У вересні цього року ми з Федором Попадюком, співведучим подкасту УП "Кляті питання", поїхали в табір для російських військовополонених, щоб розпитати в громадян країн Африки про причини, з яких вони доєдналися до армії Російської Федерації.
Ще на початку 2025 року "Українська правда" писала, що масовий рекрутинг на континенті в російську армію – це питання часу. А вже в лютому 2026 року міністр закордонних справ України Андрій Сибіга заявляв про понад 1700 ідентифікованих африканців із 36 країн у російській армії.
На те, що цифра вихідців з країн Африки може бути більшою, вказують, наприклад, дані кенійської розвідки. За їхньою інформацією, проти України воювали приблизно 1000 їхніх співвітчизників, хоча журналісти офіційно ідентифікували імена 45-ти рекрутів із понад 1400.
Полонені з країн Африки дуже неохоче розмовляють з українськими медіа. Як пояснили нам представники адміністрації табору, це через вплив інших полонених із Росії та центральної Азії. Вони переконують своїх товаришів, що через інтерв'ю в африканців "будуть проблеми".
Адміністрація колонії нас одразу попередила, що полонені можуть маніпулювати інформацією. І справді, в деяких моментах вони самі собі суперечили – але ми були до цього готовими. Несподіванкою стало те, що двоє з трьох військовослужбовців, з якими ми змогли поговорити, за їхніми словами, підписали контракт не заради грошей, а заради російського паспорта.
Що для громадян країн Африки означає "російська мрія", як армія РФ рекрутує іноземців та чи виконує Росія свої зобов'язання перед тими, хто воював у її лавах, а потім потрапив в український полон – у матеріалі "Української правди".
"Студент"
Джекс (ім'я змінено на прохання героя) – 23-річний єгиптянин із Шарм-еш-Шейху. Родина Джекса – представники вищого середнього класу: його батько – доктор філософії в місцевому університеті. До переїзду в Росію хлопець уже працював програмістом і, за його словами, доволі добре заробляв.
Полонений згадує, що контактував із росіянами та українцями з дитинства, бо його рідне місто – доволі популярний курорт для громадян цих країн. У Шарм-еш-Шейху він зустрів дівчину, в яку закохався. Знайомство з коханою підштовхнуло його переїхати до неї у Волгоград та вчитися на програміста в місцевому університеті.
"Свою дівчину я знав ще з Єгипту. Вона приїжджала туди як туристка, а потім забрала мене із собою. Вона сказала: "Якщо хочеш приїхати й жити в Росії – можеш". Я приїхав, отримав студентську візу. Саме тому спочатку вступив до університету.
Я багато читав про Росію і про людей, які там живуть. Тому ще до поїздки я досить багато знав про російську культуру. Мені подобалася російська література. Саме це й зацікавило мене – я хотів поїхати до Росії й побачити, як там живуть люди", – розповідає військовослужбовець армії РФ.
На запитання про улюбленого російського письменника хлопець відповів, що не знає, бо читання це не його.
Те, що Джекс почав розглядати службу в російській армії – не дивно. Згідно з розслідуванням журналістів одного з найбільших єгипетських онлайн-видань Masrawy, рекрутинг студентів – це одна зі стратегій РФ.
Росія послідовно з 2022 року створює доволі легкі умови для вступу іноземцям з арабських країн та країн Африки. Скажімо, за статистикою міністерства освіти та науки РФ, у 2023 році в Росії вчилися 16 тисяч єгиптян на противагу 2300 у 2018 році.
Зі студентами можуть працювати через Telegram-канали або через так званих рекрутерів: росіян або ж іноземців, які так само приїхали до РФ у пошуках "російської мрії". Частина єгиптян свідомо погоджується на службу, щоб заробити чи отримати громадянство. Інші опиняються під тиском через проблеми з документами, прострочені візи або загрозу депортації.
Під час розмови Джекса явно обурило питання, чи він вступав в армію РФ заради грошей. За його словами, головною мотивацією було саме громадянство, яке йому пообіцяли одразу ж після підписання контракту.
"Я приїхав до Росії в 2023 році. Але жив далеко від війни. Наприклад, не в Ростові-на-Дону, не біля фронту, де могло бути небезпечно. Про війну я не читав, бо не цікавився політикою – я ж не політик.
Я хотів піти до армії, тому що хотів отримати російський паспорт. Але мені не сказали, що мене відправлять воювати, на нуль. Обіцяли, що я буду звичайним солдатом у тилу. Але після підписання контракту, коли мені віддавали накази, я мусив їх виконувати", – згадує полонений.
Після оформлення документів його відправили на тритижневе навчання. За словами Джекса, він не зрозумів тексту контракту, адже документ був складений лише російською мовою. Проте далі полонений хвалився УП своїм знанням російської.
"Я сам пішов у "воєнкомат", я був єдиним серед іноземців. Але якщо ви на мене подивитеся, то побачите, що візуально я не відрізніяюся від росіян і розмовляю доброю російською.
Навчання тривало 3 тижні. Я був у групі фізичної підготовки, тому що мені сказали, що я буду копати. Для цього поводження зі зброєю не потрібне. Спочатку виконував ту роботу, яку мені обіцяли. Але потім приїхала комісія.
Вони оглянули весь наш батальйон і відібрали здорових хлопців. У них був наказ перевести людей до іншого підрозділу. Вони забрали мене, і після цього я потрапив на передову. Через тиждень я вже був у полоні", – згадує Джекс.
За його словами, поводитися зі зброєю його вчили товариші по службі впродовж одного – двох днів. Він не дочекався наказу іти в штурм, бо їх одразу ж накрили українські дрони – і він отримав поранення. В полон він потрапив у Родинському на Покровському напрямку у вересні 2025 року.
Хлопець впевнений, що він громадянин РФ та чекає на обмін. Але підтвердити наявність у нього російського паспорта УП не вдалося ні в адміністрації табору для військовополонених, ні в Координаційному штабі.
"Заробітчанин"
Окаїте Прінцу трохи за 30. У Гані на нього чекають дружина і дві доньки – 4-х та 5-и років. Ще під час другої вагітності дружини він вирішив поїхати за кордон на заробітки. Так опинився в Дубаї, де працював охоронцем у ресторані.
Уже в ОАЕ друзі запропонували спробувати поїхати в Росію, щоб заробити ще більше грошей. Вони побачили в TikTok відео від ганця, який вступив у російську армію та максимально нахвалював такий спосіб заробітку. Зрештою всі разом прийняли рішення підписати контракт.
"Мені запропонували отримати більше грошей. Мені обіцяли, що після контракту я служитиму в тилу на кордоні. Мої друзі забронювали мені квитки – і я опинився в Москві. На жаль, я не дуже розумів, що відбувається, бо країна була для мене новою.
Також, на жаль, я не розумів, на що підписався, бо контракт було складено російською мовою і у мене не було можливості перекласти його", – згадує Прінц.
Стратегія Росії щодо залучення громадян Гани переважно передбачає рекрутера. За даними місцевих розслідувачів, як правило, це проросійські інфлюенсери у Фейсбук та TikTok, які чітко таргетують свій контент на ганців – і пропонують роботу в Росії. Рекрутери працюють не безкоштовно. За оформлення документів з однієї людини беруть 4–4,5 тисячі доларів, обіцяючи зарплату 3–3,5 тисячі доларів на місяць.
"Це людський ринок, який маскується під таку вербовку на ринок праці, а насправді це вербовка на війну. І люди, які не стежать за тим, що відбувається в російсько-українській війні, не знають, куди вони насправді їдуть і що на них чекає. Це торгівля життями", – коментує ситуацію з рекрутингом іноземців у російську армію керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.
Частина оголошень про роботу в Росії, яка таргетується на ганців – буденні вакансії: водії, бармени чи робітники на фабриках, за якими криється прихований рекрутинг до Збройних сил РФ. Деякі ж акаунти закликають долучитися до російської армії відкрито.
Окремою аудиторією таргету є ганська діаспора – скажімо, нам вдалося знайти TikTok-акаунт, який працює з громадянами Гани, що живуть у країнах Перської затоки.
Окаїте Прінц підписав контракт у жовтні 2025 року та прослужив приблизно 1 рік. Спершу, згідно з обіцянкою, був на тиловій службі у Військовій поліції ЗС РФ, але потім його перевели в штурмовий підрозділ.
"Моя підготовка тривала один місяць. Моїми обов'язками було розслідувати проступки солдатів. А потім через 8 місяців мене відправили на фронт. Я не знаю російської, тому дуже важко запам'ятати російські назви, але це був ліс. У полон я потрапив випадково. Це був серпень цього року", – згадує Прінц.
За законодавством Гани, громадянам країни заборонено без письмового дозволу президента вступати на військову службу іншої держави. Таке порушення кваліфікується як злочин першого ступеня, за який закон допускає покарання аж до довічного ув'язнення. Окаїте Прінц стверджує, що не знав цих нюансів, коли підписував контракт із російською армією.
"Друг"
Віллі називає себе росіянином кенійського походження. На запитання, чи отримав він російське громадянство, відповідати відмовляється. На батьківщині навчався на військового механіка. До Росії, за його словами, поїхав продовжувати навчання, але деталей про університет чи про спеціальність він не розкрив.
"Мені пообіцяли безоплатне навчання – і я скористався цією пропозицією. Росія – це велика країна з багатьма можливостями. Я не знав про неї багато, але полюбив через можливість отримати громадянство – і зі здобуттям досвіду війни це почуття посилилося", – коментує військовополонений.
Служити в армії РФ Віллі запропонував друг. За словами хлопця, сам доброзичливець разом із кенійцем до армії не подався. Щобільше, згаданий друг із моменту, як Віллі потрапив на передову, перестав із ним спілкуватися.
Далі історія Віллі повторює вже знайому схему наших інших героїв: контракт, умови якого, за його словами, до кінця не розумів, місяць базової підготовки – і переведення до штурмового підрозділу. Через 3 місяці служби він потрапив у полон.
За словами Петра Яценка, росіяни, як правило, кидають іноземців на ті напрями, де відбуваються так звані м'ясні штурми. І зазвичай тривалість їхнього життя дуже недовга.
"Росіянам потрібне, як кажуть британці, cannon fodder – гарматне м'ясо.
Якщо їм щастить потрапити на ділянку, де бойові дії менш інтенсивні, вони можуть протриматися довше. Серед тих, хто потрапляє до нас у полон, багато поранених – з опіками, уламковими пораненнями від дронів. Часто це люди, які втратили зброю, були дезорієнтовані або поранені й у такому стані здавалися в полон", – коментує Яценко.
Віллі вже понад рік у полоні, але продовжує чекати, що Росія внесе його ім'я до списків на обмін. Він також сподівається, що його родина отримає російське громадянство як сім'я військовослужбовця РФ.
Під час розмови Віллі уникав деталей і прямих відповідей. Яценко пояснює небажання розмовляти відверто з українськими журналістами страхом полонених втратити свою "російську мрію".
"Більшість з них із собою не має жодних документів. Ні паспорт, ні контракт вони не беруть у штурм. І тому перевірити ці відомості досить складно. Ми знаємо, так, що справді якесь громадянство декому дається, але знову ж таки перевірити це складно. Так само, як і це твердження, що нібито Росія продовжує нараховувати на їхні банківські картки гроші.
Спочатку було дуже цікаво спостерігати за еволюцією їхніх поглядів. Раніше, щойно потрапивши в полон, вони – каялися, повторювали, що вони зробили дуже поганий вчинок, що шкодують про це.
Потім, із часом, видно, в них всталилася думка, що якщо вони будуть займатися самозасудженням, то це дійде кудись там у Росію, і їм можуть не дати цей їхній нібито існуючий паспорт і не видати гроші", – коментує керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Яценко наголошує на тому, що українська сторона постійно звертається до Росії, щоб вони вносили "нових росіян" у списки на обмін, але для країни-агресора ці люди не цікаві.
"І оскільки росіяни не хочуть їх забирати, вони будуть утримуватись згідно з усіма правилами до припинення активних бойових дій", – додає керівник пресслужби.
***
Насправді ми записали і четверте інтерв'ю – з іракцем. Воно було випадковим. Щоб запросити до розмови когось зі спікерів під час візиту в табір, нам порадили поговорити з полоненими, у яких була прогулянка на плацу табору – і домовитися про інтерв'ю. Якщо військовослужбовці армії Росії давали згоду, ми фіксували їхні імена та передавали тим, хто нас супроводжував. Це режимний об'єкт – і інтерв'ю у графіку були після обіду.
Ми розмістилися на локації для зйомки та чекали, коли адміністрація приведе тих полонених, з якими ми домовилися поговорити – і тут в кадр фактично увірвався іракець.
Перше, що він сказав, ще не представившись: "Я люблю Росію". Коли ми в розмові намагалися випитати хоч якийсь раціональний аргумент, за що – він нам розповів про мрію щасливого життя в Росії. Описати її він не міг, але його захоплення державою-аргесором було наче платонічне кохання середньовічного лицаря до прекрасної дами.
Якась своя "російська мрія" була в кожного з військовополонених, яких ми цитували в цьому тексті. А тепер вони мріють про одне: щоб Росія про них згадала – і внесла в списки на обмін.
Софія Челяк, УП