За роки повномасштабної війни Сергій Стерненко пройшов шлях від громадського активіста та популярного блогера до одного з найвідоміших українських волонтерів, а згодом – радника міністра оборони.
У 2025 році він заснував благодійний фонд "Спільнота Стерненка", який системно забезпечує Сили оборони безпілотниками.
Завдяки своїй аудиторії (на його Youtube-каналі понад 2 мільйони підписників – УП) Стерненко тільки за 2025 рік зумів зібрати 3,1 мільярда гривень донатів.
Співпраця з військовими та виробниками дронів дозволила активісту поглибити експертизу в оборонних технологіях і сформувати власне бачення розвитку безпілотних спроможностей України.
Ще одним етапом для нього стала робота радником міністра оборони в команді Михайла Федорова. Ця піврічна співпраця дала можливість Стерненку побачити зсередини державні процеси, рішення та обмеження, які раніше він оцінював з позиції волонтера.
В інтерв'ю "Українській правді" Сергій Стерненко розповідає про протидію реактивним "Шахедам", перед якими новими загрозами з боку російських безпілотників і ракет ризикує опинитися Україна та що станеться, якщо Ілон Маск повністю вимкне Starlink для українських військових.
Ми також говорили про проблеми українського оборонного виробництва, бюрократію та непрозорість державних закупівель, із якими Стерненко зіткнувся під час роботи в Міноборони.
А також про те, яку неприємну правду про цю війну українське суспільство досі не хоче прийняти.
Перед вами – скорочена версія розмови, більш зручна для читання. Повну – дивіться у відеоформаті.
"Я не вважаю, що ми геть проґавили появу і масштабування реактивних "Шахедів" у росіян"
– У Героя України Кирила Вереса є гарне висловлювання про війну і моду. Перефразовуючи Вереса: що з технічних засобів зараз у моді?
– НРК (наземний роботизований комплекс – УП) – це вже така триваюча мода, тобто не те, що прямо в цьому сезоні.
Найбільш модно, думаю, це перехоплювачі реактивних "Шахедів". Ми вже практично переходимо до серійного виробництва в Україні. Плюс стає модною повітряна евакуація. Я бачив уже три випадки повітряної евакуації.
– Ти сам згадав про реактивні "Шахеди". Як ми проґавили росіянам їхнє масштабування?
– Я не вважаю, що ми геть проґавили появу і масштабування реактивних "Шахедів" у росіян. Ми насправді досить швидко реагуємо. Якщо дивитися історичну ретроспективу, то завжди засіб нападу з'являється раніше, аніж засіб захисту. Умовно, меч попереду щита.
Людство завжди набагато краще і швидше розробляє засоби, щоби знищувати одне одного, аніж засоби, щоб захищатися одне від одного. Те, що росіяни почали робити реактивні "Шахеди", ми знали і бачили ще з другої половини минулого року. Вже тоді були перші збиття реактивних "Шахедів" "Герань-3".
Зараз є три різні реактивні "Шахеди". "Герань-3" – найповільніший і збивається за допомогою звичайних перехоплювачів. "Герань-4" – це вже більш швидкісний реактивний "Шахед", який летить 400 км/год, а може і більше. І є "Герань-5", який нагадує радше ракету, аніж безпілотник, розвиває такі самі швидкості, як "Герань-4" і буває ще швидшим. І от труднощі виникли саме у випадку збиття "Герань-4" та "Герань-5".
Словом, з кінця минулого року було відомо про реактивні "Шахеди", тому українські виробники вже тоді працювали над новими перехоплювачами, наш фонд також долучався.
Потім я опинився в Міністерстві оборони і знаю, що виробників збирали і також спілкувалися на цю тему, питали, чим їм допомогти. Але це все не такий швидкий процес, як нам хочеться, на жаль.
І те, що зараз, наприкінці 2026 року, ми виходимо вже на плюс-мінус серійне рішення проти реактивних "Шахедів" – це дуже швидко.
Так, на жаль, ми не могли зробити перехоплювачі раніше, ніж росіяни відмасштабували засоби повітряного нападу. Але практично ніколи так не відбувається, завжди засоби нападу з'являються раніше.
– Про які рішення ми вже можемо говорити публічно?
– Станом на зараз в Україні на етапі різної готовності – від прототипів до серійного виробництва малих і середніх партій – є кілька типів перехоплювачів. Це засоби на електродвигунах і перехоплювачі на малих реактивних двигунах.
Найбільші успіхи у класі перехоплювачів на електродвигунах, але, на мою думку, вони найменш перспективні, якщо дивитися на загрози, які на нас чекають далі, тому що вони мають ліміти по швидкості. Ми оцінюємо, що перехоплювачі на електродвигунах зможуть розігнатися до 550–600 км/год з тим, щоб хоча б на кілька хвилин підтримувати пікову швидкість.
Друга гілка – це перехоплювачі на турбореактивних двигунах, і вони найбільш перспективні, але і набагато складніші й дорожчі у виробництві, тому що потрібні двигуни. Якщо електродвигуни ми виробляємо – не всі, але в нас є деяке локалізоване виробництво, – то от із турбореактивними двигунами ситуація складніша.
Знаю, що нещодавно уряд ухвалював рішення, яке мало спростити виробництво в Україні турбореактивних двигунів, але, на жаль, цього швидко не станеться.
Я думаю, що найбільш перспективним рішенням буде створення багатоцільової повітряної платформи, умовно, великого співставного розміром з "Геранню" або "Герберою" безпілотника на турбореактивному двигуні, який буде нести на собі інші засоби: кулемети, перехоплювачі, малі зенітні керовані ракети.
Але станом на зараз ситуація така: ми виходимо на серію перехоплювачів на електродвигунах, на малу серію на реактивних двигунах, зокрема, дроно-ракети "Барс" – це засіб на реактивній тязі, який адаптувався і став використовуватися також як перехоплювач.
Саме про них говорило вище військово-політичне керівництво нашої держави, коли казало, що через обмеження роботи Starshield у нас погіршилося збиття реактивних "Шахедів".
Тобто фактично ми взяли реактивну напівракету-напівдрон і стали використовувати її як перехоплювач. І воно спрацювало. Але повторюся: майбутнє – за платформами.
"Без зв'язку не працює нічого"
– У чому ми сьогодні випереджаємо росіян з технічного погляду?
– Ми точно досі випереджаємо росіян у застосуванні бомберів, важких безпілотників мультимоторного типу.
Також думаю, що ми досі їх випереджаємо по впровадженню на тактичному рівні певних систем зв'язку і ретрансляції сигналу – це дуже важливо.
Але і вони нас значно обганяють по впровадженню інших типів зв'язку і ретрансляції сигналу в безпілотниках класу "Герань" та у великих ударних БПЛА.
– Про які типи зв'язку зараз йдеться?
– Я маю на увазі ретрансляцію сигналу через mesh-мережі і не тільки – на "Шахедах", якими росіяни атакують Україну. Вони можуть зараз вибудовувати систему ретрансляції сигналу в деяких випадках на 200 і більше кілометрів. І якщо не бачити картинку аж до цілі, то принаймні з висоти здійснювати аеророзвідку, дорозвідку і так далі.
Тобто росіяни навчилися завдавати нам глибших ударів з об'єктивним контролем того, куди вони б'ють, які результати цього ураження.
А якщо говорити про те, в чому ми переважаємо, то це більше фронтова історія. У нас набагато кращі засоби для роботи на середній дистанції із застосуванням Starshield, військової версії Starlink, але не тільки, а й з іншими типами зв'язку, один із яких на початку цього року не розробив, але імплементував разом з деякими виробниками наш фонд.
І ми бачимо в ньому велику перспективу. Смію припустити, що це частково зможе нам замінити Starlink. Не повною мірою, звісно, але принаймні наші мідлстрайк-місії можна буде здійснювати з цим типом зв'язку, який ми реалізували і встановили на FPV-дрони.
– Це українська розробка чи європейська?
– Я утримався би зараз від відповіді. Але скажу так: розробка цього типу зв'язку – це половина потрібного рішення. Друга половина – це як організувати ретрансляцію сигналу, тобто як це все подружити з наявними безпілотними системами.
І от у цій частині наш фонд разом із деякими виробниками робив свою роботу, воно зараз себе дуже гарно показує.
– Не так давно українські військові зіткнулися з великою кількістю проблем, коли американці обмежили доступ до супутникового зв'язку. Щоб краще зрозуміти масштаби проблеми – наскільки серйозно ми залежимо від Starlink?
– Наскільки серйозно ми залежимо від інтернету взагалі? Риторичне питання, правда?
Зв'язок – це база, ґрунт, основа та фундамент. Без зв'язку не працює нічого. Зв'язок – це органи управління, координація між бойовими підрозділами. Зв'язок – це можливість здійснювати складні комплексні місії з використанням безпілотників.
Зараз я назвав лише невелику частину сфер, у яких потрібен хороший зв'язок. Це визначальний чинник у роботі будь-якої безпілотної системи.
Звісно, в майбутньому, коли в нас будуть АІ-дрони, які самостійно визначатимуть ціль, наводитимуться на неї, тема зв'язку може бути вже не такою актуальною, але станом на зараз без зв'язку нікуди.
Тому порушення будь-якого зв'язку в українській армії може мати вкрай серйозні наслідки.
– Якщо Ілон Маск в один прекрасний день скаже: "Ну все, ми нічого не надаємо українцям", – можеш приблизно уявити, що станеться?
– Росіянам буде легше просуватися на фронті, тому що у нас буде порушена аеророзвідка та управління військами. Не так, що буде катастрофа, але це матиме серйозні наслідки.
У нас погіршиться якість нашої протиповітряної оборони, тому що буде йтися не лише про те, що деякі перехоплювачі не зможуть працювати, а і не буде нормального зв'язку і координації між підрозділами, які забезпечують прикриття українського повітряного простору.
Тому нам дуже важливо пропрацьовувати альтернативні рішення. Я зараз кажу не тільки про інші системи супутникового зв'язку, а навіть банально в нових фортифікаціях одразу має прокладатися оптоволоконний інтернет.
Ми маємо думати про те, які інші типи зв'язку можемо розвивати на наших безпілотниках, принаймні на середню глибину, щоб не бути такими залежними від Starlink. Можна ж побачити, що в росіян сталося.
От у січні цього року, коли я був радником міністра, я добре пам'ятаю, як Михайло Федоров зібрав нас на нараду – там були ще деякі заступники і люди із сектору оборони України. І коли ми побачили, що росіяни почали на дронах "Італмас" використовувати Starlink, то ми зібралися і швидко почали робити брейншторм, щоби напрацювати рішення.
Після того, як росіянам вимкнули Starlink, атаки керованими "Італмасами" припинилися. Тобто вони могли наводити далі свої дрони лише за координатами.
У них також дуже серйозно порушилося управління військами на фронті, бо вони тоді вже стали залежними від Starlink.
І це все дозволило нам з меншими втратами провести деякі контрнаступальні дії, зокрема на Запорізькому напрямку.
Тобто це осліпило й оглушило противника і, звісно, спрацювало нам на користь.
"Росіяни вже в процесі масштабування малогабаритних крилатих ракет"
– На твою думку, що сьогодні найбільше гальмує український miltech: технологічні обмеження чи державне управління?
– Обидва фактори мають серйозний вплив.
– Який більше?
– Технологічні обмеження все ж таки.
От, наприклад, зараз, коли ми говоримо про перехоплення реактивних "Шахедів", є ж набагато більші загрози, які наступного року на нас чекають. І щоб їм протидіяти, нам потрібні не тільки перехоплювачі нового типу.
Взагалі протиповітряна оборона не може вибудовуватися навколо одного засобу. Це завжди комплекс дій і засобів.
Якщо ми говоримо про перехоплення в майбутньому малогабаритних крилатих ракет, то нам потрібні головки самонаведення для того, щоби або їх встановлювати на зенітні ракети, або на ті самі безпілотники. Або інші системи наведення використовувати.
І от тут нам потрібно пройти досить довгий шлях для того, щоб ми могли їх виготовляти в промислових масштабах. Це не так просто. З нами могли би партнери цим поділитися, або принаймні налагодити в себе виробництво. Але з тих чи інших причин це не відбувається. Ми з партнерами про це теж говоримо і доносимо.
– Тобто після реактивних "Шахедів" росіяни будуть масштабувати малогабаритні крилаті ракети?
– Саме так і є. Вони вже в процесі масштабування, ми ж бачимо застосування щомісяця щонайменше десятків ракет класу "Бандероль", які запускаються з інших безпілотників.
До речі, це теж про безпілотні платформи. Вони запускають ці малогабаритні крилаті ракети або з дрона "Оріон", або з гелікоптерів.
У них є також нова розробка "Філін" і така, яку ми дуже мало фіксували – це "Дань-Т". Тобто вони рухаються в бік дешевих, масових малогабаритних крилатих ракет, які будуть мати швидкості 600–700 км/год. Проти них перехоплювачі ставатимуть все слабшими.
Перехоплювачі важливі, вони потрібні для протидії малошвидкісним безпілотникам на реактивній тязі, безпілотникам на двигунах внутрішнього згоряння. І звичайні перехоплювачі нам дали рік часу для того, щоб ми готувалися до відбиття нових засобів повітряного нападу.
Тобто вони все одно потрібні і нікуди не подінуться. Але нам потрібні технології вже зовсім іншого класу. І от тут у нас є прогалини.
А якщо говорити про протидію балістиці, то там іще складніша ситуація. Я в цьому не експерт, але усвідомлюю, що, щоби перехопити балістику, це вже виклик не тільки для нас, а і для наших європейських партнерів.
– Коли росіяни вийдуть на серйозне масштабування і застосування малогабаритних крилатих ракет?
– Вони вже вийшли на серію по "Бандеролях". Я думаю, що в першій половині наступного року ця серія стане значно більшою. Для нас це буде проблема більша, ніж зараз проблема реактивних "Шахедів".
Вже зараз нам потрібно вигадувати нестандартні рішення. До речі, вони є – я не розумію, чому в нас вони не завжди імплементуються. Деякі рішення потребують просто зміни організаційних підходів.
Наприклад, можна застосовувати навчально-бойову турбореактивну авіацію. Вона співставна по швидкостях з тими ж "Бандеролями" і може використовуватися навіть без зенітних ракет з кулеметами для того, щоб збивати такі повітряні цілі. Але це питання до командування Повітряних сил.
"Ситуація із закупівлями була гіршою, ніж думав"
– Ти був радником міністра оборони Федорова трохи менше як пів року. Чи ти дізнався на цій роботі про державну систему щось таке, чого не знав і не міг би дізнатися, якби не долучився до МО?
– Не те, щоби я дізнався геть щось нове – я все ж таки розумів, куди йду, що це величезна бюрократична машина. Але деякі кейси мене справді здивували.
Наприклад, що у нас в одному з відомств при Міністерстві оборони може бути 300 полковників. І більше, крім цих полковників, нікого немає. Вони там брунькуються, створюють управління всередині управління, відділ всередині відділу, тільки щоб у них були посади, а ніякої практичної користі державі вони не приносили взагалі.
Також дізнався про те, що в нас все було трошки гірше із закупівлями, аніж я думав раніше.
– Хаотичність?
– Не хаотичність, а те, що так непрозоро формувалася потреба по закупівлях, що це просто жахіття. Так не можна.
Але були і позитивні моменти. Я побачив, що навіть ця велика заскорузла бюрократична державна машина може рухатися швидше, якщо її лідер задає швидкий темп, якщо він сам налаштований на швидке ухвалення рішень.
– На посаді радника міністра ти багато коментував удари по Криму і удари в глибину Росії.
– Я і зараз це роблю, і до того робив.
– Так, але тоді ти був у команді МО. Чому ці удари все-таки не примусили Путіна до переговорів? Задача ж була така, правильно?
– Яка була задача, який задум – це питання до головнокомандувача Збройних сил України в першу чергу. Я давав свою оцінку і думаю, що вона була правильна.
Одного разу я сказав досить емоційно, що це літо буде найгіршим для так званої Росії. І справді літо 2026 року було найгіршим для Російської Федерації, тому що Україна почала проводити безпрецедентні кампанії повітряних ударів, в тому числі й проти російської логістики. Це мало серйозний вплив на логістику росіян, зокрема на півдні тимчасово окупованих територій України.
Чому Путін не припинив через це війну? Тому що цього недостатньо.
Щоби Путін припинив війну, він має відчувати загрозу існування або самій Російській Федерації внаслідок продовження цієї війни, або персонально йому і його політичному режиму.
Ми ще не досягли цієї точки, на жаль. І це те, що маємо робити не лише ми, а і наші партнери.
Бо подивися на ситуацію, в якій ми знаходимося. Проти нас воює Російська Федерація за активної підтримки Ірану, який ослаб, але тим не менше. Армія Північної Кореї воює проти України. Так, зараз вони на території Росії, але північнокорейські оператори дронів працюють проти наших людей на Сумщині.
Територія ще однієї держави, яка є співагресоркою, а також її інфраструктура, я кажу про Білорусь, використовується для агресії проти України. Проти нас у статусі агресора, можна сказати, воюють повноцінно дві держави, на половину третя і їй допомагає четверта. Про роль комуністичного Китаю я не кажу.
Хто з європейських партнерів воює за Україну? От і все. Зараз робиться недостатньо для того, щоб цю війну зупинити. Вони мають бути більш активно залучені.
Коли Путін здійснює атаки безпілотниками на європейські країни, а лідери Норвегії та Фінляндії телефонують Путіну, як він це сприймає?
А коли Сполучені Штати Америки знімають санкції з Російської Федерації – це ж сприймається як слабкість.
З якого дива Путін має припинити війну, якщо він отримує або заохочення, або лякливість від тих, проти кого він може бути націлений? Тому на нас, на жаль, чекають ще дуже страшні часи. На нас – маю на увазі в цілому Європу.
Я вважаю, що європейці мають воювати за Україну сьогодні, знайти формат, у якому вони будуть більше залучені до знищення військового потенціалу Російської Федерації.
– Хіба ти віриш у те, що вони на це підуть взагалі?
– Питання не в тому, що я вірю. Питання – коли вони будуть змушені це робити і в якому статусі? В статусі жертви агресії чи в статусі держави-союзника, яка допомагає Україні?
– І наостанок: яку правду про нинішній стан України наше суспільство не хоче знати, на твою думку?
– Я би не узагальнював все суспільство. Але частина нашого суспільства досі тішить себе ілюзією, що з росіянами можна просто домовитися. На жаль, це не так.
Ця війна має екзистенційний характер і домовитися з ними не вийде. Наші предки намагалися, і ми знаємо, до чого це призводило. Це дуже неприємна правда. Я розумію, чому частина суспільства так думає.
Тому що жити з думкою про те, що це не має простого вирішення – це жахіття. Це, до речі, та сама причина, чому частина українського суспільства 23 лютого 2022 року думали, що не буде ніякого повномасштабного вторгнення.
Тому що прийняти думку, що в ХХІ столітті може відбутися повномасштабна війна із застосуванням ракет, бомб, вбивством цивільних, проявами геноциду – це жахіття. Але, на жаль, такою є реальність.
Роман Кравець, УП
Відео і фото: Андрій Ковш, Олексій Климов