"Зшили парус, поставили щоглу, шверти, руль, все як треба, – розповідає Олег. – Хотіли дістатися Бердянської коси. Цікаво було перевірити, чи можна взагалі в такий спосіб потрапити в Україну. За кілька годин вітер почав відносити нас на Новоазовськ, де вже були "мавпи" (бойовики "ДНР" – УП), і ми змушені були повернутися на Кубань".

На момент тієї спроби здійснити морську розвідку Олег із жінкою Тетяною ухвалили рішення перебратися з дітьми в Україну. В путінській Росії для них не було спокійного закутка. Олег народився в Бурятії, жив на Далекому Сході. У 2004–2005 роках очолював козацьку громаду Владивостока і вже тоді агітував за активний опір кремлівському режиму.

"Я розумів, що треба готувати народ до майбутньої партизанської боротьби у Примор'ї, – каже він. – Їздили на стрільбища, вчилися орієнтуватися на місцевості. Створювали свої осередки".

У 2008 році на Бутусіна завели справу через "розпалювання міжнаціональної ворожнечі". Перебуваючи у федеральному розшуку, 2013-го року він став героєм російських ЗМІ як фермер-партизан, який поранив у перестрілці працівників ГІБДД і потім ховався від переслідування в лісах.

2014 року Олег перейшов кордон з території Курщини, родина вже чекала на нього в Україні. Згодом сімейство переконаних російських націоналістів поселилося на Галичині, на батьківщині бандерівського руху.

2015 року Олег Бутусін приєднався до "Правого сектора". 9 березня 2022 року його два сини – 20-річний Леонід і 24-річний Роман, з яким батько намагався доплисти морем до Бердянська – загинули в бою в селі Лукашівка на Чернігівщині.

УП розповідає історію братів Бутусіних, Романа і Леоніда. Етнічних росіян, громадян України, бійців 58-ої бригади ЗСУ, які народились у Владивостоці, за десять тисяч кілометрів від Києва. І отримали звання "Героїв України" посмертно за один із ключових боїв березня 2022 року на Чернігівщині.

Сміття на голову Леніна

"Ви вірите в Бога? – питає Олег Бутусін, як тільки репортер УП переступає поріг його оселі. – Господь все владнає".

Схоже, Бог для родини Бутусіних завжди був єдиним. Щонайменше одну з ключових проблем сучасності – телевізор як божество – Олег вирішив під час розпаду СРСР власноруч. Коли Бутусіну було вісімнадцять, він позбувся телеприймача. Тож згодом і у його дітей не було шансів поклонятися кремлівській пропаганді.

"Роман і Льоня зростали з розумінням, що ми живемо в окупованій більшовиками Росії, що державою правлять безбожники. І коли все почалось (у 2014 році – УП), ми всі визначилися, що маємо бути на цьому боці (в Україні – УП)", – згадує батько.

На момент переїзду в Україну Ромі Бутусіну було 17, Льоні – 13 років. Перебравшись у сусідню країну, юні відчайдухи знайшли те, чого прагнули – свободу. Хоча і там, у себе на батьківщині, в умовах путінізму хлопці відрізнялись від більшості ровесників волелюбством і нонконформізмом.

"Вони зростали в берцях", – каже їхній тато.

Однієї ночі потайки від батьків брати взяли драбину і пішли одягати на голову Леніну пакет зі сміттям. Це сталося в містечку Кольчугіно Володимирської області РФ. Постамент стояв на невеликій площі, оточеній житловими будинками.

Роману тоді було 13 років, Леоніду – 9. Їхня політична акція закінчилась успішно.

"Мої предки мають козацьке коріння, – пояснює Олег нелюбов синів до "червоних". – Мій батько був антісовєтчіком. Бабуся співала кубанські пісні. Рідних репресували як контрреволюціонерів. Тому в нашому роду ніколи не було спільної мови з комуністами".

Читайте також: В полон я ніколи не піду. Останній бій штурмовика Медяника на Курщині

По правді

Від служби не відмовляйся, але і на службу не напрошуйся – про це прислів'я Олег Бутусін нагадував синам, коли Роман, а потім і Леонід вирішили йти у військо.

Ще до повноліття старший із братів зібрав речі, щоби приєднатися до "Азову". Але батьки переконали: війна нікуди не подінеться, треба спочатку вивчитися. "Який сенс збігати на фронт у такому віці, коли немає досвіду і знань?" – запитувала мама Тетяна.

Роман швидко опанував українську мову, вступив у сухопутну академію імені Сагайдачного на розвідника-артилериста. Через виразку, що її заробив під час навчання, виш у Львові не закінчив. Але згодом став студентом Національного авіаційного університету в Києві.

Його молодший брат Леонід навчався у військово-спортивному ліцеї в Надвірній. Вступив на юрфак Одеського університету імені Мечникова.

Брати завжди були разом, у службі, у поглядах на світ і у бійках за власні переконання. Коли родина жила у Московській області, Бутусіни доводили свою гідність кулаками в осерді одвічного для їхньої сім'ї ворога.

"Це була остання з російських шкіл, в які вони ходили – у Поріччі, – ділиться Олег. – Щоб ви розуміли, у цьому селищі є військове містечко СЗР (служба зовнішньої розвідки РФ – УП). Звісно, там відповідний склад населення. І Рома зачепився з якимось хлопцем, який на два роки старший за нього. На допомогу прийшла малеча – Льоня і Люда (одна з доньок – УП)".

Відстоювати родинну честь довелось і в Україні. Якось після бійки на Прикарпатті Роман Бутусін потрапив у лікарню.

"Ми тоді з чоловіком працювали у лісі, охороняли, доглядали за територією, – згадує мати Тетяна. – Хлопці теж допомагали. І ось виник конфлікт з місцевими. Рома дізнався про це і пішов на розборки сам, не побоявся. Його били п'ятеро".

"Ромчик і Льоня були добрими, турботливими, – продовжує мама. – Якось Рома привіз кота, якого підібрав у горах. Коли побачив у Калуші ошпареного кип'ятком бездомного собаку, повіз його до Івано-Франківська рятувати. А ще примчався здавати кров, коли дізнався, що у місцевої дівчинки лейкемія".

"Льончик теж вмів відстоювати справедливість кулаками, – розповідає Тетяна Бутусіна. – Він хотів, щоб все було за правилами, по правді, через це на юрфак пішов. Він дуже ненавидів кривду. Ніколи не перед ким не прогинався".

"Льоня був душею колективу, – каже батько Олег. – Він був такий, знаєте, як кіт. Постійно посміхався. Вони з братом ніколи не плакали. Нічого не боялися. Взагалі нічого".

Читайте також: Аполлон із Жовтих Вод. Життя 19-річного Богдана Лягова із ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині

Життєва іскра

Вони познайомилися в лікарні. Роман Бутусін приходив до тями після бійки, а Олена із сестрою, які поїхали після окупації Криму з півострова на захід країни, принесли в палату їжу.

"Наші родини товаришують, – розповідає Олена. – І батьки Роми попросили нагодувати його на вихідних. Так ми почали спілкуватися. Простий, щирий, Рома був у мене авантюрист у хорошому сенсі. Не знаю, як вам це передати, але у його очах я бачила дуже потужну життєву іскру".

"Вони з братом були прошарені в армійській справі, – продовжує дівчина. – Коли почали служити в 2020-му, я, наприклад, ще нічого не знала про турнікети, аптечки і все інше, а вони мені про все це розповідали. Рома присилав фото Донецького аеропорта, які робив за допомогою тепловізора".

В одну із зим, незадовго до повномасштабного вторгнення, закохані мали шанс побути вдвох. Під час двотижневої відпустки Роман Бутусін і Олена подорожували Україною.

Вони були в Сумах, Києві, у Львові. На кілька днів усамітнилися в Карпатах, у будинку, що стоїть за 40 хвилин пішки від найближчого села.

"У тій хатинці тільки ми двоє і нікого навколо, – згадує дівчина. – Воду брали в річці, топили пічку. Було дуже, дуже кльово.

Одного разу спускались снігом у село і зустріли маленьке кошеня. Спочатку я подумала, що це якесь білченя: довгі вушка, пушистий хвіст, виразно помаранчевого кольору. Але то було кошеня.

Я кажу: "Ромка, давай заберемо його з собою". Ми поверталися автобусом кілька годин, і він спокійно спав всю дорогу у Роми на руках".

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Останній бій у Лукашівці

У дива, що врятувало Україну від падіння в 2022 році, є безліч облич та імен тих, хто не злякався. Серед них росіяни Леонід і Роман Бутусіни з позивними "Лео" та "Рем".

9 березня 2022 року в маленькому селі Лукашівка під Черніговом відбувся бій, який мав велике значення для оборони обласного центра. Намагаючись замкнути кільце навколо міста, ворог сунув у напрямку Лукашівки колоною з десятків одиниць техніки: БТР, БМП, танків, вантажівок.

На допомогу місцевій теробороні 6 березня кинули 47 бійців 58-ої бригади. Два танки (один з яких не стріляв) старий ПТРК "Фагот" і РПГ – все, що було у захисників.

"Не знаю, як Ромі вдалося спіймати зв'язок, але він намагався хоча б трохи зі мною поговорити, – згадує дівчина Олена. – Як завжди, заспокоював: "Оленко, не хвилюйся. Краще набери моїх батьків, маму підтримай". Він казав, що ворог обходить їх стороною, а вони сидять у якійсь глушині".

"Це був нерівний бій 9 березня 2022 року, але Ромчик з Льонькою не дали маху. Вони билися до останнього", – каже батько.

Попри команду на відхід брати залишились. По рації допомагали коригувати вогонь української артилерії.

"У них був РПГ з трьома зарядами, – розповідає Олег Бутусін. – Кажуть, вони "зажмурили" БМП і танк. Ще встигли повідомити місцевого фермера, який допомагав ЗСУ: "Тікайте, Лукашівку ми вже не втримаємо".

На зв'язок брати більше не вийшли, довгий час вважались зниклими безвісти. Тими днями, на початку березня, їхній батько виконував завдання за кілька кілометрів від них.

Коли стало відомо, що зв'язку з синами немає, Бутусін кілька разів намагався прорватися до Лукашівки. Але зміг потрапити у село лише 1 квітня після деокупації Чернігівщини. Там він і знайшов тіла Романа й Леоніда просто неба.

"Льоня був весь прошитий кулями, – згадує Олег. – Коли я його піднімав, вони падали і дзвеніли. У Роми було поранення в живіт, вочевидь від вибуху гранати. Можливо, він і сам підірвався, щоб не здаватися в полон".

Читайте також: Соєр з Русанівки. Історія полеглого бійця "Азова", яку він забороняв розповідати іншим

Не петляти

"Лєнусько, давай усиновим когось, як буде можливість".

Ці слова Роман Бутусін сказав коханій телефоном, коли побачив новину про те, що в Маріуполі залишились двоє сиріт після загибелі місцевого подружжя.

Втілювати ідею Роми про усиновлення довелось вже його батькам як заповіт старшого сина – Олег і Тетяна взяли до себе ще двох дітей.

Тепер їх дванадцять. Живих. І ще двоє присутні у їхніх серцях – Роман і Леонід, чиї портрети висять у хаті російських націоналістів Бутусіних у прикарпатському лісі.

Кіт Сімба, якого Роман привіз з гір, теж мешкає тут і має привелейовані права. "Йому все можна, – каже батько. – Інші коти вилітають (з хати – УП), аж гай шумить".

Людською любов'ю Сімба користується сповна. Мружить очі під променями сонця, сидячи на кухонній табуретці. Муркоче. Байдикує на дитячих ліжках. Або на підвіконні – просто під світлинами полеглих Романа і Леоніда.

Мати Тетяна час від часу бере до рук фотоальбом як свідчення дорослішання синів та їхнього чину.

"Хлопці для нас тепер як дороговказ, – каже вона. – Зазвичай, діти мають брати приклад зі своїх батьків, а у нас все вийшло навпаки. Льоня і Рома показали нам, дорослим, як треба і далі жити.

Я була в Лукашівці, на місці їхньої загибелі. Там така диспозиція, що вони могли відійти, але не відступили. І тепер ми, як їхні батьки, маємо продовжувати йти прямо, не петляти.

Іноді хочеться закрити або відвести очі, щоб не бачити, що відбувається навколо. Але якщо хлопці не пошкодували свого життя заради правди, справедливості, то і ми маємо стояти на своєму, не мовчати.

Часто ми чуємо неприємні слова з приводу того, що ми росіяни, бо всі росіяни погані. Але наші сини – справжні герої, герої України".

Євген Руденко – УП

Кількість повідомлень з обуреннями щодо напливу закордонців настільки велика, що сам починаєш ненароком фіксувати кожного іноземця в метро, хоча раніше й уваги не звернув би.

Певно, найцікавіше у всій цій історії те, що прецеденту, який викликав нагрів суспільного обурення, немає. Його можна було б назвати еволюційним, якби українські міста справді заповнили тисячі трудових мігрантів.

У травні, після сотень, можливо тисяч, постів у Threads, Facebook, Instagram на тему "напливу мігрантів", частина провідних медіа країни опублікували матеріали, які безальтернативно спростовують міф про масову міграцію до України, але суспільство це не заспокоїло.

За доброю українською традицією було зареєстровано петицію та анонсовано мітинг. Проблема лише в тому, що джерела наративу про "загрозу мігрантів" – проросійські телеграм-канали. УП дослідило правду та спекуляції навколо міграції та розповідає, проти чого збираються протестувати скептики.

Звідки взявся наратив про навалу мігрантів?

Розповсюджувати інформацію про нібито масовий наплив в Україну трудових мігрантів почали на початку весни 2026 року. Першими ці меседжі поширили проросійські телеграм-канали.

У лютому 2026 року на одному з таких каналів, який має понад 100 тисяч підписників, написали наступне:

"За чутками в кулуарах, команді ЗЕ простіше завезти пакистанців, ніж підвищити зарплати українцям… Поки наші чоловіки гинуть на фронті або виїжджають за кордон, а наші жінки втрачають чоловіків, діти – батьків, для чоловіків із Бангладеш чи Пакистану вже готують робочі місця, спрощують закони і навіть, як з'ясувалося, намагаються дозволити їм одружуватися з нашими 14-річними дівчатами".

Не оминув тему підсанкційний нардеп Андрій Дмитрук, який написав про загрозу українській ідентичності через іммігрантів.

Наративи таких повідомлень доволі банальні:

– мігранти з Індії, Пакистану, Бангладеш та країн Африки їдуть в Україну заробляти кошти, поки українців відправляють воювати;

– мігранти привезуть свої традиції, які зіпсують українську монокультурність;

– на вулицях стане небезпечніше та брудніше.

Після повідомлень про загрозу мігрантів від проросійських телеграм-каналів соцмережі почали заповнювати дописи про "небезпеку вже зараз". Люди знімають іноземців, які, певно, і не розуміють посиленої до себе уваги, на камеру. Мовляв, "почалось".

На цей контекст наклали декілька фейків-лякалок.

Наприклад, проросійські пабліки ширили фейкове відео з нібито пакистанцем, що закликає співвітчизників їхати до України, бо тут "красиві дівчатка і хлопчики", його підхопили інші користувачі.

Відео має ознаки фальсифікації. УП вдалось знайти оригінальний акаунт пакистанця у TikTok, але подібного відео про Україну у нього немає. Водночас є відео з ідентичним візуальним наповненням, але не англійською мовою та про Узбекистан, а не Україну.

Ще один відомий фейк – нібито бійка між ромами та індійцями в Івано-Франківську. За інформацією "Радіо Свобода", відео опубліковане давно і участь у сутичці беруть виключно роми.

Згідно з даними Державної міграційної служби, які опублікували Texty.org, кількість зареєстрованих мігрантів в Україні залишається стабільною з 2021 року – орієнтовно 300 тисяч осіб.

Водночас кількість виданих ліцензій на імміграцію постійно падає. У 2025 році, приміром, видано всього 2851 дозвіл, тоді як у 2015 році таких було понад 15 тисяч.

За три місяці 2026 року Держмитслужба видала лише 675 дозволів на імміграцію, скасувала 445 дозволів і виявила 742 нелегальних мігрантів, що у масштабі населення України (навіть сьогодні) мізер.

Паралельно з поширенням наративів про масову міграцію в Україні подібні меседжі почали розповсюджувати проросійські телеграм-канали в Молдові. На одному з таких опублікували відео, де нібито індійці перуть одяг у річці в Івано-Франківську. Насправді це відео записане в Індії.

"Ну, що ж, Вадул-луй Воде (місто на Дністрі у Молдові – УП), готуйтеся до таких самих прань", – написали у проросійському телеграм-каналі.

Подібні медіаресурси, що орієнтовані на Молдову, використовують ті ж меседжі, що й у випадку з Україною – навала мігрантів, заміщення корінного населення. Окремо там звертають увагу на загрозу українських мігрантів, стверджуючи, що Молдова "готується прийняти 1,5 мільйона українців".

Публікації про наплив понад мільйона українців ґрунтуються на новому національному плані реагування Молдови на гіпотетичну міграційну кризу. Його мета – покращити реакцію на великий наплив людей, оскільки в 2022 році країна мала з цим проблеми.

У документі йдеться, що в разі ескалації війни РФ проти України на центральні регіони, Молдову може чекати новий наплив мігрантів у розмірі 1,5 мільйона українців. Водночас влада Молдови очікує, що більшість біженців прямуватимуть далі у країни ЄС. Навіть у разі втілення апокаліптичного сценарію, країна передбачає, що на її території залишаться до 150 тисяч переселенців з України.

Українці протестують?

Антимігрантська риторика не обмежилась соцмережами. У травні 2026 року користувачі в Threads почали обговорювати плани виходу на акції протесту. Цю ідею втілює організація "Підпілля". УП вдалось долучитись до чату організаторів протесту.

Звісно, перше питання, яке виникає – як можна протестувати проти масового напливу мігрантів, якщо його немає?

Журналіст УП звернувся до співорганізаторів акції протесту по пояснення.

"Зараз їх (іммігрантів –УП) вже видно. У Франківську багато помічають, вони вже там до дівчат малих приставали, у Коломиї мігрант виліз на дах магазину, у Львові в центрі багато видно, в Києві. Люди часто помічають групу мігрантів з сумками в містах, видно, що тільки приїхали", – розповіла одна з організаторок.

Співрозмовниця УП додала, що намір протестувати проти мігрантів "є накопичувальним". Вона згадала історію, коли білоцерківця атакували ножем після слів "Христос Воскрес". Як це пов'язано з трудовими мігрантами, співрозмовниця не уточнила.

Як виявилось пізніше, співорганізатором протесту також є Ніколя Амбер – француз, що вивчив українську мову (називає себе монархістом), та його дружина Юлія Чубарєва. Пара живе на дві країни: Францію та Україну.

Остання навіть зареєструвала петицію до Кабміну, яка станом на 15 травня 2026 року вже зібрала понад 21 тисячу підписів з необхідних 25 тисяч.

"Ми, громадяни України, вимагаємо від Кабінету міністрів України відмовитися від політики масового залучення іноземців. Замість імпорту чужої робочої сили, держава має забезпечити умови для роботи та захисту власних громадян, включаючи тих, хто проживає за кордоном і готовий повернутися для відбудови країни", – йдеться в тексті петиції.

Кількість учасників чату протесту справді вражає – майже 2400 осіб. Його наповнення різноманітне. Складно виділити одну соціальну, або культурну групу, яка б превалювала. Тут є чоловіки, жінки; російськомовні та україномовні. Також ті, хто можуть у великому повідомленні розписати, чому терпіти не можуть іноземців, та ті, хто не особливо проти міграції, а просто вирішив долучитись до організації чогось цікавого та масштабного.

УП розпитала учасників чату про їхні погляди (імена змінені). Це може викликати дисонанс, але пересічними учасниками чату протесту проти мігрантів є самі мігранти.

"Я зараз тимчасово в Європі. Працюю над поверненням після того, що тут бачив. Навіть попри толерантність, рівень непорозуміння і конфліктів між народами занадто високий. Я не проти міграції як такої, АЛЕ вона має бути спрямована на країни, які будуть найближчими до нас за культурою, мовою, та релігією", – каже Микола.

Про дозвіл мігрувати людям з "християнських країн" у чаті згадують часто, водночас частина учасників виступає за заборону трудової міграції як такої. Узгодженості щодо цього немає.

"Головна ідея протесту – категоричне НІ мігрантам з країн третього світу. Бо поняття "контрольоване" дуже розмите. Влада скаже, що вони контрольовано завозять 10 мільйонів осіб", – наголошує учасниця мітингу Мирослава.

За спостереженням УП, рівень організованості мітингу в принципі мінмальний. Це радше хаотичний збір людей під емоціями від постів про мігрантів у соцмережах.

Звичайні учасники чату висловлюють різні погляди на організацію протесту. Іноді там з'являються повідомлення, що можуть підпадати під 161 статтю кримінального кодексу України про порушення рівноправності громадян, але адміністрація старається оперативно їх видаляти.

"Я вважаю, що усіх мігрантів, хороших чи кримінальних, з потенційних кримінальних країн, (потрібно) відсилати силою в їх країни. Хай там наводять порядок самі в себе, і якщо не здатні, то хай самознищуються..." – пише потенційний учасник акції.

"ВСІ БУДУТЬ В БАНІ, якщо продовжать цей хаос. Наша тема – акції проти мігрантів зараз в Україні, тому єдине, що буде корисним, це обговорення як допомогти в цій справі", – відповідає співорганізатор.

Також до чату часто долучаються люди, що не підтримують протест. Вони доводять, що кількість мігрантів у нашій країні не перевищує статистичної похибки, але зустрічаються з критикою від інших учасників.

Протест планують організувати у 21 місті країни, але ця цифра досить амбітна, зважаючи на спосіб організації мітингарів.

В один момент співорганізаторам акцій почали дзвонити з СБУ та попереджати, що наративи, які просувають організатори, пов'язані з РФ, та дискредитують Україну "в очах" ЄС. Після цього мітинг у Івано-Франківську запропонували перенести або скасувати.

У проведенні акції також відмовили Чернівецька та Харківська військові адміністрації. Перша – через відсутність у плану мітингу інформації про укриття, друга – з посиланням на воєнний стан.

Політично (не) значуще питання

Хоча сьогодні Україна не виглядає найбільш привабливою країною для трудової міграції – буде не зовсім справедливо стверджувати, що в майбутньому така ситуація збережеться. З початком повномасштабного вторгнення тема залучення трудових мігрантів справді обговорюється в політичному та експертному середовищі.

Причина – демографія. Ймовірно, останній епізод пристрастей навколо теми, пов'язаної з новими прогнозами щодо населення України.

Ще у квітні цього року директорка інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова заявила, що на території України проживає 29 мільйонів осіб, за рік населення зменшилось на 1 мільйон. Такі цифри жахають.

У цьому контексті, експертне середовище сприймає трудову міграцію в Україну як необхідність, а не послугу.

Ще в серпні 2025 року Лібанова звертала увагу на дві основні перестороги українців щодо мігрантів:

– страх, що не вистачить робочих місць;

– неприлаштованість до багатоетнічного суспільства.

Щодо першого вона стверджує, що Україну чекає профіцит робочих місць, тому роботи вистачить на всіх.

Друге питання – складніше.

"До життя у поліетнічному і поліконфесійному середовищі треба готувати. І всі бачили, які приклади має Європа у цьому сенсі, і далеко не усім це подобається, тому треба це пояснювати: як це буде організовано, що будуть робочі візи, а не постійне проживання", – казала Лібанова.

Поки суспільство карбує своє ставлення до потенційного залучення іммігрантів, опановувати нове електоральне поле противників "завезення іноземців" почали політики.

Свою думку з цього приводу на трибуні Верховної Ради встиг висловити нардеп від "Європейської солідарності" Олексій Гончаренко, заявивши, що він "проти ввезення в Україну мігрантів".

Подібну ж позицію оприлюднив мер Харкова Ігор Терехов. Він звернувся до уряду та Верховної Ради щодо недопущення масового та неконтрольованого залучення іммігрантів.

У чаті протесту проти мігрантів також виплило ім'я іншого нардепа, "слуги народу" Юрія Камельничука. Він давав поради одному з організаторів протесту. Свій протест проти мігрантів встиг висловити й голова фінансового комітету ВРУ, "слуга народу" Данило Гетманцев.

За інформацією УП, залучати людей на акції протесту проти мігрантів мав також мер Івано-Франківська Руслан Марцінків. Однак він пізніше відмовився від цієї ідеї, оскільки побачив в акції "російський слід".

Історії з цього тексту, ймовірно – тільки перші прояви суспільної реакції на "несхожих" людей у повсякденному житті українців. Вона підсвічує, що думкою широких верств суспільства можна маніпулювати і це будуть використовувати політики, блогери, різного характеру публічні діячі і, звісно, Росія.

Незрозуміло, однак, чому державні інституції у своїх комунікаціях ігнорують тему залучення робочої сили до України, обмежуючись поодинокими заявами, які тільки підігрівають обурення людей.

Ще з 2019 року задекларована політика влади – повернення українців з інших країн. Однак як це відбуватиметься і чи буде в необхідних масштабах – питання із зірочкою, відповідей на яке немає.

Свого часу в Кабміні створили Міністерство єдності, що мало би, зокрема, опікуватись поверненням українців із закордону. Однак міністерство дуже швидко ліквідували, а профільний міністр став "першим вогником" корупційного скандалу "Мідас". Відтоді комплексної комунікації про демографічне майбутнє України від влади не було.

Володимир Тунік-Фриз

Вже за кілька тижнів сталася битва на річці Каяла, руський князь зазнав поразки та потрапив у полон, а половці змогли впритул наблизитись до околиць Києва.

Похід Ігоря Святославовича відбувався у несприятливий астрологічний період, про що його попереджали сучасники. 1 травня 1185 року – день сонячного затемнення. Тоді така подія вважалась вкрай поганим знаком і віщуванням біди, однак князь Ігор проігнорував засторогу і наказав війську йти далі.

Вже після поразки його дружина Єфросинія Ярославна, як ми знаємо з поеми "Слово о полку Ігоревім", зверталась до сил природи – до вітру, Дніпра та сонця, щоб вони помогли вижити Ігорю Святославовичу в полоні та повернутись додому.

Через 841 рік після описуваних подій українці продовжують довіряти езотеричному знанню. За даними опитування КМІС, яке було проведено в 2024 році, 35% українців вірять в астрологію, 25% – в екстрасенсорні здібності, 15% – у тарологію. Загалом 43% вірять хоч у щось одне з вищеперерахованого.

Українські політики не відстають від свого народу. Але якщо раніше в них були проблеми з половцями та печенігами, то тепер їм дошкуляють САП та НАБУ, які розслідують корупцію топових посадовців.

Під час судового засідання щодо обрання запобіжного заходу колишньому голові Офісу президента Андрію Єрмаку ми дізнались, що він радився з астрологинею Веронікою Анікієвич, що була підписана в його телефоні як "Вероніка Феншуй Офіс". Його цікавило кого призначати на найвищі державні посади, що робити зі своїми критиками та правоохоронними органами.

Цією новиною радо скористались росіяни, розповсюджуючи наративи про те, що українська влада керується окультними практиками та є ірраціональною.

"Українська правда" промоніторила проросійські пабліки після скандалу з Єрмаком і лише за перші три дні пікового поширення зафіксувала більше ніж 1,2 тисячі дописів від проросійських акаунтів, які згенерували понад 21 мільйон переглядів у Facebook, Instagram, Telegram, TikTok, YouTube та Web сторінках. При цьому в них ішлося про сатанізм, ритуальне насильство та моральне розкладання української держави.

УП розповідає, як віра в езотерику розповсюджена у світовій та українській політиці та з чим це пов'язано.

Астрологія та магія в житті політиків

Зацікавленість астрологією, містикою та окультизмом притаманна не тільки українським політикам. У світі можна виділити кілька яскравих прикладів, коли лідери іноземних країн звертались до астрологів, ворожок і тарологів.

Так президент Франції Франсуа Міттеран консультувався з астрологинею Елізабет Тесьє. Про досвід роботи з четвертим президентом 5 республіки вона розповідає у своїй книзі "Під знаком Міттерана: Сім років розмов". Серед іншого він цікавився в неї, чи є гармонія його гороскопу з натальними картами кандидатів на посади міністрів, і на цій підставі ухвалював кадрові рішення. Так наприклад, у 1991 році головою уряду стала політикиня Едіт Крессон. Астрологиня також давала поради щодо дати проведення референдуму про ратифікацію Маастрихтського договору в 1992 році, який формально був договором про утворення ЄС.

Американське президентське подружжя Рональда та Ненсі Рейганів мали іншу співпрацю з астрологом. Їх консультувала Джоан Квіглі. Вони радились про сприятливі дати для проведення зустрічей. Наприклад, астрологиня затверджувала точний час підписання Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності (РСМД – УП) між Рейганом і Горбачовим.

В Аргентині в 70-х роках зійшла зірка таролога й окультиста Лопеса Рега, який одночасно встигав виконувати обов'язки міністра соціального забезпечення країни та голови поліції. Він повністю підпорядкував собі волю Ісабель Перон, коли та як віцепрезидентка стала головою держави після смерті її чоловіка, президента Хуана Перона. Рега ухвалював державні та кадрові рішення, розкладаючи карти Таро просто в президентському палаці Каса Росада.

У незалежній Україні першопроходцем у використанні послуг астрологів був Леонід Кравчук. Відомо, що він працював із російським астрологом Павлом Глобою. Сам Глоба підтверджував цей факт у 2009 році – тоді він розповідав, як давав поради щодо збереження атомної безпеки країни, яку все ж так і не вдалося зберегти.

У січні 2002 року Віктор Медведчук був із Юлією Тимошенко в одному ефірі на радіо "Свобода". Перед початком ефіру ведуча запропонувала гостям послухати їхні гороскопи на той рік. Медведчук погодився: за прогнозами зірок для Віктора Володимировича того року повинен був початись новий етап у житті, що в самого майбутнього державного зрадника вселяло надії. І зірки не підвели Медведчука: після фіаско СДПУ(о) на парламентських виборах президент Кучма призначив його головою своєї адміністрації.

Тимошенко відмовилась слухати свій прогноз, дорікнувши, що читала його вже разів 40. Важко сказати, чи Юлія Володимирівна вже в січні далекого 2002-го року активно цікавилась тим, що зірки готують на її долю, або для неї це була просто розвага, однак у майбутньому астрологи та "відьми" будуть присутні в її житті. Це ми бачимо і 24 роки по тому, коли на суди Тимошенко приходила підтримувати "медійна ворожка" Марія Тиха, яка потім в інтерв'ю розповідала, що Юлія Володимирівна активно дивиться її прогнози та підтримує спілкування.

Астрологів використовували під час передвиборчих кампаній Тимошенко. У розповіді про президентські перегони 2010 року рух "Чесно" згадував, як астролог Глоба, який раніше давав поради з атомної безпеки Леоніду Кравчуку, прогнозував неминучу перемогу Тимошенко на виборах.

"Їй ніколи не пощастить так, як пощастить у період з 2010-го по 2015-й роки", – казав він.

Кар'єрного щастя в житті Тимошенко тоді не трапилось, президентом став Янукович, а за півтора року колишня прем'єрка потрапила в тюрму. Після виходу на свободу в 2014 році вона знов програла вибори, але вже Порошенку.

Астрологиня Зоя Копчинська розповідає УП, що багато політиків, бізнесменів і чиновників і зараз звертаються по астрологічні консультації. А бум замовлення послуг відбувається якраз під час передвиборчих кампаній.

"Причому в багатьох живий інтерес до астрології не обмежується консультацією – вони шукають можливість її вивчати. Хоча б на базовому рівні. Багато хто приховує цю зацікавленість. А після сумного прикладу з Єрмаком будуть приховувати це ще ретельніше", – впевнена астрологиня.

В "сумному прикладі" Єрмак радився з астрологинею Веронікою Анікієвич про те, що робити з керівниками САП та НАБУ, опозиційними депутатами Ярославом Железняком та Олексієм Гончаренком, а також журналістами "Української правди" Севгіль Мусаєвою та Михайлом Ткачем. Писав їй: "Я готов на все. Я на все готов. Завтра готов".

Медіааналітик та політконсультант Олексій Ковжун ділиться своїми спостереженнями з УП: на відміну від, наприклад, британських політиків, чий кар'єрний шлях є логічним і поступовим, українські політики та бізнесмени часто здійснюють незрозумілий "квантовий стрибок" – від слюсаря чи кінопродюсера до вершин влади.

"Через це значна кількість посадовців у глибині душі розуміє, що їм не вистачає ані освіти, ані життєвих заслуг для займаної посади.

Поширена думка про те, що політики вищого ешелону є вкрай самовпевненими та нарцисичними – це лише зовнішня оболонка і компенсаторика. Насправді під цим фасадом ховається невпевнена людина, яка сумнівається у своїх діях і боїться відповідальності: "Хто я такий насправді, щоб вершити долі безлічі людей?".

До ворожок вони йдуть не за контролем (бо влади і контролю над ситуацією у них якраз дуже багато), а саме за впевненістю, що їхнє рішення є правильним", – вважає Ковжун.

Головна відьма країни

Ім'я Вероніки Феншуй, яке було маловідомим до минулого тижня, поставило на вуха спільноту екстрасенсів, астрологів і тарологів України. Роками в інтерв'ю та непублічних розмовах маги різного штибу поширювали чутки про свої зв'язки з різними державними вертикалями. Дехто з них мав десятки тисяч підписників у соцмережах, коментував політичні події, а зірки спільноти навіть були в сюжетах, які транслювалися в ефірі марафону "Єдині новини".

А тут виявилося, що таємничою "магічною" консультанткою Єрмака може бути майже невідома для середовища астрологиня. Потрібно розуміти, що надавачі езотеричних послуг є цілком собі звичною професійною спільнотою. Навчання, конференції, фестивалі, чати, премії – способи підвищення кваліфікації не чужі навіть тим, хто "бачить більше". Тож у результаті вони знайомі між собою, принаймні мають спільних знайомих.

Те, що Анікієвич була поза спільнотою, підтверджує в розмові з УП Марія Тиха. За її словами, про Вероніку вона дізналася з новин, але, на її думку, це "максимально дивна тьотка з антиукраїнською позицією". Щоправда, на наше прохання розповісти детальніше про те, що наштовхнуло Тиху на таку характеристику, вона відповіла, що їй було достатньо фотографії, щоб це розуміти.

Про статус Вероніки Анікієвич у світі астрологів розповідає Зоя Копчинська. За її словами, Анікієвич – популярна астрологиня, давно працює в публічному просторі, є частиною астрологічної спільноти та навчалася у російської астрологині Галини Волжиної, яка живе зараз у Болгарії.

"Моє особисте враження про Вероніку (з нашого з нею особистого спілкування): нормальна, відкрита людина, яка захоплюється астрологією та активно розвивається у професійному плані. Щиро любить Україну. Дуже переживає через усе, що відбувається. Ось що я можу про неї сказати – так я її сприймаю", – додає Копчинська.

"Українська правда" намагалась зв'язатись з Анікієвич, але вона не бере слухавку та не відповідає на повідомлення.

За словами Наталії Яковлевої, викривачки екстрасенсів, авторки Youtube-проєкту "Бритва екстрасенсів", реакція спільноти магів на цю ситуацію неоднозначна.

"За словами моїх інсайдерів у магічних колах, цю жінку (Вероніку Анікієвич – УП) ніхто не знає. Зараз представники спільноти намагаються знайти докази того, що вона "шахрайка". Є різні теорії – навіть про те, що браслети Єрмака – це дешевка, і що його просто надурили.

З іншого боку, представники спільноти відчувають заздрість, бо їм самим хотілося б бути записаними в телефоні Єрмака умовно як "ворожка". А ті, хто раніше натякав на власну близькість до колишнього голови ОП, тепер можуть опинитися в незручному становищі: увага НАБУ і САП до цієї історії перетворює легенди про "зв'язки нагорі" на історії, які можна перевірити", – зазначає Ясиновська.

Викривачка екстрасенсів також натякала на вже загадану Тиху та на езотерика-блогера Мага Веліара. Чоловік після обшуку в Єрмака заявляв, що скриня з магічними речами, яку, ймовірно, вилучили НАБУ – це атрибути ритуалу, які вони з "головною відьмою країни", як себе називає Марія Тиха, проводили для колишнього голови ОП. А їхні розклади "на Єрмака" подекуди збігалися з меседжами, які на той час поширювали провладні Telegram-канали.

"Свого часу я робила перехресний аналіз меседжів, які розганяли по Telegram-каналах і які поширювали езотерики, зокрема Тиха і Веліар, які спеціалізуються на політичних прогнозах, то концентрація провладних повідомлень у них була високою.

Подекуди видно, як вони поширюють заспокійливі меседжі. Тому я, в принципі, можу гіпотетично думати, що їх використовують і для того, щоб протидіяти впливу російської пропаганди на суспільні настрої.

Але загалом такого типу блогери посилюють вплив Telegram-каналів, адже, ніде правди діти, значний сегмент українців прислуховується до такого роду прогнозів. Магічні спеціалісти беруть участь у внутрішніх та зовнішніх інформаційних кампаніях. Тобто це частина інфопростору", – коментує медіаекспертка Оксана Мороз.

Аналітику Мороз підтверджує й Олексій Удовицький – експродюсер телеканалу СТБ і творець української версії "Битви екстрасенсів". За його словами, на початку повномасштабного вторгнення до нього зверталися виробники українського "пропагандистського контенту", щоб попросити контакти екстрасенсів для співпраці.

"Я сказав, що дам контакти, але одразу попередив, що це все підстава. На що вони мені відповіли, що ми хочемо цих людей, бо вони лідери думок, народ їм вірить. І ми можемо підказувати, що говорити, щоб підтримувати наших людей", – згадує Удовицький.

Залучення езотериків до пропаганди не нова історія – це спосіб навіяти думки людям, які вірять у позаземне. Оксана Мороз зауважує, що озвучення всякого роду окультних прогнозів у матеріалах схиляє людей вірити в ці практики і звертатися по підтримку в моменти відчаю.

У цьому контексті іронічно, що "головною відьмою" країни виявилася Вероніка Анікієвич, яку називають можливою "магічною" консультанткою Єрмака. Її не було серед публічних езотериків-блогерів, яких запрошували в медіа й навіть в ефіри телемарафону. Отже, для публічного простору були одні "магічні спеціалісти", а для приватних консультацій – зовсім інша людина.

Чому езотерика популярна серед людей

Військовослужбовцю К. 24 роки. Він служив від початку повномасштабного вторгнення. На четвертий рік в Силах оборони України, на Покровському напрямку, перед бойовими виходами у нього почалися панічні атаки, його охоплював сильний страх, що він от-от помре.

Щоб знайти хоч якусь певність і надію, він звернувся до вже згаданої Марії Тихої. За одну консультацію хлопець заплатив 12,5 тисячі гривень. Військовослужбовець запитував, чи загине на війні.

За словами хлопця, "відьма" написала йому повідомлення у месенджері, яке він у момент розпачу сприйняв як заклик тікати через потенційну загибель. Невдовзі після консультації він самовільно залишив частину.

У коментарі УП Тиха заявила, що не могла відповісти інакше, адже вона "побачила" інформацію про загрозу життю військовослужбовця. "Відьма" зазначила, що її завдання донести "правду", але вона не несе відповідальності за наслідки трактування клієнтом передбачення. Згідно з матеріалами, які передав нам проєкт "Бритва екстрасенсів", Тиха повернула хлопцю частину коштів за консультацію.

Звернення військовослужбовця до езотерики психологічно зрозуміле. Психоаналітик Юрій Прохасько в коментарі УП розповідає, що віра в магію та астрологію притаманна нестабільному часу, в якому зараз перебуває Україна. Люди в умовах кризи орієнтирів шукають сенси в езотериці.

"У стабільні часи ці орієнтири надають батьки, школа або усталені дискурсивні системи – це релігія чи ідеологія, як-от у Радянському Союзі.

Але в часи особистих або суспільних криз, коли старі системи руйнуються, люди відчувають дезорієнтацію і тривогу. Щоб знайти порятунок і відновити ілюзію розуміння того, що відбувається навколо, вони звертаються до езотеричних вчень, ворожок або навіть штучного інтелекту в пошуках "прихованого" істинного знання", – пояснює психоаналітик.

Іншою причиною популярності езотерики Прохасько називає віру в те, що у світі є хтось всемогутній, що породжує уникнення відповідальності за свої вчинки. Спочатку дитина делегує свою віру про всемогутність тим, хто про неї дбає – батькам, а вже в дорослому житті знаходить для себе нових авторитетів.

"Людина продовжує шукати цю всемогутність і переносить залишки дитячих фантазій на інші авторитетні чи архетипальні постаті: вождів, великих політиків, керівників, Бога або носіїв "таємних знань", таких як маги чи астрологи. Вона наділяє їх здатністю розуміти справжню суть речей і захищати її", – додає він.

Частина окультних практиків добре розуміє свій вплив на тих, хто до них звертається, і може його використовувати. За словами експертки зі стратегічних комунікацій та фахівчині з питань гібридних загроз в Україні Любові Цибульської, українські фахівці фіксували випадки, коли росіяни намагалися впливати на військових або членів їхніх родин, зокрема використовуючи езотеричні практики чи людей, які себе так позиціонують.

Магів залучають до вивідування інформації або ж задля навіювання певних ідей: від деморалізації противника до поширення заспокійливих месиджів для своїх. Зазвичай це тарологи, екстрасенси, в яких може бути певна публічність через активність у TikTok чи Instagram.

"Є доведені випадки, коли росіяни впливали на українських військових та членів їхніх родин, використовуючи езотериків. В особистих сеансах люди дають особисту інформацію. Наприклад, якщо ця інформація стосується війська, то ворогу це цікаво.

Але езотериків використовують не лише для збору розвідувальних даних. Часто саме родини – дружин, матерів – використовують для впливу на військових", – зазначає Цибульська.

***

Оксана Мороз вважає, що оприлюднення імені Вероніки Анікієвич у довгостроковій перспективі може підвищити довіру частини суспільства до окультних практик. Факт того, що навіть "сам Єрмак" міг звертатися до астрологині, штовхатиме українців до користування езотеричними послугами.

У цьому тексті ми показали, що навіть тим, хто переконує, що має прямий зв'язок із потойбіччям, не чуже людське. Від банальних емоцій – до використання в інформаційних кампаніях, зокрема й ворожими спецслужбами.

Політики це звичайні люди, які, як і будь-хто інший, хоче мати певність у майбутньому. Саме тому вони звертаються до езотериків. За словами Прохаська, їхня зацікавленість окультизмом формує високий рівень параноїдальності.

"Політик часто відчуває внутрішню ворожість, яку він проектує назовні, через що постійно живе в неймовірному страху знищення та переслідування. Навіть ті політики, які самі наганяють страх на оточення, наприклад Єрмак, насправді є глибоко переляканими і самотніми людьми.

Щоб впоратися з цим страхом, люди у владі намагаються вибудувати систему контролю без слабких місць. Віра в астрологію та магічні передбачення стає інструментом ілюзорного всемогутнього контролю над майбутнім", – пояснює Прохасько.

Звернення до езотерики – симптом суспільної тривоги, політичної самотності, браку довіри до інституцій. Це намагання отримати якомога більше даних, щоб контролювати майбутнє там, де контролю майже немає.

Поради астрологів та окультистів щодо того, як будувати романтичні стосунки, приватний бізнес чи кар'єру – це окремий вибір кожної людини. Такі рекомендації стають проблемою тоді, коли ними користуються для формування ключових державних рішень.

Володимир Фомічов, Софія Челяк, УП

Загалом він провів в ізоляторі не так багато – всього чотири ночі.

Але ще якихось три місяці тому уявити сам факт, що Єрмака арештують, поки президентом залишається його найкращий друг Володимир Зеленський, могли тільки найбільш сміливі політичні прогнозисти.

За іронією долі, свої перші ночі в ізоляторі Андрій Єрмак провів одночасно з людиною, яка свого часу благословила його прихід у справді велику політику.

Недалеко від Єрмака в будівлі ізолятора СБУ на Печерську вже кілька років сидить олігарх Ігор Коломойський.

У 2019 році Зеленський став президентом багато в чому завдяки ресурсам і зв'язкам саме Коломойського. Андрій Єрмак тоді був нікому не відомим київським юристом. Він міг спокійно ним і залишитися.

Але в якийсь момент у 2019-му саме йому випала роль стати переговорником із росіянами на перших, ще таємних зустрічах, котрі були організовані із залученням того ж таки Коломойського.

Якби не той переговорний трек, який почав курувати Єрмак, то, можливо, різкого кар'єрного стрибка до "другої людини в державі" ніколи б і не було.

Але це вже вправляння в умовному способі, якого історія не визнає. Що ж можна сказати безумовно, це те, що з часом головний дніпровський олігарх опинився в опалі у нового президента. От уже третій рік Коломойський перебуває в ізоляторі за звинуваченнями в шахрайстві, відмиванні грошей та за іншими статтями.

Тож, у певному сенсі можна сказати, що ознайомчий візит Єрмака по той бік ґрат став символічним возз'єднанням політичного учня з учителем. Але приємним воно навряд чи могло б бути.

По-перше, як не раз переказували співрозмовники УП на Банковій та в правоохоронних колах, ув'язнений олігарх часто заочно "передавав привіти" вже ексглаві ОП.

По-друге, за день до заїзду Єрмака в СІЗО із нього в Менську колонію перевели виключеного із президентської фракції "Слуга народу" депутата Олександра Дубінського, який чекає вироку у справі про державну зраду.

Але перед тим, як поїхати в іншу тюрму, за даними "Дзеркала тижня", Дубінський встиг хоч трохи, але нагадити Єрмаку і зіпсувати й без того некомфортне перебування в ізоляторі.

У зонах для прогулянок нібито з'явилося кілька написів авторства Дубінського, зміст яких зводився до того, що Єрмак у царстві тварин належить до класу "птахи".

Якщо це правда, то навряд чи Дубінський, опинившись в ув'язненні і дізнавшись про таку ж долю для Єрмака, проникся відомою піснею на слова Михайла Петренка "Дивлюсь я на небо". Можна припустити, що колишнього колегу по політичному табору Дубінський намагався зарахувати не до соколів, а до котрогось із видів свійських птахів, яких не дуже люблять в арештантському світі.

Це міг би бути початок мініатюри у "Вечірньому кварталі". От тільки це не жарт, а цілком реальна ситуація, яка дуже символічно сталася в переддень сьомої річниці президентства Володимира Зеленського.

Щоб краще зрозуміти весь драматизм цієї політичної трагедії і спробувати уникнути подібних у майбутньому, УП вирішила відрефлексувати три важливі речі про ув'язнення Єрмака: як він з'явився, як допустили його арешт і, що найважливіше зараз, що буде із системою, архітектором якої він був.

Фаворитизм Зеленського

Однією з визначальних рис президентства Володимира Зеленського є його погано приховувана як не зневага, то зверхність щодо інститутів представницької демократії.

"Так, якось він ідею парламентаризму не оцінив. Що б там не ставалось, "Перший" усе одно не любить Раду, не вірить у її можливості, а сподівається, що зможе своїми силами швидко вирішити всі питання", – з іронічною посмішкою розмірковує в розмові з УП один із топів президентської партії в найвищому органі представницької демократії.

Власне, тому всі сім років президентства Зеленського були часом боротьби за зменшення кількості політичних суб'єктів до одного монополіста.

Від перших тижнів на посаді, ще не маючи навіть власної фракції в парламенті чи людей в уряді, Зеленський почав поводитися так, ніби він є і буде одноосібним правителем України.

Після тріумфу "Слуги народу" на парламентських виборах 2019 року ця тенденція лише посилилась.

Але замість того, щоб, маючи повноту влади, швидко розбудувати і реформувати мережу державних інституцій, які б стали опорою для його дуже амбітної й тепер уже забутої передвиборчої програми, Зеленський повірив у власну обраність та швидкі дії.

Через це повноваження від людей, обраних народом, поступово почали перетікати людям, яких вибирав сам Зеленський у консультаціях із тісним колом своїх людей на Банковій.

Це, своєю чергою, привело країну до ситуації, коли нею управляють не люди, наділені формальною владою, а група із "п'яти – шести менеджерів", серед яких на всіх етапах правління вирізнявся один головний фаворит президента.

Якщо придивитися до політичного шляху Зеленського, то Андрій Єрмак був головним уособленням цього фаворитизму. Однак не був ні єдиним, ні навіть першим.

Зеленський завжди був схильний до такої форми керування, коли є він – беззаперечний лідер, та перший після нього – довірена особа з майже необмеженими повноваженнями для втілення волі самого Володимира Олександровича.

До політики, за часів "Кварталу" таким "продюсером" для Зеленського був Сергій Шефір. Саме він, як розповідали УП численні співрозмовники у "Кварталі 95", був одночасно чимось на зразок старшого брата та виконавчим продюсером: забезпечував Зеленському можливість бути головною зіркою в їхній творчій професії та не відволікатись на зайві організаційні деталі.

Коли Зеленський став президентом, Шефір перейшов із ним на Банкову. Але тоді сталася перша велика зміна фаворита – на арені з'явився Андрій Богдан.

Його важливість для президента була настільки велика, що заради призначення люстрованого Богдана Адміністрацію перейменували в Офіс президента.

І Андрій Йосипович віддячив Зеленському сповна. У 2019–2020 роках УП багато писала про те, що країна фактично перетворювалась на президентсько-богданівську республіку, де більшість питань вирішувалися дзвінками і матюками Андрія Богдана, а суди, урядовці, РНБО, Рада та всі інші заганялися у струнку вертикаль під одноосібним керівництвом президента.

Але в цього була своя плата. Андрій Богдан ніколи не славився своїми добрими манерами чи здатністю бути приємним. Різкий, агресивний, хоч і дуже ефективний, втягнутий в конфлікти з іншими членами команди і навіть Коломойським, глава ОП різко контрастував із непомітним, "зручним, як італійські туфлі" Андрієм Єрмаком.

Простий помічник президента знайшов собі місце між Зеленським і Богданом. І коли в лютому 2020 року глава ОП подав у відставку, президент її спокійно прийняв. У нього був уже новий фаворит.

Перший час на новій посаді Єрмак був просто еталонним фасилітатором між урядовцями, депутатами, керівниками фракцій та Офісом президента: всім намагався допомагати, всіх пробував мирити.

Але дуже швидко він збагнув, що в такій вертикальноорієнтованій системі влади догоджати треба не всім, а лише тому, хто на її вершині.

"Якщо хочете збагнути, як Єрмак отримав такий вплив, то треба зрозуміти, що у його житті був лише об'єкт, один інструмент, на якому він мав навчитись грати – Зеленський. І Андрій весь вій час витратив на це навчання", – пояснює природу успіху Єрмака один із його колишніх соратників.

Дуже скоро, опанувавши цю науку, Єрмак, не наділений жодними формальними повноваженнями, фактично став головним центром кадрової, економічної, санкційної та всіх інших політик.

І робив це так вправно, що президент, схоже, і справді вірив у тезу, озвучену в одному з інтерв'ю: "Єрмак робить лише те, що кажу йому я".

Принаймні президента все влаштовувало аж до моменту, поки діяльність Єрмака та інших наближених не стала загрозою для самого Зеленського.

Щойно почали з'являтися "плівки Міндіча" і "квартири Чернишова", стало зрозуміло, що далі на цих плівках почне фігурувати прізвище Єрмака, а можливо і…

Коли представники системи додумали це речення до кінця, дні Єрмака при владі мусили закінчитися. Утримання його на посаді мало перспективу потопити всіх із владної команди. Для владної верхівки це було очевидно. Але Єрмак не вірив до останнього, що його сюзерен, його друг зможе його звільнити. Проте той звільнив. Для нього це було не вперше.

Ізолювати фаворита

У листопаді 2025 року Андрій Єрмак уперше втратив майже необмежену владу. Однак він був не перший, хто це переживав. Тим паче, більшість попередніх відкинутих улюбленців Зеленського сам же Єрмак і виживав із системи влади і оточення президента.

Комусь, як, скажімо, заступнику глави ОП Кирилу Тимошенку, прем'єру Олексію Гончаруку, віцепрем'єру Олександру Кубракову чи міністру Дмитру Кулебі, вдалося, втративши статус фаворита у своїй сфері, відбутися просто забуттям і відставкою.

Когось, як Андрія Богдана, втрата найвищої довіри наздогнала навіть через роки у формі персональних санкцій за взагалі непереконливими підставами.

Єрмака ця фаворитська карма спіткала, мабуть, у найбільш лайтовій формі з боку президента.

Після листопадової відставки Андрій Борисович повністю зник зі згадок про будь-які офіційні заходи чи події, пов'язані з президентом Зеленським.

Утім, це не означало, що Єрмак зник узагалі.

Переживши момент відчаю і зрозумівши, що даремно наговорив журналістам про "відправку на фронт", він дуже швидко оговтався. 

Ба більше, Єрмак виробив досить струнку стратегію самозбереження. У неї було фактично дві сторони – публічна і тіньова.

На публіку Єрмак обрав собі середовище, в якому планував або й досі планує зберегти свою суб'єктність і вплив на систему та розраховує надалі спробувати конвертувати це у власний захист у судовому процесі.

Йдеться про його суб'єктивацію в адвокатському середовищі.

Одразу після звільнення Єрмак поновив своє адвокатське посвідчення і здійснив ледь не диво кар'єрного стрибка в адвокатському самоврядуванні: він майже миттєво став керівником створеного під нього комітету в Асоціації адвокатів. Очолює цю структуру давно пов'язувана із Віктором Медведчуком Лідія Ізовітова.

"Асоціація – це дуже закрите середовище, і ти, в принципі, не можеш нічого зробити, не прийшовши на поклон до Ізовітової. Очевидно, що вона завжди залишає за собою місце № 1, але саме вона визначає, хто буде проявлятися в публічних каналах асоціації, хто буде займати посади і тому подібне", – пояснює один із учасників асоціації в розмові з УП.

Якщо врахувати, що пов'язаний із Єрмаком продюсер і виробник дронів Артем Колюбаєв уже давно зайшов у частку будівельного бізнесу Медведчука-Столара, то співпрацю з Ізовітовою можна розглядати як черговий приклад якихось майже магічних фактів порозуміння між Єрмаком і друзями й партнерами Медведчука.

Власне, сама стратегія, яку обрав Андрій Борисович для свого збереження, є по факту калькою шляху Медведчука після Помаранчевої революції та втрати влади.

Медведчук, захопивши під контроль адвокатське самоврядування, став людиною, від якої залежало призначення членів у керівні органи в судовій сфері. Він зміг зберігати свій вплив на систему фактично до моменту, коли його обміняли на українських захисників.

"Тобі не треба іти у Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфкомісію суддів тощо. Щоб контролювати людей, тобі треба бути тим, хто призначає членів ВРП і ВККС", – пояснює логіку дій один зі співрозмовників УП в адвокатському середовищі.

Непублічна складова стратегії збереження Єрмака розвивалась не гірше. Зникнувши фізично з кабінетів на Банковій, він, однак, залишився там як учасник ухвалення рішень.

Усі його заступники збереглися на Банковій. Усі його люди в уряді залишилися на посадах. Усі люди Єрмака в інших органах влади втримались у системі.

Фактично Єрмак просто пересів із кабінету на Банковій в офіс на сусідній Ольгинській, де зустрічі з ним не так давно зафіксувала "Українська правда".

Не заважало цьому навіть призначення нового голови Офісу президента Кирила Буданова.

Власне, безпорадність "ревкому", який звалив Єрмака з посади, але не зміг виключити його з управління країною, певною мірою заспокоїла ексглаву ОП. Здавалося, що серйозно "Міндічгейт" його може і не торкнутися.

Незрозуміло, що давало йому таку впевненість – чи запевнення президента про якісь домовленості з правоохоронцями, чи віщування Вероніки Феншуй.

Але коли журналісти розкопали нову порцію матеріалів "Міндічгейту" й оприлюднили невідомі до того протоколи розмов фігурантів справи, Єрмак виявився абсолютно неготовим до того єдиного реального виклику, до якого мусив би готуватися від самого моменту відставки.

Коли слідчі і прокурори прийшли до нього оголошувати підозру та просити у ВАКСа про арешт, з'ясувалося, що за майже пів року після обшуків Єрмак ніяк не підготувався, тим паче не подбав про підготовку грошей на заставу.

Однак іще неприємнішим сюрпризом для Єрмака мала стати абсолютна відстороненість президента від його проблем. Його, хто за п'ять років фактично створив ту систему одноосібної влади, якою Зеленський досі користується, президент не згадав за весь час скандалу жодним словом.

Навіть тим людям у системі, які готові були закинути за колишнього шефа якісь гроші, це з ОП заборонили. Щоб не втягнути, не дай Бог, президента публічно в цей контекст.

Хоча непублічно він був там по самі лікті. За іронією долі, президент віддавав команди зібрати гроші для Андрія Борисовича тій системі, яку будував Єрмак і яка без його присутності почала сипатися, наче картковий будинок.

Коли в четвер вранці суд ухвалив рішення про заставу для Єрмака в 140 мільйонів гривень – тобто понад 3 мільйони доларів, – з'ясувалося, що для людей, які на скандальних плівках обговорюють угоди на 600 мільйонів доларів, знайти хоча б три мільйони "білими" – непідйомна задача.

При тому такі люди, як Давид Арахамія та інші, яким, за інформацією УП від джерел у владі, Зеленський доручив збір коштів, стукали в усі двері. Пропозиції підтримати Єрмака надійшли навіть людям, яких він сам роками кошмарив перевірками, силовиками та погрожував санкціями.

Навіть попри те, що на вечір п'ятниці 15 травня "курс обміну" Єрмака на готівку був один до трьох: за даними УП, деяким бізнесменам пропонували за 1 мільйон "білих" внесків – 3 мільйони кешу.

Можливо, причина була в тому, що збирати гроші довелося тим самим членам "ревкому", які восени валили Єрмака з посади. Може, зіграв фактор паніки лояльних але професійно непридатних людей, яких колишній глава ОП порозставляв на важливі посади в банках і держслужбах.

Але попри крики "Першого" система не змогла чи не захотіла рухатись швидше і фактично сама гарантувала Єрмаку зайві два дні на нарах для вирішення питання, чому він не сокіл, чому не літає.

***

"Депутати, м'яко кажучи, у шоці. Це настільки токсичний кейс, що навіть вони бояться якось у ньому засвітитися. Уже зараз очевидно: це кінець будь-якого впливу Єрмака. Далі це просто нереально", – ділиться в розмові з УП один із впливових представників "Слуги народу".

До останнього Єрмак ще міг вдавати із себе жертву якихось умовних заокеанських переслідувань через його "непоступливість" на переговорах. Але після історій із "гадалками" і всього іншого він став просто смішним.

"Навіть люди, яким він зробив чимало поганого, після цього судового процесу, історій із гадалками, СІЗО та всіх принижень, кажуть одне: його просто по-людськи шкода. Вожак не може викликати жалість", – пояснює один із впливових співрозмовників у депутатському корпусі.

Та і питання, по суті, вже не в здатності колишнього глави зберегти вплив.

Те, що Єрмак втратить своє місце в системі – очевидно. Питання в іншому: як і чи зміниться президент? Чи, схиляючись до вирішення проблем лише створюючи фаворитів, він просто спробує знайти собі нового?

Варіантів не так багато. На всю владу залишилось три людини з чітко окресленою суб'єктністю: лідер фракції "СН" Давид Арахамія, керівник Міноборони Михайло Федоров, глава ОП Кирило Буданов. Ну, є ще прем'єрка Юлія Свириденко, але її суб'єктність ще перебуває, скажімо так, на стадії становлення. Власне, це і все, що може в нинішній ситуації запропонувати президенту його владна команда.

Але з того, як президент поводиться з усіма згаданими людьми, виникає враження, що поки він швидше схильний обмежувати їх явні чи вигадані політичні прояви, ніж робити когось із них своїм наступним фаворитом. Хоча інакшої моделі поведінки в нього, здається, і немає.

Якби він хотів чи міг вчинити інакше, то мав такий шанс ще в грудні минулого року.

Тоді, як писала "Українська правда", в контексті пошуку нового голови Офісу президента, Зеленський спершу звернувся до Михайла Федорова. І той прийшов із планом антикризових заходів: конкурси на посади генпрокурора та керівника ДБР, повна заміна керівництва Офісу, масштабні зміни в уряді тощо.

Натомість президент обрав варіант стабілізувати владу за допомогою Кирила Буданова в ОП. Останній мав забезпечити активізацію переговорного процесу зі США й Росією та спробу швидко завершити війну дипломатичним шляхом.

Тоді й стало зрозуміло, що реформаторський запал президента вичерпується.

Але чи є в нього інший вибір зараз, після того, як усі учасники ОСББ "Династія" вийшли з чату?

Роман Романюк, УП

Тож цілком зрозуміло, що 27-річний Артем, який залишив посаду арт-директора в престижному київському клубі та надягнув форму патрульного, відчував, що суспільство дещо зачароване його професією. І зачаровувався сам.

Їх охрестили "селфі-копами". Про їхніх попередників, працівників ДАІ, існувала ціла культура анекдотів ("Якщо даїшник гальмує, не хвилюйтеся, а спокійно поясніть йому ще раз"). Але це було карикатуризацією, що виросла з глибокої неприязні. А "селфі-копи" – це по-доброму. Навіть брак необхідних знань і досвіду в патрульних мало кого бентежив.

– Пройшов тиждень, як ми на лінію вийшли. І однієї ночі щось трапилось – не пам'ятаю вже, якою була ситуація. Я дзвоню своєму командиру роти і кажу: "Командире, що робити?". А він каже: "Я менеджер з продажів. Я ї*у, що робити? Відкривай книжку, дивись", – ностальгує колишній арт-директор.

Мине одинадцять років, і Литвиненко перевдягатиметься в цивільне перед тим, як іти додому. Щоб не наражатися на агресію перехожих або гірше – щоб не напали лише за те, що він поліцейський. Хіба можна було уявити таке в 2015-му?!

Квітневий теракт у Голосіївському районі Києва в 2026-му, коли двоє патрульних утекли з місця стрілянини, не чинивши опору стрільцеві та залишивши на асфальті пораненого хлопчика, спричинив важку репутаційну кризу Патрульної поліції. Її не вдалося подолати, навіть коли начальник Департаменту Євген Жуков добровільно подав у відставку. Водночас цей випадок змусив замислитися, що до такої кризи призвело.

Вочевидь, шлях до відповіді проходить крізь низку вужчих запитань. У яких умовах сьогодні працюють патрульні? Чому служба стикається з високою плинністю та браком кадрів? І як її сприймає суспільство?

Кадрова криза

"На сьогодні в патрульній поліції некомплект становить близько 25%. У Києві – навіть більше", – так керівник Нацполіції Іван Вигівський пояснював, чому на виклик під час стрілянини в Голосіївському районі Києва виїхала патрульна, що 10 років пропрацювала в штабі.

Залучення людей із апарату до патрулювання вулиць відбувається не тільки в Києві. Це підтверджують УП патрульні з інших українських міст.

Кадровий голод почався ще до повномасштабної війни. Люди залишали службу не тільки через зарплату, яка ставала дедалі менш конкурентною. Дехто не витримав зіткнення з реальністю, виявивши, що робота патрульного зовсім не схожа на романтизовану картинку з серіалів. Дехто йшов через конфлікт зі своїм безпосереднім керівництвом, переходив у інший департамент Нацполіції або просто вигоряв.

Повномасштабна війна не лише загострила кадрову кризу та забрала частину поліцейських на фронт – вона збільшила кількість завдань для патрульних. Виходити на чергування з військовослужбовцями ТЦК, стояти на блокпостах, супроводжувати військові вантажі, працювати на місцях прильотів – усе це потребує людей, які за інших обставин могли б їздити на виклики.

А звернень не меншає. Тому, як розповідають поліцейські, коли йдеться про несерйозну ДТП, диспетчери нерідко вмовляють водіїв розібратися самотужки, за європротоколом, аби не відправляти екіпаж.

Якщо досвідчені патрульні залишають службу, хто приходить їм на заміну?

– У нас середній вік новачків – 20–21 рік, – каже Артем Литвиненко, який кілька місяців тому перейшов з патрулювання до Академії патрульної поліції, де викладає цикл спеціальних дисциплін. – Приходять одиниці, і по великому рахунку ми не можемо їх вибирати. Вони бояться колективу, не можуть виразити свою думку, їх треба дуже багато вчити.

Хтось мріяв про роботу патрульним все життя. Хтось вважає, що це непоганий початок – а куди ще тебе візьмуть без досвіду роботи і будуть платити 30 000 гривень? Хтось хоче тут почати, а далі піти, наприклад, у райвідділ слідчим. А хтось ухилятися прийшов. Наприклад, сидить чувак, якому 40 років, і каже: "Я тут за покликом долі".

Частина чоловіків, як розповідають УП самі патрульні, тримаються за роботу лише з однієї причини: звільнення означає повістку.

Втім, "ухилитися" від бойової служби може і не вийти – поліцейських відправляють на фронт за принципом ротації. Коли приходить рознарядка: виділити з роти певну кількість людей. Десь уже сформовані черги з добровольців, а десь кидають жереб.

Ще в березні 2022-го в Департаменті патрульної поліції створили загін "Хижак", що згодом реорганізувався в стрілецьку бригаду. І проходити там службу патрульному – це не те саме, що звичайному військовозобов'язаному опинитися в армії за повісткою. Поліцейський опиняється в колі колег, а також має те, чого позбавлений звичайний військовий – терміни служби. Він знає, що за пів року – рік його замінять.

Зарплата

"Брак грошей – корінь усього зла", – казав Марк Твен, перефразовуючи на свій лад уривок із послання апостола Павла до Тимофія, де таким коренем оголошувалась любов до грошей.

І всі спікери, з якими УП говорила для цього матеріалу, в питанні головної проблеми патрульної поліції мислять дуже по-твенівськи.

Що ж, поговорімо про зарплати.

У 2015–2016-х роках українців вабили в патрульну поліцію зокрема й хорошим грошовим забезпеченням. Але ціни піднімалися значно швидше, ніж держава встигала індексувати їм виплати. В 2018–2019 патрульні почали звільнятися.

"Переваги роботи в патрульній поліції: зарплата від 18 600 грн/місяць" – повідомляє вкладка на сайті Патрульної поліції з умовами для потенційних кандидатів. Усе залежить від міста. В Ужгороді чи Херсоні стеля – 21 600 гривень, в Одесі чи Дніпрі – 23 600. Кияни – справжні багатії: їм пропонують до 25 100.

Ще приблизно 10 тисяч гривень поліцейські в тилу отримують за наказом МВС – на час воєнного стану. У прифронтових областях ця сума сягає 30 тисяч.

– Але ці 10 тисяч, якщо ти йдеш на лікарняний чи у відпустку, вони мінусуються. Ми маємо таку проблему, що люди просто не хочуть іти у відпустку, щоб зберегти хоча б ці 10 тисяч гривень. І вони просто втомлюються, у них іде вигорання повністю, – розповідає УП патрульна, що побажала зберегти анонімність, тож назвемо її Оленою.

Для порівняння: середня заробітна плата в Україні, за даними Держстата, в березні 2026 року склала 30 356 гривень.

Аргументи тих, хто вважає, що поліцейські не повинні скаржитися, легко наскребти в соцмережах. Якщо облущити з них емоцію, в ядрі залишаться два основні наративи: по-перше, патрульні отримують не менше за вчителів чи лікарів; по-друге, хочеш достойних грошей – не сиди в тилу, а вирушай на фронт.

– Але ви підіть у поліцію і попрацюйте хоча б місяць. Це дуже складна робота. Коли нічна зміна, ти безперервно їздиш на автомобілі – ти не можеш десь встати і подрімати годину. І кава о 5 ранку вже не рятує.

Твоя робота – це постійний нервовий стрес. Бо тебе викликають не на весілля, а на ДТП з потерпілими, на хуліганство, на вбивство. Робочий день ненормований, можуть викликати у вихідний. І плюс ми також працюємо під прильотами. Тобто коли йде масована атака на будь-яке місто, і люди десь ідуть за дві стіни або в укриття, то поліцейські їдуть в саму гущу подій, – розповідає Олена.

Інший патрульний наводить УП приклад своїх колишніх колег. Для них альтернативою став не фронт – вони збирають дрони, мають бронь і заробляють удвічі більше, ніж він.

В 2022 році у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт щодо осучаснення грошового забезпечення поліцейських. За чотири роки він спромігся пройти лише перше читання, а на початку травня цього року отримав позитивний висновок профільного комітету до другого.

Документ передбачає, що посадовий оклад поліцейського не може бути меншим за десять прожиткових мінімумів (зараз це 3209 гривень, помножені на 10). Отже, в разі ухвалення закону патрульні мають отримувати більше.

Перший заступник голови Комітету ВР з питань правоохоронної діяльності Андрій Осадчук наголошує: ключове тут навіть не сама сума.

– Національна поліція живе якимись розпорядженнями Кабміну (посадові оклади поліцейських встановлюються не законом, а урядовою постановою – УП). Виходить, ті, хто мають захищати громадян – на якихось пташиних правах. Основна мета законопроєкту – це встановлення гарантій. Для того, щоб поліцейські розуміли, що в них є гарантоване грошове забезпечення, і воно прив'язане до прожиткового мінімуму, – резюмує він УП.

Відчуття незахищеності

"Чи можна говорити, що вогнепальна зброя була не предметом захисту, а тягарем для кожного поліцейського?!" – питає на своїй сторінці у фейсбуці Любов Оліградська, що була патрульною з 2016 по 2021 рік. І сама ж відповідає: "Так, можна".

Для патрульного Ігоря, що погодився говорити з УП лише на умовах анонімності, один із найбільш стресових факторів на роботі – відчуття юридичної незахищеності. Власна зброя справді стає тягарем, бо Ігор переконаний: якщо він вистрелить у злочинця, його з десяток років волочитимуть по судах.

Ця впевненість, що система карає не за бездіяльність, а за дію, виросла з гучних історій. Наприклад, десять років тому у Хмельницькому патрульний Ярослав Болюх застрелив чоловіка, який із заточкою кидався на перехожих. Болюху інкримінували умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони і судять досі.

– У нас в голові закладено, що краще зброю не застосовувати. Який би випадок не був, нам кажуть: ПР-ами (палками гумовими – УП) відбивайтеся. Використаєш балончик – обов'язково треба писати рапорт. Навіть після кожного застосування кайданок патрульний має відписатися. І моніторинг має розглянути, чи це правомірно було, чи ні, – каже патрульний Ігор.

Експерт "Лабораторії законодавчих ініціатив" Євген Крапівін, який досліджує Національну поліцію з моменту її створення, вважає, що департамент внутрішньої безпеки Нацполу, як правило, упереджений до поліцейських.

Він називає це стилем їхньої роботи, що часом базується на відповідних вимогах керівництва, суспільному запиті на "винного поліцейського", та корупції, коли з двох напарників покарають того, в кого менше грошей чи зв'язків.

– Навіть коли поліцейські просто здійснювали якісь попереджувальні постріли чи використовували зброю для відбиття загрози, наприклад, від диких тварин, часто для них це закінчувалось якимось негативним наслідком – доганою або, можливо, навіть звільненням, – наводить приклад Крапівін.

Нарікає він і на законодавство – застарілий Кодекс про адміністративні правопорушення, який залишає безліч можливостей по-справжньому уникнути відповідальності.

– В патрульних насправді доволі зв'язані руки. Тому що ті санкції, які вони можуть застосувати, просто смішні – вони жодним чином не впливають на поведінку правопорушника в майбутньому. Плюс процедура притягнення настільки громіздка, що простіше цього не робити. Розпиття алкоголю, куріння, шум у нічний час – це все має нульову практику (покарання – УП) через те, що Кодекс про адміністративні правопорушення так і не був змінений, – каже експерт.

Робота з ТЦК

Найболючіша точка щоденної служби для патрульних сьогодні – мобілізаційні заходи разом із військовими ТЦК. Це ще один із тих чинників, що виштовхує людей з поліції.

Патрульний Ігор розповідає УП, що його відділ заступає на такі чергування шість разів на тиждень – вони з колегами їздять по черзі.

– Керівництво постійно говорить: "Ви маєте вдень привозити по двоє людей". Але це взагалі нереально. Немає їх! У людей відстрочки, резерви, інвалідності і так далі. А більшість людей, які не хочуть служити і не мають відповідних документів, вони сидять вдома, – зауважує він.

За невиконання плану влітає керівникам. Ігор згадує, як тих змусили замість підлеглих два тижні поспіль виїжджати на патрулювання з ТЦК. На результат це, щоправда, не вплинуло.

Прихильники залучення патрульних до мобілізації аргументують це тим, що "ухилянт" порушує закон, а отже, це справа поліції – притягнути його до відповідальності. В самій поліції заперечують: мобілізаційні заходи – не їхня основна функція, в них і без цього вистачає роботи.

Нещодавно голова Нацполу Іван Виговський розповідав: недовіра до поліції сягнула такого рівня, що люди вагаються – чи викликати їм патруль, коли щось трапляється. Мовляв, приїде екіпаж і забере до ТЦК їх або когось із родичів.

46% українців не довіряють поліції – про це свідчить щорічне опитування Київського міжнародного інституту соціології. Частка тих, хто довіряє, становить 35%. Опитування проводили в грудні минулого року. Після теракту в Голосіївському районі Києва рівень довіри упав ще нижче, вважає виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

Цікаво, що згідно з тим самим опитуванням, СБУ довіряє приблизно половина українців, а не довіряє – лише орієнтовно чверть. Грушецький пояснює: здебільшого українці сприймають спецслужбу як частину Сил оборони. Так само сприймали і Нацполіцію в 2022-му, проте з часом цей знак рівності зник.

– Причому в нас було в 2023-му році опитування для Консультативної місії Європейського Союзу. І тут такий тонкий момент. У нас було пряме запитання: чи ви особисто протягом року комунікували з представниками поліції? Близько 20% українців мали такий досвід. І серед тих двадцяти 90% відповіли, що все було добре. Хабарів ніхто не вимагав, усе було ввічливо і нормально.

Тобто в нас небагато людей протягом року спілкуються з поліцією, а серед тих, хто спілкується, досвід переважно позитивний. Але якщо ви ставите в цілому запитання про сприйняття поліції – про корупцію, ефективність, – то більшість будуть висловлювати критичні оцінки, – каже Грушецький УП.

Недовіра тягне за собою і зневагу. А проявляється вона не лише в дописах і мемах в соцмережах. Один із патрульних розповідає УП: час від часу люди жестами просять екіпаж зупинитися. Поліцейські думають, що комусь потрібна допомога. А виявляється, людині просто хотілося їх облаяти.

– Ти його зупиняєш, а він тобі: "Мусор, пі*ор, х**сос". І ти стоїш тут і обтікаєш. Я ветеран війни, у мене дві вищі освіти, я хочу реально в цій країні щось змінити... А не можу нічого зробити.

Пам'ятаю, такі ситуації були, коли я тільки з фронту повернувся. У мене просто штора падала. Мені хотілось його розірвати в тій машині. Але що мені робити? А я йому навіть 50 гривень штрафу не можу виписати за те, що він мене обматюкав, – кипить Артем Литвиненко.

Після того, як поліція почала брати участь у мобілізаційних заходах, таких історій побільшало. А після того, як патрульні повелися під час теракту в Голосіївському районі, розповідають співрозмовники УП, деякі поліцейські, що не виходять у патруль, не з'являються у формі на вулицях без робочої потреби.

***

Створення Департаменту патрульної поліції стало однією з найпомітніших реформ після Революції гідності. Колись – символ нової держави, сьогодні він працює в умовах маленьких зарплат, хронічного кадрового голоду, низької мотивації, слабкого юридичного захисту та поступової втрати суспільної довіри.

Коли одного дня в Україні скасують воєнний стан, на Службу чекатиме новий серйозний виклик. Патрульні, які тримаються за свою роботу тільки через бронь, можуть піти. Тож особливо гостро постане питання, як втримати досвідчених кадрів у момент, коли рівень небезпеки в суспільстві неминуче зростатиме.

– У мене класні колеги. Я люблю свою роботу. Але часто теж питаю себе, що тримає мене на роботі. Дивлюся інші вакансії. Мені пропонували роботу, де зарплата і в три рази більша. Але мені здається, що це якась трошки зрада, якщо я здамся і піду. Тому тримаюся, – зізнається патрульна Олена.

А от як на запитання "Української правди" про мотивацію відподають слухачі, що проходять підготовку в Академії патрульної поліції:

"Робота цікава. Хочу спробувати, як воно є".

"Хочу дізнатися щось нове, тому що професій куча, а такої в мене ще не було. Ну і служити державі, народу".

"Я люблю їздити на машинах і йду поліцейським водієм. Побачимо, як там дальше буде. Сподобається – залишусь, а ні – то піду".

"Якщо буде все як завжди, то, ясне діло, ніхто тут сидіти не буде. А якщо будуть нормально платити і ставитися як до людей, то чого б і ні".

Якби того ж Артема Литвиненка спіймати в такому ж 20-річному віці та запитати, чому він обрав свій шлях (а навчався він тоді в Київському університеті культури і про службу не думав) – навряд він відповів би щось змістовніше.

Проте зараз ці юні хлопці та дівчата висловлюються значно конкретніше, ніж Литвиненко, якого я питаю: що його досі тримає у поліції?

– От просто я не знаю, як пояснити. Чесно – не знаю. Віриш у те, що щось зміниться. От прям хочеться в це вірити. А так я не знаю, що тримає. Стабільність. Стабільно хреново, але стабільно, – каже він.

Рустем Халілов, УП

Так називають тих, хто отримав право на масштабування полку до рівня дивізії або корпусу – від 1,5–2 до приблизно 10 тисяч людей. Право на "навчання" та "злагодження" слабших підрозділів, які працюють у їхній смузі – в обхід корпусу, який за них відповідає. Та, як переказують УП командири різних рівнів на фронті, право встановлювати свої порядки у підпорядкованих бригадах.

Разом із ширшими правами у війську "полки Сирського" – а такими зазвичай називають 225-ий і 425-ий ("Скеля"), отримали і ширші обов'язки, якщо так можна сказати. 225-ий і 425-ий полки закривають собою практично кожен російський прорив на фронті – Добропільський виступ, Гуляйполе, Сіверськ тощо, та успішно наступають.

Попри часом заслужену критику, 225-ий і 425-ий виконують надскладні штурмові задачі.

Тут варто зупинитися на двох моментах.

Перший – штурмовики, по суті, "розраховуються" за можливість свого розширення та вплив на інші підрозділи не так із головкомом, як працюють на фронт і загалом ідею обороноздатності України.

Інше питання – як цим користується або скористається згодом головнокомандувач і командири цих штурмових підрозділів.

Другий момент – не всі у війську критикують створення штурмових полків аж настільки, як це може здатися з фейсбук-обговорень. Мовляв, це цілком логічний крок на цьому етапі війни – мати маневрені військові організми в підпорядкуванні головкома, які швидко "гасять пожежі".

Останній рік – півтора суттєво зросла критика на адресу 225-го та 425-го полків як щодо особливого ставлення, так і щодо сотень скарг на порушення прав військовослужбовців. Водночас обидва ці підрозділи лишалися мінімально публічними – вони практично не працювали з журналістами.

Під час останнього відрядження на Дніпропетровщину "Українській правді" вдалося записати інтерв'ю з колишнім колегою, донедавна – начальником відділення безпілотних систем штабу полку "Скеля" Олексієм Братущаком.

Перед долученням до війська в 2022 році Братущак працював воєнним кореспондентом на hromadske. До цього – журналістом на "Цензор.нет", УП, 5 каналі тощо.

Після того, як у медіа та соцмережах "Скелю" почали називати "м'ясним полком", командир розпорядився перевести Братущака з управління БПЛА в комунікації.

В інтерв'ю УП Братущак розповідає, як опинився в "Скелі", обережно привідкриває тему про розростання полку до розмірів дивізії та на прохання УП коментує гучні історії, пов'язані з полком. Ідеться про штурм "Скелі" біля Покровська в березні 2026-го (який став широко відомим через критику радника міністра оборони Сергія Стерненка), невдалий заїзд на техніці на північ від Куп'янська восени 2025-го (про який у своїй публікації розповідала УП), та нещодавнє побиття військового зі 155-ої бригади, яке попервах – нижче ми пояснюємо чому – "пришили" "Скелі".

Ми записали розмову з Братущаком, щоб поставити йому наболілі запитання щодо "Скелі" та зрозуміти специфіку цього полку.

Тихе масштабування "Скелі" до розмірів дивізії

– Олексію, перше, що я чую про "Скелю" від інших підрозділів, це запитання: а як їм вдалося набрати майже 10 тисяч людей? Командири, які мають брак піхоти, на це жаліються, військовослужбовці ТЦК розповідають нам, що ви прямо до них приїжджаєте набирати людей і "берете всіх". Як вам вдалося набрати стільки людей? Враховуючи, що в середньому полк в Україні складається з 1,5–2 тисяч бійців.

– По-перше, не ми самі визначаємо, скільки в нас має бути людей. Як у будь-якому підрозділі, є штатка, у якій визначені всі посади – скільки в нас має бути військовослужбовців.

– І скільки у вас військовослужбовців?

– Це ДСК (для службового користування – УП) інформація. Нам спускають штатку, ми цю штатку заповнюємо.

По людях: минулого року почалася історія, що ось у "Скелі" великі втрати, і щоб їх поповнити, їм дають багато людей. Але рік тому, на початку 2025-го року, це ще був батальйон – потім він почав масштабуватися до полку, відповідно штатка значно збільшилася. Тобто ми не поповнювали втрати цією цифрою, яку нам приписують (10 тисяч військових у полку – УП), ми саме комплектувалися цією цифрою.

Ще раз: не ми самі визначаємо, скільки в нас має бути людей, це рішення вищого командування.

– Головкома безпосередньо?

– Нас іноді називають резервом головкома…

– Тож ви ним і є?

– По структурі, ми у Сухопутних військах зараз. Тобто рішення, як я розумію, по вертикалі проходять, зокрема, через Сухопутні війська.

Так, ми масштабувалися. Те, що кажуть вам представники ТЦК, це правда – ми справді відрізняємося тим, що ми беремо майже всіх. Але зараз, коли говорять про те, хто скільки людей набрав, не кажуть про, вибачте, якість цих людей.

Зараз в армію приходять далеко не ті вмотивовані хлопці, які були на початку 2022-го або 2014-го, коли все починалося. Для багатьох це зараз не усвідомлене рішення, люди щонайменше не готувалися. Немає рексів.

Ви мене попередньо питали про зріз людей, яких ми набираємо, так ось значна частина – це ті, хто мають хронічні захворювання або залежності. Інші їх брати не хочуть, бо ними треба займатися. Дехто навіть автомат у руках тримати не може – він аж настільки в поганій формі.

– Яку частину людей, яких ви окреслили як "неякісних", після БЗВП вам вдається поставити у стрій? Навчити бути, наприклад, стрільцем?

– Думаю, відсотків 90+. Є люди, які перед початком навчання на полігоні мають пройти певну реабілітацію.

– І ви її берете на себе? За свій кошт?

– Так точно, за свої ресурси, скажімо так. З кожним працює реабілітолог, який виводить його на той рівень, коли йому можна давати фізичне навантаження.

От кажуть: "Та він же наркоман, як він потрапив у військо?". По-перше, ми їх не набираємо – це робить ТЦК. По-друге, до нас вони потрапляють вже з документами ВЛК, у яких написано, що людина "обмежено придатна" або "придатна". Ми не проводимо ще якусь додаткову перевірку – це не наша функція.

До нас приїжджає людина, ми з нею говоримо, і от у процесі розмови може вилізти, що в неї, наприклад, наркозалежність. Далі йде реабілітація, іноді дуже болісна для людини, з ломками, але на виході ми маємо людину, яка може виконувати завдання. Ми їм допомагаємо повернутися до життя.

– Тут, як на мене, важливо зупинитися на тому, чому держава, точніше – ТЦК, у принципі почали набирати у військо людей з різними залежностями…

– Це питання не лише для влади, а й загалом для суспільства. Якби в нас в ТЦК стояли черги, думаю, вони б обирали фізично підготовлених людей, а не тих, хто не може автомат у руках тримати. Але, на жаль, таких черг немає. Хіба щоб прийти відстрочку оформити.

Можна запитати українців, чому вони не хочуть виконувати свій обов'язок, який прописаний у Конституції. Але в той же час треба розуміти, що ті, хто у війську, теж не мріяли з дитинства воювати.

– Щоб не говорити про "Скелю" виключно в контексті людей із залежностями, можете розказати про тих, хто складає кістяк полку? Кадрові офіцери, колишні цивільні?

– Основний кістяк – це добровольці, які прийшли в 2022-му. Спочатку був зведений загін, потім батальйон, полк. Ті, хто в 2022-му прийшли звичайними штурмовиками, зараз на посадах комбатів. Командир наш ще з 2014-го року служив в АТО, виходив із Дебальцевого.

Коли я служив у ТРО, нас відверто лякали штурмами. Було таке сприйняття, ніби штурми – це якесь покарання. Ніхто не хотів на них іти. А сюди я перевівся, почав знайомитися з хлопцями і був здивований, що є вмотивовані штурмовики.

– До речі, це правда, що вам порадив піти у "Скелю" Юрій Бутусов, який сам мобілізувався в "Хартію"?

– Коли я переводився з ТРО, то в мене було кілька підрозділів на вибір. От, зокрема, можна було піти до "мадярів" (у бригаду "Птахи Мадяра" – УП), але я подумав: а що мені можуть запропонувати "мадяри"? Там було б дуже скучно, не хотілося померти на війні від скуки.

Одним з підрозділів, який мені порадили, була "Скеля". Так, справді, це був Юра Бутусов.

Я почав гуглити "Скелю", було дуже мало інформації, побачив, що цей батальйон, який на той момент масштабувався (березень 2025-го – УП), реально воює, має західну техніку. Тобто мені як медійнику було б цікаво працювати з ними. Я написав рапорт через "Армія+" і пішов. Дуже багато знайомих дивувалися цьому, типу: "Ти що, ї*анувся – туди йти?".

Деякі наші з тобою колишні колеги пропонували допомогу – мовляв, ми можемо тебе витягнути. Це щоразу було дуже смішно. Ми нещодавно бачилися з Юрою Бутусовим, я йому подякував за його пораду. Жодним чином не жалкую, що я тут.

– Повертаючись до кістяка полку та його формування – як "Скеля" з невеликого загону стала організмом на приблизно 10 тисяч людей?

– Цей невеличкий підрозділ з самого початку показував свою ефективність. Усі знають контрнаступ 2023-го року, Роботине, багато про це говорять. Але ніде не було інформації про те, що першою в Роботине зайшла саме "Скеля". Через те, що підрозділ воював, ніхто не займався інформаційною діяльністю.

Інший приклад – це зима 2024–2025 років, тоді почалися алярмістські заяви, що от все, зараз ми втратимо Покровськ, тоді "Скеля" була одним із тих підрозділів, який не дозволив пі*орам увійти в Покровськ. Тобто це масштабування для мене цілком зрозуміле.

– Ви кажете, що цифру в 10 тисяч особового складу вам приписують. Яку цифру ви можете назвати самі? Які у вас у принципі є підрозділи?

– Ми не можемо дати точну цифру. За масштабом ми десь, як невеличкий райцентр. По тому, хто в нас є: штурмові батальйони, піхотні, безпілотних систем, танковий підрозділ. Ми дуже різнопланові.

– Ви говорите про те, що розростання "Скелі" зумовлене її ефективністю. Але таку думку поділяють не всі – як військові, так і суспільство. Частина наших співрозмовників серед командирів різних рівнів нарікає на великі втрати в "Скелі" та припускає, що ви розростаєтеся за рахунок лояльності та безвідмовності перед Сирським?

– У нашому аналітичному центрі я часто проводжу паралель з футболом. У великих футбольних клубах є аналітичні групи, які кількісно більші, ніж тренерський склад. Це говорить про те, що там рахують гроші, думають про ефективність, хочуть ухвалювати рішення не емоційно, а виходячи з певних розрахунків. Чому я згадав футбол? Бо коли говорять: "Суспільство думає, що ви не так воюєте", я згадую, що є такий вислів про футбол: "Вся країна знає, як грати у футбол, окрім 11 футболістів на полі".

Коли людина оцінює ту чи іншу операцію, вона елементарно не знає, у чому був задум. Перше та основне – це задум. Цивільні не знають багато деталей, хто ухвалював рішення, кого залучали. Окрім того, є безліч факторів, які впливають на ситуацію на полі – бою чи футбольному. От як взагалі можна зробити висновок про вдалість або невдалість операції?

Коли людина дивиться футбол, вона бачить значно більше, ніж коли "дивиться" війну. Суспільство не знає навіть 1% того, що відбувається на фронті.

"Скеля" поглинає 155-ту бригаду?

– На початку лютого в сусідній до вас 155-ій механізованій бригаді зняли комбрига Тараса Максімова і поставили на його місце начальника штабу "Скелі" Станіслава Лучанова. Після цього деякі командири, які працюють на Покровському напрямку, говорили УП, що "155-та бригада – бригада «Скелі»". Тобто механізована бригада, яка є більшим і самостійнішим з'єднанням, ніби як опинилася в підпорядкуванні штурмового полку. Яка насправді роль 155-ої бригади в екосистемі "Скелі"?

– Ми в армії, тут немає таких слів, як "екосистема «Скелі»". В армії є чітка підпорядкованість одних іншим: 155-та не є нам підпорядкованою. Вона входить у корпус (перебуває в операційній зоні 7-го корпусу ДШВ – УП), відповідно вона має виконувати задачі, які ставить цей корпус. Ми не корпус, ми – полк.

Але зараз значна частина нашого полку разом із 155-ою виконує завдання навколо Покровська, відповідно ми справді співпрацюємо зі 155-ою. Так само, як і з іншими суміжниками.

Друге – 155-ту бригаду справді очолив колишній начштабу полку "Скеля" з позивним "Орел". І я вважаю, що 155-ій з ним дуже пощастило. У "Скелі" він, напевно, був одним із найкращих офіцерів штабу на рівні командування. З ним перейшли ще кілька наших офіцерів. Я вважаю, що вони посилили 155-ту.

– Чи можна сказати, що 155-та стала бригадою закріплення для "Скелі"? Тобто ви штурмуєте, зачищаєте, 155-та заходить і утримує позиції?

– Ні, так не можна сказати. Полк виконує завдання на різних напрямках: Олександрівський, Покровськ, Куп'янськ тощо, і 155-та за нами не рухається. Вона працює в смузі корпусу.

– Ми можемо почути найближчим часом про ваше розширення до дивізії або корпусу?

– Це рішення ухвалюється не на нашому рівні.

– Але ви можете його ініціювати…

– У принципі, формально ми можемо звернутися з тією чи іншою пропозицією, але рішення ухвалюється вище. Буде рішення командувача – будемо виконувати.

4 травня в соцмережах розійшлося відео, на якому невідомий військовослужбовець б'є зв'язаного стяжками військового 155-ої бригади Сергія Маленка і говорить, що той "має цілувати ноги комбата". Згодом з'ясувалося, що ім'я нападника – Анатолій Руденко. Однак, який підрозділ він представляє, стало відомо не одразу.

За даними "Слідства. інфо", Руденко був бійцем полку "Скеля", за інформацією УП – бійцем 210-го батальйону БПС, який був відкомандирований до "Скелі". Сама ж "Скеля" у своїй публічній заяві запевняла, що Руденко з 210-го батальйону і не має до них жодного стосунку, адже "Скеля", 210-ий батальйон і 155-та бригада – це різні військові частини.

Втім, за даними УП, усі ці три військові організми тісно пов'язані між собою та "замикаються" на "Скелю".

Запитання, наведене нижче, ми поставили Олексію Братущаку вже після основного інтерв'ю.

– Якщо відштовхнутися від вашої версії, за якою Руденко є бійцем 210-го батальйону, постає питання, чому він у принципі шикував бійців 155-ої бригади?

– Нашої версії немає, ми чекаємо на версію слідства. Усі командири сприяють слідству: допомагали в опитуванні свідків, допомагали спіймати бійця, який пішов у СЗЧ. З самого початку в нас була позиція – що б не сталося, той, хто винний, має бути покараний. І все до цього йде. Той, хто бив, затриманий, йому, здається, оголосили підозру.

– Так чого боєць 210-го батальйону шикує людей із 155-ої бригади?

– Це має з'ясувати слідство, ми цього не знаємо. Також було запитання: а що ж взагалі сталося? Сам постраждалий на це питання не відповідає. Він каже: "Я не знаю, не розумію". Ми ж не можемо тиснути на того чи іншого військовослужбовця. Ми самі хочемо дізнатися, що стало причиною цієї ситуації. Можливо, якщо суспільство знатиме причини, воно дивитиметься на це зовсім інакше.

– Військовий, який б'є бійця зі 155-ої бригади на відео, каже йому: "Ти маєш цілувати ноги комбату". Про якого комбата йдеться?

– Не знаю – доступу до нападника в нас немає, але це точно не про Немо (комбат 210-го бату, ексначштабу "Скелі" – УП). Я знаю Немо особисто дуже давно, пишаюся знайомством. Наказ "бити людину, катувати" він не давав.

– З постраждалим ви комунікували?

– Так, він, повторюся, каже, що не знає, що сталося, а також змінює свої заяви, якщо їх відстежити. І я додам, не лише нападник має кримінальну справу, а й постраждалий (ідеться про кримінальну справу, яка була заведена до військової служби – УП). Хай суспільство, яке хоче знати правду, знає її всю.

Механізовані штурми "Скелі" біля Покровська та Куп'янська

– Хочу запитати про кілька ваших операцій, які доволі гучно обговорювалися в соцмережах і наших текстах на УП.

31 березня бійці "Скелі" виїхали п'ятьма бронемашинами на штурм у напрямку Покровська по дорозі Е50. Колону атакував противник – і ваш полк, як ми згодом побачили на скриншотах з російських дронів, втратив чотири машини та двох людей. Чи можете ви зараз сказати, у чому полягав задум цих дій?

– Якщо ми говоримо про штурми із застосуванням бронетехніки, то я б хотів почати не з Покровська, а з операції, яка сталася за місяць – півтора до цього. Олександрівський напрямок, наступ ЗСУ. Ми проходимо технікою на 15–19 кілометрів – це успіх? Будь-хто скаже, що це успішний наступ.

Це приклад того, як ми подивилися погоду, спланували операцію по швидкому просуванню, задіяли техніку, бронетехніку, квадроцикли. Тоді ми швидко просунулися, чим здивували ворога. Ми дійшли до Тернового, це вглибині порядків ворога. Пі*ари не очікували нас там побачити і тупо побігли. От вам приклад успішного штурму із застосуванням техніки.

Відповідно, чи можна в нинішніх умовах застосовувати техніку? Приклад Тернового каже, що так. Тепер переходимо до Покровська. Нам треба було швидко зайти, просунутися в певну точку. Ми дивимося – ускладнені погодні умови. Вирішуємо, що треба заходити. Дуже важливо і тоді, і зараз – триматися за Покровськ.

– Чому?

– Треба відкрити карту й подивитися, що за Покровськом. Покровськ, Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов'янськ – їх називають поясом фортець. Покровськ – одна з них. Це міська забудова, урбан, коли ти в ньому, ти маєш перевагу перед тим, хто за ним. Важливо триматися за міста. Далі – поля, там воювати значно складніше.

Тому важливість операції, знову-таки, щоб більше зачепитися за Покровськ, а точніше – за промзону. Чим більше людей на промзоні, тим більше шансів утриматися в місті.

Нам почали закидати "м'ясний штурм", але яку функцію відіграє техніка? Хіба не вона захищає людей під час дій?

– Але в той же час вона є великою ціллю для противника.

– Для противника будь-який українець є великою ціллю. Є різниця: вражається військовослужбовець у техніці чи поза технікою? Так, техніку уразили – але особовий склад, який був усередині, вижив, а потім зміг просунутися на велику відстань. Чи виконала техніка своє завдання? Я вважаю, що так.

З чого все почалося? З відосів "Рубікона" (російський центр розвитку БПЛА – УП). Але навіть на тих відосах немає великих жертв, які нам закидають. Так, дві людини загинули, але більшість виконали свою задачу.

Кажуть: "Не можна застосовувати техніку на цьому етапі війни". А яка тоді її роль? Бути експонатом у музеї? Якщо є хоч якась користь від техніки на фронті, її треба застосовувати.

– Чи попереджали ви своїх суміжників про заїзд у Покровськ на броні? У грудні 2025-го, коли був перший штурм.

– Давайте так: армія – це не хаос, не може бути такого, що я щось захотів, і сам це зробив. Уся вертикаль побудована на наказах, бойових розпорядженнях. Не може командир найнижчої ланки вирішити: "Візьму п'ять пациків, посаджу їх на броню і нехай вони туди їдуть".

На кожну операцію, як і на цю зокрема, видається бойове розпорядження. Воно було доведене до тих, хто мав про цю операцію знати.

– Інший приклад – Куп'янська операція. Восени 2025-го кілька підрозділів переповідали мені історію про трагічний заїзд "Скелі" на двох М-ках на північ від Куп'янська. За моїми даними, командування угруповання "Хартії" попереджало комбата "Скелі" про те, що рішення рухатися на техніці – ризиковане; втім, ваш комбат ці застереження відкинув. Техніка була знищена, ви зазнали втрат.

Чи аналізували ви цю ситуацію? Як вона взагалі стала можливою?

– Я вважаю "Хартію" дружнім до нас підрозділом, наші командири в хороших стосунках, ми вивчаємо їхній досвід – вони наш.

Ми пішли до них на посилення, знов-таки, не з власної ініціативи, бо це армія. На Куп'янську наш підрозділ потрапив до них в оперативне підпорядкування. Що це означає? Що певна бригада (у цьому випадку ідеться про угруповання військ "Хартія" – УП) ставить завдання, які оформлюються бойовим наказом, розпорядженням.

Відповідно, на цю (заїзд технікою – УП), як і на будь-яку іншу дію, було бойове розпорядження. Хтось визначив, що так треба зробити. Далі йде планування, тобто як це можна зробити.

Якщо, як йшлося у вашій статті, нас попереджали і ми цього не послухалися, то когось за це мали б покарати? Я скажу: ні, значить, ми виконували наказ.

Якщо це був якийсь злочинний наказ, операція, по якій задалегідь було відомо, що всі помруть, то чому "Хартія" дала своїх водіїв? Значить, на етапі планування були аргументи на користь того, як треба виконати це завдання. Водії "Хартії" вижили? Значить, не така вже й провальна була ця операція.

– Вони вижили за рахунок того, що перед заїздом пішки пройшли весь маршрут і вже після підриву змогли ним повернутися. Наскільки мені відомо, ваша піхота, яка їхала на М-ках, цього не робила.

– Ще раз: кому ми були підпорядковані? Які можуть бути питання до нас як до полку? Це ми маємо ставити питання: друзі, а ви зробили все, щоб наші хлопці вижили?

На Куп'янську ми виконували найскладнішу задачу – зачистку урбана, зачищали багаповерхівки. І ми зробили це з мінімальними втратами.

– Як вам бути в статусі підрозділу, який постійно всім приходить на допомогу?

– З одного боку, це дуже складно, а з іншого – це показує, що військо, відповідно країна, нас потребує. Певною мірою це честь, що ми затребувані. Але в той же час, коли ти працюєш на різних напрямках, тобою керують різні люди, з'являються складнощі, зокрема логістичні – бо основне забезпечення безпілотниками, наприклад, однаково йде з нашого складу. Тобто ми маємо розвезти наші дрони по всьому фронту.

– Який відсоток вашого полку регулярно перебуває під чужим командуванням?

– Відсоток не знаю, думаю, що більшість.

– По суті, ваші люди стають такими ж приданими підрозділами, якими в 2022-му, 2023-му були стрілецькі батальйони ТРО? І яких, м'яко кажучи, не жаліли чужі командири.

– Я пам'ятаю ці історії, бо сам тоді служив у ТрО.

Я не можу оцінювати ефективність рішень командування. До кого б ми не були придані, ми намагаємося виконувати свої завдання ефективно. І приклади Куп'янська або Олександрівського напрямку показують, що навіть у таких умовах ми можемо давати результат.

Імідж "Скелі"

– Як людина, яку нещодавно призначили займатися комунікаціями "Скелі", чи розумієте ви, звідки у полку імідж "м'ясного підрозділу"?

– Ми – ніякий не "м'ясний полк". Усі, хто тут з самого початку, воюють. У командира сім поранень, комбати пройшли бойові дії. Розповідати їм про імідж… Ми раніше не займалися комунікаціями. Зараз, коли ми відправляємо військових на ефіри, їм страшно. Он Мосійчук у кінці каже: "Хлопці, ви так боїтесь".

Через специфіку полку, постійні штурмові дії… так, ми несемо втрати. Чи великі це втрати?

– Чи великі це втрати?

– Якби це була відкрита інформація, ми би вийшли і сказали: нам приписали такі втрати – а в реальності вони ось такі. Тоді, думаю, тим, хто називає ці цифри, мало бути би соромно за те, що вони змішують з гімном наш полк і загалом ЗСУ.

Поки ми взагалі не займалися своїм іміджем, ми стали гарною мішенню для страшилок та інформаційних атак, яким насправді часто допомагають самі українці. Але тут треба розділяти.

Я розумію рідних: для кожної родини втрата однієї людини – це втрата всього світу, для неї немає поняття "невелика втрата". Але я не завжди розумію, чому після цієї втрати на наш полк спрямовується стільки негативу. Їхні батьки, чоловіки тут служили, для них цей полк став рідним, тут їхні друзі, побратими. Кожен носить шеврон з честю. Коли військовослужбовець гине в бою, і починається поливання брудом шеврона, то це б'є і по його пам'яті.

Друга група – це блогери. От, наприклад, наш з тобою колишній колега Дмитро Гнап, відкриваєш його ютуб: "ТЦК – людолови, людожери", "м'ясний полк". Коли починаєш прослідковувати, кому він дає коментарі, то розумієш, що ці люди дуже нагадують руснявих агентів.

За допомогою українців або за допомогою ботів русня розганяє міф про "м'ясний полк". "Сьогодні вас зловили на вулиці, завтра відправили в "Скелю", післязавтра ви загинули в штурмі" – що взагалі не відповідає реальності.

У нас людина перед тим, як піти на вихід, має пройти полігон. Поки командир не бачить, що людина готова виконувати завдання, він її на це завдання не відправить.

Є ще третя група – це військовослужбовці інших підрозділів, які так само вдаються до критики й часто до дуже огульної. От я нещодавно дивився на "Радіо Свобода" ефір Власти Лазур – до якої я ставлюся з величезною повагою, і там один екскомбат, Ширшин, розповідає, що у "Скелі" є штрафбати. Які штрафбати (обурюється)?

От чому Ширшин проходиться по нашому полку? Щоб вигородити себе. У нашого полку була з ним спільна операція на Сумщині. Це тоді, коли він написав свій рапорт, розвернуся і пішов зі словами "я не поведу людей на убій". Красавчик?

– В інтерв'ю "Радіо Свобода" він якраз пояснив, чому написав той рапорт – бо від нього вимагали заводити людей на позиції, до яких не було логістики й на яких уже були втрати.

– Красавчик? Він молодець?

– Складно оцінити з військового боку – не знаючи всієї ситуації, але логіка у його словах є.

– Яка? Зберіг людей? А він їх зберіг? От він написав рапорт і пішов з посади. А пацики за ним пішли чи пішли на виконання? Кожного разу, коли хтось не хоче виконувати завдання, щоб зберегти своїх людей, він ставить під удар людей інших підрозділів. Не воює якийсь підрозділ десь окремо.

От відбувається планування спільної операції, зокрема за участі головкома – мені кілька разів довелося побувати на таких. Усі красиві перед великою картою розповідають: у такий день ми зайдемо сюди, у такий – сюди, а "Скеля" зайде сюди. Починається виконання операції: "Скеля" зайшла, а інший підрозділ каже: "А ми своїх не поведемо!". Складна логістика, сонце не так світить, дрони літають на війні, уявляєте? Ок. А що нам робити? У нас там пацики. Ви своїх хочете уберегти – так а ми своїх теж.

Я перерахував кілька груп, які нас критикують, дискредитують, оббріхують – а ми на цьому фоні мовчали. Через це в інформаційному полі склалося однобоке, часто несправедливе сприйняття. Тепер ми вирішили, що маємо самі про себе говорити, тому командир ухвалив рішення перевести мене з посади начальника БПС у комунікації.

Ми маємо бути взірцем, полком героїв, у нас десяток Героїв України, багато виконаних завдань. Ми мріємо, що, коли буде парад перемоги, ми будемо йти там одними з перших, з честю, з високо піднятою головою.

– Водночас, за нещодавно оприлюдненими даними військового омбудсмана Ольги Решетилової, на "Скелю" припадає найбільша кількість скарг від військовослужбовців – 140 штук або 3,5% від загальної кількості скарг.

– З Ольгою Решетиловою наш полк знайомий ще з минулого року, до її офіційного призначення на посаду. І за цей час наші стосунки сильно змінилися. Ми прямуємо до того, щоб ми разом могли сказати, що ситуація в полку є успіхом і командира, і військового омбудсмана.

З певного моменту ми на зв'язку з Ольгою Решетиловою 24/7. Тільки з'являється якась скарга – вона відпрацьовується в полку, це перше.

Друге: я бачив ефіри, у яких Ольга Решетилова та її заступники пояснюють, чому цих скарг, умовно, багато. Бо ми великий підрозділ! Ми – як невеличкий райцентр або ось, як цей будинок (киває на сусідню багатоповерхівку – УП). Тут у всіх все норм?

Армія – це не ідеальне місце, у якому збираються рожеві поні та єдинороги. Негативні прояви, які люди мали в цивільному житті, повторюються у війську.

Чи ми їх підтримуємо? Ні. Командир, коли з'явилася співпраця з Решетиловою, сказав, що він нікого відмазувати не буде. Є звернення, є скарга, є розслідування – по всьому повне сприяння. Команда Решетилової відзначає, що ми не відсторонюємося, не закриваємося, а йдемо на співпрацю.

Ольга Кириленко, УП

У відрядженні в зону бойових дій, під час якого було записане це інтерв'ю, журналістку УП Ольгу Кириленко страхував Міжнародний фонд страхування журналістів. На його вимогу ми розміщуємо відповідний дисклеймер:
"Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією "Незалежні регіональні видавці України", є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини".

Їхні коментарі звучать під кожною профільною темою. Їхні інтереси готові захищати претенденти на політичну кар'єру. Росія киває на них щоразу, коли намагається знецінити українське суспільство. У багатьох виникає спокуса оголосити "ухилянтів" явищем, яке характерне лише Україні та її війні за незалежність.

Але це не так. У тих же США в епоху В'єтнамської війни сумарне число draft offenders (порушників правил призову) сягало 570 тисяч осіб. Звинувачення були висунуті 210 тисячам порушників, засуджено приблизно 9 тисяч, з яких тюремний строк отримали 3200 осіб. Це співвідношення, до речі, мало чим відрізняється від української реальності, в якій кількість порушників правил призову в рази більша за кількість судових вироків.

Ухилянти як явище – зовсім не винахід нашої історії. Вони були на кожній війні, яку вели силами мобілізованих. У будь-якій країні суспільство неоднорідне і в кожному є ті, хто готовий іти добровольцем, і ті, хто готовий за будь-яку ціну уникати служби. Тому головна відмінність нашої війни від попередніх зовсім не в наявності відмовників. Головна відмінність – у наявності соцмереж.

Раніше традиційні медіа виступали гейткіперами на ринку доступу до інформації. Монопольними посередниками між виробниками та споживачами контенту. Саме вони визначали – яка тема заслуговує на увагу і кому саме давати слово. Якщо у вас виникало бажання поспілкуватися з аудиторією, шлях до неї лежав через редакцію радіостанції, газети чи телеканалу. Традиційні медіа могли відрізнятися цільовою аудиторією, ідеологічними цінностями та редакційною політикою, але їх було небагато і всі вони так чи інакше були вплетені в контур правил. А інтернет та соціальні мережі зламали це правило.

Відтепер усі спілкуються зі своєю аудиторією безпосередньо – минаючи інституційних посередників. Блогосфера розширила асортимент контенту, прибравши колишні обмеження.

Соціальні мережі дозволили фрікам об'єднуватись. Років тридцять тому прибічник теорії пласкої Землі міг бути переконаний, що підручники обманюють, вчені лицемірять і лише він знає правду. А соціальні мережі дозволили всім цим людям знаходити однодумців, об'єднуватись у групи та звучати єдиним голосом. Інтернет дав фрікам можливість створювати політичний запит та отримувати на нього політичну пропозицію. Соціальні мережі замислювалися як механізм спілкування всіх із усіма, але перетворилися на острівці спілкування своїх зі своїми. Діалоги закінчилися і їм на зміну прийшла какофонія монологів.

У тих же США часів В'єтнамської війни адвокацією відмовників займалися нішеві американські медіа. Наприклад, студентські газети Берклі, Гарварда та ЗМІ лівого крила – тоді як головні медіа країни до початку 70-х дуже обережно підходили до висвітлення антивоєнного дискурсу. При цьому В'єтнамська війна не була тією, від якої залежало виживання Сполучених Штатів. Вона не велася на території США, не супроводжувалася окупацією американських територій та не загрожувала американській державності. У нашому випадку все рівно навпаки – і ухилянти при цьому звучать набагато гучніше.

Наша війна виявилася першою повномасштабною війною, що йде в епоху соціальних мереж. У результаті вітчизняні ухилянти отримали той привілей, якого були позбавлені всі покоління їхніх попередників у ХХ столітті. Право на публічне висловлювання та інструмент для об'єднання.

Соцмережі тиражують відео з групами оповіщення. Чати в месенджерах попереджають про блокпости. Коментарі у фейсбуці дають змогу знецінювати військових. Інтернет створює інфраструктуру для покупки фейкових відстрочок.

Якісь тридцять років тому ухилянт був приречений на самотність. Соціальний океан навколо нього мовчав, його однодумці були атомізовані, а політики говорили з телеекрана з кимось ще. Він міг розраховувати на співчуття та розуміння лише в родинному колі. Його приватний інтерес міг суперечити ідеї колективного виживання – але йому нікому й ніде було в цьому зізнатися.

А сьогодні соцмережі перетворили розрізнені голоси ухилянтів на єдиний хор. Тому їх починають обслуговувати люди, котрі переконані, що аудиторія не пахне. Політики виборюють їхні голоси – і закликають скасувати мобілізацію. Блогери переконують ухилянтів у їхній правоті – щоб наростити собі передплатників. Адвокати навперебій дають поради як поводитись на блокпостах – щоб продати свої послуги. Наш ворог інвестує у порядок денний ухилянтів, бо їхня перемога означатиме програш України. Все, що було неможливим за аналогової епохи, стало мейнстримом в еру соціальних мереж.

Тому особливість нашої війни не тільки в ​​тому, що на поле бою прийшли БпЛА. Не тільки у FPV, бомберах і наземних роботизованих комплексах. На додачу ми ще й перша країна, яка веде масову мобілізацію в умовах, коли онлайн переміг офлайн. Ми вперше воюємо в ситуації, коли держава не контролює медіаполе, коли соцмережі дроблять спільноти і коли битва за опис реальності може бути важливішою за саму реальність.

Ми не тільки стали першими, хто винайшов кілзону завглибшки 15 кілометрів. Ми ще й воюємо в ситуації, коли стратегії колективного виживання змушені конкурувати зі стратегіями колективної поразки. Коли ворогові простіше дотягнутися до дискусій нашого тилу, аніж до наших позицій. Коли соцмережі відкривають можливість для менеджменту масової поведінки та інвестицій у наші внутрішні окопи. І при цьому ми тримаємо фронт уже п'ятий рік.

Якщо ми вистоїмо – нам буде чого навчити всіх інших.

Павло Казарін, для УП

Ні, це не стислий опис нинішньої російсько-української війни.

Приблизно так виглядало виснажливе восьмирічне протистояння Іраку та Ірану 1980–1988. Саме в той період у західній пресі з'явився ємний термін "війна міст".

Звичайно, передумови для такого сценарію виникли набагато раніше: ще під час позиційного глухого кута в роки Першої світової. Однак у 1914–1918 повноцінній "війні міст" перешкоджала недосконалість тогочасної техніки. Нальоти німецьких дирижаблів на Париж та Лондон мали швидше психологічний, ніж практичний ефект. А Берлін і Відень взагалі не атакували з повітря.

У 1939–1945 роках взаємні удари по тилових містах набули безпрецедентного розмаху. Але тоді вони не компенсували патову ситуацію на фронтах, а доповнювали переважно маневрену війну.

Скільки б авіабомб не впало на Берлін і скільки б ракет "ФАУ" не було запущено по Лондону, доля Другої світової вирішувалася на Курській дузі й на пляжах Нормандії.

А ось у 1980-х склалися всі умови для справжньої війни міст. Іракський диктатор Саддам Хусейн вторгся до сусіднього Ірану, передчуваючи бліцкриг, але жорстко прорахувався. Війна виявилася затяжною та кровопролитною. Кілька років бойові дії йшли з змінним успіхом, а потім фронт практично завмер. Розраховуючи переламати хід війни, Саддам розпорядився завдати серії масованих ударів по іранських містах. Проте Тегеран не здригнувся, а спробував відповісти симетрично.

Як правило, під ірано-іракською "війною міст" мають на увазі кілька окремих інтенсивних кампаній: у лютому 1984 року; у березні – квітні 1985 року; у січні 1987 року; у лютому – квітні 1987 року, у січні – лютому 1988 року.

Ірак бив по Тегерану, Тебрізу, Ширазу, Ісфахану та інших міських центрах, використовуючи радянські балістичні ракети Р-17 і розроблені на їхній основі "Аль-Хусейн".

Іранські удари у відповідь були в основному спрямовані проти Багдада, Басри і Кіркука; при цьому використовувалися ті ж Р-17, закуплені в Лівії; та північнокорейські балістичні ракети "Хвасон-5".

Крім того, обидві сторони активно застосовували бойову авіацію та далекобійну артилерію. Загалом іракська армія досягла успіху в цьому протистоянні більше. Але зламати іранців, атакуючи їхні міста, все одно не вдалося.

Чотири десятиліття по тому історія повторюється. Серйозних проривів на фронті немає, і російсько-українське протистояння насамперед стає "війною міст". Не тільки в Москві, а тепер і в Києві роблять ставку на далекобійні удари по тилах супротивника.

Кремлівське керівництво розраховує, що систематичний повітряний терор рано чи пізно змусить нас прийняти російські умови. А ми сподіваємося, що регулярні атаки вглиб території РФ та руйнація ворожого економічного потенціалу змусять Путіна збожеволіти і відмовитися від неприйнятних вимог.

Зрозуміло, порівняно з 1980-ми багато що змінилося.

По-перше, нова версія "війни міст" набагато інтенсивніша, ніж ірано-іракська ракетна дуель. Вона вже не ділиться на чіткі кампанії з тривалими проміжками, а йде практично безперервно.

Ударів завдається в рази більше. Якщо за весь час війни Ірак випустив по Ірану 533 балістичні ракети, то РФ лише за десять місяців минулого року атакувала Україну приблизно 770 балістичними ракетами.

По-друге, до ракет та авіації додалися дешеві безпілотники. Це здебільшого зіграло на руку Україні. Незважаючи на значне відставання від ворога щодо ракетних озброєнь, Київ зміг домогтися часткового паритету у "війні міст".

Коли росіяни тільки розпочали масований обстріл нашого тилу, ми виглядали безнадійними аутсайдерами. Нині ж Україна намагається протистояти агресору майже на рівних.

Навесні 2026-го вразливість Росії в повітряній війні проявилася особливо яскраво. Військовий потенціал РФ дозволяє систематично тероризувати Харків та Одесу – але не дозволяє захистити від українських ударів Туапсе чи Чебоксари.

І навіть оточивши Москву суцільним кільцем ППО, російський режим не може гарантувати спокійне проведення параду 9 травня. Для цього доводиться принижуватися і за посередництва Дональда Трампа домовлятися з Україною про короткострокове перемир'я.

На жаль, зі схожою проблемою стикаємось і ми. На п'ятому році масштабного військового протистояння Україна здатна дотягнутися до Пермі, Грозного, Уфи та Єкатеринбурга – але не може повністю закрити від ворожих ракет і дронів столичний Київ. Україна може паралізувати практично будь-який російський аеропорт – але не може відновити роботу хоча б одного аеропорту на своїй території.

В межах "війни міст" нам вдається серйозно ускладнити життя противнику – але не полегшити життя власному цивільному населенню.

Найімовірніше, адекватного технічного вирішення цієї проблеми просто не існує. Нещодавні бойові дії на Близькому Сході продемонстрували, що навіть найбагатші та найвпливовіші країни світу не здатні створити стовідсотково ефективну протиповітряну оборону.

Руйнівний меч викувати легше, ніж безвідмовний щит. Ураження тилових цілей коштує дешевше, ніж їхнє прикриття. Захищати власні міста важче, ніж атакувати чужі.

Паритет у "війні міст" не позбавляє мирне населення страждань і жертв: він дозволяє помститися ворогові за ці страждання. Убезпечити своїх громадян нереально – але можна запропонувати їм моральне задоволення від того, що противнику теж ведеться несолодко.

Звичайно, теоретично взаємна вразливість могла б підштовхнути до взаємної помірності від далекобійних ударів. Після 9 травня деякі з нас встигли повірити, що за нових умов Кремль піде на часткову деескалацію. Згода РФ з українськими мирними пропозиціями справді мала б раціональний крок.

Однак на практиці можливим є зовсім інший сценарій. З "війною міст" пов'язано надто багато надій. Саме вона бачиться тим головним козирем, який визначить результат великої гри, і від якого не можна відмовлятися. При цьому завжди є спокуса переоцінити власну витривалість і применшити чужу.

Зазвичай будь-який учасник війни на виснаження вважає, що він витримає будь-що – а от ворогу напевно буде завдано критичної шкоди.

Кожна зі сторін схильна вірити, що ворожі удари її лише згуртовують і мотивують – а ось ворог буде деморалізований і незабаром викине білий прапор… Так з'являється ризик потрапити в ту саму ментальну пастку, де вже побував і російський агресор, і ми самі.

2022-го в Москві не сумнівалися в успіху бліцкригу проти України. Жодних інших сценаріїв кремлівське керівництво просто не розглядало.

2023-го в Києві були переконані в успіху нашого контрнаступу. Прорахувати інші варіанти здавалося непатріотичним і недоречним.

А 2026-го важко звикнути до думки, що виснажлива "війна міст" може тривати дуже довго, але не дозволить ні Кремлю, ні нам досягти бажаного результату.

Не можна виключити, що масштаби руйнувань і втрат неухильно зростатимуть, але на принципові поступки все одно ніхто не піде.

І до такого розвитку подій також варто бути психологічно готовими. Зрештою, саме так сталося з Іраком та Іраном сорок років тому.

Михайло Дубинянський