"Львів у наших руках". Як 1918 року поляки перемогли у вуличних боях за місто, але програли битву за Галичину
День усіх святих, 1 листопада 1918 року, розпочався для Львова, який ще був у складі Австро-Угорщини, з молитов, кави і грандіозної несподіванки. Поки місто спало, стратегічні об'єкти та адмінбудівлі займали українські жовніри. До обіду на ратуші здійняли синьо-жовтий прапор.
"Населення висипалось на вулиці, гляділо здивовано і власним очам не вірило, – згадував Олекса Кузьма, учасник повстання, відомого як Листопадовий чин. – Навіть загал українців був заскочений цією величезною зміною, що викликала переворот в їхніх думках".
Більш чутливі, розповідав очевидець, плакали сльозами "найвищої радості, що перевищує всі особисті втіхи на світі". Молодь бравурно ходила по вулицях, перегороджала публіці дорогу, пропонуючи взяти синьо-жовту символіку. Але незабаром з'ясується: це піднесення було лише часткою реальності, в якій поляки не збиралися визнавати право українців Галичини на свою державу.
У перший день повстання один із головних його організаторів, січовик Дмитро Вітовський доповідав голові Національної Ради Костю Левицькому: "Львів у наших руках". "Він запевнив мене, що військо держиться дуже добре та що становище зовсім певне", – свідчив у споминах Левицький.
Проте безкровна, блискавична операція обернулася на затяжні вуличні бої з сотнями загиблих з обох сторін.
Вже 3 листопада Вітовський, якому от-от мав виповнитися 31 рік, попросив про звільнення з посади коменданта. Виснажений фізично, з опухлими ногами, у стані нервового зриву Вітовський казав Левицькому: поляки наступають наскоками на наших вояк, які добре знаються на війні у полі, але не на боротьбі з міськими партизанами. Бійці деморалізовані, голодні, починають залишати позиції, жалівся офіцер. До того ж січові стрільці, яких викликали з Чернівців для підкріплення, все ніяк не можуть дістатися Львова.
"Вітовський зміркував, що події зачинають переростати його сили, – писав Олекса Кузьма. – Він гадав, що все скінчиться на занятті Львова та його мирній обсаді, а тим часом створюється важка воєнна ситуація, що погіршується з години на годину".
Попри складні обставини та власні прорахунки, повстанці билися за Львів три тижні. У боях вони утвердили нову державу – Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Продовжуючи боротьбу майже весь листопад, просили про військову допомогу Київ, але десь там вже готували антигетьманський переворот, і Великій Україні в ті дні було не до Галичини. Тож керівництво ЗУНР вирішило відступити вглиб краю, де владу продовжували тримати переважно українці.
Спираючись на спогади учасників повстання, в річницю Листопадового чину УП розповідає, як брали і втрачали Львів, але через програну в моменті битву зробили можливим існування соборної та незалежної України.
"Справа не піде так легко, як почалася"
Передати управління адміністрації Східної Галичини в руки українців у Львові – із такою вимогою по обіді 31 жовтня 1918 року до губернатора Карла Ґеорґа фон Гуйна завітала делегація на чолі з головою Національної Ради Костем Левицьким.
Під шурхіт осіннього дощу і незадоволені зітхання Гуйна гості пояснювали: український народ вважає Галичину своєю національною територією і має таке саме право на самовизначення, що й інші. Делегати посилались на "Народний маніфест" від цісаря Карла I, влада якого добігала кінця через неминучу поразку в Першій світовій.
"Нам загрожує небезпека від поляків, які взяли у свої руки Західну Галичину, а тепер мають намір забрати ще й Східну", – втовкмачували Гуйну впродовж двох годин. Проте австрійський урядовець залишився непохитним: "Я не можу передати ключі від міста вашій Раді, бо не отримував наказу з Відня".
Перед світанком наступного дня Гуйна розбудять вже не політики, але військові – повстанці з жовто-синіми відзнаками. Вони поводимуться чемно. Намісник віддасть належне тому, як організовано й швидко українці взяли Львів. І коли його відпустять великодушно геть, побажає офіцерам успіхів. На прощання він майже по-батьківськи застереже: "Мені, старому, здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники – завзяті люде".
Після марних перемовин з Гуйном хтось мав прийняти рішення, що приведе в точку, яка, за словами Костя Левицького, стане "переломним моментом в історії західної частини українського народу".
Одним із відчайдухів, який не надто сподівався на силу парламентаризму, але вірив у дієвість національного війська, був молодий Дмитро Вітовський. Про сотника, який у 1915 році бився проти росіян на горі Маківка і того ж року встановив у місті Галич український прапор, казали: "Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник. Серед стрілецтва займав місце його духовного провідника".
На нараді 31 жовтня 1918-го у Львові Вітовський заявив, що для збройного повстання все готово. Виступ треба починати негайно, бо "як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки".
В українському політичному крилі були готові почекати на новини від своїх делегатів у Відні. Проте більшості було очевидно: австрійська влада у Львові грає на зволікання, щоб передати справи Польській Ліквідаційній Комісії.
"Коли плануєте приступити до перевороту?" – запитали за кілька годин до початку повстання у Вітовського. "Уночі коло четвертої досвіта", – відповів він, виклавши план, про який знало лише вузьке коло.
Читайте також: Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців
Ліберальний бліцкриг
1 листопада 1918 року о пів на четверту ночі в центрі Львова пролунав поодинокий постріл.
Якийсь поліціянт, помітивши підозрілі рухи в Народному Домі, де був розташований таємний штаб українських офіцерів, зазирнув у браму кам'яниці. Патрульного затягнули у двір, роззброїли, а коли він почав тікати, то отримав кулю в ногу. Ця сутичка стала фальстартом повстання. Проте все, що було заплановано, почалося точно за графіком – коли годинник на ратуші пробив 4:00.
У командний пункт приходили одна за іншою гарні новини. Хорунжий Сендецький з сімома десятками бійців взяв головний будинок і офіс губернатора Гуйна. Ратушею заволоділи 180 вояків з чотирма кулеметами під командуванням поручика Мартинця. Австро-угорський банк, головний поштамт, кадетська школа, казарми, дві тюрми, два залізничні вокзали – теж під контролем повстанців.
Обеззброєно поліціянтів. А тих, хто є серед них українцями, "заприсяжено на вірність українській державі". Те саме відбувалось в іноземних військових частинах. Українців, які служили там, зібрали в нові підрозділи. Один із поручиків виголосив коротку й надихаючу промову: "Досі ми воювали за чужих, а тепер починаємо воювати за себе".
"Коли стало розвиднюватись і розпочався хмарний, сірий день, ціле місто було вже в українських руках, – згадував Олекса Кузьма. – Справність українських старшин і вояків була зразкова. Цілий план переведено так прецизійно (точно – УП) і дальші розпорядки виконувано так бездоганно, що чужинні військові старшини висловлювались про це з найбільшим признанням".
Але хвиля ейфорії, що охопила романтично налаштованих повстанців, дуже швидко оголила підводні камені. Ретроспективно кажучи, то були навіть величезні рифи, не помітити які було важко. Як тільки замайорів синьо-жовтий прапор в місті, де поляків було 60%, а українців – 15%, почав збуватися прогноз поваленого губернатора Гуйна: "Ваша справа не піде так легко".
Зі споминів О. Кузьми про одну з головних, на його думку, помилок керівництва в перші дні Листопадового чину:
"Українська влада поводилась дуже ліберально. Коли Вітковському донесли, що до Костела Єлизавети польські студенти носять під плащами поховану амуніцію, а польські панночки з навантаженими валізками спішать до костела Марії Магдалини, він заявив рішуче: "Ми переняли владу у Львові не для того, щоб з населенням війну зачинати. Ми війну не хочемо".
Множилися факти, які свідчили про тайну організацію противника, що прохолонув з першого вражіння (відійшов від шоку 1 листопада – УП) і розпочав контракцію. Тут і там стали падати стріли (летіти кулі – УП), то з вікна, то з піддашшя, то із сутерин чи пивниць (підвалів – УП), ранячи, а то й вбиваючи наших вояків.
Користуючись повною свободою преси, польські газети накинулися із запеклою ненавистю на українську державність. Толерантність української влади прийняла форми аж недбальства і слушно була інтерпретована як брак сили.
Серед українського громадянства піднявся голос обурення проти такого воювання (диверсій поляків – УП), а поруч з тим помічалось негодування з причини надто лагідного поведення української військової влади супроти ворожих елементів. Всі домагались загострення режиму. Великодушність в часи революції не є на місці, і війна, ведена в "рукавичках", приносить українцям тільки втрати".
Читайте також: "Назавжди покінчити з вашим українством". Російська окупація Львова 1914 року як готова інструкція для армії Путіна
Диверсії
Рано вранці 7 листопада 1918 року в битву за Львів вперше вступила українська артилерія. То була єдина поки що гармата – одна з чотирьох трофейних гаубиць Škoda, що дістались січовикам під Тернополем. Її транспортували у Львів з Підбірців через Личаків сільськими кіньми та встановили на верхній терасі Високого замку.
"Вражіння від першого гуку української гармати було величезне, – згадував Олекса Кузьма. – Відразу щезла втома піхотинця. Він почув за собою силу".
Троє бійців, які обслуговували гаубицю, тягали її весь день Високим Замком. Гатили зверху по польських позиціях, відповідаючи на запити, що надходили від українських вояків з середмістя. Наступного дня у Львів транспортували ще один український ствол.
Навряд Вітовський, який ще тиждень тому планував з іншими старшинами взяти Львів, міг уявити, що до справи доведеться залучати артилерію. Але підпілля поляків стрімко зростало і зміцнювалося. За підтримки населення та польських політиків противник діяв все впевненіше, вдало використовуючи диверсії.
Звістки про напади почали надходити в український штаб з першого ж дня повстання.
Якось цілий українській загін потрапив у засідку, рухаючись у вантажівці. Під час руху прямо перед авто вискочив підліток. Вдаючи, що спотикається, він впав на дорогу. Коли водій натиснув на гальма, хлопець дістав револьвер і почав стріляти. У цей момент із сусідніх будинків вискочили польські вояки, які здобули у вуличному бою вантажівку та зброю.
Ще один з гучних випадків стався 8 листопада. Вранці у кав'ярні "Рома" на вулиці Академічній офіціанти побили українського військовго, який зайшов туди поснідати. Постраждалим був розвідник з ратуші. І коли комендант ратушевої залоги дізнався про напад, то відправив на місце 20 солдатів з двома старшинами, які закидали гранатами "Рому" разом із сусіднім закладом.
Зі звернення Української Національної Ради (1 листопада 1918 року):
Український народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави (...)
Доля Української держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідимий мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу.
Заки (доки не – УП) будуть установлені органи державної влади в законному порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди.
Всі вояки української народності підлягають віднині виключно Українській Національній Раді і приказам установленої нею Українсько держави. Всі вони мають стати на її оборону (...).
Всім горожанам Української Держави без різниці народности і віроісповідання запоручається рівноправність.
Читайте також: "Все, що живо, пішло в розсипку". Як козаки розгромили під Пилявцями поляків і разом із ними стали аутсайдерами
"Проти українців було все польське населення"
Між авантюрою та дивом не так вже багато відмінностей. Взяття Львова 1 листопада 1918 року було тим ризикованим, відчайдушним кроком, що зрештою змінив звичний порядок речей.
Напередодні збройного виступу, під час наради 31 жовтня, багато хто хапався за голову, коли готували план акції. Як згадував один з її організаторів Дмитро Паліїв, з'ясувалося: до військового перевороту готові 1400 солдатів, якими треба було зайняти 200-тисячне місто.
"Я позбирав від командантів звіти з чисельного стану частин, – писав у мемуарах Паліїв. – Вони були інші (менші – УП), ніж до цього часу (до наради – УП). В переддень акції ніхто не наважився прибільшувати числа. Кожний командант, подав тих, на котрих міг числити (розраховувати – УП) без ніякого сумніву".
"Вітовський жахнувся, – розповідав Паліїв. – "Та ж то нема з чим зачинати", – сказав він. "Пане сотнику, – відповів я. – Гінці з наказами (прислати підкріплення з повітів – УП) вже від'їхали. "То ми пропали", – сказав Вітовський. Але це тривало тільки одну мить. Він закусив зуби і потонув у безумно виснажуючий праці".
Взяття Львова малими українськими силами 1 листопада було блискавичним. Але втримати місто в умовах організованого спротиву поляків виявилося завданням непосильним.
"До бою у Львові станули два ріжні елементи, – аналізував пізніше причини невдачі Орест Кузьма. – Українські вояки – переважно діти села, чужі та безрадні у великому місті, в якому зовсім губилися. А проти них діти міста, що серед моря кам'яниць і лабіринту вулиць почувалися як риба у воді, знали кожну вуличку і кожний закамарок. Проти українців було все польське населення, так що український вояк почував всюди окруженим ворогами, від яких не знав і не мав де сховатися".
"Український вояк був заскочений новими способами боєвої тактики, якої вимагала від нього вулична боротьба чи партизанка, – писав Кузьма. – Там, на довгих бойових фронтах він заправився (звик – УП) до позиційної боротьби, переходив в окопи і сидів цілими тижнями, а то й місяцями в одному місці. Тут він мусив безнастанно маневрувати. Там він був майже бездушним зубчиком в одному з безчислених колісцят величезної і складної воєнної машини, в якій цілком губилось його я, і роля окремої людини зводилася в нівець. Тут кожний мусив проявляти індивідуальні зусилля, виказувати особисту ініціативу і відвагу".
Читайте також: "Волоцюги із Сарматії". Як козаки допомогли Речі Посполитій стати великою та постраждали від величі шляхти
"Ми самі піднялися"
Умови, в яких Галичина йшла до української державності, видавалися сприятливими тільки на перший погляд. Десятиліття австро-угорського парламентаризму, відносна свобода думок і віросповідання, перекроювання мапи Європи, мирний план президента США Вудро Вільсона – у 1918 році було чимало підстав думати, що національне самоврядування реально здобути політичним шляхом.
Але, за висловом Олекси Кузьми, "українські голоси були киданням гороху об стіну, австрійський уряд був до них глухий, признавав ласкаво українцям тільки теоретичне право на національний державний організм".
Великим країнам разом із Вільсоном, який отримав 1919 року Нобелівську премію – ту саму, про яку тепер мріє миротворець Трамп – теж було байдуже до проблем "галицьких туземців". А вимагали вони не так вже багато: поділу Галичини таким чином, щоб в ній була українська частина зі своїм урядом.
Все ще вірні австрійській короні, що вже серйозно хиталась на голові Карла I, українці домагалися автономного коронного краю. Але чимдалі вони стикалися із спротивом, тим більше згадували у своїх промовах Київ, де вже рік як виборювала незалежність УНР.
9 жовтня 1918 року під час виступу в австрійському парламенті Кость Левицький наголошував: галицькі українці хочуть бути панами своєї долі в межах майбутньої Австрії.
"Поділ Галичини є для нас conditio sine qua non (обов'язкова умова – УП), – наполягав він. – І коли Австрія не може або не хоче перевести цього поділу, то заявляємо тут святочно, що наша дорога не веде до Варшави, але до Києва. Далі заявляємо, що не будемо входити в ніякі переговори з поляками, бо ми маємо рівне право, як і вони, на свободу і незалежність".
Якщо українській народ втратить надію на краще майбутнє у складі Австрії, попереджав Левицький, то "на основі права самовизначення піднесе свій клич з'єднання всіх українських земель в самостійній українській державі".
Ця погроза без подальших, хоч і програних у листопаді 1918-го боїв за Львів, залишилась би лише декларацією. Однією з маси політичних заяв у світі, де рахуються тільки з силою.
Полковник Дмитро Вітовський, який відчув безпорадність, як тільки листопадове повстання пішло не за планом, зрештою не став здаватися. У січні 1919 року, як держсекретар з військових справ ЗУНР і один з рушіїв ідеї Злуки, він приїде в Київ, де урочисто оголосять універсал про об'єднання західноукраїнських земель та УНР у соборну Україну. Серед делегатів буде і Кость Левицький – голова Державного секретаріату ЗУНР.
Коли молода українська держава щезне під натиском більшовиків і політики світових гравців, Левицький у споминах про листопадове повстання у Львові напише:
"Ми самі піднялися силою нашого національного духа та права на життя української нації. А день 1 листопада 1918 року не прийшов нам з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і організації. Цей день побіди українства ми підготовлювали десятки років, освідомлюючи і піднімаючи наш нарід, та маємо право сказати: ми не лукавили з ніким, а просто йшли".