Виросте покоління, яке не знає, що таке Україна. Що відбувається в Луганську та чому про нього так мало говорять
Один із офіцерів армії УНР Борис Монкевич, якого восени 1918 року відправили боронити Старобільський повіт від більшовиків, пережив екзистенційну тугу, з якою після 2014 року стикалися чимало українців теперішньої Луганщини.
"Наша дивізія була ніби відірвана від цілого культурного світу, і здавалося, що всі про неї забули і вона існує завдяки якомусь непорозумінню", – писав у мемуарах військовий УНР.
За часів незалежності найдальший і найглухіший, за визначенням подолянина Монкевича, куток України, так і залишився обділеним суспільною увагою. Після вторгнення росіян у 2014 році, після повномасштабної агресії РФ 2022 року Луганськ з усім окупованим регіоном розтікається по ментальній мапі країни дедалі більшою білою плямою.
"Коли у розмовах зі знайомими йдеться про умовний "Схід", умовний "Донбас", це завжди про Донецьк, Донеччину і ніколи про Луганськ", – каже "Українській правді" Марія Підгірна, керівниця редакційного відділу медіа "ШоТам".
Андрій Діхтяренко, корінний луганчанин і головний редактор "Реальної Газети" вважає, що держава сьогодні майже повністю випустила тему окупації з уваги.
"Ну, не до того, як то кажуть. Але ця порожнеча має заповнюватися. Думаю, медіа мають її заповнювати. Бо інакше це все просто віддається на відкуп росіянам. Вони будуть формувати у людей в окупації уявлення: дивіться, українці "на вас забілі"", – попереджає він.
Звернувшись до луганчан, які не забули про свій дім, УП розповідає, яким був Луганськ до вторгнення РФ, чому залишається на задвірках колективної свідомості та як його змінює російська окупація.
Окуляри
У 2011 році, ще задовго до популярного мему "Житомира не існує", хтось розвеселив інтернет-спільноту постмодерністським текстом про Луганськ як про міф, вигадане місто. Але з появою озброєних росіян у 2014 році кожна втрачена дрібниця набула для його мешканців реальної ваги.
Зачувши слово "Луганськ", журналістка Марія Підгірна досі згадує окуляри, які вона забула в гуртожитку університету імені Шевченка. Прості, сонцезахисні, куплені на місцевому ринку окуляри ще довго снились їй після приходу "русской вєсни".
Коли Марія купувала квитки у Львів, куди 2014 року її запросили за програмою студентського обміну, якась жіночка у відділенні "Укрпошти" повчала: "Куди ти? Там змусять говорити українською. Там погано ставляться до "східняків". Але справжня небезпека очікувала на Підгірну після повернення додому з Львівщини.
"Коли ми їхали назад у Луганськ, вже захоплювали СБУ, – розповідає вона. – Озброєні люди були і в нашому гуртожитку, вікна якого виходили практично на будівлю СБУ. Ми змогли лише зайти, щоб дуже швидко зібрати речі. Окуляри я тоді забула і більше за ними вже не повернулась".
Марія Підгірна переїхала з батьками на Луганщину з Дніпропетровщини школяркою. Вона, україномовна дитина, спочатку жила в шахтарському селищі Новотошківське, і там вимушена була переходити на російську. Але на цьому факті стереотипна історія про Луганщину закінчується.
"Цікаво, що в сусідньому селищі говорили виключно українською, – каже Підгірна. – І сусіди думали, що ми приїхали саме звідти. На Луганщині ми опинилися після Помаранчевої революції. Мої батьки ходили на Майдан у 2004-му. Але я – можливо, через те, що була мала – не пам'ятаю, щоб після переїзду ця тема там якось гостро поставала".
Зі спогадів Марії Підгірної:
"Ми переїхали напередодні свята. Здається, це був День шахтаря. Усі там до нього готувались, був якийсь такий піднесений настрій навколо, якого я до того не зустрічала. І для дітей, і для дорослих це була прям подія року. Ввечері масові гуляння. Біля клубу танці, на багатті готували якусь кашу.
Те, що Луганськ так близько знаходиться до кордону з РФ, ніяк не акцентувалось, принаймні в моєму оточенні. Багато людей їздили на заробітки в Росію. І це сприймалось так, ніби людина йде працювати на якийсь інший завод. Було нормою привезти зароблені гроші в рідне місто, відбудувати щось у себе вдома. І все це не супроводжувалось розмовами про те, що росіяни – наш "братній народ". Або навпаки – ворог.
Мені страшенно шкода, що в моєму університеті імені Шевченка в Луганську знаходяться (з початку окупації – УП) якісь інші люди (керівники, викладачі – УП). Це був дуже людяний виш. І він мав велику, гарну територію з гуртожитками, інфраструктурою. Ти відчував там себе ніби в голлівудському фільмі про студентів, які живуть, навчаються, тусуються в окремому університетському містечку".
Читайте також: Вугледар до та після. Невідома історія міста, про яке Україна та світ дізналися завдяки війні
Інформкупол
Про існування Луганська тепер нагадують переважно повітряні атаки на місто. Востаннє воно ожило в суспільній пам'яті три тижні тому, коли дрони Сил оборони уразили місцевий гіпермаркет.
Ситуація в обласному центрі схожа на те, що відбувається в Києві, каже головред "Реальної Газети" Андрій Діхтяренко. Горять підстанції, енергетичні об'єкти, АЗС. Люди живуть без світла, з графіками. Часто без води.
"Паралельно із цим збільшується терор проти тих, хто зберіг зв'язки з Україною, – доповнює картину журналіст. – Людей переслідують за критичні коментарі в соцмережах про Путіна, Росію".
Наприкінці літа Діхтяренко з колегами опублікував дослідження про те, як окупаційна влада посилює залякування місцевих. Журналісти нарахували 45 медійних кейсів, повідомлень ЗМІ про переслідування мешканців на окупованій Луганщині до повномасштабного вторгнення. А після 24 лютого 2022 року їх було вже 131. Тобто кількість таких випадків зросла приблизно на 191%. Частіше вони стосуються "шпигунства" (40%), "державної зради" (15%), "тероризму і диверсій" (15%). Буває, що луганчан звинувачують у донатах ЗСУ.
Завдячуючи своїм особливостям, Луганськ після окупації 2014 року певний час перебував у вакуумі, до якого руки Кремля не доходили повною мірою.
"Ось цей "периферійний" статус зіграв тоді Луганську трохи в плюс, якщо так можна сказати, – зазначає Діхтяренко. – Мені здається, окупаційний режим там був тоді трохи м'якшим (ніж у Донецьку – УП). Навіть україномовний театр проіснував кілька років.
З боку росіян більше уваги було, звісно, до Донецька. І це дозволяло місцевим (колаборантам – УП) воювати за владу дуже довго. Скинули, наприклад, Плотницького, і Кремль на це погодився".
Останніми роками Москва робить чимало, щоб інтегрувати Луганщину в політичне тіло РФ. Ще одне дослідження "Реальної газети" показало, як відбувається етнічне заміщення населення на окупованих територіях.
Через брак необхідного масиву даних, про його масштаби можна говорити опосередковано. Наприклад, спираючись на склад росіян в так званому "уряді "ЛНР". Якщо 2018 року їх було 12,5% від загальної кількості, то тепер ця частка збільшилася майже втричі (34,8%), підрахували журналісти.
Андрій Діхтяренко про плюси і мінуси "переферійності" Луганська:
У нас загалом мало говорять про окуповані території. Але Луганську, на мою думку, повезло менше, ніж, скажімо, Криму, бо є "Кримська платформа", політичний інструмент, який допомагає тримати увагу на одному з окупованих регіонів.
Щодо Луганщини, то не існує якогось громадського чи політичного органу, який би постійно привертав увагу до того, що Луганська область – це Україна, і там дуже складна гуманітарна, безпекова ситуація.
Росія створила ефективний інформкупол над регіоном. Вони полюють на "кореспондентів", які продовжують ділитися інформацією з українськими медійниками. У підсумку ми маємо доволі малий відсоток медіа, які висвітлюють події в Луганську та регіоні. До того ж державні структури не горять бажанням займатися просвітництвом щодо того, що Луганщина – це Україна.
Луганськ був завжди таким "ведмежим кутом". Але це, як не дивно, дозволяло йому до початку війни мати, наприклад, різноманітні незалежні медіа, які фактично покривали весь можливий політичний, ідеологічний спектр. У місті були газети російськомовні й україномовні. ЗМІ, які підтримували опозицію, і медіа, які фінансувала "Партія регіонів". Тоді як у Донецьку Ахметов з Януковичем доволі сильно прижали медіа та бізнес.
На Луганщині не було такого домінування однієї фінансово-промислової групи. Це давало можливості для політичного розвитку. З Луганщини вийшло багато доволі активних політиків різного напрямку. Наприклад, Данілов (екссекретар РНБО – УП) або, скажімо, Наталія Королевська, яка починала в "Батьківщині".
Попри те, що Луганськ завжди знаходився дещо на периферії, у нас були і культурне життя, і різнобарвна політична тусовка, і різні громадські організації.
Читайте також: Сепаратист № 1. Як уродженець Курщини Сергєєв-Артем створив міф про незалежність Донбасу
Місто-казарма
Спостереження за життям в окупованому Луганську з підконтрольних Україні територій схоже на дослідження астрономічних об'єктів. Дослідники мають для об'ємних висновків небагато достовірних даних.
"Якщо вірити окупаційній владі, цього року в перший клас у Луганську пішло до двох з половиною тисяч дітей, – каже журналістка Марина Воротинцева. – У 2010 році їх було три з половиною тисячі. Тобто кількість першачків скоротилась десь на третину.
Звісно, цього параметру аж ніяк не достатньо, щоб підрахувати, скільки зараз живе в Луганську людей, але він може бути якимось базовим орієнтиром. Якщо до війни населення складало більше як 450 тисяч, то тепер це може бути 250–300 тисяч".
За словами Воротинцевої, умовно тиловий статус міста, розташованого на достатній відстані від лінії фронту, перетворює Луганськ на таку собі казарму, базу для російських військових. Сюди переїжджає багато їхніх родин, бо тут працюють дитсадки, школи, є громадський транспорт. І ця міграція росіян поступово змінює етнічний склад населення.
"В Луганську, як і на інших окупованих територіях, росіяни багато років проводять планову індоктринацію. Школи, вулиці перейменовують на честь або радянських, або якихось "героїв" вже цієї війни. Наприклад, вулицю назвали на честь "Ташкента" – Деніса Іванова з Тамбова, командира 123-ої мотострілецької бригади (ліквідовано ЗСУ в 2023 році – УП)", – розповідає Воротинцева.
"У його біографії написано, що він 2014 року не "зміг всидіти вдома й приєднався до луганського ополчення", – продовжує вона. – Тобто росіяни фактично легалізують своїх військових, інших громадян, які розпочинали війну в 2014-му під виглядом сепаратистів.
Нещодавні "вибори" в Луганську також частково легалізували людей, які представляли окупаційну адміністрацію з початку війни. Я не думаю, що можна стверджувати про повну інтеграцію Луганська в РФ, але вся ця інфраструктура окупації, індоктринації вже побудована. І далі вона буде тільки масштабуватися.
Війна триває вже 12 років, ще років 5–6, і там виросте покоління, яке взагалі не знає, що таке Україна".
Читайте також: Прірва між окупованими територіями та рештою країни зростає – Марина Воротинцева
"Зникали державні прапори та здоровий глузд"
Для військовослужбовця Олександра Головатюка Луганськ, якого ніби не існує – місце, де в одній точці колись зібралися чудові люди.
"Тепер, побачивши багато різних міст, я розумію, що у Луганську не було нічого такого аж суперцікавого, що могло би вразити когось з приїжджих, – усміхається він. – Але тоді для мене, людини, яка народилась у містечку Кіровськ (2016 року Кабміном повернуто історичну назву Голубівка – УП) він був ніби Нью-Йорком".
Вступивши до Луганського університету імені Шевченка в 2011 році, Головатюк насолоджувався комфортним середовищем, де всі, разом із викладачами, були на одній, адекватній хвилі.
"У Луганську були, звісно, ті, хто вважав, що "Донбас кормить всю Україну", а у них там в Карпатах нічого немає", – згадує Олександр. – Але здебільшого це були такі собі пацанчики, зачаровані образом "непереможної" російської армії, а також пенсіонери, які сумували за дитинством і ковбасою по 2,20. У той же час було дуже багато людей, які прагнули перемоги України в цьому протистоянні".
"Тоді ще не усвідомлювали, що це – справжня війна, – продовжує військовослужбовець. – У Луганську проходили масові проукраїнські мітинги. Вони відрізнялись від проросійських тим, що у наших протестах брали участь мирні студенти, дівчата з філфака у віночках. А з триколорами виходили якісь невідомі дядьки в балаклавах із коктейлями Молотова".
Поїхавши на початку "русской вєсни" до батьків у Кіровськ, Олександр Головатюк спостерігав за тим, на що перетворюється Україна під російським триколором. У будинках не було води, у магазинах – продуктів.
"З адмінбудівель зникали державні прапори, а з голови багатьох громадян – здоровий глузд, – каже Головатюк. – Вони переповідали всі ці безглузді історії про міфічних бандерівців, які їдуть прямо з Майдана, щоб вирізати всіх "русскоговорящіх". Або про українські танки, які з'явилися на околицях міста, і ось-ось почнуть розстрілювати наші будинки".
Ані автобусів з головорізами, ані синьо-жовтих танків місцеві не побачили. Зате простором заволоділи люди у формі, з нашивками точно неіснуючої республіки, які відбирали продукти та алкоголь.
Не змігши забути про окупований, але реально існуючий дім, Олександр Головін повернувся на рідну Луганщину 2019 року. У формі ЗСУ.
"Я постійно думав про те, що якась людина з Івано-Франківська йде воювати за мій дім, а я цього не роблю, – розповідає військовий. – Я чув розмови навколо, і все виглядало так, шо абсолютна більшість в Україні, крім мешканців Луганської та Донецької областей, відчували в ті роки війну переважно через зростання цін в магазинах і курс долара. Здається, взагалі мало хто усвідомлював, що армія РФ ворожа до нас".
Про цю хижу природу російського війська, про ці хиткість й критичну важливість східних українських земель, які тепер хтось пропонує чи навіть вимагає віддати ворогу, наприкінці 1920-х офіцер армії УНР Борис Монкевич писав:
"Тільки "запорожці", які стояли на кордонах України, розуміли, що значило оголення тисячеверстного фронту. Більшовики, не рахуючись з міжнародним правом, навіть під час мирових переговорів з нашою делегацією в Києві, робили напади на розташування наших військ. Чи ж могли вони залишатися на своїх місцях, коли границі України стоять отвором?".
Одного разу, під час першої ротації в зоні бойових дій у 2019 році, Олександра Головіна завезли на позиції у складі піхотної роти. Це було вночі, а коли вранці він вийшов на передній край оборонної лінії, побачив перед собою знайомий краєвид. Це були кілька териконів та посадки – саме ті, на які він все дитинство дивився з батьківської квартири, розташованої по той бік цього пейзажу.
"Здавалося, я можу розгледіти в бінокль якесь знайоме мені місце – наприклад, джерело, куди ходив по воду, – каже Головін. – Але фізично це було неможливо.
Я бачив ці терикони всі 9 місяців, які ми стояли на нашій позиції, але не зміг потрапити додому. Лінія розмежування, яка там тоді проходила, давно посунулась значно вглиб, до адмінкордону з Харківщиною".
Євген Руденко – УП