іншому: "Усе гаразд, він підтверджує, що візьме картину. Каже, що вона ще крутіша, ніж та, яку він бачив у Римі на виставці Караваджо". Та й усе. Німці швидко їх пов'язали та вилучили картину, – розповідає Індиченко.
Попереду був судовий процес в Україні, який розпочався 2013-го і тривав понад 12 років. Злочинцям загрожував вирок від 7 до 12 років позбавлення волі. Але зрештою все перетворилося на суд над картиною, яку "ув'язнили" в суді.
Суд і остання втеча
"Брате Мікеланджело Мерізі!" – чотири рази звернувся у порожнечу найстарший лицар Мальтійського ордену опівдні 8 жовтня 1608 року.
У будівлі, що прилягала до собору Святого Іоанна у Валетті, зібралися дві сотні лицарів, щоб судити Караваджо. За півтора року до того він прибув на Мальту з Неаполя, сподіваючись на їхнє заступництво, і незабаром був возведений у лицарський сан.
Собор, де відбувся символічний суд над Караваджо, прикрашала одна з найкращих його картин – "Усікновення голови Іоанна Хрестителя". На ній художник уперше залишив автограф. Свoє ім'я він написав краплями крові, що текла з перерізаного горла Іоанна.
Відповіддю на звернення найстаршого лицаря на суді була тиша. За декілька годин до того "гува" – печера завглибшки 4 метри у скельному ґрунті, куди помістили Караваджо за порушення лицарського статуту, виявилася порожньою. Як і з чиєю допомогою він зміг втекти – залишається загадкою. А потрапив він туди після чергової "пригоди". У компанії лицарів напідпитку увірвався до будинку впливового члена суду честі Джованні Роеро. Суддю побили, дійшло аж до бійки з ножами.
Після втечі Караваджо повернувся з Мальти на Сицилію, де, очікуючи на папську амністію, провів останні роки життя. Обставини його смерті оповиті такою ж таємницею, як і багато чого в його житті. Принаймні тіло майстра так і не знайшли.
Повідомлення про смерть 38-річного художника з'явилося в римському рукописному інформаційному листку "Аввізі" 31 липня 1610 року. Того ж дня оприлюднили папський указ про скасування раніше винесеного смертного вироку.
Післямова: 16 років по тому
Доля картин Караваджо не менш карколомна, ніж біографія художника. За чотири століття вони пережили землетруси і викрадення, їх випадково знаходили на горищах під протікаючим дахом.
Одеського Караваджо після повернення в Україну заарештували, і в статусі речового доказу він відбув довгі роки "покарання".
У 2013-му кримінальну справу по обвинуваченню п'яти осіб у вчиненні особливо тяжких злочинів, зокрема викраденні картини "Взяття Христа під варту" та контрабандному переміщенні її за кордон, скерували до Подільського районного суду Києва.
Відтоді тричі змінився суддя, який розглядав справу. Судовий "довгобуд" закінчився 28 серпня 2025-го: за строками давності суд закрив справу через те, що з моменту скоєння злочинів минуло більше ніж 15 років.
Як тобі таке, Мікеланджело Мерізі да Караваджо, геній і злочинець? Здається, доля була менш поблажливою до тебе, ніж до викрадачів твоєї картини.
Вперше деякі подробиці спецоперації в 2012 році розкрив для журналу Esquire Ukraine Роман Топілов – під псевдонімом Петро С. Та публікація виблискувала красотами стилю і закінчувалася його словами: "Іноді я дивлюся шпигунські бойовики. Як правило, мені на цих фільмах нудно".
Що сталося з головними героями цієї історії після того, як картину повернули в Україну – прямою мовою.
Борис Індиченко: "Операція з пошуку картини виявилася схожою на долю самого Караваджо, де було все – злочини, зради, інтриги.
Затримали крадіїв 24-го червня 2010-го, а 25-го наш підрозділ ліквідували. На цьому служба закінчилася – ні я, ні мої заступники не погодилися працювати з новим керівництвом МВС.
Далі я працював у банку. Субота, неділя – вихідні, о 6-й годині вечора додому, щастя. Але 2014-го, коли почалася війна, мені запропонували повернутися на службу. Спочатку до МВС, а з листопада 2015-го туди, де я зараз працюю – в НАБУ.
Організатора злочину, цього хлопця-росіянина, ніхто не шукав, замовників викрадення – поготів. Затриманих у Берліні виконавців екстрадували до України, де якийсь час вони були в слідчому ізоляторі, потім їм змінили міру покарання на підписку про невиїзд. Зрештою вони так і не отримали вироки: суд закрив справу.
Роман Топілов: "Я продовжив працювати в одеському порту, потім відкрив свій бізнес, організовую великі заходи. Наприклад, Карпатський форум, чули про такий?
Картина Караваджо дуже сильна за енергетикою і впливає на тих, хто до неї наближається. Ще коли Борис після цієї операції залишився без роботи, я зрозумів, що навколо "Поцілунка Іуди" існує ланцюг зрад. Христа зрадив його учень. Хлопець з Петербурга, який колись стажувався в Ермітажі, зрадив мистецтво, коли погодився організувати крадіжку картини. Борю зрадило його керівництво. Зрештою, в мене була дівчина, але після мого повернення ми розлучилися.
Але ця історія дала поштовх до більш серйозного інтересу до живопису. З тих пір відвідав найбільші художні музеї Європи та Америки. Сьогодні можу безпомилково за стилем визначити авторство, навіть не знаючи, кому належить ця картина".
Денис Фомічов: "Я витягнув із цієї історії максимум "плюшок". З майора перетворився на підполковника. Закінчив службу на посаді заступника начальника кримінальної розвідки ГУБОЗ МВС України. Написав книгу.
А от за хлопців було прикро. З ними вчинили недобре. Усе керівництво Управління спецоперацій – на свіже повітря, до побачення.
Суд над крадіями картини – це взагалі окрема тема. Навіть цікавіша, ніж веселі історії про пошуки Караваджо.
Нюрнберзький процес тривав два роки. За цей час розібрали Другу світову війну й засудили головних злочинців. А крадіжку картини розглядали 15 років і не дійшли до вироку. Чи не здається вам, що тут щось не так?
Може бути два варіанти. Перший: учасники обвинувачення та судді – клінічні ідіоти, але це не так, бо вони проходили відбір. Отже, другий варіант: вони або непрофесійні, або корумповані. Картину ледь не знищили, не даючи дозволу на реставрацію.
Коли я займався справою Караваджо, спілкувався зі своєю родиною дуже епізодично. По суті, ця історія коштувала мені шлюбу. Я не кажу, що під час спецоперацій ти пускаєшся берегів, але точно не стаєш кращим сім'янином. За все треба платити. Наприкінці кожного шляху – каса".
Після викрадення, майже двох років очікування у крадіїв і 12 років полону в суді в статусі речового доказу сьогодні картина повертається до життя.
В лютому 2026-го її вперше після реставрації показали у Софії Київській. В червні у Вільнюській картинній галереї відкрилася виставка "Питання Караваджо: картина "Взяття Христа під варту"". Як повідомили УП в Міністерстві культури, страхова вартість картини – півтора мільйона євро. Далі на неї чекає виставка в Римі.
На черзі повнометражний ігровий трилер "Мистецтво обману: Операція "Караваджо"". Сценарій пише драматург Максим Курочкін, автор вистави "Троянство" в Театрі імені Івана Франка – чого-чого, а "троянських коней" у цій історії хоч греблю гати. Консультує проєкт Борис Індиченко.
Але в цій багатошаровій історії існує ще один вимір, який робить її актуальною, – світла і темряви. Сьогодні всі ми можемо відчути себе персонажами картин Караваджо посеред пітьми в промені світла на повербанках і зарядних станціях.
"Наша епоха мені дуже схожа на бароко XVII століття, коли популярною була малярська техніка к'яроскуро – світлотінь. Для Ренесансу світло – правило, для бароко – виняток, рідкісний дарунок. Мені здається, сьогодні ми ніби повернулися в барокове к'яроскуро.
Світло сьогодні теж рідкісна річ – не лише в сенсі електрики, звісно, а в метафоричному також", – декілька років тому на питання УП, які прості істини відкрилися йому під час блекаутів, відповів філософ Володимир Єрмоленко.
І якщо заїжджена нині фраза "в темні часи добре видно світлих людей" не про це, то про що вона.
Як сказав би класик, таке от к'яроскуро, малята. Здавалося б, і до чого тут Караваджо?
Михайло Кригель, УП