Очікування нового пекла. Про що говорить радісна і лячна тиша Херсону

"Ми побачили, скільки нас!"

Саме ці слова одного з херсонців для мене стали квінтесенцією поїздки до міста, яке з листопада 2022 року не відчувало такої незвичної відносної тиші.

Локальне припинення вогню, пов'язане з гуманітарною місією в Олешках, розділило життя прифронтового регіону на "до" та "після". Окупований лівий берег і понівечений правий на короткий проміжок часу опинилися в епіцентрі дивного безпекового експерименту.

У дитинстві я часто приїжджав до Херсона на канікули, тож не з чужих слів знаю, що таке дивитись на Олешки, що знаходяться буквально через Дніпро. Раніше спостерігати за іншим берегом не представляло особливого інтересу. Зараз ситуація змінилась. Бо люди по різні береги річки стали заручниками розв'язаної Росією війни. Тож геть не дивно, що кількаденна пауза стала не просто перервою, а і справжнім психологічним випробуванням, в якому змішалось все – від радості до страху.

Для міста, що понад два роки живе під щоденним терором ворожої артилерії та відвертим дроновим сафарі на цивільних, кілька днів без перманентної канонади змінили багато чого. Буденність отримала інший, майже забутий смак. Люди нарешті змогли вийти в магазини чи аптеки, не вираховуючи секунди між "виходом" і "прильотом". Ремонтні бригади, які зазвичай працюють під смертельним ризиком, безперешкодно латали понівечені мережі, повертаючи у знекровлені райони світло та воду.

Найголовніше – містяни отримали рідкісну можливість побачити одне одного. Фактично у "червоній зоні", на Дніпровському ринку, який, за злою іронією долі знаходиться на вулиці Миру, попри осінню мжичку херсонці радісно вітались і спілкувались, наче не бачились роками.

Але за цими щемливими моментами відчувалось ще дещо. Ця відносна тиша аж ніяк не була спокійною. Вона була наелектризована лячним очікуванням.

Зв'язок між двома берегами зараз уявляє собою відкриту болючу рану. Херсон пам'ятає окупацію, Херсон пережив підрив Каховської ГЕС, коли Олешки йшли під воду, а росіяни не давали людям рятуватися. Сьогоднішня гуманітарна місія на лівому березі сприймалася на правому як крихкий місток надії: якщо туди зайде допомога, значить, там, у підвалах і застінках, знову з'явиться шанс на життя для людей в Олешках.

Попри наелектризовану ситуацію і постійне інформаційне нагнітання у соцмережах про "порушення режиму", тишу було дотримано. І нею скористались сотні, якщо не тисячі херсонців, які з усіх куточків України приїхали до рідного міста. Хтось, щоб подивитись, чи "живі" їхні квартири, хтось, щоб забрати речі, які не могли вивести в момент інтенсивних обстрілів.

В очах цих людей можна було побачити таку палітру почуттів, що вистачило б не для одного фільму. Чого в них точно не було, так це наївності. Херсонці, що залишились у місті, і які скористались можливістю до нього повернутись, хоч на якісь години, солідарні в думці, що це перемир'я лише посилить проблеми Херсона. Українські військові вже фіксують маневрування росіян на лівому березі, передислокацію, поповнення солдатів та боєприпасів.

Місто застигло у тривожному очікуванні. Серед місцевих панує чітке переконання: далі стане набагато гірше.Ці побоювання абсолютно беземоційні і раціональні, бо підкріплені гірким досвідом.

Тривалі місяці війни навчили херсонців: після будь-яких логістичних, дипломатичних чи гуманітарних пауз російська армія повертається до обстрілів із подвоєною жорстокістю. Накопичений за дні затишшя дефіцит снарядів ворог зазвичай компенсує масованими, хаотичними ударами "наосліп".

Більше того, роздратування окупантів через сам факт того, що світова спільнота звернула увагу на трагедію Олешок, і що їм довелося бодай на мить послабити хватку, виміщатиметься саме на правобережжі.

Херсонці знають, що за кожен порятований притулок чи передані ліки на тому березі, цей берег платитиме новими руйнуваннями.

Місто знову згортає своє коротке "мирне" життя і готується приймати удари. Люди ховають речі вглиб підвалів, перевіряють запаси води та аптечки. Херсонці вкотре довели свою неймовірну стійкість, використавши ці кілька днів, щоб просто обійняти рідних без звуку вибухів, але ілюзій ніхто не будує.

Попереду – повернення до звичного пекла, де правий і лівий берег знову будуть зв'язані не гуманітарними місіями, а лінією вогню.

Євген Будерацький