Як і де ховається від НАБУ Юрій Іванющенко? Скільки нових літаків придбав Рінат Ахметов? Куди після обшуків втік фігурант "плівок Міндіча" Василь Веселий? Як народний депутат Григорій Суркіс попри заборону відпусток для народних обранців продовжує регулярно жити в Монте-Карло? І, авжеж, останні кадри бізнесмена Вадима Єрмолаєва перед замахом на його життя.

Це і багато іншого дивіться у новій серії "Батальйон Монако".

P.S. Днями журналісти французького видання Le Figaro запитали в автора цього матеріалу: як пояснити французам, що таке "Батальйон Монако"? Проблема Монако не в тому, що там живуть і відпочивають дуже багаті люди – проблема в тому, що "заробляють" вони і досі в Україні, а іноді навіть крадуть.

Михайло Ткач 

Ідеальне "вікно можливостей" – етап виходу з війни. Найкритичніший період – повоєнні вибори. Час, коли держава знекровлена і виснажена, а суспільство – травмоване й поляризоване.

Удар по незагоєних ранах може обернутися інвалідністю та втратою дієздатності. Недооцінити характер нової загрози – повторити помилку 2022 року. Вчасно розпізнати ризики – не допустити російського реваншу.

Ключ до правильного рішення – в розумінні карколомності технологічних змін. Цифрова революція змінила битву танків і гаубиць на протистояння дронів та алгоритмів, відкривши можливість підміни самої реальності.

За таких умов майбутня лінія зіткнення пролягатиме в головах, а Кремль зосередиться не на перекроюванні кордонів, а на контролі й маніпулюванні свідомістю. І тоді вже не матиме значення, якого кольору прапор майорить над столицею.

Токсичні сліди

Саме в цих нових обставинах розгортатиметься повоєнний транзит – процес, досвіду якого Україна не мала. Проблема в тому, що необхідний досвід накопичує Росія, яка всі останні роки відточувала інструменти втручання. Від голосування до Європейського парламенту 2024 року до кампанії у Вірменії 2026-го Москва повсюди залишала свої токсичні цифрові сліди.

Відтак Кремль може підійти до моменту X у своїй найкращій "дез/інформаційній" формі. Водночас у Києві існує ризик злегковажити російською загрозою.

І справді – подвійній перемозі Майї Санду в Молдові Москва не завадила, угорського союзника Віктора Орбана втратила, Келіна Джорджеску в Румунії програла, а Нікола Пашиняна у Вірменії не усунула. Та й загалом тема участі московських політконсультантів в українській політиці – традиційний предмет анекдотів і глузувань.

Але "головного очима не побачиш": Росія – це змія, здатна роками лежати в засідці, очікуючи, поки її отрута подіє. Кремлівська стратегія прагматична: якщо не вдалося вбити одразу – роби це повільно. У такий спосіб росіяни десятиліттями інтоксикували Україну, залишивши після себе скалічене політичне тіло, яке змушене проходити виснажливу реабілітацію на межі виживання.

Чи варто сподіватися, що Москва зрадить власні рефлекси й відмовиться від незмінної мети – вприснути нову дозу отрути розбрату й смути, не давши Україні одужати й підвестися на самостійні ноги?

Запустити каскад руйнівних процесів: зневіру, підозру, ненависть і внутрішню ворожнечу. Занурити країну в новий цикл нестабільності – від холодного суспільного протистояння до гарячого громадянського конфлікту: народ проти влади, влада проти журналістів, переселенці проти місцевих, ветерани проти ухилянтів.

З цієї причини завдання з позначкою "невідкладно" – завчасно вивчити хімічний склад московського інформаційного "Новічка" і заздалегідь підготувати антидот.

Сума московських політтехнологій

Одначе існує проблема. Вимушена електоральна пауза залишила Україну на узбіччі розвитку виборчих технологій. Тим часом світ опановував нову зброю масового ураження – штучний інтелект, а Росія перейшла від проведення ізольованих національних операцій до побудови єдиної транснаціональної екосистеми інформаційного впливу, що об'єднує спільні методики, алгоритми, платформи та ботомережі.

Моделі, які Кремль відпрацював у Молдові та Румунії в 2024–2025 роках, далі розгортаються в Угорщині, Німеччині, Нідерландах і зрештою проявляються на парламентських виборах у Вірменії 2026 року.

ШІ, Telegram, TikTok та інші

Сьогодні ми маємо справу з цілісним механізмом російської інформаційної війни, в якому ШІ виконує роль центральної нервової системи та фабрики контенту; Telegram – центру координації; TikTok – механізму вірусного охоплення; інфлюенсери – носіїв довіри; ботомережі – інструменту масштабування.

Тelegram у руках путінських спецслужб перетворився на центр дистрибуції дезінформаційних кампаній. Через створені групи здійснюється все – від формування мереж підкупу до поширення інструкцій та шаблонів коментарів.

Роялем в українських електоральних кущах може стати недооцінений TikTok. Саме йому зобов'язані своїм стрімким політичним злетом і сенсаційними результатами французький ультраправий Жордан Барделла (2024 рік), румунський популіст Келін Джорджеску (2024 рік) та німецька націоналістична AfD (2025 рік).

Ще однією російською інновацією стало масове залучення національних інфлюенсерів для просування потрібних кандидатів і політичних сил, як це було в Німеччині (2025 року) для поширення антиімміграційних настроїв та в Угорщині (2026 року) – для підтримки Віктора Орбана.

Фактично йдеться про створення внутрішньої інфраструктури впливу, яка функціонує безперервно й переходить в активну фазу під час виборів.

Deepfake і постреальність

Критично небезпечними кремлівські "активні заходи" робить інтеграція з генеративним ШІ. Масове виробництво deepfake було зафіксоване чи не в усіх епізодах російського втручання у внутрішньополітичні процеси європейських країн.

В цілому в 2025 році кожен четвертий інцидент, пов'язаний із кампаніями дезінформації, вже містив використання ШI-інструментів. Це означає, що в найближчому майбутньому швидкість і масовість генерації deepfake-контенту можуть зробити правдивість та об'єктивність неконкурентоспроможними. Дослідження свідчать, що люди не здатні надійно розпізнавати синтетичний контент – точність їхніх оцінок наближається до рівня випадковості.

Складається ситуація, коли правда коштує дорого, а брехня – дешево. Легше не спростовувати фейк, а створити новий.

У таких обставинах майбутні вибори ризикують перетворитися не на боротьбу кандидатів і програм, а на зіткнення штучно згенерованих реальностей, де перемагатиме не найкраща ідея, а найефективніший алгоритм.

Українські вразливості й можливості

На тлі зміни технологічного укладу, посттравматичного стану суспільства і стрімкої еволюції російських інформаційних операцій перед Україною постають виклики безпрецедентного масштабу й характеру.

Привести до влади відверто промосковського президента чи партію Кремль навряд чи здатен. Але його справжня мета інша:

• посіяти зерна розбрату щодо підсумків війни, її причин та наслідків;
• підірвати довіру до демократії та демократичних процедур;
• роздмухати конфліктні теми, поглибити наявну поляризацію та внутрішні суперечності;
• інтегрувати кремлівську дезінформацію в національні дебати, посилюючи антиєвропейські й антинатівські наративи;
• поставити під сумнів чесність і легітимність голосування.

Усе це може стати сприятливим ґрунтом для підготовки кремлівського реваншу, спроба якого не відбудеться лише за однієї умови – якщо на місці Росії утвориться море.

У результаті Україна має бути готовою існувати в умовах одночасної війни й миру, де межа між ними стирається, конфлікт стає постійним, а ворожий вплив – безперервним.

Для нас це означає лише одне – необхідність вивчити російський інформаційний арсенал і побудувати повноцінну систему цифрового захисту. Адже війна дала Україні безцінний досвід швидкої адаптації, унікальні компетенції та ціле покоління фахівців, здатних працювати в екстремальних умовах нових викликів.

Вибори – це завжди тест на демократичну життєздатність. Але в цифрову епоху битви за свідомість це ще й боротьба за право на власну реальність, сформовану вистражданими цінностями, переконаннями та ідеями.

Андрій Демартіно, для УП

А одному з найвідоміших антивоєнних активістів в американській історії – Рону Ковіку – виповнюється 80 років.

У 1960-х юний Ковік записався добровольцем у морську піхоту. Служив у В'єтнамі.

Отримав тяжке поранення і був паралізований нижче грудей.

Розчарувався в колишніх ідеалах та приєднався до антивоєнного руху.

Дванадцять разів його заарештовували за участь в акціях протесту, і одного разу він зірвав публічний виступ Річарда Ніксона.

Автобіографія Ковіка "Народжений четвертого липня" стала бестселером. А її однойменна екранізація з Томом Крузом у головній ролі виборола два "Оскари" та чотири "Золоті глобуси".

Чинний президент США Дональд Трамп – одноліток Рона Ковіка, який з'явився на світ на декілька тижнів раніше. Але його життєвий шлях виявився зовсім іншим.

В армії Трамп ніколи не служив.

Під час В'єтнамської війни молодий Донні користувався спочатку студентськими відстрочками, а потім отримав постійну медичну – у зв'язку з діагнозом "п'яткова шпора".

У 1970-х він займався не громадським активізмом, а будівельним бізнесом.

На основі його автобіографічної книги "Мистецтво укладати угоди" зняли лише скромну сатиричну короткометражку.

А знамените небойове поранення у вухо було отримане ним уже в похилому віці під час передвиборчого мітингу.

Проте із січня 2025 року саме Трамп претендує на лаври головного миротворця планети.

І старомодні антивоєнні активісти йому не конкуренти. Хоча б тому, що нинішній американський лідер має можливість закінчувати війни, які починає він сам.

Протягом сімнадцяти місяців здобувач Нобелівської премії миру з легкістю перетворювався на войовничого підкорювача Ірану та Венесуели, а потім назад – на самопроголошеного майстра мирних угод.

Важко сказати, в якій ролі – "яструба" чи "голуба" – Трамп виглядає більш органічно. Але, так чи інак, химерні метаморфози американського лідера визначають новий глобальний порядок денний.

Спробувавши завершити російсько-українське протистояння в найкоротший строк, Дональд Трамп лише спровокував подальшу ескалацію.

Венесуельський бліцкриг із захопленням Ніколаса Мадуро став серйозним прецедентом для всього світу.

В боротьбі з Китаєм американський лідер не досяг успіху, зате посварився з багаторічними європейськими союзниками США.

Недолугого перемир'я в Газі вдалося досягти, використовуючи залежність Ізраїлю від американської підтримки і натиснувши на ізраїльське керівництво. Але це не завадило Трампу вплутатися в іранську авантюру з подачі тих же ізраїльтян.

У ході нової війни він не досяг поставленої мети і вважав за краще укласти сумнівну угоду, що виглядала як перемога Ірану.

Скандальний президент Сполучених Штатів є досить впливовим, щоб сприяти руйнуванню старого глобального порядку.

Однак претензії Трампа на створення нового світопорядку виявилися неспроможними – для цього йому не вистачає ані компетенції, ані стратегічного мислення, ані вміння адекватно оцінювати ситуацію.

В результаті плодами його бурхливої ​​та суперечливої ​​діяльності користується не так Вашингтон, як інші гравці. Зокрема, той же Тегеран, який навчився шантажувати всю планету перекриттям Ормузької протоки.

При цьому ще півтора року тому могло здатися, що найбільше від другого президентства Трампа виграє Москва.

Справді, старий-новий господар Білого дому явно вподобав Володимира Путіна і, схоже, вірив у власну віртуальну дружбу з російським диктатором.

Вже на початку 2025 року він дав Кремлю шанс вийти з війни на максимально сприятливих умовах: зі збереженням контролю над усіма вже захопленими українськими територіями, зі зняттям санкцій, з перспективою подальшої американсько-російської співпраці.

Але прихильність Вашингтона лише розбурхала Москву, і росіяни відмовилися від заморозки війни.

Американський президент намагався спокусити Путіна синицею в руках, а натомість натхненний російський правитель погнався за журавлем у небі.

У Кремлі повірили, що, продовживши військову агресію проти України за лояльного Трампа, можна буде отримати набагато більше, ніж у попередні роки.

Згодом американській стороні навіть продали горезвісну "формулу Анкориджа", але на практиці вона не була реалізована.

І в цілому, зайшовши на чергове коло воєнного протистояння, Росія нічого не досягла: а лише зазнала колосальних втрат.

А ось із Україною сталася зовсім інша історія.

Специфічна миротворчість Дональда Трампа спочатку стала для Києва серйозною проблемою.

Нашу країну й особисто Володимира Зеленського Трамп не злюбив ще в період свого першого президентства.

Заради мирної угоди з РФ американський лідер був готовий знехтувати українськими інтересами.

Фінансову та військову допомогу Україні він радикально скоротив.

При цьому ще до вступу на посаду Трамп встиг подарувати багатьом українцям надію на швидке завершення війни, а марна надія завжди шкодить.

Проте нашій державі вдалося впоратися з цими викликами.

З одного боку, Україна знайшла часткову заміну Вашингтону, інтенсифікувавши співпрацю з Європою та навіть наростивши свої військові можливості.

З іншого боку, українське керівництво пішло назустріч Трампу, публічно погодившись із американською пропозицією щодо припинення вогню. В результаті Київ лише виграв.

Якщо раніше президент Зеленський та його команда просували ідею війни до кордонів 1991 року, що надихала далеко не всіх; то зараз експлуатується привабливіша ідея якнайшвидшого миру.

Відповідно, єдиною перешкодою на шляху до миру виглядає саме Москва з її територіальними претензіями та неадекватними вимогами.

Чи справді український лідер готовий до негайного припинення вогню? Чи він таки лукавить, розраховуючи на відмову Кремля, продовження бойових дій і більш вигідний результат військового протистояння?

З погляду публічної політики, це неважливо.

Головне, що Банкова оперує чітким меседжем: "Ми згодні укласти перемир'я будь-якої миті". Причому цей меседж адресований не лише незграбному миротворцю Дональду Трампу, а й мільйонам втомлених українських мешканців.

Вони не можуть звинуватити власне керівництво в штучному затягуванні війни та переслідуванні нереалістичних цілей.

Вони не можуть дорікнути Зеленському в тому, що війна не закінчується з його вини.

Для підтримки внутрішньої стабільності це дуже важливо: і це завдання було досить успішно розв'язане українською владою.

На початку минулого року фактор Дональда Трампа однозначно грав на руку РФ.

Однак самовпевнений російський режим розпорядився цим подарунком долі напрочуд бездарно.

Натомість Україна, поставлена ​​в несприятливі умови, зуміла отримати з них користь.

Зуміла адаптуватися до світу Трампа та знайти в цьому новому світі виграшне позиціонування.

Перед своїм поверненням до Білого дому Трамп обіцяв завершити російсько-українську війну за 24 години.

Як виявилося, це вихваляння не коштувало нічого. Але вміння співіснувати з Трампом, продемонстроване українською стороною за всі ці місяці, варте багато чого.

І в певному сенсі це вже велика перемога Києва.

Незалежно від того, чи досягне вісімдесятирічний американський миротворець якихось практичних успіхів.

Михайло Дубинянський

Представник парламентської фракції чеської партії "Свобода та пряма демократія" (SPD) запропонував президенту країни Петру Павелу наслідувати приклад поляків. На думку Їндржиха Райхля, Зеленського треба позбавити ордена Білого Лева. І хоча успіх такої ініціативи наразі виглядає чимось фантастичним, "війна орденів" принаймні викликала інтерес до історії цих нагород.

Серед кавалерів ордена Білого Орла несподівано для багатьох знайшлося місце і для російської імператриці Катерини II, і для союзників Гітлера – угорця Міклоша Горті та італійця Беніто Муссоліні (він отримав і орден Білого Лева), і для пропутінського канцлера Німеччини Герхарда Шредера.

Втім, якщо подивитися на список лідерів країн, "за посадою" нагороджених польським і чеським орденами, можна знайти не менш цікавих персонажів. Наприклад, імператора Ефіопії Хайле Селассіє I. Його парадний мундир прикрашав не лише Білий Орел і Білий Лев, а й десятки нагород інших країн, зокрема орден Почесного легіону, орден Підв'язки, Золотий ланцюг ордену Пія IX, китайський орден Добродійної Хмари.

90 років тому, в червні 1936-го, з трибуни Ліги Націй в Женеві Хайле Селассіє виголосив промову, яка увійшла до всіх підручників з дипломатії та збірок найяскравіших виступів в історії людства.

"Сьогодні це ми. Завтра це будете ви", – намагався він переконати світ у тому, що війна Італії проти його країни це не локальний конфлікт, а замах на систему колективної безпеки. Але хто ж повірить маленькому приреченому абіссинцю, який наполегливо хоче підштовхнути топових політиків світу до "ескалації".

Так почалася "маленька війна", яка стала прологом до великої – Другої світової.

Розповідаємо історію імператора, який перебував на троні 44 роки. За цей час він двічі з'являвся на обкладинці Time як "людина року", намагався реформувати свою країну, хотів достукатися до світу, коли на Ефіопію напали італійці, втік, щоб повернутися переможцем, надто полюбляв владу, гроші, ордени, великих гепардів і маленького песика Лулу, капсулювався в своїй реальності та зрештою мусив віддати владу, а разом із нею й життя.

Шлях до влади

Раптом у майбутньому житті ви мрієте народитися імператором Ефіопії, ось чекліст того, що з вами має статися до того.

Вам доведеться з'явитися на світ десятою дитиною в багатодітній родині губернатора одного з регіонів феодальної країни, яку не кожен знайде на карті світу.

При хрещенні отримати ім'я Хайле Селассіє, що перекладається як Сила Святої Трійці.

Бути або принаймні вважати себе далеким нащадком царя Соломона та цариці Савської.

Ви повинні залишитися без системної освіти: "Наш пан не закінчив шкіл, єдиним його вчителем, та й то в дитинстві, був французький єзуїт, монсеньйор Жером", – згадував один із підданих імператора.

У 13 років розпочати кар'єру як дрібний чиновник, а в 14 отримати посаду губернатора однієї з провінцій.

В 24 стати спадкоємцем престолу.

До 38 років у статусі регента чекати на пишну коронацію. І нарешті отримати довгоочікуваний титул "Його Імператорська Величність Хайле Селассіє I, Лев з коліна Юди, Цар Царів Ефіопії, обранець Божий".

У листопаді 1930 року свідком коронації нового імператора в столиці Ефіопії Аддіс-Абебі був англійський письменник Івлін Во. В книзі подорожніх нотаток "Далекий народ" він описав церемонію та атмосферу безперервних урочистостей. Звісно, під кутом колоніальної оптики "білої людини", куди ж без неї.

"Абіссінський джентльмен пересувається здебільшого верхи на мулі, причому неодмінно посередині дороги, в оточенні десятка, а то й кількох десятків озброєних прислужників, які біжать підтюпцем поруч із господарем".

"Абіссінець не виходить на вулицю беззбройним, тобто він завжди має при собі кинджал і поясний бандольєр із патронами, а також гвинтівку, яку за ним носить хлопчик-раб. Патрони символізують добробут і слугують загальновизнаним платіжним засобом, а їхня сумісність із тією чи іншою системою вогнепальної зброї – справа другорядна".

"Як і передбачав генеральний план передсвяткового благоустрою міста до приїзду закордонних гостей, уздовж вулиць тривало зведення високих частоколів, покликаних приховати від скептичних сторонніх поглядів оселі бідноти, і подекуди ці огорожі навіть встигли завершити".

В дні коронації Во чув, як імперський духовий оркестр виконує державний гімн Ефіопії. Але історія, пов'язана з цим оркестром, залишилася поза увагою в записах письменника – чи то не знав, чи то не вважав гідним уваги. А проте вона заслуговує на згадку.

У 1924 році майбутній імператор Ефіопії на шляху до Швейцарії зупиняється в Єрусалимі. Там він стає свідком виступу оркестру дітей-сиріт, які після геноциду вірмен у Туреччині опинилися в притулку на Святій землі. Виступ так вразив ефіопського лідера, що він звернувся до архієпископа Вірменської Апостольської Церкви в Єрусалимі з проханням дозволити йому усиновити сиріт і забрати їх із собою до Африки.

Так 40 вірменських дітей під керівництвом Геворга Налбандяна стали імперським духовим оркестром Ефіопії.

2 листопада 1930 року, під час церемонії сходження Хайле Селассіє на престол, оркестр "Абпа лічоче" (в перекладі з амхарської – "Сорок дітей") виконав перший державний гімн Ефіопії, написаний Налбандяном на прохання імператора.

Імператор-реформатор

"Я переконаний, що нові ідеї неможливо засвоїти одразу. Ми маємо діяти дуже обережно, щоб не зруйнувати Ефіопію, яка тільки починає прокидатися. Ми маємо дотримуватися золотої середини між нетерплячістю західних реформаторів та інертністю ефіопів, які б заплющили очі, якби світло було занадто яскравим", – переконував себе та інших Хайле Селассіє.

Починаючи з 1918 року в країні один за одним ухвалювали закони про заборону работоргівлі. Втім, все відбувалося повільно й не надто рішуче. В результаті цей процес затягнувся на десятиліття.

В мемуарах "Моє життя та прогрес в Ефіопії" Хайле Селассіє з гордістю згадує досвід успішних реформ.

На початку монаршої кар'єри спеціальним декретом він скасовує метод виявлення злочинців, який називався "лебащай". Чаклуни напоювали хлопчиків спеціальним зіллям, і ті, нібито керовані надприродною силою, заходили в будинки й вказували на злочинців. Тому, на кого вони вказували, за традицією відрубували руки й ноги.

Згодом імператор скасував четвертування. Варварський вид страти замінили на більш гуманний розстріл.

Зі сходженням на престол Хайле Селласіє в країні з'явилися й інші нововведення: електрика – спочатку в імператорському палаці, потім – в інших будівлях столиці, перші друкарні, газета, банк. Завдяки йому в Ефіопії ще в 1920-х з'явився перший літак (який довго залишався єдиним) і перший автомобіль (імператор надавав перевагу "Роллс-Ройсам").

Новий правитель подарував своєму народу й першу в історії країни Конституцію. У ній він закріпив право на спадкування престолу для своїх нащадків. Вищою інстанцією в політичних, судових, законодавчих питаннях залишається він сам.

Хто знає, як далеко просунулась би Ефіопія шляхом реформ, якби восени 1935 року Хайле Селассіє не довелося перетворитися з імператора-реформатора на імператора-воїна.

Імператор-воїн

Червень 1936 року. На трибуну в женевському Палаці Націй піднімається невисокий, зростом трохи вище ніж 150 сантиметрів, темношкірий чоловік із густою чорною бородою. Голова асамблеї Ліги Націй представляє спікера: "Sa Majesté Impériale, l'Empereur d'Ethiopie" – "Його Імператорська Величність, Імператор Ефіопії".

У цей момент із галереї для преси долинає галас. Італійські журналісти скористалися свистками, що їм їх навмисно видали для такого випадку за розпорядженням міністра закордонних справ Італії графа Галеаццо Чіано.

Імператор чекає, поки порушників порядку виведуть із зали, і починає промову. Він чудово знає французьку – одну з офіційних мов Ліги Націй, але виступає рідною амхарською.

Він говорить про варварські атаки із застосуванням забороненої хімічної зброї проти його країни та про нерішучість тих, хто обіцяв допомогу.

"3-го жовтня 1935 року італійські війська вторглися на мою територію… У цій нерівній боротьбі з одного боку стояв уряд, що керував понад сорока двома мільйонами жителів і мав у своєму розпорядженні фінансові, промислові та технічні засоби, які дозволяли йому виробляти необмежену кількість найсмертоноснішої зброї, а з іншого – невеликий народ із дванадцяти мільйонів жителів, без зброї, без ресурсів, що мав на своєму боці лише справедливість власної справи та обіцянку Ліги Націй".

"Італійське командування, побоюючись розгрому, вдалося до дій, про які я зараз маю обов'язок оголосити всьому світу. На борту літаків були встановлені спеціальні розпилювачі, щоб вони могли випаровувати на величезних ділянках території дрібний смертельний дощ… Таким чином з кінця січня 1936 року солдати, жінки, діти, худоба, річки, озера та пасовища постійно заливалися цим смертельним дощем".

"Я запитую п'ятдесят дві країни, які дали ефіопському народу обіцянку допомогти йому в опорі агресору: що ви готові зробити для Ефіопії? А великі держави, які пообіцяли гарантувати колективну безпеку малим державам, над якими нависає загроза, що одного дня вони можуть зазнати долі Ефіопії, – я запитую: які заходи ви маєте намір вжити?"

За 9 місяців до цього виступу в ніч на 3 жовтня 1935 року війська фашистської Італії вторглися в Ефіопію. Рим хотів взяти реванш за поразку в першій італо-абіссінський війні (1895–1896), яку Беніто Муссоліні вважав національною ганьбою. Хоча наративи офіційної пропаганди, звісно, були іншими. Італійські війська нібито йшли визволяти диких абіссінців від гніту деспотії й несли їм світло цивілізації.

Про стан ефіопської армії на той момент найкраще свідчить такий факт. Відразу після оголошення загальної мобілізації військам зачитали наказ імператора. В одному з його пунктів йшлося:

"У воєнний час ворогу зручно наводити свою зброю на прикрашені щити, оздоблення, срібні та золоті плащі, шовкові сорочки та подібні речі. Незалежно від того, чи маєте ви куртку, найкраще носити сорочку з вузькими рукавами та вицвілими кольорами. Коли ми повернемося, з Божою допомогою, ви зможете тоді надіти свої золоті та срібні прикраси. А зараз настав час вирушати на битву".

Хайле Селассіє I кілька разів особисто очолював своїх майже не підготовлених солдатів у боях проти італійських фашистів.

Тоді ж через кореспондента New York Times імператор звернувся до світу з відчайдушним закликом:

"Невже народи всього світу не розуміють, що, борючись до гіркого кінця, я не тільки виконую свій священний обов'язок перед своїм народом, а й стою на сторожі останньої цитаделі колективної безпеки? Невже вони настільки сліпі, що не бачать, що я несу відповідальність перед усім людством? Я мушу триматися, доки не прийдуть мої повільні союзники. Якщо вони не прийдуть, то я скажу пророчо й без жалю: Захід загине".

11 листопада 1935-го Рада Ліги Націй після довгих дискусій запровадила економічні санкції проти Італії. Але ембарго не поширювалося на нафту, вугілля і метал. Відмовилися закрити для італійського флоту й Суецьку протоку. Шанс зупинити агресора був втрачений.

Згодом Муссоліні зізнається:

"Якби Ліга Націй під час ефіопського конфлікту поширила санкції проти Італії на нафту, то ми були б змушені повернутися з Ефіопії протягом восьми днів. Для нас це була б катастрофа, яку важко собі уявити".

5 травня 1936 року італійські війська увійдуть до Аддіс-Абеби, і Муссоліні заявить: "Мир із населенням Абіссінії – доконаний факт. Різні племена колишньої імперії чітко показали, що вони хочуть спокійно жити й працювати під триколором Італії".

Коли окупація стала неминучою, Хайле Селассіє I разом зі своїми наближеними залишив країну. Наступні п'ять років він проведе у вигнанні, не даючи світові забути про долю своєї країни та координуючи партизанський рух.

У пошуках точки неповернення, що відкрила шлях до бійні Другої світової війни, майже завжди згадують аншлюс Австрії, Мюнхенську угоду, анексію Судетської області Чехословаччини. І набагато рідше — війну Муссоліні в Абіссінії. Хоча саме вона дала зелене світло Гітлеру. Саме тоді він зрозумів – переможців не судять.

Інший урок з цієї історії – перемоги у війнах іноді стають пасткою для переможця. П'ятирічна італійська окупація закінчилася в травні 1941 року, коли британські війська разом із ефіопськими партизанами розгромили італійців, і ті були змушені покинути країну – переможену, але не підкорену.

І, нарешті, третій урок. Справедливість – пані вкрай вибіркова та мінлива. Навіть перемога у війні не гарантує покарання військових злочинців.

Завойовник Абіссінії маршал Бадольо, призначений Муссоліні віцекоролем нової колонії, після війни уникнув покарання. Після особистого втручання Вінстона Черчилля з нього зняли всі обвинувачення.

Помер у своєму ліжку й "м'ясник Ефіопії" маршал Родольфо Граціані. Замість 19 років ув'язнення за вироком трибуналу він провів у в'язниці чотири місяці, після чого потрапив під амністію.

Імператор-корупціонер і тиран

5 травня 1941 року, через п'ять років після падіння Аддіс-Абеби та втечі з країни, Хайле Селласіє урочисто повернувся до столиці.

Відкриту Alfa Romeo з імператором супроводжував на білому коні полковник британської армії Орде Вінгейт – творець легендарного загону "Гідеон Форс", у складі якого британці з ефіопами громили італійців.

Війна та п'ять років окупації дорого обійшлися країні: загинуло понад 10% її довоєнного населення – майже 800 тисяч осіб.

Щойно повернувшись на батьківщину, Хайле Селассіє закликав співвітчизників не мститися італійцям за звірства, які ті чинили протягом п'яти років. Лише сьогодні з нашим теперішнім досвідом можемо оцінити, наскільки важко зрозуміти загадкову ефіопську душу нащадка царя Соломона і цариці Савської.

Після тріумфального повернення перед монархом постало чимало, як сказали би сьогодні, екзистенційних викликів.

Наприклад, що робити з колабораціоністами, які співпрацювали з окупаційною владою і серед яких було чимало людей з довоєнної феодальної верхівки країни. Переслідування такої кількості впливових осіб могло призвести до колапсу держапарату і бунтів.

З іншого боку, учасники руху опору, які під час окупації залишалися в країні, вимагали, щоб на найвищі посади призначали керівників партизанської війни.

На кого покладатися в новій повоєнній реальності?

Як завжди в усіх незрозумілих ситуаціях, імператор вирішив покластися на себе і на найближче оточення, представники якого разом із ним перебували під час війни в еміграції. А інші дві впливові групи він обережно нацьковував одна на одну, балансував, застосовував батіг і пряник, залишаючи собі роль верховного арбітра в підкилимних іграх.

"Палац поділявся на фракції та угруповання, які нещадно ворогували, взаємно послаблюючи й знищуючи одне одного. І саме цієї мети й домагався наш гідний пан, прагнучи створити рівновагу, яка гарантувала б йому святий спокій.

Якщо котресь угруповання брало гору, пан незабаром обсипав ласками супротивну партію і знову відновлював рівновагу, що паралізувала суперників. Він натискав на клавіші – то білі, то чорні – і видобував із рояля гармонійну мелодію, що пестила його слух", – розповідав польському репортеру Ришарду Капусцінському один із чиновників при дворі імператора (тут і далі цитати з книги Капусцінського "Імператор").

Кожен день імператора був схожий на попередній і сповнений ритуалів, що відпрацьовувалися протягом десятиліть.

Ранок починався з низки доповідей начальника розвідки та міністрів, наближених до його величності. У кожного з них була своя мережа інформаторів. Хто з ким зустрічався, де це відбувалося, про що говорили? Проти кого змовилися?

Усі доноси були усними – Хайле Селассіє I терпіти не міг написаного чи друкованого тексту. Ба більше, імператор намагався нічого не підписувати. Бюрократичною тяганиною займався міністр пера (так, це офіційна назва посади). На нього ж у разі чого можна було звалити всю провину: недостатньо точно зрозумів вказівки найвеличнішого, сам винен.

Наступні кілька годин цар царів також проводив у невпинній турботі про підданих. Ось як це описано в книзі Капусцінського, за словами джерел у палацових колах:

"З 9 до 10 години імператор проводив "годину призначень" у залі аудієнцій. Хоча вона й називалася так, але здійснювалися не лише призначення, а й позбавлення звань. Усі призначення не тільки вирішувалися імператором, але й здійснювалися ним особисто.

Ніхто не знав, що, власне, на нього чекає. У цьому й полягала найглибша мудрість нашого правителя – у тому, що ніхто не знав свого дня, своєї долі. Ця невпевненість і неясність намірів монарха призводили до того, що в палаці безперервно точилися плітки, а всі губилися в здогадках.

Хайле Селассіє I призначав не лише губернаторів чи міністрів, а й директорів шкіл, готелів, заводів, начальників поштових відділень, поштових поліцейських та інших дрібних службовців.

Завершивши годину призначень, імператор прямував до золотої зали, де з 10 до 11 години відбувалася видача грошових позик. Тут поруч із Хайле Селассіє I перебували його скарбник і сповідник абба Ханна-Джеммо та охоронець мішка. Ті, хто бажав отримати гроші, по черзі підходили до імператора, пояснювали, навіщо їм потрібна бажана сума. Хайле Селассіє I вислуховував, а потім ставив додаткові запитання. Міністрам доводилося випрошувати гроші на ремонт службових автомобілів, заміну іржавих труб тощо. Усе імператор бажав затверджувати особисто.

З 11 до 12 години в палаці проходила міністерська година, хоча міністри й так постійно перебували в палаці. Кожен із них годинами прогулювався коридорами палацу, сподіваючись зустріти імператора та вклонитися йому.

Хайле Селассіє I прагнув приймати міністрів по одному: так міністри сміливіше доносили на своїх колег, і імператору було простіше зрозуміти роботу уряду. Щоправда, на аудієнції міністри говорили не про своє відомство, а критикували інших. Та все ж, поговоривши з усіма, імператор отримував бажану картину.

З 12 до 13 години в будівлі, що прилягала до палацу, імператор виконував функції верховного судді. Одягнений у чорну тогу до п'ят, Хайле Селассіє I, стоячи на спеціальному підвищенні, вислуховував справи, як їх представляли сторони, і виносив вироки. Це мало відповідати процедурі, встановленій 3 тисячі років тому царем Соломоном. Вироки імператора були остаточними і перегляду не підлягали".

В другій половині дня імператор їздив на церемонії відкриття нових мостів, лікарень, шкіл та аеропортів, присвоюючи їм своє ім'я, і споглядав карту розвитку Ефіопської імперії в палаці – варто було натиснути кнопку, і карта спалахувала красивими лампочками.

Хайле Селласіє зміг те, що мало кому зі смертних вдається – за життя стати богом. Послідовники растафаріанства – релігії, що виникла на Ямайці в 1930-х роках, вирішили, що цього разу месія повернеться на землю у вигляді чорношкірого.

Саме в цей час рас Тефері (рас – титул, Тефері Меконнін – ім'я, отримане імператором після народження), зійшов на престол, і кращої кандидатури на роль месії годі було й шукати.

Ефіопському імператору присвятив кілька своїх пісень один із найвідоміших растафаріанців – Боб Марлі.

Окремою турботою імператора були регулярні закордонні вояжі. Під час цих поїздок він отримував чергові ритуальні нагороди, створював образ освіченого монарха та охоче збирав пожертви на користь голодуючих африканців.

Про те, що Хайле Селассіє залишався одним із найбагатших людей планети, володів золотими копальнями, корпораціями, підприємствами та нерухомістю й регулярно плутав свою кишеню з державною скарбницею, донаторам було не обов'язково знати.

Після того як за ініціативою імператора в 1963 році була створена Організація африканської єдності, Хайле Селассіє розраховував на Нобелівську премію миру, але в 1964-му шведи віддали перевагу Мартіну Лютеру Кінгу. Що виглядає логічно: нагорода правителю, який фактично анексував Еритрею, позбавивши її автономії, виглядала би знущально.

Осінь імператора

Коли вовк-ватажок слабшає і втрачає силу, зграя нагадує йому про всі свої приниження. Тому фінал історії останнього імператора Ефіопії схожий на десятки подібних історій інших автократів.

В 1970-ті Ефіопія перебуває в стані занепаду. Загальний страйк, невдоволення військових, придушення інакодумства, бунти в провінціях. На тлі розкоші двору – голод, який влада намагалася приховати. Лише з 1972 по 1973 рік він забрав життя до 200 тисяч ефіопів. Додав масла у вогонь і документальний фільм BBC "Невідомий голод" (The Unknown Famine) Джонатана Дімблбі, де розповідалося про те, як влада намагалася використовувати голод як зброю проти повстанських регіонів, вивозячи звідти продукти.

Владу в країні поступово беруть у свої руки військові-марксисти, один за одним заарештовуючи людей з оточення Хайле Селассіє I. Його якийсь час не чіпають, залишивши в палаці з особистим камердинером. Паралельно готують суспільну думку до повалення імператора і монархії – публікують матеріали про його махінації й тотальну корупцію.

Нарешті о 6-ій годині ранку 12 вересня 1974 року до імператорського палацу під'їхала колона військової техніки. Офіцери прямують до кабінету Хайле Селласіє і вимагають зректися влади. А після того, як він це зробив, любителя "Роллс-Ройсів" відвезли на "Фольксвагені" зі звичайним міським номерним знаком до місця ув'язнення.

Останні місяці життя 83-річний Хайле Селассіє I проведе в оточенні солдатів. Втім, так і не зможе усвідомити ані своє безсилля, ані справжній стан речей. "Я можу скликати своїх міністрів, генералів та родичів, коли завгодно", – розповідатиме він у грудні 1974-го.

Два місяці по тому агентство France-Presse опублікувало замітку про місце ув'язнення ексімператора.

"За розповідями очевидців, ці солдати, як і раніше, роблять глибокі уклони перед царем царів. Завдяки цим жестам, як нещодавно засвідчив представник міжнародної організації з надання допомоги, який завітав до нього та відвідав інших в'язнів, ув'язнених у палаці, Хайле Селассіє продовжує вірити, що він – імператор Ефіопії".

28 серпня 1975 року ефіопське інформаційне агентство поширило повідомлення про смерть колишнього імператора. Її причиною нібито стала серцева недостатність.

За однією з версій, операція "табакерка" по-ефіопськи виглядала так: царя царів задушили подушкою, а труп закопали під підлогою вбиральні.

Так добігла кінця історія 225-го нащадка царя Соломона, кавалера орденів Білого Орла, Білого Лева і ще сотні найвищих нагород, жодної з яких його не позбавили ні за життя, ні після смерті.

Що сталося в країні після повалення імператора і скасування монархії? "Червоний терор" марксистської диктатури, який забрав життя до пів мільйона жертв. Тираноборці інколи виявляються не меншим злом, ніж те, з яким вони борються.

Михайло Кригель, УП

На своєму досвіді Гамлет знає, як воно – воювати за іншу державу. У 2015-му він приїхав з Вірменії в Україну, щоб взяти участь в АТО. І спочатку розглядав службу в нашій країні як черговий рядок у своєму нетривіальному резюме. Проте згодом зрозумів, що Україна для нього – дещо більше, ніж просто місце роботи.

Понад 10 років Гамлет продовжує воювати під українським прапором і вже не пам'ятає, коли і як закінчився його контракт. А торік його штурмовий батальйон перейшов до "Хартії". Й одразу включився в Куп'янську операцію, яка врешті стала першою успішною контратакою українських військових за тривалий час.

"Українська правда" розповідає про бойовий шлях Гамлета Авагяна від Донеччини до Курщини, його філософію і методи ведення бою, підводні камені роботи з іноземцями, зростання колись маленької групи штурмовиків до полку в "Хартії", а також про головну мету: повернутися в місто, що стало для нього домом – Маріуполь.

"Путін може і Марс вважати своїм, але Куп'янськ ми повернули"

"Я завтра буду, а от щодо часу мені важко визначитися. Я ж командир штурмового полку – у мене робота така. Як вас записати? Я вам передзвоню, – переривається Гамлет Авагян на дзвінок, тільки-но ми розпочинаємо розмову, та, закінчивши його, пояснює: – Ось у мене так завжди, інакше – ніяк!"

З капітаном Авагяном (в день виходу статті йому дали звання майора – УП) ми зустрічаємося на КСП його полку Р.У.Г. На стіні від підлоги до стелі – величезна велкропанель, увішана шевронами з Z-ками, написами "Омон" та іншими розпізнавальними знаками окупантів.

"Я їх збираю, – з посмішкою каже комполку. – Ця історія тягнеться з 2022-го. Більшість – це ті, що наші привезли. Є ті, що з полонених. Проте майже всі – з "двохсотих".

Ще в 2023-му Гамлет приїхав у гості до тодішнього підрозділу "Хартії", який на той час базувався в Лимані та виконував задачі в Серебрянському лісі. Саме там засновник "Хартії" Всеволод Кожемяка познайомив його з тодішнім комбригом (нині – командиром корпусу) "Хартії" Ігорем "Корнетом" Оболєнським.

"Там ми і познайомилися з Корнетом, – згадує він. – Ця людина своєю мотивацією, цілеспрямованістю, принциповістю мені подобається. Мені завжди дуже подобається з такими людьми працювати. Я і Корнету, і Кожемяці пообіцяв, що ми перейдемо".

Тоді Авагян служив у 503-му батальйоні морської піхоти, потім – у 47-ій бригаді "Магура". Перейти із ЗСУ в НГУ завжди проблематично. Процес був тривалим і складним, але Гамлет каже, що був до цього готовий. І врешті дотримав слова й у 2025-му приєднався до "Хартії". Тоді в обстановці інформаційної тиші якраз починалася Куп'янська операція. Р.У.Г. мав лише місяць на підготовку.

"Куп'янськ – це міський масив. Відповідно, бійців треба було підготувати до міських боїв, – пояснює капітан. – Міські бої – найважчі бої у світі. Якщо хтось підготовлений воювати лише у лісі, то ніколи не зможе воювати в місті – за п'ять секунд його вб'ють. До того ж, брати у містах будинки – це лише 20% успіху. Там потрібна різкість, довго думати не можна. Це все ми навчали, відпрацьовували маневри. І чітко знали, як у нас проходитиме штурм, на якій швидкості й куди".

Росіяни, каже Гамлет, були добре підготовлені до оборони. І, щоб її прорвати, довелося провести розвідку боєм. Це дозволило зрозуміти їхню тактику, можливості, прикриття, забезпечення. Відтак – усвідомити, як їх можна перемогти. Врешті дійшли до того, що треба розширити фронт, щоб в обороні ворога з'явилося більше дірок.

"Росія стверджує, що має багато сил – але насправді не так вже й багато, – каже Гамлет. – Вони можуть одну силу концентрувати на одну точку, але не можуть розпорошити її скрізь. Усі зациклилися на Куп'янську, а я знав, що ми вже зачистили Московку (село Мирове на захід від Куп'янська, перейменоване Верховною Радою в 2025 році – УП). А коли вони перейшли на Московку і перекинули туди трохи сили з міста, ми більше просунулися в Куп'янську".

Окупанти не чекали української атаки на тій ділянці. Й не змогли дати відсіч стрімким штурмам бійців Гамлета.

"У мене завжди ефект несподіванки, – описує комполку свою тактику. – Слава богу, що росіяни не чекали цієї операції. У них такий характер, мовляв, "Я пришел сюда, а за мной никто не придет". Нехай так і далі думають. Нас це влаштовує".

Під час штурмових дій небо було всіяно ворожими FPV. Проте його штурмовики, каже капітан, знають, як уникати їх або протидіяти. За весь час, стверджує він, від FPV у нього загинув лише 1% бійців.

"Коли FPV летить, натренована людина швидко робить маневр ліворуч-праворуч. А поки оператор це бачить і в голові прокручує, куди йому треба летіти за ним – минають 5 секунд, – наголошує Авагян. – Якщо натренований боєць має 5 секунд, він уже у виграші – маневр за ним. Звук чуєш і розумієш, що летить дрон і не можна стояти. Або можеш боротися – стріляти, влучати".

Успішна Куп'янська операція пошуково-ударного угруповання "Хартія" стала приниженням для російського військового керівництва та особисто диктатора Владіміра Путіна, який стверджував, що Куп'янськ перейшов під контроль РФ.

"Ефект цієї операції в тому, що наш президент приїхав туди і Путіну зробив шах і мат, – розповідає Гамлет. – Той каже: "Купянск наш", а наш президент із Куп'янська відео знімає. Ти можеш і Марс чи Сатурн вважати своїм, але Куп'янськ ми повернули".

Зараз Куп'янськ повністю перебуває під українським вогневим контролем, хоча, зауважує Гамлет, окупанти не залишають спроб інфільтровуватися до міста, переправляючись малими групами через річку Оскіл. Проте оборонці успішно їх ліквідують.

"Професія геодезиста мені не зайшла, я більше люблю адреналін"

Гамлет Авагян народився в Єревані. Поки він зростав, тривала Перша карабаська війна між Вірменією та Азербайджаном. Це справило неабияке враження на хлопця.

"Ми постійно бачили військових, – згадує комполку. – Мені хотілося провести з ними час, поговорити, цікавила зброя, патрони і все, що стосується війни".

З 2000-го до 2002-го, після навчання у школі, Гамлет відслужив строкову службу – опанував навички мінометника. Проте далі вирушив навчатися на геодезиста. 

"У мене тоді було життя, як у будь-якої молоді. Змолоду на що більше звертаєш увагу? На свої гулянки, правда?" – пояснює він.

Після навчання Гамлет проходив практику в будівельній фірмі. Практикантів вивезли працювати просто неба.

"Я три години простояв у полі в спеку під 40 градусів і зрозумів, що це не моє, – розповідає він. – Не зайшла мені ця професія. Я більше люблю адреналін".

Тож за фахом Гамлет не працював ані дня й одразу після практики повернувся до Єревана. Тривалий час працював у батька в меблевому цеху, був керуючим. Якось, згадує він, "дещо неправильно повівся", і батько відрядив його на фарбувальний цех.

"Мої батьки були забезпечені, – розповідає комполку. – Батько був дуже заможною людиною, торік помер. Він допомагав, але коли щось було не так – карав мене, не те щоб бив, за діло: ти зробив – ти й відповідай за свої дії".

Відбувши батьківське покарання, Гамлет вирішив поїхати. Й долучився до військової справи в країнах НАТО, набував досвід в американських військових компаніях.

Пізніше, в 2008-му, Росія розпочала війну проти Грузії – і Авагян не зміг залишитися осторонь. Тож взяв приклад із троюрідного брата, з яким змалку добре спілкувався, й разом із ним пішов на війну.

"Сказати, що я там бігав, воював – ні, – пояснює капітан. – Але Ахалгорі, Горі – ділянка, на якій був, у цих бойових діях короткий термін брав участь. Я ще не вмів воювати, тож мені цікаво було все. Більше переймав досвід. А потім уже зрозумів, що хочу бути військовим – мені сподобалися саме штурмові дії".

Після цього Гамлет став шукати, де можна застосувати набутий на практиці досвід бойових дій. І врешті знайшов – брав участь у спецопераціях на Близькому Сході.

"Я був у Багдаді, в Сирії, – каже він. – Там, наприклад, треба було будинок штурмувати, ще щось. Коли у противника в руках лише автомат, а ти – добре підготовлений, ідеш проти нього з цілим арсеналом артилерії будинок забирати – це не війна, а місія. Іграшки порівняно з тим, що тут".

"Українська нація для мене почалася з "Да Вінчі"

У 2015 році Гамлет Авагян приїхав в Україну, де вже тривала АТО. Тож відтепер він брав участь у більш масштабних бойових діях, якщо порівнювати з тими, до яких звик. За три місяці разом з іншими бійцями американської компанії він мав поїхати. Проте склалося інакше.

"В Авдіївці я познайомився з другом Да Вінчі (Дмитром Коцюбайлом – УП), – розповідає комполку. – До цього знайомства для мене це була як робота в будь-якій іншій країні. Але я з ним потоваришував і почав відчувати те, що він, та думати, як він: "Україна – це дім. Росія – це ворог". І коли всі поїхали, я лишився – вирішив, що своїх друзів не залишу".

Тож у 2016-му Гамлет підписав контракт на пів року зі 130-им розвідувальним батальйоном та отримав у підпорядкування групу бійців. Позиції розташовувалися в промзоні. Щодня мобільна група виїжджала працювати на широкій смузі від Маріуполя до Станиці Луганської. Бійці виконували місію за місією та добре потоваришували. А невдовзі утворили бойову одиницю, якій цьогоріч виповнилося 10 років.

"Я був командиром штурмової групи в роті, – згадує Гамлет. – Й ще навчався снайпінгу з гвинтівкою Barrett 12.7. Потім створив таку ж снайперську групу, і вийшла у нас уже снайперсько-штурмова група, а наш комбат у БР-ку (бойове розпорядження – УП) нас вписав як розвідувально-ударну групу. Так з'явився Р.У.Г. Спочатку наша група була маленькою – 12 осіб. Але вже в 2017-му зросла до 40".

Якось вночі, сидячи в окопі, Гамлет запитав побратима – "бійця, брата і друга", – яка емблема, на його думку, пасує новоствореній групі. Той запропонував череп із трояндою в зубах. Гамлету ця ідея прийшлася до душі. 

"Запитую: "Чому трояндочка?". А він: "З любов'ю ж вбиваємо", – усміхається комполку. – Наш девіз – "Сподіватися можна лише на смерть". Запитав тоді побратима: "На що в цьому житті можна сподіватися, що ніколи тебе не обдурить?". А він: "Смерть ніколи не обдурить, все одно прийде". Так і написали на шевроні".

У 2016-му Гамлет отримав перше поранення – в районі шахти "Бутівка" між Донецьком і Авдіївкою. Проте поставлене завдання – відвоювати міст – Р.У.Г. виконав. Наступного року Авагян та його люди штурмували "Алмази" – опорний пункт проросійських бойовиків у районі авдіївської промзони, ліворуч від "Бутівки". Далі були бої в районі Світлодарська. Так непомітно пів року його контракту і закінчилося.

"Кажу: "Я їду". А мій комбат, мужик хороший: "Давай ще пів року". І всі мої: "Як це ти, командире, нас кидаєш?" – згадує Авагян. – Кажу: "Давайте ще пів року". І так пів року, потім ще пів – врешті три роки прослужив у 130-му батальйоні".

У 2018-му Гамлет зі своєю групою перейшли до 503-го батальйону морської піхоти під командуванням Вадима Сухаревського. Авагян пояснює, що довго спостерігав за комбатом, який згодом стане командувачем Сил безпілотних систем і заступником командувача оперативного командування "Схід", і загорівся бажанням служити у нього. У морській піхоті, згадує він, "їздили, воювали, стріляли, бомбили".

На той час Гамлет отримав вже дев'ять поранень на різних напрямках: у Світлодарську, Авдіївці, Станиці Луганській. Зокрема, два важких: у живіт та пах. Після другого на допомогу йому прийшов Да Вінчі і, стверджує капітан, врятував йому життя.

"Я подзвонив ротному, рація не працювала. Кажу: "Нас семеро, ми всі поранені". Він: "++", – згадує Авагян. – Тоді набираю Да Вінчі. Він одразу побіг до нас.

Я засунув палець у пах, закрив артерію. Блискітки перед очима, навіть цигарку вже не можу підняти. Раптом чую – Да Вінчі кричить: "Гамлете, швидка!". Відкриваю очі, а вже (медикиня Оксана) Корчинська тампони сує, ще і ляща мені дала: "Прокинься!". Думаю: "Ні хрєна собі!".

Після цього для мене Да Вінчі став символом української нації. Українська нація для мене почалася з Да Вінчі. Я завжди кажу, що всі такі мають бути, як він".

Воюючи пліч-о-пліч з українцями, Гамлет не відчував себе чужинцем в Україні та був впевнений – має продовжувати:

"Ну як це – по мені хєрачать, а я не можу отвєтку дати? Подумав: "Якщо я живий-здоровий – значить, боженька так розпорядився, тож я не можу піти".

Згодом Авагян отримав ще одне важке поранення – цього разу руки. Медики дивом зібрали її наново.

"Я реабілітацію не проходив жодного разу в житті, – запевняє він. – Я маю бути зі своїми людьми. Після того, як мене зашивали, на милицях уже був у строю. Коли ми взимку на "Алмази" заходили, я групу півтора кілометра вів на милицях. За весь час у мене не було перерви від служби. Я не втомився, люблю свою роботу, оточення".

У 2019-му Авагян ухвалив ще одне доленосне рішення – остаточно переїхати до України зі своєю родиною. Й обрав Маріуполь.

"Море, берег. Думаю: "Чому б ні?". І моя сім'я, діти переїхали до Маріуполя. Ми з Вірменії багато чого перевезли туди. Купили там величезний приватний будинок на 870 "квадратів". Плюс батько подарував там готель і ресторан, – розповідає він. – Я своє справжнє життя почав із Маріуполя. Жив, працював, служив. Будинок, бізнес, діти до школи пішли тощо. Але за дуже короткі терміни все втратив".

"Моя колона на "Хаммерах" першою заїхала до Херсона"

24 лютого 2022-го Гамлет з морпіхами перебували у Верхньоторецькому. З початком великої війни Р.У.Г. перекинули до Києва. Тоді він відчував, що характер війни такий, що родину треба евакуювати якнайдалі на захід. Й того ж дня відправив їх до Ужгорода.

Штурмовики працювали в лісах та на інших ділянках в напрямку Бородянки. У квітні, після провалу російського наступу на Київ, їх відрядили на Донбас, у бік Мар'їнки. І майже одразу – на Миколаївщину, де вони служили приблизно рік.

"З Миколаївської області практично всі успішні штурми – це була робота мого підрозділу, – каже Авагян. – І перші "Хаммери", які у штурмах використовували – це був мій підрозділ. Щодня без зупинки у нас були штурмові дії. Ми росіянам не давали змоги навіть відновлюватися".

Колона Гамлета, зауважує він, першою заїхала до звільненого Херсона.

"Ми заїхали через Музиківку і першими зайняли Антонівський міст. Тоді всі мали заїхати, але багато хто не наважувався і чекав. А я дав команду: "Поїхали!", – розповідає Авагян. – У Херсоні люди раділи, обіймали. Успіх завжди радує і мотивує: ти розумієш, що треба продовжувати. Але забрати шматок землі – це для мене не радість, а маленький успіх, який треба збільшувати, поки не дійдеш до свого дому".

Після цього Р.У.Г. знову перекинули на Донеччину. Штурмовики виконували завдання на смузі від Авдіївки до Красногорівки. Бойові дії на вже добре знайомому Гамлету Донбасі відрізнялися від часів АТО/ООС не лише збільшенням масштабу, а й занепадом морального духу противника – замість "мотивованих добровольців, які знали, за що йдуть", Силам оборони тепер протистояли люди, які не знають, за що воюють.

"Ми звільнили понад 80 ворожих позицій, було багато цікавих штурмів, дуже багато полонених взяли, – розповідає комполку. – У мене не було такого, хто б сказав: "Я знав, що йду вбивати". Вони, мовляв, не знали, куди їдуть. Та сама пісня, яку всі співають".

На Донеччині штурмовики воювали понад півтора року – до жовтня 2024-го. Тоді – знову разом – перейшли до 47-ої бригади "Магура". Й одразу долучилися до однієї з найбільш зухвалих операцій Сил оборони за велику війну.

"Чи міг хтось подумати, що в Курській області колумбійці воюватимуть із північнокорейцями?"

У серпні 2024-го українські військові раптово прорвали кордон із Росією та захопили низку населених пунктів у Курській області. Р.У.Г. увійшов в операцію, коли вона вже тривала. Й майже рік брав участь у запеклих боях у Суджі, Новоіванівці тощо.

"Завдання ставили лише штурмові – в мене, крім штурмових, завдань не буває, – усміхається Гамлет. – Чи міг хтось колись подумати, що в Курській області колумбійці воюватимуть із північнокорейцями? Але у мене було саме так. Ми собі там дуже добре показали, наші колумбійці їх достатньо перевалили".

Ідея залучати до лав свого підрозділу іноземців спала Гамлету на думку ще в 2022-му. Тоді на Миколаївщині загинув молодий український боєць із позивним "Ромео", який воював у Р.У.Г. з 2016-го.

"Я подумав: "Як мені зробити, щоб мої бійці-українці не воювали, а керували?". І почав збирати іноземців – до 300 людей зібрав, – розповідає комполку. – Вони воювали, але кусалися, лаялися часто, у них були конфлікти через те, що різні менталітети. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, як ними керувати. Врешті розділив їх по національностях: бразильці, колумбійці, американці, німці, ізраїльтяни тощо. Кожна група жила окремо, мала свого командира. І на завдання вже їх відправляли окремо".

Проте згодом підхід еволюціонував. Зараз, наголошує Гамлет, будь-який іноземець, який доєднується до Р.У.Г., насамперед воює під українським прапором за Україну.

"У світі всі воїни завжди перемагали завдяки тому, що участь брали різні національності. Але ніколи не говорили, що це той виграв, а це – той, – пояснює капітан. – Після того, як вони заїхали сюди, підписали контракт, вони вважаються українськими бійцями. Й вони це розуміють".

Перша причина, через яку іноземці приїжджають воювати в Україну, каже Авагян, – це гроші, а друга – бажання навчитися на війні чомусь новому.

"Як далі вони сприйматимуть твою країну – вже залежить від тебе і твоєї команди, – каже комполку. – Ми даємо їм тепло і любов, показуємо: "Те, що ти приїхав допомогти – це добре, але ось тобі наше серце". І вони розуміють, що ти сприймаєш їх не як матеріал, а як людей. І вже почуваються частиною України".

Контракт іноземці підписують на рік, при цьому за пів року мають право розірвати його. Проте на практиці, каже Гамлет, цього не відбувається.

"Мало іноземців вирішують повернутися додому, – запевняє він. – Є колумбійці, які вже четвертий рік зі мною, вже сім'ї привезли сюди. Лишаються і продовжують контракт".

Зараз у штурмових діях Р.У.Г. у складі "Хартії" участь беруть виключно іноземці. На стенді на КСП можна побачити шеврони-прапори з десятків країн, звідки вони родом – зокрема, Колумбії, Бразилії, Аргентини, Уругваю, Мексики, Чилі, Британії, США, Франції, Італії, Швейцарії тощо. Українці при цьому виконують задачі на дронах, забезпеченні, в командуванні.

Найбільш численна – "діаспора" з Латинської Америки. В комунікації з іноземними воїнами допомагають перекладачі, а деякі колумбійці, наводить приклад Гамлет, вже дослужилися до сержантів і керують бійцями на КСП.

"Ми маємо великий відбір у Латинській Америці та інших країнах. Веземо сюди людей віком з 18 до 35, вони всі молоді та здорові, – каже Авагян. – Те, як вони працюють, як віддаються – це просто чудово. Як українці воюють, так і вони. Не те, що за гроші – від душі це роблять, як за свою країну. Якби їх не було, цих операцій би не сталося: ані Куп'янська, ані Вовчанська, ані Кіндрашівки та багато іншого".

Іноземці воюють і на боці росіян – Гамлет пригадує в останніх операціях іракця, колумбійця, африканців, яких його бійці ліквідували.

"Все, що потрібно піхотинцям зараз – нормальні українські командири, – резюмує комполку. – Щодо решти справ – як розумілися, так і розуміємося".

"Привезу три мільйони іноземців, але повернуся до Маріуполя"

Після Курської операції Гамлет та Р.У.Г. продовжували виконувати завдання в Юнаківці на Сумщині. Звідти вже штурмовики перейшли до "Хартії" на Харківський напрямок і доєдналися до тієї самої Куп'янської операції, що стала холодним душем для росіян.

У квітні – травні Р.У.Г. також несподівано атакував росіян на Вовчанському напрямку й розгромив передній край оборони окупантів у лісовому масиві поблизу Стариці: штурмовики зачистили ворожі бліндажі та ліквідували живу силу противника.

"Ми провели там суто штурмові дії без закрєпу, щоб не втрачати людей і уникнути проблем з логістикою в подальшому, і практично зачистили весь ліс, – розповідає Авагян – Ми ж теж маємо росіянам зуби показати: що, коли захочемо, можемо зайти та п*здюлей їм дати".

Операція стала першою успішною контратакою на цьому напрямку за тривалий час.

"У нас там лише один боєць потрапив у полон – і то через те, що був непритомний після "прильоту". І загиблих у нас там за всю операцію було п'ятеро – шестеро, – розповідає комполку. – Повірте, де б я не був, завжди цінував своїх людей і цінував кожного. І моє командування також".

Із часів служби у 47-ій бригаді Гамлет не бере фізичної участі в штурмах, а керує боями зі штабу. Проте часом це, зізнається він, психологічно складно.

"Я з ними воюю, на монітори стрибаю, – каже він і на запитання, чи не виникає бажання особисто піти на фронт, коли бачить помилки, киває ствердно. – Але все одно виправляємо помилки. Робимо все можливе і неможливе, щоб був успіх. І він буде".

У березні Р.У.Г. з батальйону виріс до полку. Відтепер майже щомісяця Авагян укомплектовує один новий штурмовий батальйон. Проте з масштабуванням, каже капітан, у нього стало більше не тільки особового складу, але й відповідальності:

"Я звик, що з окопів маю кожного знати, а зараз доводиться їздити, знайомитися з усіма, розмовляти. Доводиться, бо я без цього не уявляю це все".

На запитання, як його змінили понад 10 років служби, Гамлет відповідає: взагалі ніяк.

"Я той самий солдат, яким і був. А що моя робота має змінити стосовно людей? Що я командир полку, а ви ніхто? Я ж із цього "ніхто" і став командиром полку, – каже він. – Єдине що – раніше я міг з машини вискочити, за кимось погнатися, морду набити. Зараз не можу. Бо вже командир полку".

Головна мета Авагяна, яка мотивує його продовжувати боротьбу – повернутися до Маріуполя. І він впевнений, що колись це станеться.

"У моєму будинку в Маріуполі жили якісь ******** (погані люди), які за 450 тис. доларів продали його іншим ********* (поганим людям), – каже він. – Маріуполь для мене залишається серцем України. Якщо буде потрібно – привезу три мільйони іноземців, але повернуся до Маріуполя. У світі сім мільярдів людей, з них два дуже потребують грошей. А хто їх годує – той їхній тато і мама. Однозначно повернемо Маріуполь. Інакше навіщо вся ця війна, якщо я не зможу повернути свій дім?".

Гамлет залишається вірним ідеї, до якої прийшов в Україні ще 10+ років тому – "знищити Росію до останнього". А чим займатися після війни – вирішить вже опісля.

"У мене вже вік буде, що і дружині потрібно приділити час, бо вона все життя чекає, коли я приїду додому, – каже комполку. – Дружина мені сказала: "Якщо ти у цій війні не переможеш, додому не повертайся". Говорю: "Yes, sir". Вона і є моя мотивація".

Востаннє у Вірменії Авагян був десятиріччя тому. Новини звідти він ретельно відстежує – зокрема, й про нещодавні вибори, що завершилися не на користь РФ.

"Росія і там по носі отримує – це дуже добре, – усміхається Гамлет. – Хоча розміри Росії великі, але вона потрохи стає меншою".

Дмитро Кузубов, фотографії – Аліна Андреєва для "Хартії"

Після початку повномасштабного вторгнення такими об'єктами влада рідко користується через безпекові обмеження.

Але цього разу обрали закриту резиденцію, адже йшлося про важливу таємну розмову найвпливовіших посадовців країни.

Поспілкуватися зібрались президент Володимир Зеленський, голова його Офісу Кирило Буданов із "силовим" заступником Олегом Татаровим. Від парламенту був присутній лідер фракції більшості Давид Арахамія, з уряду – глава Міноборони Михайло Федоров, від РНБО приїхав секретар Рустем Умєров.

Як писала раніше "Українська правда", ідею великої стратегічної сесії для топів влади уже кілька місяців виношував Арахамія. Але ця розмова в резиденції такою стратсесією не була. Хоч би тому, що бракувало важливих людей у владі як-то: прем'єрки Юлії Свириденко чи спікера Руслана Стефанчука.

Навіть у такому невеликому колі учасників нарада в резиденції тривала зо чотири години. Але найважливішими були останні хвилин 30, коли йшлося про вибори та інтенсивну realpolitik.

Саме тоді прозвучали позиції щодо того, хто з влади чого хоче надалі, де кожен бачить своє майбутнє, що для цього треба зробити і кого треба вмовити не балотуватися, щоб усі ці розмови й план виборів на листопад стали реальністю.

Коло своїх

Імпровізований саміт в держрезиденції під Києвом наочно демонструє, наскільки змінилася українська влада після відставки Андрія Єрмака.

Ще восени минулого року було майже неможливо уявити нараду такого рівня без присутності Андрія Борисовича. Здавалося, що сама можливість провести подібну розмову без нього є фантастикою. Але як показала практика – цілком можливо.

Ба більше, саме без Єрмака президент почав набагато предметніше і конкретніше говорити зі своєю командою. Обговорювати вже не абстрактні політичні перспективи, а цілком конкретні конфігурації майбутньої влади.

Стратегічна розмова звелася до трьох ключових питань: чи проводити вибори; якщо так, то коли; хто може стати учасниками потенційної виборчої кампанії.

Відповідь на перше запитання обговорювали, спираючись на результати свіжих закритих соціологічних досліджень за червень, які опинилися на столі Володимира Олександровича.

Надруковані цифри стали для президента несподівано оптимістичними.

Як переказують джерела УП, які бачили дані згаданих досліджень, виглядає так, що Зеленському вдалося переламати тривалу тенденцію повільної втрати власного рейтингу. Після багатьох місяців поступового зниження соціологія вперше зафіксувала хоч і невелике, але стабільне зростання підтримки.

Соцдослідження також показали, що в першому турі за чинного президента готові були проголосувати орієнтовно 33% серед тих, хто вже визначився зі своїм вибором.

Слідом йде головний потенційний конкурент Зеленського – посол України у Великій Британії Валерій Залужний, який має підтримку на рівні 22%.

Ще одним потенційним кандидатом, рейтинг якого останніми місяцями системно зростав, є керівник Офісу президента Кирило Буданов. Його в першому турі готові підтримати майже 14% опитаних.

Таку динаміку розкладу сил у владній команді пояснюють передусім якісними змінами на фронті.

З весни 2026 року Україна дедалі частіше перехоплює ініціативу. Майже щодня українці прокидаються під новини про удари по російських нафтопереробних заводах, оборонних підприємствах, складах, логістичних вузлах у Криму чи на окупованому півдні. Відео українських безпілотників, що долітають у глибокий тил Росії, стали частиною щоденного інформаційного порядку денного.

Через наочний успіх Сил оборони почав змінюватися і рейтинг президента як верховного головнокомандувача, який персоніфікує ці здобутки для значної частини суспільства.

Позитивна динаміка так сильно надихнула Зеленського, що під час зустрічі в резиденції команда всерйоз обговорювала можливість провести президентські вибори вже наприкінці осені цього року.

Логіка проста: поки рейтинг зростає, варто спробувати скористатися моментом і переобратися ще до того, як політична ситуація знову модифікується.

Але на шляху проведення такої спецоперації існують дві доволі габаритні проблеми. І обидві – з генеральськими погонами. Йдеться про Залужного та Буданова.

В озвученому на зустрічі опитуванні, зробленому на замовлення Банкової однією з українських соціологічних компаній, для президента склалась позитивна динаміка першого туру. Зеленський має начебто 34% підтримки (Залужний – 28%, Буданов – 12%). Але от моделювання другого туру навіть у цій соціології виглядало для чинного глави держави не так райдужно.

У парі з послом у Великій Британії президент поки програє – приблизно 32% проти 37%. Але динаміка на користь Зеленського, він постійно додає.

Проти Буданова Зеленський поки що перемагає, але лише в межах статистичної похибки – приблизно 34% проти 32%.

Інакше кажучи, незалежно від того, хто саме з генералів виходив би до другого туру, гарантованої перемоги для президента не існує.

Саме тому зустріч команди президента була не лише розмовою про вибори. Вона стала спробою зрозуміти, чи можливий такий політичний сценарій, за якого хоча б один із двох найрейтинговіших військових відмовиться від участі в президентських перегонах.

Генерал, який не сказав "ні"

Одним із практичних завдань зустрічі в держрезиденції було не лише обговорення самих виборів, але й пошук розуміння, чи бачить Кирило Буданов для себе політичну конфігурацію, за якої він не стане конкурентом Володимира Зеленського.

За словами співрозмовників УП, усередині владної команди існує впливова група на чолі з Арахамією та іншими, яка вважає оптимальним сценарій, за якого Зеленський переобирається на другий президентський строк, а Буданов, скажімо, очолює Верховну Раду після парламентських виборів.

Логіка цієї конструкції проста.

Після наступних виборів президент уже навряд чи матиме монобільшість. Тож глава держави буде змушений зосередитися насамперед на тих повноваженнях, які визначає Конституція: міжнародній політиці, питаннях війни та безпеки.

"Нам важливо, щоб Зеленський міг із західних партнерів вибивати ті ресурси, які вони йому обіцяли. Бо прийде нова людина, і вони всі спробують зіскочити зі своїх обіцянок", – пояснював логіку влади один із її топів у розмові з УП за кілька тижнів до зібрання на держдачі.

Натомість, за словами джерел у команді президента, потужний голова нового парламенту нібито зможе поступово вибудувати власний політичний вплив, посилити апаратні позиції та стати природним кандидатом на президентських виборах уже після завершення каденції Зеленського.

Чи пропонував президент Буданову саме таку конфігурацію безпосередньо під час зустрічі, УП достеменно не відомо. Так само невідомо, яку відповідь він почув.

Втім, кілька співрозмовників УП стверджують: Буданов весь час роботи в ОП уникає будь-яких прямих відповідей на питання щодо політичних перспектив.

Як у відомій пісеньці, він не каже "так", але й не каже "ні". Фактично, генерал намагається залишити собі максимальний простір для маневру.

І для такої поведінки у Буданова є цілком прагматичні причини. Адже навіть якщо він погодився б не брати участь у виборах, це автоматично не розв'язує головної проблеми Банкової.

Завжди залишається ще фактор Валерія Залужного.

Відмовлятися від власних політичних перспектив на користь Зеленського Буданов міг би лише в тому разі, якщо аналогічне рішення ухвалив би й колишній головнокомандувач ЗСУ.

Інакше виникає очевидне питання: навіщо сходити з дистанції, якщо головний конкурент президента все одно залишається в перегонах?

І це питання, схоже, звучить у голові не лише у керівника ОП. Адже майже одразу після зустрічі в держрезиденції Банкова переключилася на розмови з Валерієм Залужним.

Генерал, який сказав "ні"

Формальний привід для виклику до Києва посла України в Лондоні підвернувся сам собою – прем'єр Його Величності Кір Стармер саме готувався подати у відставку.

Британія – стратегічний партнер України, тож першу частину зустрічі віч-на-віч на початку минулого тижня президент Зеленський і посол Залужний провели обговорюючи ситуацію в Лондоні та її можливі наслідки для українсько-британських відносин.

Але згодом, як переконують співрозмовники УП в оточенні обох учасників зустрічі, президент перейшов до іншої теми, заради якої запросив колишнього головнокомандувача до Києва.

Зеленський сказав, що ситуація на фронті останнім часом розвивається позитивно, суспільство залишається достатньо консолідованим, а тому з'явилося вікно можливостей для проведення виборів.

Однак головне завдання – провести їх так, щоб країна не отримала нового внутрішнього розколу, а отже, продовжував президент, треба уникнути ризиків, які нестиме протистояння Зеленського і Залужного.

Врешті президент поставив колишньому головнокомандувачу пряме запитання: "Якщо вибори відбудуться восени, чи будете ви балотуватися?".

І, за словами співрозмовників УП, отримав однозначну відповідь: "Так. Буду".

Після цього розмова тривала ще якийсь час, але Зеленський навіть не пропонував Залужному якісь варіанти подальшого кар'єрного шляху – це не мало сенсу.

Хоча, за словами джерел УП у владі, серед можливих пропозицій Банкова готова була говорити не лише про дипломатичні посади, але практично будь-які державні пости, хоч би й керівника уряду.

Натомість Залужний спробував пояснити свою позицію, мовляв, він ніколи не прагнув політичної кар'єри, але багато людей покладають на нього свої надії, і він не зможе пояснити їм, чому він їхньою довірою має знехтувати.

Президент і генерал потиснули один одному руки та розійшлися.

Втім, це була лише перша дія.

Невдовзі до Залужного, поки він був у Києві, відрядили інших переговорників – секретаря РНБО Умєрова і голову президентської фракції Арахамію.

Вони повторили практично ті самі аргументи: можливий суспільний розкол, небезпека надто конфліктної кампанії, ризики для держави. Відповідь Залужного теж не змінилась.

Після цього навіть у найдосвідченіших переговорників Банкової аргументи закінчилися. Але на прощання вони таки попросили у Залужного: "Брат, але ти подумай ще раз".

Після від'їзду Залужного з Києва стало зрозуміло: літня спроба Банкової перезапустити політичний процес і спробувати організувати вибори восени зіткнулася з серйозною перешкодою.

План, який ще кілька тижнів тому виглядав як швидкий політичний бліцкриг, фактично перейшов до стадії затяжного окопного протистояння.

З одного боку, Зеленський бачить вікно можливостей для проведення виборів, хоч всі виклики щодо їхньої організації залишаються невирішеними. Його рейтинги після тривалого падіння знову почали зростати, а успіхи українських сил на фронті створюють для влади значно комфортнішу політичну атмосферу, ніж "Міндічґейт" чи ворожки Єрмака.

З іншого боку, президент не має жодних гарантій перемоги на виборах. Навпаки, будь-який із двох популярних генералів здатен взяти гору.

Але й сам Залужний навряд чи перебуває в настільки бездоганній політичній позиції, як це може здаватися.

Його рейтинг залишається високим, але вже не демонструє тієї динаміки, як одразу після відставки з посади головкома ЗСУ.

Політика жорстока до тих, хто надовго випадає з актуального порядку денного.

Паралельно зростає рейтинг Кирила Буданова, який, на відміну від Залужного, щодня присутній в інформаційному просторі. І саме ця обставина робить майбутні вибори ще менш передбачуваними.

Зрештою, якщо у президентські перегони підуть обидва генерали, вони неминуче почнуть конкурувати між собою. Саме в цьому й полягає парадокс нинішньої ситуації: ніхто з ключових гравців не хоче втрачати свій шанс, і тому всі разом загрузають в ситуації взаємного стримування.

А це, своєю чергою, може несподівано відкрити шлях до другого туру для "третього кандидата" на зразок того ж Олександра Усика, якого сьогодні майже ніхто не розглядає як фаворита.

Роман Кравець, Роман Романюк, УП

За 12 років, за нашими підрахунками, жертвами насильницьких зникнень у Криму стали щонайменше 230 людей. Остаточну цифру встановити неможливо, однак очевидно, що вона значно більша.

Такий масштаб викрадень – наслідок цілеспрямованої й послідовної політики, яку Росія проводить від самого початку окупації. З 2014 року використовуються одні й ті самі сценарії викрадень, здійснюють їх переважно одні й ті ж самі силові структури, насамперед ФСБ.

У березні 2022 року ця практика отримала формальне нормативне схвалення у вигляді засекреченого указу Путіна, який дозволяє затримувати людину без рішення суду "за протидію Спеціальній військовій операції".

Формулювання в документі настільки розмите, що людей викрадають буквально за будь-який прояв нелояльності – від участі в партизанському русі на Херсонщині до підписки на українські телеграм-канали, знайденої в телефоні під час "фільтрації".

Протягом багатьох місяців ми разом із пошуковою командою Українського архіву організації Mnemonic збирали інформацію про викрадення в Криму, аналізували її та відтворили страшну картину терору, який Росія організувала на півострові з першого дня окупації й підтримує досі.

Mnemonic – організація, що спеціалізується на зборі, збереженні та аналізі доказів порушень прав людини і воєнних злочинів під час війни в Україні.

"Це потік викрадень за чітким алгоритмом. Щороку приблизно однакова кількість – не перевищують і не занижують план, щоб і не перенапружуватися, і не псувати статистику. Це цілеспрямована державна політика", – вважає колишній кримський адвокат. Ми змушені приховати його ім'я, як і імена інших кримчан, з якими провели глибокі інтерв'ю для цього матеріалу.

У своїй роботі ми насамперед спиралися на результати власного поіменного пошуку.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, у 2014–2024 роках у Криму викрали 104 людей. З них 43 особи стали жертвами в перші два роки окупації, згідно з даними української правозахисної організації "КримSOS".

Український архів Mnemonic встановив і верифікував 94 людини, які стали жертвами насильницьких зникнень від початку повномасштабного вторгнення і до кінця 2025 року. Йдеться про викрадених безпосередньо в Криму, однак до них треба додати ще понад сотню верифікованих українців, яких таємно доправили до Криму після викрадення на окупованій частині півдня України. Переважно це жителі тимчасово окупованих районів Херсонської, Запорізької та частково Донецької областей.

Матеріал про те, як Росія перетворила викрадення на один із ключових інструментів окупаційної політики в Криму, ми поділили на чотири частини:

– про перші місяці окупації;

– про те, як до 2022 року на півострові була вибудувана система викрадень, яка слугувала інструментом придушення нелояльності й фактично замінила слідство під час політичного переслідування;

– про те, як ця система змінилася після початку повномасштабного вторгнення для самих кримчан;

– і, нарешті, про те, як Крим перетворився на транзитний хаб для людей, викрадених на інших окупованих територіях.

Ми починаємо публікацію з найактуальнішої частини – про те, що відбувається в Криму зараз. Кримчан, яких окупаційна влада підозрює в нелояльності й українських симпатіях, викрадають, катують, вибиваючи "зізнання", а потім місяцями й навіть роками утримують у статусі інкомунікадо (в ізоляції, без зв'язку із зовнішнім світом).

Контролюючі органи покривають ці викрадення, а окупаційні суди легалізують, коли викрадений – через безвихідь і тиск – готовий підписати будь-які свідчення.

Домогтися справедливості, зіткнувшись із цією системою, – неможливо.

Ми сподіваємося, що наш матеріал і результати цього дослідження можна буде використати в національних і міжнародних судах як доказ того, що Росія перетворила викрадення людей на цілеспрямовану політику боротьби з нелояльністю на окупованих територіях. Саме тому ми, відповідно до норм міжнародного права, розробили методологію дослідження.

Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень і Римський статут Міжнародного кримінального суду визначають кілька критерїїв насильницького зникнення:

– позбавлення людини свободи в будь-якій формі – арешт, затримання, викрадення тощо;

– участь у викраденні держави або осіб, які діють з її дозволу чи згоди;

– і відмова держави визнавати позбавлення свободи, приховування інформації про людину і будь-які спроби перешкодити її пошуку.

Після численних консультацій (із юристами та експертами Харківської правозахисної групи, Ukrainian Legal Advisory Group (ULAG) та інших організацій) ми розглядаємо викрадення в їхньому широкому трактуванні. Це і класичні насильницькі зникнення, і утримання у статусі інкомунікадо. Обидва напрями відповідають критеріям викрадення.

Ба більше, відповідно до норм міжнародного гуманітарного права та IV Женевської конвенції, яка захищає цивільне населення під час окупації, навіть якщо нам не вдалося достеменно встановити, хто саме викрав людину – оперативники ФСБ, бойовики "Самооборони Криму", поліцейські чи інші особи, – але за сукупністю наявних ознак ми можемо припустити, що це було зроблено в інтересах окупаційної влади, ми класифікуємо такі інциденти як викрадення.

Навіть якщо людина тимчасово перебувала в статусі інкомунікадо, ми вважаємо її в цей час викраденою.

Масштаб таких випадків, очевидна зацікавленість Росії у приховуванні фактів викрадень, вибір жертв і масова участь у цих злочинах російських силових структур дають підстави називати викрадення на окупованих територіях державною політикою Росії та злочинами проти людяності.

Ми провели численні прямі інтерв'ю зі звільненими жертвами викрадень, їхніми родичами та адвокатами. На жаль, більшість із них попросили зберегти їхню анонімність із міркувань безпеки, і ми не можемо їх назвати. Для перевірки та підтвердження цих інтерв'ю ми також проаналізували юридичні документи, насамперед адвокатські запити та відповіді російських правоохоронних органів.

"Особа, яка чинить опір СВО"

Наприкінці липня 2022 року до відділу поліції села Велика Кардашинка на лівобережній окупованій частині Херсонщини прийшов 35-річний Геннадій Ласинський. До 2014 року він працював в українській поліції й тепер вирішив влаштуватися на роботу до російської.

Несподівано його затримали й добряче побили, зокрема й електрошокером, заявивши, що він приховує вибухівку та зброю.

Сам Геннадій Ласінський заперечує, що приходив до окупаційної поліції влаштовуватися на роботу, і розповідає, що його затримали вдома, де одразу ж почали бити. У такий спосіб його намагалися змусити розповісти про український спротив і своїх колишніх колег. Версія про працевлаштування, стверджує Ласінський, з'явилася після того, як російські спецслужби почали погрожувати тортурами його рідним. Після цього він погодився дати будь-які свідчення.

Схованка справді існувала: її організував знайомий Ласинського – зараз він працює детективом Національного антикорупційного бюро, – коли виїжджав з-під окупації. До цього він розповів про зброю приятелеві; як про це дізналися російські поліцейські – невідомо. За словами батька Ласинського, який жив разом із ним, сина затримали 25 липня.

Відтоді його утримували в статусi інкомунікадо до жовтня 2023 року, не реагуючи на всі спроби адвоката та батька Ласинського знайти його. Адвокат Олексій Ладін, який займався пошуками, був одним із п'яти кримських адвокатів, яких згодом позбавили статусу через участь у справах кримських татар і викрадених з новоокупованих територій українців.

На всі адвокатські звернення Ладіну відповідали, що Ласинського мають право утримувати під вартою без рішення суду як "особу, яка чинить опір спеціальній військовій операції". Більше нічого дізнатися не вдавалося – ні де перебуває Геннадій, ні в якому стані та статусі.

Вже пізніше з'ясувалося, що через відсутність суду в окупованому на той час Херсоні Ласинського "заарештувала" така собі Надзвичайна комісія, яку сформувала окупаційна Військово-цивільна адміністрація. Вона декілька разів продовжувала "арешт". Згодом це призвело до того, що "Верховний суд" Криму відмовився розглядати протест адвоката, оскільки "арешт" був санкціонований не судом, а якимось незрозумілим окупаційним органом.

У жовтні 2023 року Ласинського перевезли до Криму, в нещодавно відкрите СІЗО № 2 в Сімферополі, де перебували здебільшого викрадені українці – цивільні особи та військовополонені. Лише тоді його вдалося виявити. В полоні Ласинський провів 1 рік і 3 місяці.

Його справу розглядав Первомайський районний суд Криму. Ласинський визнав свою провину, натомість його засудили до трьох років, які він на той час практично вже відсидів.

Справа Ласинського – яскравий приклад того, як змінилася політика викрадень на окупованих територіях після повномасштабного вторгнення Росії. Практично все, що з ним відбувалося – викрадення як людини, яка "перешкоджала СВО", переміщення до Криму, де на той час спеціально для таких, як він, відкрили нове СІЗО, місяці в статусі інкомунікадо – пережили сотні мешканців окупованих регіонів.

СІЗО спеціально для військовополонених, викрадених цивільних і політв'язнів

Про те, що російська влада розробила механізм, який дозволяє викрадати й утримувати людей без судового рішення за звинуваченням у "протидії СВО", стало відомо лише за 4 роки після того, як цей механізм почав діяти. Але у справі Ласинського його вже застосовували.

8 березня 2022 року керманич Кремля Володимир Путін підписав "рішення" "про організацію приймання та розміщення осіб, які протидіють СВО". Згідно з ним, підозрювану особу можна було відправити до ізолятора без рішення суду на будь-який строк.

Текст цього "рішення", як і "тимчасова інструкція", яка, мабуть, його уточнювала, не були опубліковані. Про них вдалося дізнатися з відповідей на адвокатські запити щодо пошуку викрадених людей. Але, очевидно, що застосовується такий механізм узаконених викрадень дуже широко.

Люди, які таким чином потрапляють в ув'язнення, найчастіше не мають жодного юридичного статусу, їм місяцями, а деяким роками не висувають жодних звинувачень. При цьому їх тримають у повній ізоляції, не допускаючи ні родичів, ні адвокатів.

"Дивно, – каже один із кримських адвокатів. – Але часто звинувачення не висувають навіть після допитів, коли людина, яка просиділа в ізоляторі багато місяців і готова підписати будь-які документи, розповідає все, що від неї вимагають".

Строки можуть бути різними, найдовший із відомих – у мера Голої Пристані Херсонської області Олександра Бабича, якого тримають у статусі інкомунікадо вже понад 4 роки.

Бабича затримали наприкінці березня 2022 року. До цього мер організовував у місті проукраїнські мітинги.

За словами співробітника адміністрації Голої Пристані Івана Мошенського, спочатку російські війська не заходили в місто, бої точилися в районі Антонівського мосту, ближче до Херсона. Мешканці організували загони місцевої самооборони, намагалися перекривати вулиці, очікуючи штурму, протестували проти захоплення на мітингах.

Це тривало аж до 28 березня, коли російські військові та бійці Росгвардії остаточно заблокували місто, ввели окупаційну адміністрацію, а мера викрали з його робочого кабінету в будівлі міськради.

Наскільки відомо, йому не висували жодних звинувачень, але ізолювали, й на всі запити адвокатів відповідають, що Бабича серед офіційно затриманих немає. Судячи з усього, його тримають під вартою без суду за тим самим механізмом путінського рішення – як "особу, що чинить опір СВО".

Від колишніх ув'язнених, які опинилися на волі, відомо, що Бабича після викрадення перевезли до Криму, де він перебував у СІЗО № 2, а в 2025 році етапували до ізолятора № 2 в Таганрозі. За останніми даними, він перебуває там і зараз.

СІЗО №2 в Сімферополі на території колонії суворого режиму, за адресою Елеваторний провулок, 4, де кілька років таємно утримувався Бабич, було відкрито восени 2022 року спеціально для українських військовополонених та цивільних осіб, викрадених з окупованих територій.

Пізніше до них додали кримських політичних в'язнів. Тому СІЗО № 2, яке формально підпорядковане Федеральній службі виконання покарань (ФСВП), з самого початку курувала ФСБ. Частина охорони також складалася зі співробітників спецслужби. Ізолятор розрахований на 340 місць. За словами колишніх ув'язнених, яких вдалося розпитати, побутові умови в ньому набагато кращі, ніж у старовинному й занедбаному СІЗО №1, але при цьому набагато суворіший контроль та ізоляція від зовнішнього світу.

Один із кримських адвокатів, який представляв інтереси цивільних, викрадених в окупованих Херсоні та Мелітополі, регулярно в 2023 році приходив до СІЗО № 2, щоб зустрітися зі своїми підзахисними. Вони спеціально збирали для нього список тих, хто перебуває в ізоляторі в статусі інкомунікадо, запам'ятовуючи їхні імена під час загальних перекличок. У підсумку їм вдалося скласти список із понад пів сотні імен і передати його адвокату, який, своєю чергою, переслав його українським правозахисникам, щоб вони могли знайти родичів ув'язнених.

Судячи з усього, про це стало відомо адміністрації ізолятора, тому що після цього ув'язнених під час загальних шикувань стали називати не на ім'я, а за номерами. Проте це досі залишається одним зі способів пошуку викрадених у кримських ізоляторах.

Режим утримання в СІЗО-2 спочатку був максимально суворим. Ув'язнені розповідали після звільнення, що вони мусили бути на ногах по 16 годин на день. Їх змушували слухати, вивчати та співати російський гімн і патріотичні пісні, зокрема радянських часів: пісні Олега Газманова, Ярослава Дронова (SHAMAN), а також старі радянські пісні – "Катюша", "Дєнь Побєди" тощо.

Колишній ув'язнений, кримський татарин Екрем Крош, розповідав, що охоронці ізолятора били ув'язнених електрошокерами, а коли він поскаржився про це начальнику СІЗО Миколі Рябову, той кілька разів вдарив його в обличчя.

В ізоляторі практично відсутній неформальний зв'язок між ув'язненими, який є у старому звичайному СІЗО №1. Проте навіть там вдавалося організувати пошуки викрадених і знаходити їх.

Ізолятор із зафарбованими вікнами

Зовсім інша ситуація в іще більш засекреченому ізоляторі № 8, який відкрили в Сімферополі влітку 2023 року.

Перші згадки про нього вдалося виявити на сайті Державних закупівель РФ, де для нового ізолятора замовляли жалюзі та канцелярські товари. Однак дата реєстрації СІЗО ще раніша – жовтень 2022 року, тобто одночасно з СІЗО № 2, яке розташовувалося в тих самих будівлях.

Тимчасово виконуючим обов'язки начальника СІЗО № 8 під час реєстрації був зазначений Рауф Ідрісов, який керував до 11 березня 2026 року. Після цього ізолятором управляє Антон Панін, який раніше працював в управлінні ФСБ в республіці Алтай.

Восьме СІЗО з самого початку було розраховане на повну ізоляцію ув'язнених. Як охоронці там працювали лише співробітники ФСБ, хоча формально воно залишалося підпорядкованим мін'юсту. Зрештою в липні 2025 року набрав чинності закон, що дозволяв ФСБ мати власні ізолятори. За кілька місяців 7 ізоляторів, зокрема і СІЗО № 8 у Сімферополі, було передано до відомства спецслужби, і з цього моменту всі дані про нього, включно з ім'ям керівника, остаточно засекретили. За нашою інформацією, ним так і залишився Антон Панін.

У другому СІЗО також не обійшлося без зміни керівництва. В 2023 році його першого начальника Миколу Рябова затримали у справі про хабар у кримському управлінні ФСВП. За версією звинувачення, керівництво управління та ізолятора отримувало відкат від інтернет-магазину в Санкт-Петербурзі, який займався доставкою до СІЗО пакунків та листів. Рябова зрештою визнали винним, але він отримав лише 10 місяців обмеження волі. Замість нього СІЗО № 2 очолив Антон Горкун.

Зрозуміти, як в одній будівлі розміщуються два ізолятори, складно. Але, за нашою інформацією, СІЗО № 2 займає перший і другий поверхи – камери з 9 по 40, а СІЗО № 8 – третій і четвертий, камери 41–73 на третьому та з 74 до 95 на четвертому.

Один із ув'язнених кримчан, який провів деякий час у восьмому СІЗО, на умовах анонімності розповів, що викрадених утримували на третьому поверсі. З 12 камер одна була виключно для викрадених жінок, попри те, що офіційно в ізоляторі немає жіночого блоку. Ув'язнений згадував, що за його перебування в цій камері перебували чотири жінки в статусі інкомунікадо.

Викрадених у СІЗО називають "безстатейники". Після того, як їм висувають звинувачення, тобто кримінальну статтю, їх переводять до камер на іншому боці того самого третього поверху. У камері ув'язненого, який розповів про це, наприклад, сиділи двоє колишніх викрадених. Один провів у статусі інкомунікадо рік, другий – півтора.

У СІЗО № 8 фактично немає доступу до денного світла: усі вікна зафарбовані товстим шаром фарби, навіть відслідкувати час неможливо.

Охорона зі співробітників ФСБ, включно зі спецназом, поводиться з ув'язненими, серед яких і ті, кому не висунуто жодних звинувачень, за звичкою. Пересуватися змушують "ластівкою" – руки за спиною, дуже низько нахилившись до підлоги.

В ізоляторі постійно і дуже голосно працює радіо: звук – пропагандистські передачі та патріотичні пісні – став ще одним методом тиску.

Колишній ув'язнений СІЗО № 8 називав його "філією Лефортово" через повний контроль з боку ФСБ, причому не кримського управління, а центрального, навіть ще до офіційної передачі ізолятора спецслужбі в 2025 році.

Обшук, викрадення та утримання в статусі інкомунікадо

26 січня 2024 року в будинку кримського татарина, масажиста-реабілітолога Ісмаїла Шемшедінова в селищі Кіровському проводився обшук. Співробітники ФСБ обшукали будинок і забрали Шемшедінова з собою. Його матір Ельзару Абібуллаєву запевнили, що син з'явиться протягом трьох днів. Тим більше, що його забрали в спортивному костюмі, одягнутися тепліше йому не дали.

Рідні почекали кілька днів, але Ісмаїл так і не з'явився. Тоді вони розпочали пошуки, які тривали рік. Вони зверталися до всіх правоохоронних органів, шукали у всіх кримських СІЗО, але скрізь їм відповідали, що затримання Шемшедінова не відбувалося. В цей час він, повністю ізольований, сидів у камері № 44 на третьому поверсі таємного СІЗО № 8.

Майже рік він провів у цій камері в статусі інкомунікадо, без зв'язку з рідними та адвокатом, які продовжували його шукати. Щодня його змушували співати російський гімн, без передач і речей він провів рік в одній і тій самій білизні, постійно її перучи.

Навесні 2025 року йому висунули звинувачення в державній зраді. За версією слідства, Шемшедінов збирав у Криму дані про розташування військових частин і баз Росгвардії, нафтобаз і передавав їх до Головного управління розвідки України. Лише після появи кримінальної справи до Шемшедінова допустили адвоката та дозволили побачитися з рідними.

В липні 2025 року Верховний суд Криму засудив його до 13 років ув'язнення. Рік, який Шемшедінов провів в ізоляції, до цього строку не долучили – формально його не затримували й у СІЗО не оформлювали.

Викрадення Шемшедінова – типовий випадок для Криму після початку повномасштабного вторгнення, яке відбувалося за стандартною схемою: обшук у будинку, викрадення та утримання в статусі інкомунікадо в системі засекречених СІЗО без судового рішення. При цьому жодної інформації не передається ні адвокату, ні рідним.

"Строк викрадення" Шемшедінова становив понад рік, але середній строк для всіх викрадених у Криму за роки після повномасштабного вторгнення, за нашими даними, становить 2–8 місяців.

Крім того, за нашими підрахунками, серед усіх викрадених у Криму з початку 2022 року майже 45% – кримські татари, яких переслідують за участь у Хізб ут-Тахрір (ісламській партії, яка заборонена в Росії, але вільно діє в Україні та більшості європейських країн), воєнізованому формуванні імені Номана Челебіджихана (добровільному кримськотатарському загоні, створеному наприкінці 2015 року для участі в блокаді Криму) та за іншими звинуваченнями.

Їхнє викрадення найчастіше не триває довго і використовується для того, щоб чинити тиск, отримати "зізнавальні свідчення" та зламати психологічно.

Орієнтовно 30% викрадених – у тих випадках, де ми можемо припустити причини – згодом звинуватили в державній зраді та шпигунстві. Серед них також є люди, яких звинувачують у грошових переказах на користь ЗСУ, передачі даних про різні об'єкти на півострові та загалом – у підтримці України.

Ще 15% викрадених переслідують за антивоєнні акції та українську символіку – від розклеювання листівок на підтримку України до купівлі марок із військовою тематикою.

Загалом, за підрахунками команди Mnemonic, від початку повномасштабного вторгнення і до кінця 2025 року в Криму було викрадено щонайменше 94 особи. Однак це лише ті, чиї імена верифіковано. Найімовірніше, реальна кількість викрадених людей набагато більша.

Антон Наумлюк

Ця публікація видана за фінансової підтримки чеської організації "Людина в біді" в рамках ініціативи "SOS Ukraine" та частково за рахунок гранту від Фундації "Відкрите суспільство". Зміст цієї публікації не обов'язково відображає позицію організації "Людина в біді" або Фундації "Відкрите суспільство".