Здається логічним, що Володимир Путін попросив допомоги в Кім Чен Ина через те, що власні ресурси вже вичерпуються. Водночас Головне управління розвідки Міноборони в коментарі УП заявило, що дефіциту ракет у ворога немає. Росія зберігає високі темпи виробництва та в окремих випадках перевищує заплановані показники.

Що ж насправді задумали в Москві, розгортаючи комплекс КНДР, які запаси ракет має Росія та чому вона зупинила серійне виробництво "Кинджалів" – читайте в новому форматі "УП. Коротко".

Запаси й темпи виробництва ракет у цифрах

Росія загалом може виробляти понад 200 крилатих і балістичних ракет на місяць. Зараз основний пріоритет – виробництво "Іскандер-М", ракет Х-101 та "Калібрів". За даними ГУР, які отримала УП, ворог має такі запаси ракет:

Щомісячний план Росії передбачає виробництво 60 ракет 9М723 для комплексів "Іскандер-М". У липні вдалося перевиконати план і випустити 65 ракет 9М723 та 87 ракет Х-101.

Також за один місяць ворог виробляє 50 балістичних ракет РМ-48У для С-400. Загалом у 2026 році Росія запланувала виробництво понад 480 цих ракет – виробничий план виріс більше ніж удвічі, якщо порівнювати з 2025 роком.

Для чого тоді ракетний підрозділ КНДР?

Росія не вичерпала власний ракетний потенціал. І схоже, що ворог не має проблем із темпами виробництва. Розгортання ракетного підрозділу КНДР вказує, що Росія планує підтримувати високу інтенсивність ударів по Україні, застосовуючи північнокорейські ракети KN-23. Це дозволить частково компенсувати витрати власних "Іскандерів".

Авіаексперт Анатолій Храпчинський у коментарі УП зазначив, що поява північнокорейських комплексів – це перехід конфлікту в інший геополітичний вимір.

Пряма мова Храпчинського: "Разом із технікою заходять штатні корейські екіпажі, які в реальній війні високої інтенсивності здобувають безцінний практичний досвід подолання західних протиракетних комплексів. Тобто на боці Москви відкрито діє ще одна країна з ракетно-ядерним потенціалом, і цей відпрацьований в Україні досвід Пхеньян уже завтра використовуватиме для тиску й шантажу союзників у своєму регіоні".

У розвідці назвали перелік областей, які потенційно можуть перебувати в зоні ураження під час ударів ракетами КНДР: Сумська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Дніпропетровська, Запорізька.

Чи зміняться атаки на Україну?

Враховуючи темпи виробництва російських ракет і допомогу балістикою від КНДР, виникає логічний висновок про те, що атаки на Україну можуть посилитися. Однак це не зовсім так.

Як пояснив Храпчинський, не варто зважати на кількість пускових установок, які ворог гіпотетично має на пускових рубежах. Натомість усе залежить від мети, яку ставить собі Росія, та реальних можливостей України відбивати атаки.

Росія чітко усвідомлює ліміт засобів перехоплення в України, тому планує атаки, розраховуючи критичне навантаження на систему протиповітряної оброни в конкретному секторі, щоб досягти гарантованого руйнівного результату.

Пряма мова Храпчинського: "Загалом Росія має близько 160 пускових установок ОТРК "Іскандер", кожна з яких несе по дві ракети, проте в реальних комбінованих ударах ворог залучає в середньому від 16 до 26 комплексів. Вони завдають ударів із різних векторів у максимально стислий проміжок часу, штучно перевантажуючи багатоканальність наших зенітних ракетних комплексів".

Щоб прорвати купол оборони, Росії не потрібен безладний пуск сотень ракет. Достатньо спрямувати балістичні цілі на один напрямок. Це створить надвисоку щільність, яку фізично не здатна перехопити жодна система у світі.

Оглядач авіапромисловості Аркадій Доценко в коментарі УП наголосив, що північнокорейські ракети є для Росії передусім додатковим інструментом для посилення масованості ударів. Ця зброя має гіршу стабільність в ударах, тому доречніше її називати "засобом терору населення".

Вже після падіння ракету KN-23 можна розпізнати за катастрофічною похибкою влучання та специфікою детонації. Авіаексперт Храпчинський пояснив, що "Іскандер-М" у більшості випадків має відхилення в межах 5–20 метрів. Натомість примітивна система наведення KN-23 регулярно дає промах у сотні метрів або навіть кілометри, призводячи до падінь у полях чи житлових кварталах.

Пряма мова Храпчинського: "Водночас за умови штатного спрацювання її фугасна бойова частина, яка за масою може сягати тонни, залишає значно масштабнішу вирву та зону ураження ударною хвилею, ніж стандартна 480-кілограмова бойова частина російської ракети".

Беручи до уваги ці факти, а також дані радіолокації, фахівці можуть після атаки відрізнити застосування KN-23 від "Іскандера-М" ще до офіційного підтвердження.

Що робити з дефіцитом антибалістики?

Україна зараз живе з дефіцитом ракет-перехоплювачів до систем Patriot. Наша держава веде переговори з партнерами щодо цього питання вже тривалий час, однак жодних рішень про допомогу поки немає. Після однієї з останніх атак Росії, коли Україні не вдалося збити жодної балістичної ракети з 24 запущених ворогом, військове командування вирішило приховувати дані про збиття.

Росіяни розуміють, що в України немає перехоплювачів, тому свідомо на це тиснуть під час атак. Їхня мета – спустошити наші склади. Авіаексперт пояснив, що західний оборонний сектор просто не встигає за темпами війни.

Пряма мова Храпчинського: "Саме тому розрахунок лише на те, що нам дадуть або ми десь докупимо сотні готових протиракет, – хибний. Перш за все ми маємо говорити про власні, технологічно незалежні спроможності створення рішень: від перехоплювачів до далекобійних ударних комплексів, які здатні бити у відповідь по джерелах загроз".

Він вважає, що Україна має будувати власний незалежний оборонно-промисловий комплекс, а це колосальний обсяг роботи.

Знищення російських пускових установок

Поки питання ракет-перехоплювачів досі вирішується, Україна повинна зайняти іншу тактику у війні. Необхідно працювати на знищення російських балістичних ракет ще до їхнього запуску.

Пряма мова Храпчинського: "Наше завдання має бути виключно асиметричним: ми повинні не лише тримати протиповітряний щит, а й системно працювати на випередження. Це означає перенесення ударів на територію Росії: знищення вузьких місць у виробничих ланцюгах ВПК, ураження складів і ліквідацію самих пускових комплексів ще в місцях постійної дислокації, на марші або безпосередньо на пускових рубежах. Досвід таких успішних точкових операцій у нас уже є, але для масштабування цього результату потрібна інша швидкість дій".

Щоб успішно знищувати мобільні ракетні комплекси на рубежах, важливо діяти раптово, щоб за критично короткий цикл виявити та знищити ціль. Ворожі установки висуваються, здійснюють пуск і за лічені хвилини згортаються.

Щоб гарантовано уразити таку ціль, треба миттєво отримувати точні координати з розвідувальних супутників у режимі реального часу. За словами авіаексперта, бити потрібно високоточними реактивними або балістичними засобами ураження, які долетять буквально за 5–6 хвилин від моменту фіксації цілі.

Пряма мова Храпчинського: "З того, що ми вже реально експлуатуємо, інтегрували в бойові процеси та маємо ґрунтовний практичний досвід застосування, ключовими інструментами є далекобійні балістичні ракети ATACMS, а також високошвидкісні ракети на кшталт AGM-88 HARM для придушення радіолокаційного прикриття та супутніх засобів ворожих дивізіонів".

А що з "Кинджалами"?

З квітня 2026 року Росія призупинила випуск аеробалістичних ракет "Кинджал" і сконцентрувалася на виробництві більш точних видів балістичних та крилатих ракет. Туди спрямували ракетне паливо, кошти та комплектування, які використовували для "Кинджалів". У ГУР підтвердили, що це справді допомагає Росії збільшити кількість балістичних ракет комплексу "Іскандер-М".

Відповідь ГУР на запит УП: "Переорієнтація виробничих ресурсів на ракетні системи дозволяє Росії підтримувати необхідні темпи виробництва та забезпечувати регулярне застосування ракет проти України. Припинення серійного виробництва "Кинджалів" не свідчить про втрату ракетою бойової спроможності. Ракета "Кинджал" зараз перебуває на стадії доопрацювання через, зокрема, проблему з точністю влучання в цілі".

Оглядач авіапромисловості Аркадій Доценко пояснив, що проблеми з точністю ракети можуть бути пов'язані з роботою її навігаційної системи. На неї впливає протидія українських засобів РЕБ, а також спуфінг GPS-координатів.

Пряма мова Доценка: "Ракета для навігації перевіряє свою внутрішню інерційну систему, яка так чи інакше під час польоту накопичує помилку через різні зовнішні фактори, радіус зони похибки ураження ракети збільшується. На це впливають різні фактори, включаючи навіть боковий вітер, атмосферний тиск на різних висотах, софтові помилки в мізках ракети, супротив повітря і навіть різниці в силі гравітації на різних частинах планети. У порівнянні з тим же "Іскандером-М" на "Кинджал" впливає трохи більша сукупність факторів через його повітряний запуск та більший час перебування в повітрі відповідно".

Росія чудово розуміє, наскільки критичними зараз є можливості України в перехопленні балістики, тому робить ставку в атаках саме на неї.

Москва працює над точністю "Кинджалів", активно нарощує виробництво ракет, а з підсиленням КНДР, схоже, налаштована не спиняти темп атак на Україну.

Тетяна Кривішин, Наталя Боднар, УП

Наприкінці квітня військовослужбовці 80-ої бригади ДШВ, які вже два роки воювали на Сумщині, обмовилися УП, що переміщуються на новий "секретний" напрямок.

На той момент варіантів такого напрямку, який обговорювався у військових і журналістських колах, насправді було кілька: Куп'янськ, Лиман, Степногірськ.

За кілька днів УП стало відомо, що тим самим "секретним" напрямком є Олександрівський – це стик Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей.

Його складно називати "медійним" чи навіть "відомим" – він не впирається у великий населений пункт на кшталт Покровська чи Краматорська, а також останні кілька місяців був закритим для журналістів. Однак у контексті цьогорічної весняно-літньої кампанії противника, яка таки не відбулася, він відіграв значущу роль – про що і йтиметься нижче.

Наприкінці квітня нові сили, зокрема десантники, заходили на другу наступальну операцію Сил оборони на цьому напрямку. Перша, на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках, відбулася на початку року й дозволила українській армії прорвати лінію оборони противника та повернути під свій контроль вісім населених пунктів.

Друга операція стартувала на початку травня й довгий час залишалася в таємниці. Дехто казав, що причина криється в тому, що Силам оборони не вдалося до кінця виконати поставлену задачу: дехто – що операція ще не завершена, а отже, варто почекати.

Один із сержантів-десантників, з яким УП тиждень тому перетнулася в Павлограді, пожартував, що командування ДШВ оголосить про цей наступ, "коли ми відкотимося на ті позиції, з яких починали".

Він мав на увазі, що чим довше триває операція, тим важче його бригаді витримувати її темп.

"Загальний план та задум вдався, але наші сили – не безкінечні, і через місяць активних бойових дій, у нас принаймні, почалися проблеми з особовим складом. Також проти нас грала велика інфільтрація противника, він хаотично бродив (запам'ятаєте цю частину цитати, ми повернемося до неї в третьому блоці – УП) по наших тилах", – окреслив підсумок операції сержант.

Про результати обох наступальних операцій доволі раптово 12 серпня вирішив заявити президент. На оприлюдненому ним відео про пророблену роботу українського війська йому звітує новопризначений головком Михайло Драпатий, поряд із яким сидить командир самої операції, командувач ДШВ Олег Апостол.

Ключові цифри, які озвучив Драпатий, такі: з січня по серпень Сили оборони звільнили 26 сіл у трьох областях, відбивши 745 квадратних кілометрів території. Це практично дорівнює площі Києва.

Навіть враховуючи те, що цифра може бути перебільшеною та не "розділеною" на "повністю звільнену" та "зачищену від інфільтрації територію", масштаби цього наступу вражають. Більшість співрозмовників УП серед командирів рот і батальйонів вважають цей наступ успішним.

Задум, етапи, учасники та деталі наступальної операції Сил оборони на Олександрівському напрямку досі лишаються "за кадром".

Щоб це виправити, "Українська правда" поспілкувалася з колишнім головнокомандувачем Олександром Сирським та десятком командирів і бійців з чотирьох десантних і штурмових підрозділів, які брали участь у цій операції.

Коротка довідка

Назва операції: наступ Сил оборони на Олександрівському напрямку.

Час та місце: січень – серпень 2026 року (триває досі), перетин трьох областей – Дніпропетровської, Донецької та Запорізької.

Ініціатор: головнокомандувач ЗСУ 2024–2026 років Олександр Сирський.

Командир наступального угруповання: командувач Десантно-штурмових військ Олег Апостол.

Основні сили з українського боку: десантно-штурмові бригади (95, 82, 80, 79, 78) та штурмові полки (425 "Скеля" та 1-й ОШП).

Імовірна мета: зірвати наступ росіян на Оріхів, щоб убезпечити Запоріжжя; вибити противника з Дніпропетровщини.

Тактика: механізовані штурми та інфільтрація.

Результат: наступ противника на Оріхів не відбувся. Практично вся територія Дніпропетровської області, за винятком села Дачне, звільнена від росіян. Повернуто контроль над 26 селами в трьох областях.

Наступ Сил оборони на Олександрівському напрямку мав відтягнути противника з Гуляйполя – щоб убезпечити Оріхів та Запоріжжя

З початку 2026 року журналісти доволі уважно стежили за наступальними діями Сил оборони на Гуляйпільському та Олександрівському напрямках і до кінця не розуміли: що має стати їхнім результатом.

"Пожежне" рятування Гуляйполя, наступ на Добропілля – Солодке, перший удар 95-ої бригади на Олександрівському напрямку та підтягування нових сил у травні – не зчитувалися як єдина та очевидна картинка.

Тому запитання щодо задуму Олександрівської операції УП адресувала її ініціатору – колишньому головкому Олександру Сирському. Це була остання наступальна операція Сил оборони під його командуванням.

У письмових відповідях, переданих УП, ідеться про те, що в другій половині 2025-го року Сирський разом із офіцерами Генштабу, які працювали в районі бойових дій, розкрили замисел противника.

Росіяни збиралися рухатися не лише на Покровському напрямку, а ще й на Гуляйпільському.

"Задум противника передбачав прорив нашої оборони на рубежі Гуляйполе – Добропілля з подальшим створенням загрози оточення угруповання українських військ у районі Оріхова.

Щоб зірвати ці наміри, завдати противнику максимальних втрат і водночас вирівняти лінію фронту, було сплановано проведення наступальної операції на Олександрівському напрямку силами угруповання Десантно-штурмових військ і штурмових підрозділів за підтримки частин та підрозділів інших родів військ", – пише Сирський.

Як припускають у розмовах з УП військовослужбовці різних рівнів, Сили оборони не могли атакувати росіян виключно "у лоб" на Гуляйпільському напрямку – через велику щільність противника.

Тому було вирішено відтягнути його сили на сусідній напрямок – Олександрівський.

Раптові та справді секретні удари, здається, були сильною стороною як попереднього головкома, так і десантників загалом.

"Цей удар (на Олександрівському напрямку – УП) йшов в тил наступаючої армії і примушував ворога перенаправляти сили з головного напрямку (на Оріхів – УП). Вони навіть змушені були повернути назад деякі частини 90-ої дивізії з-під Покровська. Завдання було – розгромити ударне угруповання ворога", – відповідає на уточнювальні запитання УП Олександр Сирський.

Під "наступом на Олександрівському напрямку" ховаються дві окремі операції, які відбувалися з невеликою перервою. Умовний орієнтир першої – Гуляйполе, другої – Комар – Велика Новосілка

Перша наступальна операція української армії стартувала на початку 2026 року, північніше від уже захопленого Гуляйполя.

Тоді десантники разом зі штурмовиками рухалися у двох напрямках – на північний захід і північний схід від міста. Зараз уже зрозуміло, що таким чином Сили оборони намагалися з двох боків затиснути противника. Для цього задіяли як важку техніку, так і малі піхотні групи.

У підсумку українська армія просунулася на 9–11 кілометрів углиб російських позицій.

"Це була піхотна операція, де все залежало від навченості людей", – розповідав УП кілька місяців тому командир 2-го батальйону 95-ої десантно-штурмової бригади Антон Дерлюк.

Однак плану-максимум досягнути не вдалося.

Як відомо УП, щонайменше за однією з частин задуму, Сили оборони мали просунутися ще глибше (на 10+ кілометрів глибше) і зайти в тил противнику – з боку села Успенівка.

"У нас не вистачило на це сил", – пояснив у розмові з УП один із високопоставлених учасників операції.

Попри те, що завдати удару-максимум не вдалося, українське наступальне угруповання, як зауважував УП в інтерв'ю командир 1-го ОШП Перун, заблокувало можливість противника рухатися вперед – як ми тепер розуміємо, у бік Оріхова. А також звузило зону впливу російської армії.

Перша наступальна операція також створювала передумови для наступної – відбиття частини Дніпропетровщини, яку з 2025-го року захопив противник.

Друга наступальна операція стартувала 5 травня на широчезній смузі фронту – понад 50 кілометрів, умовно від Нового Запоріжжя (Запорізької області) до Філії (Дніпропетровської). І мала на меті максимально виштовхати противника з Дніпропетровської області – імовірно, рухаючись у бік Комара та Великої Новосілки.

Саме падіння Великої Новосілки півтора року тому відкрило противнику "двері" одразу на дві сусідні області – Дніпропетровську та Запорізьку. Це достатньо велике селище та стратегічний логістичний вузол.

На другу наступальну операцію на Олександрівський напрямок прийшло підсилення – 78, 79, 80 бригади ДШВ.

"95-тка трохи видихлася під час першого наступу, вони взяли на себе великий шматок роботи. Далі їм треба було підкріплення", – розповідає УП ротний однієї з бригад, що прийшла на підсилення.

Він же, за кілька місяців, повторить це в розмові з УП – щоправда, уже про свій підрозділ:

"До нас сьогодні приїхали "Госпи" (медики добровольчого батальйону "Госпітальєри" – УП), але я не знаю, що вони будуть робити, кого евакуйовувати. Піхота вже закінчилася (переважно йдеться про поранення – УП)".

Так на початок другої наступальної операції під командуванням Апостола опинилася левова частина найсильніших бригад 7-го та 8-го корпусів ДШВ. А сама 95-тка, наскільки відомо УП, перейшла під його пряме підпорядкування.

Один із комбатів, з яким спілкувалась УП, окреслив Апостола як грамотного та розуміючого командира, якому завжди можна було зателефонувати і попросити про допомогу. Він адекватно ставився навіть до "не рідних" штурмових підрозділів.

Водночас варто вказати, що не всі штурмовики визнають "владу" десантників. Дехто з них переконаний, що може показувати кращий результат, якщо працюватиме більш автономно.

Дані щодо втрат Сил оборони в цій операції традиційно не називають. Одна частина співрозмовників УП стверджує, що вони були "аномально мінімальні". Щонайменше два підрозділи різних безпілотних комплексів, з якими спілкувалася УП, в принципі не мали жодного загиблого під час цих двох наступальних операцій.

Інша частина наших співрозмовників натякає, що попри невелике число загиблих відчутною є кількість зниклих безвісти і тих, хто пішов у СЗЧ.

Під час другої наступальної операції Сили оборони повернули контроль над понад десятьма селами, що тягнуться по краях трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської та Донецької. Практично вся територія Дніпропетровщини була зачищена від противника. Операція триває далі.

На карті DeepState добре помітно, як унаслідок цієї операції перед Дніпропетровщиною вималювалася величезна "захищена зона". Якщо Силам оборони вдасться її втримати, це на якийсь час убереже Дніпропетровську область від сухопутної війни.

Але, на жаль, не вбереже від КАБів. Саме тут росіяни застосовують їх особливо інтенсивно. Тож у населених пунктах за 30–50 кілометрів від фронту – що, здавалося б, є майже тилом – уже неможливо жити.

На користь Сил оборони в цьому наступі грала його раптовість і навченість піхоти. Проти – брехня щодо фактичної глибини проникнення росіян, складний рельєф і перевага противника в кількості БПЛА

У двох попередніх розділах ми переважно наводили думки тих військових, які ініціювали обидві наступальні операції та відповідали за їхню реалізацію на найвищому рівні. Тут же ми окреслимо, як їх бачили командири нижчих рівнів і солдати, що безпосередньо, своїми ногами, автоматами та дронами втілювали цей задум у життя.

Перші 2–3 тижні в обох наступальних операціях були "максимально успішні". На початкових етапах росіяни, по-перше, ще не розуміли, що Сили оборони почали великий наступ, по-друге, боялися про це доповідати своєму керівництву.

"Вони бачили, що бігають військовослужбовці з ДШВ-шними "мохнатками" (маскувальне покриття на голову – УП) і два дні сперечалися, чиї це "мохнатки", – сміючись, розповідає УП один із ротних-десантників.

"Тільки коли ми до Мирного підійшли (10 кілометрів углиб позицій росіян – УП), вони зрозуміли, що є якась двіжуха. А так то сиділи без зв'язку та їжі", – додає його побратим.

"Перші дні операції не були складними. Ми швидко знайшли позиції, могли навіть під'їхати до них на машинах – вивантажити обладнання та працювати", – ділиться з УП командир взводу БПЛА батальйону безпілотних систем "Боривітер" 95-ої бригади Максим Маслівець.

Утім, ключова причина, чому росіяни не розуміли, що відбувається, полягала в успішній тактиці, яку застосувала українська армія – інфільтрація.

Сили оборони буквально віддзеркалили методи роботи противника. Замість здійснювати лобові штурми, вони швидко та непомітно просочувалися через позиції росіян маленькими групами. Цьому сприяла хороша навченість українських десантників і штурмовиків.

"Ми мали максимально непомітно просунутися вглиб, обійти посадки з противником, виставити лінію, відсікти їх, а потім тих, хто залишився по нашу сторону лінії, взяти в полон", – пояснює згаданий вище ротний-десантник.

Застосування такої тактики передбачає, що велика частина роботи припадає на класичних розвідників. Саме вони потім ідуть зачищати ті самі посадки з противником, який залишився відрізаним від "своїх" в українському тилу і все ще становить небезпеку.

Часом цього противника можна "розібрати" скидами з бомберів (які досі залишаються перевагою саме українського війська), часом – треба вибивати вручну.

Вибивати вручну – це одна з найважчих і найнебезпечніших задач у нинішній війні в принципі. У ДШВ її зазвичай виконує елітна бригадна розвідка.

"Усі перебігали через посадки – і це правильно, бо так і мало бути, але нам це все потім треба було зачищати. Це все було на розвідниках. Через це ми втратили багато людей. Найбільші втрати ми понесли у цих стрілецьких боях і через БПЛА. Як тільки нас виявляв противник, туди летіло все. На одну з наших груп за пів години прилетіло 12 "Молній"", – розповідає УП командир одного з розвідувальних підрозділів.

Один із героїв цього тексту попросив УП відмітити в контексті Олександрівської операції свого побратима – 27-річного молодшого сержанта Володимира Шишоголіка. У групі розвідників 80-ої бригади ДШВ він зачищав ті самі посадки, "через які всі перебігали". Загинув зі зброєю в руках.

Російські БПЛА, як у першій, так і в другій операції, "включалися" в роботу за кілька тижнів після початку операції. Зокрема, на Олександрівський напрямок був оперативно перекинутий "Рубікон" – один із найефективніших підрозділів противника.

"За три тижні противник зрозумів, що щось тут не чисто – і обидві російські армії, які стояли навпроти нас, підтягнули свої резерви", – пояснює УП командир роти ударних БПЛА батальйону безпілотних систем "Боривітер" 95-ої бригади Андрій Сергієнко.

Якість роботи екіпажів БПЛА була за українською армією, але кількість запущених дронів – усе ж за російською, розповідають УП військові.

Після початку другої української наступальної операції росіяни взялися активно мінувати дороги та саджати свої дрони-ждуни на перехрестя, де автомобілі зазвичай скидають швидкість.

Українським підрозділам для протидії довелося сформувати окремі екіпажі, які регулярно пролітали над дорогами, моніторили їх на предмет "ждунів" і відпрацьовували по них скидами.

"Усередині весни "Рубікон" фактично перерізав нам усі логістичні шляхи. На мою автівку, яка загрузла, прилетіло від 30 до 50 бортів. Окремо скажу, що складнощів додало те, що весна була дощовита – це розмило польові дороги, якими ми їздили. Усе грузло, ні "Хаммер", ні пікап, ні навіть "Урал" часом не могли проїхати. І як кільки це помічав ворог, туди летіло все.

Що нам допомогло: за кілька тижнів після початку другого етапу операції нам підвезли кращі борти (дрони – УП) – вони могли вже літати не на 10–15 кілометрів, а на 25–30. Це дозволило нам глибше діставати противника і працювати з більш безпечного місця", – розповідає УП згаданий вище комвзводу з 95-ої бригади Максим Маслівець.

Якщо ж говорити про складнощі цього наступу, то тут наші співрозмовники виділяють три ключові аспекти.

1. Брехня своїх щодо фактичної глибини проникнення росіян. На жаль, на початку другої наступальної операції українські військові постали перед тим, що реальна лінія бойового зіткнення не збігалася з тією, яка була нанесена на карту.

Російські військові інфільтрувалися на 2–10 кілометрів глибше, ніж це було заявлено. Тож Сили оборони перед початком основної наступальної операції мали дозачистити свій тил або ж, що ще гірше, дізнатися про перебування росіян у своєму тилу вже після просування. Це та сама хаотична інфільтрація противника, про яку ми згадували у вступі до цього тексту вустами сержанта-десантника.

"Як тільки ми зайшли, нам кажуть: "Та все тут добре, ідіть вперед, на Маліївку". Ми беремо аналіз, дивимося, де останній раз пеленгувався противник, а це було у Великомихайлівському лісі (пара кілометрів у тил Сил оборони – УП), за переправою, противник річку перейшов і сидів там!" – розповідає УП один із учасників операції.

УП відомо про подібну ситуацію щонайменше на трьох ділянках:

• у населеному пункті Андріївка-Клевцове (колишня назва Іскра) Донецької області, через який проходила 80-та бригада. В Іскрі сиділо до взводу противника;
• у Коломійцях та Олексіївці Дніпропетровської області, через які йшла 95-та. Ба більше, в Олексіївці сиділи російські пілоти;
• у лісі на схід від Великомихайлівки Дніпропетровської області, через який рухався полк "Скеля".

2. На деяких ділянках наступу були вирізані або заміновані практично всі посадки, що змушувало українських військових довго й ризиковано переміщуватися по відкритій місцевості.

Один зі співрозмовників УП окресилив зону наступу свого підрозділу як таку, що "там ніхто не збирався наступати". Вона підходила виключно для глухої оборони.

"Я карандаш згризав – так нервував, поки мої йшли по відкритці (на відкритій місцевості – УП). Усі посадки або заміновані, або вирізані під кілзону. Там ніхто не збирався наступати, я не знаю, нашо вони (українські підрозділи, які стояли на цій ділянці раніше – УП) це зробили. Це пі*дєц, як нам усе ускладнило. Заїць (командир 20-го корпусу – УП), який прийшов уже під час наступу, такого б не допустив, він дуже здравий мужик", – розповідає УП один із командирів-учасників операції.

До речі, за даними трьох співрозмовників УП у Силах оборони, командира 20-го корпусу Святослава Заїця, вихідця з ДШВ, розглядають як кандидата на посаду командувача Сухопутних військ. Його місце в 20 корпусі може посісти нинішній командир 141-ої бригади, екскомбриг 59-ої бригади – молодий підполковник Богдан Шевчук.

3. Просування ускладнювала довга – на понад 10–20 кілометрів – логістика та річки, які розрізають Олександрівський напрямок одразу в кількох місцях (зокрема ріка Вовча).

Частина військових, з якими говорила УП, переконані, що командування не врахувало "логістичні можливості" бригад – одним бракувало НРК, в інших була настільки висока активність противника, що завезти щось на позицію було практично неможливо.

"У нас, наприклад, ні квадроцикли, ні бронемашини, які завозили майно, не могли під'їхати на потрібну відстань. Ходили на своїх двох, коли були – на НРК. Була важка логістика", – розповідає УП сержант-десантник.

"Моя піхота ходила по 20 кілометрів, і це тільки до лінії зіткнення. А далі ще треба штурмувати, працювати", – додає інший комбат.

Окрему роль військові відводять у цій операції логістиці та транспортуванню через річку. Для переходу водойм наводили тимчасові переправи – де це було можливо, та користувалися човнами. На одному з переданих УП відео добре видно, як двоє десантників під звуки вибухів разом зі спорядженням перепливають річку на надувному човні й рухаються далі, на зачистку посадок.

Також були ті, хто переходив річку вплав – тоді їм дроном скидали сухий одяг.

"Переправи, понтони знищували за пів години після того, як їх наводили – це було недоцільно. Я не хотів відправляти туди свій особовий склад. Тому наші перепливали. Було мокро, але ми одразу скидали їм одяг. Ми старалися берегти наших", – розповідає УП один із командирів.

***

Операція на Олександрівському напрямку триває. Однак ключові "ривки", імовірно, вже зроблені. Російський наступ на Оріхів – поки що – зірваний, Дніпропетровщина практично вільна від росіян, а на десантників і штурмовиків, за даними УП, уже очікують нові задачі та напрямки.

Ольга Кириленко, УП

За даними SOCIS, 63% опитаних негативно або радше негативно поставилися до відставки Федорова, а 58% підтримали протести проти цього рішення. Водночас майже половина респондентів хотіла б бачити Федорова на майбутніх виборах самостійним політичним гравцем, а не частиною команди Зеленського.

Ще виразніше зміни у ставленні до влади проявляються в оцінці корупції. Понад 90% опитаних SOCIS називають її рівень високим або дуже високим, а 57% покладають відповідальність за збереження високого рівня корупції особисто на президента. Для порівняння: в лютому 2025 року таких було 36%. Майже половина респондентів називає державну корупцію одним із чинників, які найбільш негативно впливають на ситуацію в країні.

Протести останніх тижнів показали: українці продовжують робити поправку на війну, але вже не готові давати владі карт-бланш на будь-які рішення.

З якими настроями Україна входить у важкі осінь та зиму? Чому корупція стає дедалі небезпечнішою проблемою для Зеленського? Кого суспільство бачить політичною альтернативою? Та чому чинний президент уперше отримав від виборців сигнал "досить"? Про це говоримо з політтехнологом, стратегом президентської кампанії Віктора Ющенка часів Помаранчевої революції, Петра Порошенка – 2014 і 2019 років та кінцевим бенефіціаром SOCIS Ігорем Гринівим.

Надія щодо країни, розчарування щодо влади

– З чим Україна заходить в осінньо-зимовий період 2026 року: це втома, радикалізація чи, можливо, вже очікування на зміну влади?

– Головною емоцією українців сьогодні залишається надія.

Однак коли ми запитуємо про владу чи ставлення до влади, то з'являється інша – розчарування. Не агресивна, а досить пасивна емоція.

Навіть в умовах війни суспільство зберегло прагнення до змін, і це те, що відрізняє Україну від більшості інших країн.

Для порівняння: ми уважно стежимо за соціологією в Польщі і бачимо, що однією з причин українсько-польського конфлікту є те, що польське суспільство залишилося в дуже консервативній парадигмі. Воно весь час повертається назад, тоді як українське суспільство навпаки – все більше і більше дивиться вперед. Навіть у таких деталях, як носіння вишиванки ми закладаємо не намагання робити, як наші старші покоління, а навпаки – робити так, як вчора було ще не дозволено чи немодно.

Суспільство націлене на майбутнє, є достатньо оптимістичним, вірить у перемогу, але не є наївним. Ми питаємо: а коли це станеться, завтра? Суспільство відповідає – ні. А завтра буде гірше чи краще? Люди відповідають, що, напевно, буде гірше, але в кінці все буде добре.

Зараз ми спостерігаємо за картонковим майданом. Це насправді сильний сигнал від людей, які вийшли не за когось і не проти. Вони вийшли за невідворотні зміни, за неповернення минулих правил. І ключовим словом, яким вони фіксують минуле або фіксують все погане, є "корупція".

– Під час повномасштабного вторгнення війна витіснила решту інших проблем, на думку українців. У який момент корупція знову опинилася на вершині ключових викликів?

– Періоду, коли корупція відходила б на другий план, і не було. Часом вона опускалася на друге місце, але завжди була в топі трьох найважливіших проблем. Перша – це війна, друге – корупція, і третє – соціально-економічні виклики, зарплати, ціни, робота і т.д. У більшості країн на першому місці – соціально-економічні проблеми, а потім все інше.

Наш парадокс у тому, що в умовах війни корупція є ще більшою проблемою і причиною для звинувачень на адресу влади. Навіть причиною продовження війни люди бачать зростання корупції_.

Не впевнений, що сама корупція зросла в якомусь процентному вимірі.

Ми досить довго жили за умов певного суспільного договору – усі чули страшні цифри відкатів умовно при будівництві доріг. Це як в американському фільмі "День незалежності", коли президент приїжджає на закриту військову базу і питає: "За які гроші ви це збудували? Я ж не підписував виділення коштів". А йому відповідають: "Ви справді вірили, що молоток для армії коштує тисячу доларів?".

Усі чули про ціни на яйця в українській армії. Але одна справа, коли за ці гроші будують секретну військову базу, про яку не знає навіть президент, а інша – коли гроші осідають у криптогаманцях. Рано чи пізно перед власниками цих гаманців виникне просте питання: до чого готуватися? Вишколювати омони, як це робив Янукович, чи готувати вертолітний майданчик, яким все для нього і закінчилося?

Маркс у "Капіталі" писав: якщо рівень рентабельності 100%, то бізнес перестає звертати увагу на закони; а коли рівень прибутку стає 300%, то немає такого злочину, на який цей бізнес не піде. Часто забувають кінець цієї цитати: "…і навіть перестає боятися шибениці".

Влада отримала страшну спокусу у вигляді абсолютної влади: контроль за урядом, контроль за парламентом, контроль за силовими структурами, контроль за більшістю медіа. І відповідно отримала стовідсоткову відповідальність.

Ще недавно, коли ми запитували в людей, хто несе відповідальність за корупцію, відповідь була така: антикорупційні органи. Після атаки на НАБУ і фактично витирання ніг об парламент при формуванні уряду вся відповідальність перейшла на президента. І це небезпечна річ – настільки сильна відповідальність лежить на президенті, який одночасно має боронити країну. У влади в цій ситуації має бути вищий інстинкт самозбереження.

З фрази про 300-відсоткову рентабельність вони пам'ятають, що "немає такого злочину, на який готові не йти", але забувають про страх перед можливою шибеницею. Нехай це не буде розцінено як погроза. Це Маркс, не я.

– Попри те, що корупція – це головна претензія до влади і до президента, сам Зеленський як політик і глава держави як інститут мають високий рівень суспільної довіри. Як це уживається в одній українській голові?

– Хочете, скажу, як уживається в моїй голові? Я розумію, що під час війни займатися політичними розборками чи виборами – шкідливо. Під час виборів ми можемо настільки розхитати країну, що потім докупи не зберемо. Тому це нормальний інстинкт самозбереження суспільства, яке розуміє, що під час війни ми про багато речей мовчимо.

– Чи настав той момент, коли українці припиняють робити поправку на війну і оцінюють владу за критеріями мирного часу – за ефективністю, прозорістю, чесністю?

– Війна розпочалася в 2014 році. А момент, про який ви говорите, настав у 2019. Усім здалося, що війни насправді немає і політика має тепер бути легкою – "давайте ми перестанемо стріляти і повіримо, що в очах Путіна є мир".

У 2022 році все змінилося, і люди відчувають відповідальність. З одного боку ми бачимо молодь, яка вийшла на вулицю, а з іншого – її адекватність і конструктивні вимоги. Мені кажуть – от є третій Майдан. Але Майдану немає.

Майдан – це революція, це тоді, коли змінюється влада. А коли люди виходять на протест – це спроба сказати владі: "Ми є, почуйте нас, і ми готові до наступних дій, якщо ви перейдете червоні лінії". Суспільство вибудувало певні червоні лінії і не дозволяє їх переходити нікому. У тому числі владі, у тому числі – під час війни.

– Усю владу уособлює Володимир Зеленський…

– Не зовсім.

– Ви самі стверджували, що він несе відповідальність і за інститут президента, і за уряд, парламент…

– Найбільшу відповідальність суспільство покладає на парламент. Хоча, звісно, він ніякої влади нині не має. Так, суспільство усвідомлює, що всю повноту влади має президент. Але якщо запитати: "Кого ви найбільше не любите?", то люди скажуть: "Депутатів".

– Безіменних чи конкретних депутатів?

– Безіменних, весь парламент. Ми запитуємо: яким інституціям ви довіряєте? На першому місці будуть безперечно Збройні сили України.

Кудись зникла церква і так далеко зникла, що вже сама злякалася. Суспільство висловлює до неї такі ж претензії як до влади, вважаючи, що про себе церква думає більше, ніж про свою паству.

Вона не зуміла бути аскетичною. І навіть під час війни вчасно не зорієнтувалася щодо свого місця і ролі.

Мова не про якусь конкретну конфесію. Хоча саме російська церква стала чітко ворожою до України в розумінні людей.

Свого часу ми перевіряли так званий план Віткоффа і запитували, на які компроміси люди готові піти заради миру. Вони були не готові до зняття санкцій і відновлення прав Російської православної церкви. Тобто справедливість під час війни починає бути дуже важливим елементом. Говорячи соціологічною мовою, тут суспільство налаштоване дуже категорично. Воно залишилося націленим на зміни, втомилося, але готове ще стояти і стояти довго.

Зеленський уперше отримав сигнал "досить"

– Після відставки Михайла Федорова, як і після звільнення Валерія Залужного, президент втратив 5% як рейтингу, так і довіри. Як би ви охарактеризували його поточне становище? Чи існує щось, що може обвалити його рейтинг в нуль або, навпаки, радикально підвищити?

– Між відставкою Залужного і Федорова є суттєва різниця. Відставка підняла Залужного в космос за рівнем як довіри, так і рейтингу. Не було жодних пояснень, чому його було звільнено. В нинішній ситуації була спроба переконати суспільство в тому, що проблема полягає в конфлікті між Федоровим та Сирським, відбулися й інші відставки – цілий уряд довелося міняти, щоб закамуфлювати відставку Федорова. Але наразі його рейтинг не виріс настільки ж, як рейтинг Залужного після його звільнення з посади головкома.

– Хіба причина не в тому, що в Залужного до відставки вже було понад 20% рейтингу, а у Федорова він ріс з нуля?

– Джерело зростання у Залужного і у Федорова різне. Ми чітко бачимо, звідки взялися відсотки ексміністра оборони. Моделюючи можливий другий тур виборів, ми питали: Зеленський чи Залужний? 20% відповідали: проти обох. Вибір між цими двома був на користь Залужного із великим відривом, але частині людей не подобалися обидва. На останніх опитуваннях кількість таких респондентів різко впала. І портрет цих людей – картонки. Це молоде покоління.

Донедавна Федоров був людиною з команди Зеленського, який поглинався рейтингом президента. Тепер стало зрозуміло, що це дві різні людини, і починається формування суб'єктності самого Федорова.

Ми зафіксували якусь цифру, і цікаво, вона буде рости чи падати.

Наприклад у Залужного після відставки рейтинг тривалий час зростав, а потім почав дуже повільно опускатися. Але коли доходило до вибору між ним і Зеленським, співвідношення цифр не змінювалося. Щонайменше 20% було на користь Залужного. Зараз це 30%. Останнє опитування – 65% на 35% фактично.

Другий важливий момент, на який варто звернути увагу: Зеленський вперше вийшов на перше місце як постать, за яку не голосуватимуть за жодних обставин. І тут він обігнав Петра Порошенка, який тривалий час був тією людиною, яка побула президентом і досить.

Зеленський вперше отримав настільки сильний сигнал "досить".

Хоча ми ж вийшли на Майдан не проти Зеленського насправді. На Майдан вийшли, щоб не було корупції, за зміни. І тут же виставили жовту картку. Це ще не червона, але на неї вже треба реагувати.

Важливий момент, на який звернуть увагу політтехнологи: у можливому другому турі Зеленський не приростає новими голосами. До нього не переходять ні голоси Буданова, ні Федорова.

– Що для людей уособлює Федоров, що саме за нього вони вийшли на вулицю?

– Бажання до змін.

Відставка Залужного і його високий рейтинг – більш раціональний і тому досі зберігається. Він пов'язаний з основою піраміди Маслоу – з безпекою. Із ним пов'язують не боротьбу з корупцією, а віру в безпеку і що він – фігура, адекватна воєнним викликам.

Щось схоже було в 2014 у Порошенка, який виграв у першому турі в усіх областях України. Основою цього була надія на безпеку. Залужний – це той, хто в уявленні людей захистить і приведе до перемоги. Через запит на безпеку і ЗСУ мають високий рейтинг, і в списку потенційних кандидатів – прізвища військових.

– Що повинні зробити Буданов і Федоров, щоб мати такий же стійкий результат, як у Залужного, і не залишитися ситуативними трендами?

– У Буданова є цілий Офіс президента для таких порад, у Федорова також є багато радників.

Суспільство не хоче, щоб ключовою мотивацією дій цих людей був рейтинг. Це точна порада і одному, і другому, і третьому. Якщо суспільство буде розуміти, що все, що вони роблять – заради рейтингу, на них чекатиме доля політиків, за яких не готові голосувати.

– Чи можемо констатувати смерть класичного політика на кшталт Порошенка, Тимошенко, Бойка – як виду, і запит на політика нового типу – технократа, військового, візіонера?

– Не раджу вживати такі сильні слова, як "смерть" щодо політиків. Рейтинг Петра Олексійовича перед переможними для нього президентськими виборами був нижчий, ніж є зараз. Ніколи не кажи "ніколи". У суспільстві змінюються настрої.

Так, загальний тренд – люди хочуть змін і будуть голосувати за нових політиків. Але ставити все на зеро, як у 2019 році, люди вже не готові. Вони зазиратимуть у портфоліо людини. І серед питань – а що ти робив під час війни, які в тебе погляди щодо українсько-російських відносин та рівень професіоналізму? Дилетантизм і неосвіченість для суспільства – вже не варіант.

– А як же майже 6% Усика?

– Ми платимо Усику таким рейтингом за те, що він робив для України, за геройство. Для того щоб перейти від геройства до посад, треба пройти довгий шлях Віталія Кличка. Я керував кампанією Віталія Володимировича в 2006 році і можу сказати, що суспільство повірило в його готовність до президенства чи керування містом лише з третьої спроби.

Зеленський уже не фаворит навіть першого туру

– Коли ми з вами говорили про суспільно-політичну ситуацію минулого літа, ви стверджували, що політик номер один в країні – не Зеленський і не Залужний, а той, якого ще немає. З появою Буданова, Федорова та інших у суспільства з'явилася альтернатива?

– Коли впав рейтинг Залужного з пікових практично 70% до сьогоднішніх таких самих, як у Зеленського 20% з гаком у першому турі, з'явилося розчарування. Ці відсотки перейшли до тих, хто не визначився. Зараз їхня кількість зменшилася з появою нової, вибачте, страви.

Нехай мені вибачить Михайло Федоров за порівняння з шашликом, але сьогодні суспільство має з чого вибрати. Усі гурмани дістали по кандидату. Завдяки появі нових прізвищ відсоток тих, хто не визначився, стає все меншим і меншим.

Раніше була спокуса, що Валерій Федорович раптом не піде і тоді Зеленський знову президент. Сьогодні у нього виграють другий тур і Федоров з недосяжним розривом, і Буданов, і решта стали небезпечними конкурентами.

– Хто посів би перше місце в першому турі?

– Зеленський не займе перше навіть у першому турі. Але друге матиме.

– Залужний все ще ключовий суперник чинного президента?

– Він навіть не суперник – якби вибори були зараз, він би точно став президентом. Я пояснив приблизно, чому. Стосовно ж змістовних речей, то хотів би дещо сказати з приводу не лише його заяв, а й настроїв у суспільстві: ви зарано хороните НАТО і ЄС. Чутки про їхню смерть сильно перебільшені. Саме ці структури є надією на завершення цієї війни на користь України. Європейський Союз – безальтернативна конструкція, у якій Україна швидко може відбудувати свою економіку.

– Це ви вже говорите як політик?

– Ні, я це говорю як експерт. Бо політично можна спекулювати на якихось умовних гаслах і казати, що війну завершать глобал десіжн, про яке говорить Валерій Федорович. Але і Ялта, і Брест були після світових воєн. Не майте ілюзій. Війна в Україні є достатньо локальним європейським конфліктом. Війна в Ірані є достатньо локальним регіональним конфліктом. Ми стоїмо на порозі того, що іскра цих конфліктів розгориться і перетвориться в глобальний конфлікт. Тоді справді можливі глобальні рішення.

"Ложечки знайдуться, а осад залишиться"

– У своєму останньому питанні хочу процитувати Дмитра Козятинського, який закликав людей виходити на картонкові протести: "Президент продовжує ігнорувати протести і не знаходить у своїх вечірніх зверненнях навіть одного речення для належної реакції. Натомість на протестувальників виливається купа негативу з телеграм-смітників, що так чи інакше пов'язані з ОП. Щиро сподіваюся, що Зеленський відчує політичні наслідки своїх дій на післявоєнних виборах"...

– Так що, йдемо на Майдан? Ви закликаєте усіх сьогодні вийти?

– Моє питання, чи є запит на зміну влади в подібний спосіб?

– Прочитайте, що написано картонках. Там немає закликів до зміни влади. Натомість є: "Почуйте нас і не вирішуйте під столом. А якщо будете ігнорувати чи тупнете ногою…". Я б дуже цього не радив владі. Нікому не подобається, коли ображають молодь, ми це вже не раз спостерігали.

А поки що все це не є Майдан. Це протести, які продемонстрували, що суспільство не пасивне, не втомлене. Вони домоглися відставки головкома Сирського, який сприймався як антитеза прогресивного шляху розвитку. Це був сигнал, що ми щонайменше вже не йдемо назад. Суспільство в деякі речі не вникає, але хоче мати вектори.

– Протест розсмокчеться?

– Влада так вважає.

Ложечки знайдуться, а осад залишиться. І щоразу цей шрамик буде даватися все більше взнаки. Навіть якщо сьогодні все розсмокчеться, то наступного разу цей маховик уже може бути критичним.

Те, що відбувається на цьому Майдані – це дуже толерантна розмова суспільства з владою.

Тетяна Даниленко

Йдеться про посаду міністра оборони, з якої Володимир Зеленський вирішив зняти Михайла Федорова, попри опір і обурення суспільства та значної частини військових.

Головна інтрига, схоже, стала дуже очевидною. Політичні джерела "Української правди" стверджують, що новим очільником Міноборони стане теперішній виконувач обов'язків міністра Євгеній Хмара.

Напередодні, в понеділок 17 серпня, в кабінеті голови Верховної Ради цілий день тривали погоджувальні наради. У другій половині дня до них долучилися лідери фракцій, зокрема Юлія Тимошенко – сфокусована і зібрана, як її туго закручена нова фірмова зачіска, а також інші представники парламентської більшості.

Як розповідають співрозмовники УП в керівництві парламенту, погоджувальна рада тривала довго й важко, але до предметного обговорення кадрових питань справа так і не дійшла. Була лише згадка, що їх треба вирішити.

Попри це в же у вівторок 18 серпня президент Володимир Зеленський вніс до Верховної Ради подання на розгляд кандидатур Хмари та Сибіги на посади очільників МО та МЗС.

Сам Федоров називав 18-те число – повернення Верховної Ради до роботи – відправною точкою, після якої він зможе визначитися зі своїми подальшими діями.

Чи вистачить у Раді голосів за призначення Хмари, чи залишиться команда Федорова в Міноборони та які плани має колишній міністр – розбиралася "Українська правда".

День, коли може відбутись голосування

Співрозмовник УП серед топів "Слуги народу" пояснив, що кадрове питання може з'явитися на порядку денному будь-якої миті, відтак події розвиватимуться дуже швидко.

"Ми рахували, що навіть за бажання якнайшвидше провести всю цю історію – години півтори – дві треба тільки для того, щоб підписані документи з Банкової потрапили на Грушевського і були передані в комітет.

Тому що Стефанчук (голова парламенту – УП) категорично проти, як великий державник, щоб такі питання розглядалися без рішення комітету і з порушенням процедур.

Тому, з одного боку, це питання може з'явитися будь-коли. Але, з іншого, це все одно не буде якась миттєва історія. Це займе певний час, і всі зможуть підготуватися до ухвалення рішень", – пояснює співрозмовник УП.

Найімовірніше, голосування за кандидатури міністрів оборони та закордонних справ відбудеться в середу 19 серпня.

Це дасть час, хоч і мінімальний, для дискусії й комунікації щодо рішення з депутатами.

Теоретично голосування можуть перенести і на четвер. Хоча останнім часом кадрові питання намагаються не відкладати на кінець пленарного тижня: в четвер депутати традиційно менш дисципліновані, і чимало попередніх голосувань провалювалися саме цього дня. В керівництві "Слуги народу" також переконують УП, що рішення досі не фіналізовані.

Чи вистачить голосів за Хмару?

Джерела УП в Раді запевнили, що голоси за призначення Хмари зберуть навіть "із запасом". Раніше депутати готували звернення до президента з проханням повернути Михайла Федорова на посаду міністра оборони. Але його підписали лише три нардепи. Це чітко демонструє, що у парламенту немає настрою боротися за Федорова.

"Навіть ті депутати, які раніше говорили, що ні за кого не проголосують, вже перевзулись і кажуть, що візьмуть участь у голосуванні", – розповів співрозмовник УП.

Сам Хмара вже неодноразово був на засіданнях комітету Верховної Ради з питань національної безпеки в статусі виконувача обов'язків міністра. За даними джерел УП, там його сприймають дуже позитивно та вважають достойним посади глави МО. Окремі члени комітету додають, що Міноборони за майже місяць керівництва Хмари стало більш відкритим у комунікаціях і в роботі з ними.

Секретар комітету Верховної Ради з питань національної безпеки Роман Костенко розповів УП, що готовий підтримати потенційну кандидатуру міністра. Свого часу він відстоював призначення і Федорова, і Шмигаля.

"Я вважаю насамперед, що країна точно не має бути у час війни без міністра оборони так довго, тому ми маємо його призначити і рухатись далі. Я не рахував голоси, але думаю, їх точно вистачить. Хмара – бойовий офіцер, він себе показав як патріот і як достойна людина. Я не думаю, що хтось буде проти його призначення на посаду міністра оборони. Вважаю, що це хороше рішення", – сказав Костенко.

Одне "але" у призначенні

Є важливий нюанс у цій історії – йдеться вже не так про ім'я кандидата, як про пошук формального механізму, який дозволить призначити Євгенія Хмару міністром оборони.

Згідно із законодавством України, міністром оборони може бути лише цивільна особа – це забезпечує демократичний контроль над армією, ефективне управління фінансами та рішеннями.

Хмара – чинний військовослужбовець у генеральському званні, що не дозволяє йому законно стати міністром оборони. І тут існує три варіанти, як це призначення може відбутись:

• або змінюють закон на догоду новому міністру;
• або Хмара звільняється з військової служби;
• або він стає міністром оборони всупереч закону.

"Давид (Арахамія – УП) минулого тижня бігав із цією поправкою – хотіли змінити закон так, щоб військовий міг бути міністром оборони. Намагалися її кудись прилаштувати, але потім раптом усе якось затихло, і тепер уже ніхто ні про яку поправку не говорить.

Тому, мабуть, знайшли якесь інше рішення. Бо припустити, що Хмару, який виглядає як Рембо, спишуть через ВЛК, це буде ще смішніше, ніж у ситуації із Залужним.

Тому, якщо не змінюють закон і не списують його через ВЛК, то, мабуть, просто призначать генерала міністром під час воєнного стану. Чому ні? Хоча це ще треба з'ясувати, тому що з депутатами ніхто до кінця нічого не комунікував", – розповів співрозмовник УП.

Наші джерела кажуть, що Хмара погодився звільнитися з військової служби. Дуже ймовірно, що він піде на голосування вже не у статусі військового. Що цікаво, раніше виконувач обов'язків міністра принципово не хотів "списуватися" з військової служби. Однак зараз виглядає так, що Офіс президента таки знайшов можливість його переконати.

Новий міністр може отримати "кадровий сюрприз"

Хмара був на одному із засідань комітету з нацбезпеки, де представляв свій план ведення війни надалі. Деталей небагато, адже зустріч була таємною. Проте з джерел УП відомо, що чимало говорили із заступниками – Мстиславом Баніком і Олексієм Вискубом – про питання закупівель.

Виконувач обов'язків міністра на засіданні представляв усіх своїх заступників і розповідав, хто за що відповідає. Наразі змін у команді немає, вона збереглася такою, як була при Федорові.

"Усі заступники приходили (на засідання комітету – УП), плюс був один заступник Микола Швидкий, якого призначили вже тоді, коли Хмара прийшов (у Міноборони – УП). Щодо того, чи буде він змінювати заступників, поки що розмов не було. Усі працюють у такому ж форматі, а далі він (Хмара – УП) подивиться, як вони працюють, і прийматиме рішення", – пояснив Костенко.

Однак команда Федорова, схоже, планує дещо інше. З власних джерел УП відомо, що в Міноборони більшість все ж перебуває в стані очікування, що ж буде після 18 серпня. Щойно призначать нового міністра оборони, частина команди піде з Михайлом у його проєкти.

"Тому тут далі питання, як буде Хмара рухатися, враховуючи, що в нього не буде команди і немає кого ставити на топпосади. І навіть на директорати, думаю, він не має кандидатів… Усі заступники, ключові менеджери – це було найкраще, що міг Михайло залишити Хмарі", – сказав УП співрозмовник з команди Федорова.

Колишній міністр оборони зустрічався з Хмарою одразу після свого звільнення, щоб передати йому стратегію своєї команди. Щодо робочих планів нового керівника Міноборони – наразі він намагається з'ясувати, що треба покращувати. Секретар комітету з нацбезпеки запевнив, що Хмара продовжить тримати курс у тих питаннях, які вважає правильними.

"Все, що позитивне, буде далі рухатись. Неправильно брати хороші речі і казати, що минулий міністр все робив не так. Звичайно, в Хмари є багато своїх ідей в напрямку розвитку. Десь вони не збігаються з баченням Федорова, десь щось збігається, але він це бачить по-іншому. Тому так будемо рухатись. Думаю, що в нього своїх ідей і досвіду вистачає, щоб щось нове внести в Міністерство оборони", – сказав Костенко.

А що з Федоровим?

Опитані УП джерела в "Слузі народу" в один голос кажуть, що повернення Михайла Федорова на посаду міністра оборони зараз є неможливим.

"Ну це буде виглядати, як у тій пісні: "Що ж ти, фраєр, здав назад?"", – іронічно резюмує ситуацію один із впливових "слуг".

Інший співрозмовник із президентської фракції пояснює ситуацію так:

"Ну, Міша тепер уже лідер молоді і протестів, а в нас команда вже старших людей. Тому не думаю, що його повернення в Міноборони можливе.

Але водночас не можна сказати, що всі мости спалені. Це як ситуація з Кубраковим була. Якщо він не буде лізти на барикади і пробивати головою стіни, то цілком можливо, що якесь місце в команді йому все-таки буде знайдено.

Михайло довго працював із нами, історія стосунків довга, тому завжди можна буде порозумітися. Але це вже точно не про Міністерство оборони".

Колишній віцепрем'єр-міністр з відновлення Олександр Кубраков після свого звільнення з часом отримав посаду позаштатного радника президента з питань інфраструктури та взаємодії з громадами. Досить сумнівно, що Федоров матиме перспективу отримати формальну посаду радника з незрозумілим функціоналом і повноваженнями. Та й сам колишній міністр оборони, схоже, на таку пропозицію не пристане.

У команді Федорова розповіли УП, що діалог з президентом останнім часом не є активним. Наживо за останні дні вони не бачились також. Після запропонованої посади віцепрем'єра інших пропозицій не було. Федоров раніше заявляв, що не погодиться на жодну іншу посаду, окрім міністра оборони. Свою позицію він не змінив, а тема повернення на посаду в діалозі з президентом не звучала.

Колишній міністр з командою очікують на рішення Ради. У разі призначення Хмари здійсниться "план Б" Федорова – він почергово запускатиме низку проєктів, пов'язаних з війною та обороною України, розповіли джерела. У якому статусі та секторі це відбуватиметься – наразі не розголошують.

***

І поки країна в очікуванні, яке майбутнє чекає на Міноборони, схоже, ніякої інтриги тут немає, фінал історії очевидний. Питання лише в тому, коли відбудеться голосування та який механізм для призначення Хмари оберуть, зважаючи на його генеральське звання.

На погоджувальній раді оголосили, що 18 серпня відбудеться зустріч кандидатів із фракціями, а 19 серпня проведуть голосування за міністрів, повідомив народний депутат Ярослав Железняк. Йдеться також про внесення кандидатури Андрія Сибіги на посаду міністра закордонних справ.

У цьому питанні, за словами співрозмовників УП, жодних суперечок немає. Це призначення має пройти дуже швидко і легко.

Роман Романюк, Тетяна Кривішин, Наталя Боднар УП

"Українська правда" напередодні вильоту змогла поговорити з друзями Михайла та з ним самим. Розмова з волонтером відбулася, коли він уже був за межами України, в Польщі. Переказуємо історію з його слів.

Cередина літа 2026 року. Добігала кінця паперова бюрократія. Майже колишній військовослужбовець Михайло Пуришев у передмісті Києва займався хатніми справами. Позаду був рік військової служби і проблеми зі здоров'ям: два інфаркти давалися взнаки. Лишалося отримати кілька документів і можна було б вертатися назад до волонтерської роботи.

Раптом почувся дзвінок у Телеграм. Це був син Олександр, з яким Михайло не бачився понад 4 роки. Вже дорослий – 18. Певно, при зустрічі його було б важко впізнати. Голос у нього був схвильований.

– Пап, тут приехали люди и хотят с тобой поговорить, – пролунав зі слухавки наляканий голос сина.

Михайло скинув дзвінок. Побіг шукати другий телефон. З номера сина знову подзвонили. Чоловік включив запис. З телефона почувся чоловічий голос:

– Михаил, добрый день. Вы понимаете, с кем говорите. Аналог вашей "безпеки". Давайте дружить, Михаил. Если вы не будете дружить – вот вы же военным помогаете? А как вы будете себя чувствовать, если напротив этих людей будет ваш сын? Михаил, кто для вас дороже?

Михайло спочатку не знав, що робити. Якби телефонували з невідомого номера, можна було б обкласти їх матюками й кинути слухавку. Але телефонували з номера рідного сина. Тобто ці люди були поруч із ним і його контролювали. Треба було вигадати, як його врятувати. Як врятувати сина з рук ФСБ.

Сім'я в Росії і шантаж сином

Задовго до повномасштабного вторгнення Михайло розлучився з дружиною. Вона забрала із собою двох дітей – хлопця і дівчинку – і виїхала до Росії. З 2016-го жила у Пскові. Час від часу син навідував батька в Маріуполі. Батько і син подорожували країною, їли хот-доги на заправках, жили в хороших готелях, ходили в парки розваг. Олександр цікавився програмуванням, комп'ютерними іграми і мріяв навчатися за кордоном. Російське вторгнення все змінило.

Батько і син стали менше спілкуватися. Михайло не хотів зайвий раз наражати його на небезпеку через своє волонтерство. Тож Саша більше телефонував сам. Розповідав, що діти в школі не дуже добре відгукуються про Україну та українців. Здавалося, що через вторгнення він дорослішав швидше, ніж мав.

Було зрозуміло: щойно сину виповниться 18, росіяни заберуть його в армію. Кілька разів Михайло намагався вивезти його з Росії. Спочатку – за допомогою колишньої дружини: вмовляв її підписати документи, щоб син міг вилетіти до брата в Канаду. Проте вона відмовляла. Потім – потайки, через знайомих і друзів. І це майже вдалося, але в останній момент Саша сказав, що не може так: якщо втече до Канади, то мама сильно засмутиться.

Дзвінок, про який ми згадували на початку тексту, пролунав 16 липня 2026 року.

Діловий співрозмовник з "аналогу безпеки", який пропонував "дружити", насправді поставив прямий ультиматум: або волонтер допомагає росіянам, або його сина відправлять в окопи. Михайла попередили, якщо він спробує розповісти комусь про розмову або ж за допомогою родичів намагатиметься вивезти Олександра – погрози швидко реалізуються. А якщо "дружба" вдасться, то запевняли, що допоможуть Олександру з навчанням. Можливо, й за кордоном. Навіть обіцяли дати для цього гроші.

Росіянин поцікавився, чи спілкується Михайло зі своєю дружиною. І чому в них такі натягнуті стосунки. Подробиць сімейного життя волонтера ми не знаємо, але "аналог безпеки" гарантував, що виправить і це також. Наступний дзвінок обіцяли з номера жінки. І казали, що не сильно набридатимуть: максимум двічі на місяць.

– Було враження, що я став брудніший. Постійно всякі ідеї в голову лізли, як це вирішити. Я плакав і думав, що робити. Переживав за сина, боявся, що його могли десь посадити. Він наляканий. Це ж не друзі прийшли, це прийшли люди, які його налякали. Думаю, йому було страшно, – розповідав Михайло.

Другого разу росіяни зателефонували в Телеграм з невідомого номера і були показово ввічливі. І навіть коли Михайло зривався на емоції, спокійно казали: "Ну, ми ж з вами ввічливо говоримо. І я про вас багато знаю. Я вас поважаю. І я до вас говорю з повагою".

Невідомий співрозмовник дав завдання: купити інший телефон, інший номер телефону і сховати все це у важкодоступному місці. А в потрібний час – вийти на зв'язок.

Подальші розмови, якщо можна так сказати, були більш предметними: росіяни пояснили, чого очікують від такої співпраці. Їх цікавили дані про іноземних військових у Силах оборони, інформація про дислокацію різних підрозділів, зокрема їх дуже цікавив "Азов".

– У тебе щось сталося? Чому ти такий сумний? Чому кинув соцмережі? Чому ти нічого не постиш? – питав невідомий співрозмовник, який хотів "дружити".

Михайло не знав, що йому відповісти. Бо наговорити нецензурщини не можна. І відмовитися від співпраці також прямо не можна. Бо ж росіяни тримають у заручниках сина. Волонтер не знав ані що з ним, ані де він, ані в яких умовах перебуває. Взагалі – чи його син на свободі. Росіянам було конче потрібно, щоб чоловік повернувся до волонтерства і вів свої соцмережі, ніби нічого й не сталося.

– Та я ВЛК от пройшов. І чекаю папери. Списуюся. І я ж ніби маю бути в пункті постійної дислокації. Просто щоби не було питань, я сиджу вдома, нікуди особливо не ходжу і нічого не пощу, поки немає документів, – пояснював Михайло.

Росіянин розпитував, коли ж Михайло зможе повернутися у волонтерство, бо це "дуже й дуже необхідно". Щоправда, цього разу розмова відбувалася радше в дружній, аніж у діловій манері: "аналог безпеки", здавалося, змінив тактику і намагався поводитися більш невимушено – питав про погоду, здоров'я, стосунки, жінок. І, між іншим, цікавився, де ж нині стоїть підрозділ Михайла.

Волонтер відповів розпливчасто: "Та десь на сході".

Загалом дзвінків було п'ять. Відчувалося, що росіяни втрачають терпіння і не готові вірити в тривалу бюрократію із ВЛК. Вони вимагали від Михайла повернутися у волонтерство і почати врешті співпрацювати.

Остання розмова відбулася 3 серпня. Після того лише списувалися. Щоб продемонструвати свою зацікавленість співпрацею, волонтер навіть видаляв текстові повідомлення.

Рішення

Тим часом у його голові зрів план. Михайло спілкувався з різними людьми, які пропонували різні варіанти вирішення проблеми, зокрема й фізично спробувати вивезти Олександра з Росії.

Оскільки ставити під ризик життя інших для волонтера було неприйнятним, так само як і змушувати ризикувати свого сина, Михайло вирішив завершити свої справи і полетіти до Москви.

– Всі переживають про те, аби зі мною все було добре. Але хіба в людини, яка буде витягувати мого сина, немає рідних? Є рідні. Це моя проблема. Я намагався її вирішити. Немає варіанту, за якого хтось не буде страждати. Це моя дитина. Я можу сам за неї відповідати. Я вважаю, що це оптимальний варіант, який може бути, – пояснював своє рішення Михайло.

Весь цей час він намагався зв'язатися із сином, проте його номер не відповідав. А приблизно на початку серпня його колишня дружина зателефонувала родичам і наполегливо просила передати, щоб чоловік не шукав контакту з Олександром.

Невідомий же росіянин, який "хотів дружити", весь час лише обіцяв розмову із сином. Якоїсь миті навіть запропонував особисту зустріч: мовляв, Михайло може приїхати через третю країну, наприклад Казахстан, до Росії. Щоб запевнити чоловіка у своїх можливостях, співрозмовник навіть обіцяв проконтролювати, аби волонтеру не ставили штамп у паспорті про перетин кордону з РФ. Проте жодного разу почути сина Михайлові не вдалося.

– Було важко: розглядав різні варіанти вирішення проблеми, деякі не найкращі для мене. Але скільки з двома інфарктами можна прожить у полоні? Не думаю, що довго. Так, є надія, що, може, складеться інакше.

Я завжди кажу: куди б я не їхав і що б не робив, завжди надіявся на Бога. Бо логіки там не було. Хай роблять, що хочуть. Син їм стане не цікавий. Нема кого шантажувати, немає чим. Нема на що витрачати ресурси, – розповів Михайло.

Зрештою чоловік виїхав до Польщі, а звідти – в Туреччину. Вже з турецького берега купив квиток на літак до Шереметьєво. За задумом Михайла, він мав прилетіти в аеропорт, де його б затримали на паспортному контролі.

– Я лишив відео з поясненнями. Хотілося, аби мене розуміли. Батьки зрозуміють, чому так. Якщо адекватні нормальні батьки – їм байдуже кордони. Батьки поїдуть за своїми дітьми, чого б це їм не коштувало, – переконаний Михайло.

За його словами, перед відльотом він нарешті відчув полегшення. Раптово згадалося, як любив плавати у річці в дитинстві. І як стрибав із дамби. Це було неймовірно страшно. Однак у момент, коли робив крок, повернутися назад було неможливо. Можна було лише влетіти у воду й плисти…

З підприємців у волонтери

Насправді ми достеменно не знаємо, що в цей момент відчував Михайло. Але він точно знав, з ким матиме справу і на що ці люди здатні. Адже чоловік мав безпосередній досвід спілкування з окупантами 2022 року в Маріуполі.

Пуришев зацікавив росіян не просто так. Він був одним із небагатьох волонтерів, які під час окупації Маріуполя змогли потрапити до обложеного міста й вивезти звідти людей. А згодом продовжив допомагати цивільним з евакуацією із фронтових міст, зокрема з Херсона.

До початку повномасштабного вторгнення Михайло не вважав себе волонтером. Жив у місті, мав різні бізнеси: ІТ-компанію та нічний клуб. 24 лютого 2022-го вивіз свою сім'ю та родичів на захід України, купив червоний мікроавтобус Mercedes, обклеїв його позначками "волонтер" і поїхав назад до Маріуполя. Потрапити в місто вийшло 8 березня. Йому пощастило: не знав масштабу ризиків, із якими доведеться стикнутися.

Загалом вийшло здійснити 6 поїздок у Маріуполь: у місто на червоному мікроавтобусі завозили допомогу, назад їхали сім'ї з дітьми. Гуманітарних коридорів не було, людей вивозили крізь обстріли.

В наступні поїздки з Михайлом на власному транспорті їздили і його знайомі: так можна було врятувати більше людей. Загалом, за його оцінками, за весну 2022-го вдалося врятувати орієнтовно тисячу маріупольців. А про поїздки волонтера писали і українські, й іноземні медіа, зокрема Reuters, Fox News, CNN, Суспільне, 1+1, NV, MRPL.CITY.

Проїзд через російські блокпости був непростим: окупаційні війська вважали Михайла якщо не божевільним, то шпигуном. Ретельно перевіряли його авто. Врешті почали впізнавати. Думали, що його або вб'є російська артилерія, або випадково розстріляють свої ж. В одну з поїздок неподалік від його мікроавтобуса прилетіло – посікло капот, вибило бокові двері.

Останньою стала поїздка в травні: волонтер дізнався, що на території "Азовсталі" можуть бути діти, тож вирішив спробувати їх врятувати. Крім звичної гуманітарки взяв із собою два мегафони: він планував їздити територією заводу й транслювати запис про евакуацію. Таким чином Михайло хотів знайти цивільних, які разом із українськими військовими ховалися від постійних бомбардувань.

Проте цього разу потрапити до міста не вийшло. У попередню поїздку на одному з блокпостів так звані ополченці з "ДНР" йому погрожували. Казали, щойно побачать його Mercedes ще раз – посадять у підвал. Або розстріляють.

Неподалік від Маріуполя Михайла затримали на блокпосту. Авто забрали, волонтера ж відправили на допити. В приміщенні, де його тримали, було багато людей. На допити водили всіх. Катували також всіх. Найбільше – струмом.

Один із випадків забути навряд вийде: одного з полонених катували настільки жорстоко, що він буквально не міг ходити – його просто закинули у приміщення.

– Хлопець пішов з приміщення на своїх ногах, а назад його просто затягли. Люди одразу почали шукати, як і чим йому допомогти, шукали знеболювальне. Смерділо паленою шкірою – так сильно вони били його струмом. Здавалося, що людське життя тут нічого не варте, – пригадує Михайло.

Але найбільш жорстокими були колаборанти. Подеколи навіть жорстокіші за росіян. У своєму бажанні вислужитися перед окупантами вони могли під тортурами вибивати з полонених неіснуючу інформацію.

Окупанти сміялися з бажання Михайла потрапити на "Азовсталь". А коли зрозуміли, що чоловік цілком серйозно, питали, як він взагалі собі це уявляє. Врешті під час одного з допитів Пуришева відпустили. І навіть віддали червоний мікроавтобус, на якому він приїхав. Дорогою до Запоріжжя чоловік зміг вивезти ще дві сім'ї з дітьми. Зателефонував іншим волонтерам і порадив більше не їздити до міста: ставало надто небезпечно.

Проте на цьому його волонтерство не завершилося: Михайло возив гуманітарні вантажі на деокуповані Київщину та Харківщину. А під час однієї з поїздок до Краматорська виникла ідея будувати "пункти незламності": і для військових, і для цивільних. Бо у фронтових містах вода була проблемою – люди не мали змоги помитися місяцями.

Першим став Бахмут: у підвалі одного з будинків пробили свердловину, через фільтр змогли пропускати до 1 тисячі літрів води на годину. В рожевий підвал – а саме в такий колір Михайло з волонтерами фарбували приміщення – потяглися люди: хто помитися, хто випрати речі, а хто по іграшки для дітей, які лишали волонтери.

Таким чином знаходили сім'ї з дітьми, які не хотіли виїжджати. Михайло з друзями їх відстежували і потім вмовляли вибиратися. Іноді вдало. Потім були такі ж "пункти незламності" в Авдіївці, Вугледарі, Куп'янську, Дружківці, Костянтинівці, Херсоні, Гуляйполі. Найдорожчий коштував понад пів мільйона гривень. Врешті росіяни почали їх бомбардувати. А по своєму ТБ розповідали, як волонтери "допомагають нацистам".

Імовірно, вишукували обладнані для прання й миття підвали через місцевих колаборантів, які приходили й знімали приміщення на відео. Одного з таких "помічників" росіян вийшло спіймати на гарячому, ще кількох – згодом.

Михайло оформив волонтерський рух офіційно, назвав його "Unity of people". Частина команди вирішила мобілізуватися, він – разом із ними. Щоб наглянути за своїми.

Проте через два перенесених інфаркти і проблеми зі здоров'ям, із цим пов'язані, чоловіка вирішили списати – щодня він мав приймати 4 види таблеток, щоб підтримувати свій стан. Тож Пуришев повернувся до свого будинку під Києвом, де завершував розбиратися з паперовою бюрократією і планував наступні волонтерські проєкти. Проте 16 липня йому зателефонували з ФСБ…

***

Літак з Михайлом Пуришевим на борту приземлився в аеропорту Шереметьєво в Москві в першій половині дня 17 серпня. Більше чоловік на зв'язок не виходив. Відтоді друзі волонтера не мають інформації про те, що з ним відбувається далі.

Відео в соцмережах Михайла продовжують виходити, однак він зазначив, що всією комунікацією надалі займатиметься його команда.

- -

P.S. "Українська правда" зверталась до правозахисників, які поінформовані про ситуацію з Пуришевим і намагаються знайти шляхи, щоб йому допомогти.

УП також звернулась по коментар до Служби безпеки України, однак на час виходу матеріалу його не отримала.

P.P.S. У ході розмов із друзями і самим Пуришевим автори матеріалу висловлювали занепокоєння таким рішенням і попереджали про можливі ризики, однак під час спілкування було очевидно, що, на жаль, Михайло не змінить своїх планів.

Станіслав Козлюк, Євген Будерацький

На заводі переробляли рідку суміш газів на сировину для виробництва поліетилену й поліпропілену, з яких виготовляють упаковки, пакети та звичайну харчову плівку. Окрім побутового призначення, ці заводи працюють і на оборонно-промисловий сектор, що зробило їх законною військовою ціллю для України.

У новому форматі "УП. Коротко" розповідаємо, наскільки болючими для ворога є атаки на нафтохімічні заводи, а також з'ясуємо, чи вплинуть ці удари на ресурси Росії для війни.

Що відбувалось після удару по "ЗапСибНефтехим"

Росіяни зупинили роботу на заводі одразу після влучання, а вже 11 серпня стали помітними наслідки цього. Як повідомило видання Reuters з посиланням на джерела, вже наступного дня на Санкт-Петербурзькій міжнародній товарній біржі SPIMEX не продавали скраплений газ, який був би відвантажений з пункту в Тобольську, де і сталось влучання. Ситуація для Росії незвична, адже, як правило, за добу з цього пункту продавали орієнтовно 4000 метричних тонн технічної суміші пропану та бутану.

Важливо, що "ЗапСибНефтехим" у Тобольську виробляє на рік приблизно 40% від загального обсягу виробництва технічної суміші.

Як завод причетний до російського озброєння

Авіаексперт Анатолій Храпчинський у коментарі УП пояснив, що Тобольський нафтохімічний комплекс віддає первинну сировину, з якої далі створюють спеціальні компоненти для російського виробництва боєприпасів і ракетного озброєння.

Цю продукцію використовують як основу для твердого ракетного палива в балістичних ракетах "Іскандер-М", зенітних ракетах систем С-300 і С-400 та реактивних снарядах для систем "Град", "Ураган" і "Смерч".

Із заводу беруть сировину для артилерійських порохів великих калібрів – 122 та 152 міліметри. Також для пластичних вибухових речовин, якими споряджають кумулятивні заряди, міни та бойові частини ударних безпілотників.

Другий великий блок застосування продукції з заводу – це матеріали для військової техніки, бронезахисту та безпілотних систем.

Пряма мова Храпчинського: "З цієї сировини виготовляють спеціальні пластики для виливки та штампування елементів корпусів, крил й оперення ударних БПЛА типу "Герань", баражуючих боєприпасів "Ланцет" і "Куб". Також ці компоненти йдуть на створення волокон для індивідуального бронезахисту, захисної ізоляції бортової електропроводки військової техніки та синтетичної гуми, без якої неможливе виробництво важких армійських шин для БТР-82, вантажівок "Урал" та "КаМАЗ" і паливних баків".

Наскільки швидким буде ефект від удару

За словами Храпчинського, не варто чекати миттєвих результатів від удару по промисловому гіганту, адже нафтохімія розташована на самому початку виробничого ланцюга ВПК. Зупинка технологічних установок не означає, що вже завтра на лінії фронту зменшиться інтенсивність обстрілів чи пусків ракет, оскільки завжди є оперативний резерв сировини.

Пряма мова Храпчинського: "Проте цей ефект має каскадний характер: реальний сировинний голод проявляється через 1,5–3 місяці, коли накопичені буферні запаси вичерпуються. Саме тоді оборонний комплекс агресора починає відчувати системне просідання та збої в графіках постачання нових боєприпасів і техніки".

Швидко замістити такі обсяги внутрішніми резервами Росії майже неможливо, як зазначив авіаексперт. Нафтохімічна галузь ворога критично концентрована – понад 70% випуску базової сировини тримається лише на 4–5 великих майданчиках.

Одна з проблем Росії – тотальна залежність від західного спецобладнання, яке вона не здатна виробляти самостійно. Наприклад, унікальних високонапірних компресорів та розділювальних колон. В умовах санкцій їхнє сіре ввезення перетворюється на складний логістичний квест.

Пряма мова Храпчинського: "Це нагадує історичний досвід Другої світової війни, коли в 1944 році масовані удари союзників по заводах синтетичного пального та каучуку Третього Рейху вивели з ладу унікальне обладнання, яке німецька промисловість, попри свій високий потенціал, так і не змогла відновити чи замінити до кінця війни".

Чи допоможуть Росії "друзі" – Китай та Іран

Авіаексперт вважає, що Китай чи Іран спроможні покрити лише окремі дефіцитні ніші. Вони можуть постачати готову спецхімію, нітроцелюлозу чи армійські шини, але жодна країна не здатна імпортувати залізницею чи морем мільйони тонн первинних зріджених газів для заміни цілого комбінату. Це несе за собою здорожчання, затягує логістику та робить російський ВПК прямо залежним від зовнішніх постачальників.

Експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин Михайло Гончар у коментарі УП згадав удар по НПЗ "Газпром нефтехим Салават", який стався 13 серпня. Цей завод є унікальним для Росії, адже там виготовляють несиметричний диметилгідразин – просто кажучи, гептил.

Пряма мова Гончара: "Це високоенергетичне спеціальне паливо для міжконтинентальних балістичних ракет стратегічного призначення, які мають рідинні двигуни. Балістика, яка прилітає по Україні, має твердопаливні двигуни. Переважна більшість стратегічних МБР з ядерними боєголовками як наземного, так і морського базування, використовують якраз несиметричний диметилгідразин, який виробляють лише на Салаватському заводі. Більше в Росії його ніде не виробляють. Це специфічне і дуже токсичне паливо".

Наслідки удару по заводу достеменно не відомі, щоб оцінити, наскільки постраждало виробництво цього палива. Однак якщо ворогу не вдасться відновити завод найближчим часом, а запаси вже вичерпаються, перед Росією постане потреба щонайменше в гептилі. І хоч Росія наразі не використовує рідке паливо проти України, адже ворог запускає балістику на твердопаливних двигунах, гептил застосовують регулярно для випробувальних пусків міжконтинентальних балістичних ракет.

Це рідке паливо не виробляє жодна країна, яка потенційно могла б передати його Росії.

Пряма мова Гончара: "Це радянська розробка, все. Ніхто їм більше нічого не дасть. Також є специфічні мастила та оливи, які були спроєктовані саме для конкретного типу техніки. Замінники можна знайти на виробництвах західних компаній – наприклад, Shell чи Mobil – але це складно дістати в умовах санкцій".

Нафтохімічні заводи Росії, які атакували за останні 3 місяці

Гончар наголосив, якщо російський завод у своїй назві має частку "нефтеоргсинтез", це означає, що там є нафтохімічне виробництво, а це вже зовсім інший рівень. Це не просто завод з переробки нафти, який випускає бензин та дизель, йдеться про виготовлення низки різної хімічної продукції.

Які найбільші нафтохімічні заводи атакували за останні 3 місяці:

• "Лукойл-Нижегороднефтеоргсинтез" у Кстово;
• "Тольяттикаучук" у Самарській області;
• "Азот" у місті Новомосковськ;
• "Газпром нефтехим Салават" у Башкортостані;
• "ЗапСибНефтехим" у Тобольську.

Варто розуміти, що удари по нафтохімічних підприємствах і по класичних нафтопереробних заводах мають різний вплив. Якщо коротко: атака на НПЗ б'є по пальному, зокрема по забезпеченню техніки на лінії фронту. Водночас удар по нафтохімії блокує безпосередньо виготовлення зброї.

І якщо пошкодження одного НПЗ можна легко компенсувати іншим, сусіднім об'єктом, то удари по нафтохімії унеможливлюють такий варіант. Гігантів рівня Тобольська лише одиниці, їхнє обладнання є значно складнішим і чутливішим. Гончар припустив, що в Росії є щонайменше 20 таких НПЗ, у яких присутній нафтохімічний кластер, але всі вони мають різні масштаби виробництва.

До слова, на початку серпня завершилась 40-денна операція СБУ, під час якої вдалося здійснити понад 100 успішних уражень стратегічно важливих об'єктів на території Росії і тимчасово окупованих територіях України. Удари по російських об'єктах не припиняться – про це вже заявляли в Офісі президента по закінченню операції.

Тетяна Кривішин, УП

Президент Володимир Зеленський все ще зберігає високий рейтинг довіри, хоч одночасно росте кількість тих, хто йому не довіряє.

"Українська правда" поговорила з виконавчим директором Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антоном Грушецьким про те, як падає рейтинг президента, чому військові й волонтери отримують авансом кредит довіри, а старі партії опиняються в антирейтингах.

Чи має Зеленський залишитися в політиці після війни

– Нещодавно КМІС оприлюднив результати опитування українців, згідно з яким Зеленський має загальний рейтинг довіри 56%, але при цьому не довіряють йому 38% опитаних. Чим пояснюється така поляризація?

– Тому що він президент України.

Ми в запитанні (про довіру – УП) зачитували людям не тільки прізвище й ім'я, а й ким є ця людина. Тобто вказували, що Андрій Білецький – командувач 3-го армійського корпусу, Михайло Федоров – колишній міністр оборони й міністр цифрової трансформації, а от Володимир Зеленський – це президент України.

Зараз складається не дуже гарна ситуація, коли суспільство забуває, що у нас в Україні парламентсько-президентська республіка. Проте завжди усі вістря у нас йдуть до президента, якого сприймають відповідальним за все, і, в принципі, як основну фігуру в країні. І це не лише питання президентства Володимира Зеленського, який має монобільшість у Раді, що ще й створило таку атмосферу. Так було і за часів президента Петра Порошенка.

У громадян є персоналізація відповідальності. Звісно, це створює поляризуючу ситуацію, коли ти або за президента в цілому, або проти нього. І до цієї поляризації ще й додається воєнний контекст.

– В описі опитування ви висловили думку, що більшість українців зараз довіряють Зеленському, але після війни хочуть, щоб посаду президента обійняла інша людина. Чи є це показником того, що в людей загалом є запит на нові обличчя у владі в післявоєнний час?

– Так, принаймні на цей момент ми бачимо запит на повне оновлення політичних українських еліт.

У квітні ми востаннє ставили таке пряме запитання: яким ви бачите майбутнє Володимира Зеленського після війни? І меншість українців налаштовані, я би так сказав, на кровну помсту і вимагають кримінального переслідування і покарання (для представників влади – УП). Тобто більшість відповідають спокійніше, що коли війна закінчиться і настане мирний час, тоді Зеленський має відійти у більш неполітичну діяльність, а дорогу треба дати новим лідерам.

Однак тут важливо розуміти, що це не ситуація, коли люди бачать, наприклад, гарну політичну опозицію в парламенті і хочуть, аби та прийшла до влади. Тут ставлення однакове і до влади, і до опозиції з точки зору очікувань. Тобто є запит, щоб парламентська влада, коаліція і опозиція пішли з політичної сцени і прийшли нові політичні лідери – з військовослужбовців, волонтерів, з чиновників місцевого самоврядування, які, на думку громадян, продемонстрували свою ефективність.

Тому запит, кого ви бачите на місці Володимира Зеленського в мирний час – це частина більш широкого запиту на нових лідерів.

Але одночасно треба розуміти, який саме час люди будуть вважати мирним. Бо у мене є відчуття, що, якщо просто настане перемир'я з якимись хиткими гарантіями безпеки і невизначеностями, люди все одно будуть відчувати, що зараз війна. І виникне питання, що в той час шукатимуть категорію лідерів, в яку Володимир Зеленський краще вписується, ніж, наприклад, буде вписуватися в період поствоєнної мирної України, яка намагається процвітати.

Чому у Федорова, Залужного і Буданова високий рейтинг довіри

– Якщо говорити про лідерів у рейтингу довіри, то в топ-5 потрапили Залужний, Буданов, Федоров – у чому феномен такого високого їхнього рейтингу? Особливо, якщо зважати, що дехто з них, як Федоров, прямо говорив, що немає президентських чи політичних амбіцій?

– Я до цього переліку ще додам Андрія Білецького та Ігоря Терехова, тому що вони в списку довіри йдуть після Володимира Зеленського. Але якщо обрати показник балансу довіри – недовіри, тобто відсоток тих, хто довіряє, мінус відсоток тих, хто не довіряє, то їхні показники навіть кращі, ніж у Володимира Зеленського. Так, багато хто досі не знає Білецького і Терехова, але це ті люди, які мають перспективу, хоча теж не заявляли про свої політичні амбіції.

Тому, до речі, ми говоримо про це як про довіру до публічних осіб, а не до політиків. Бо ні той самий Валерій Залужний, ні багато хто інший прямо не говорили про політичну діяльність.

Люди шукають, кому можна довіряти. Наприклад, Кирило Буданов як голова Офісу президента, чи як колишній головний розвідник сприймається як авторитетна серйозна особа, до інформації від якої можна дослухатися. Валерій Залужний зберігає дуже тепле ставлення серед більшості українців. Ігоря Терехова як мера Харкова сприймають як успішного та сильного господарника. А після останньої важкої зими я як мешканець Києва бачив і чув, що частина людей звертали увагу на контраст і говорили, що в Харкові ситуація була краща. Ну й, звісно, є пошук сильних лідерів серед захисників, як Андрій Білецький.

– Чому українці дають їм величезний кредит довіри, підтримку, попри те, що їхні здібності як політиків неочевидні?

– У нашому суспільстві найбільше довірою користується інституція Сил оборони і, відповідно, дотичність до Сил оборони дає людям кредит довіри. І це безумовна довіра. При будь-яких формулюваннях питань в опитуваннях понад 90% українців довіряють Збройним силам, і в ширшому сенсі Силам оборони. Тому, коли бачать людину, дотичну до оборони, вони сприймають її як частину героїчних сил. Люди навіть можуть забувати деякі речі, через які ставлення могло би бути більш критичним.

Далі – у нас існує проблема, що суспільство споживає багато інформації, але вона дуже поверхнева. Й інколи самі медіа навмисно чи ненавмисно сприяють формуванню певного іміджу у сильних командувачів. Але якщо уявити, що ці люди в мирний час у майбутньому вирішать спробувати себе в громадсько-політичній діяльності, то, звісно, їм будуть ставити запитання про їхню програму, погляди або команду. І це може сильно вплинути на їх сприйняття серед українців.

Зараз є певна романтизація, що ветерани і військовослужбовці повернуться з фронту, візьмуть владу в свої руки і все стане краще – наприклад, з корупцією, з економікою. І це теж питання до суспільства, яке вже мало б саме брати відповідальність за це і до повернення військових.

Тому існує комплекс речей: романтизація людей, перенесення на них всіх інших чеснот крім героїчної військової служби, та завищені очікування того, що в мирному житті вони зможуть проявити себе належним чином.

Як медіа впливають на рейтинги і ставлення до політиків

– Наскільки сильну роль тут відіграє впізнаваність людини і медіа?

– Візьмемо приклад Михайла Федорова. Ще в травні близько 20% його не знали, хоча ми й зачитували, хто він. А в опитуванні групи "Рейтинг" у травні, де вони просто запитували, чи знаєте ви і чи довіряєте або не довіряєте Михайлу Федорову, без уточнення хто це, близько половини відповідали, що не знають його.

Тобто буквально за лічені дні руками Офісу президента рівень впізнаваності Михайла Федорова і довіра до нього суттєво зросли. Водночас на фоні цих подій (акцій протесту після відставки Федорова – УП) обвалилася довіра до Олександра Сирського, що виглядало доволі нераціонально, тому що в травні більше половини людей довіряли йому. Ситуація на фронті з травня точно не погіршилася. І це після протестів раптово пішло різке зниження.

Такий медіаефект може проявитися в інших контекстах. Відповідно люди, про яких ми поки що не знаємо, раптово можуть вистрілити як національні лідери. Або ті, кому ми довіряємо зараз, оцей топперелік може різко розчинитися і піти в небуття.

– У випадку Федорова і Сирського роль зіграло й те, що люди, які про них не знали або мало знали, дослухались до лідерів громадського суспільства. Наприклад, військові почали висловлюватися проти головкома ЗСУ, а люди, які працювали з Федоровим або мали стосунок до Міноборони, підтримували його. І загально це вже повпливало на рейтинги обох.

– У нас завжди люди орієнтуються на думку авторитетів, тому вона й мала вплив.

Але заради справедливості треба сказати, що медіаефект, який зіграв у ситуації навколо Федорова, міг би зіграти і на користь Сирському, якби щось подібне сталося щодо нього в інших обставинах, в інший час. І так само в майбутньому це може зіграти проти того ж Федорова.

Можемо змоделювати ситуацію, коли буквально напередодні цих подій (звільнення Федорова і акцій – УП) багато авторитетних військових критикували реформу нових контрактів Міноборони замість демобілізації. І якби хтось з цих військовослужбовців чи ветеранів вийшов і розкритикував схему, звинуватив би Федорова, наприклад, у тому, що він не проходив службу, не розуміє особисто, як все виглядає, то це теж могло б мати сильний медіаефект.

І в цьому я бачу ще такий момент, що у нас суспільство психологічно втомлене, дуже емоційно реагує на все, і ми спочатку обурюємося, менше часу приділяємо, щоб спокійно сісти й подумати, що відбулося, а вже потім настає час критичних осмислень і обговорень.

Чому люди хочуть бачити військових у політиці

– Частина людей у рейтингу – військові та волонтери. Чому в суспільства зараз є величезний попит на те, щоби вони були в політиці або в державному управлінні?

– І на запитання, які були у нас і які публікував Центр Разумкова, є верстви, які очікують потік нових лідерів саме з Сил оборони. На другому місці – волонтери. Адже близько 80% людей зараз довіряють волонтерам, трохи менше – громадським активістам.

Люди вважають, що ті, хто себе зарекомендували успішно як командувачі, хто працювали на фронті, будуть успішними і в цивільному житті на чолі керівництва держави. І це створює свої ризики.

З одного боку, ми дійсно повинні забезпечити людям, які продемонстрували героїзм, належну інтеграцію в мирному житті. І, зокрема, реалізацію їхніх талантів. З іншого боку, певне некритичне перенесення компетенцій з однієї сфери в іншу може призвести до фрустрації. Коли їхні рішення будуть не такими ефективними, як очікує пересічна громадськість, це може просто призвести до розчарування. Тобто вчорашні герої вже післязавтра стануть для деяких людей некомпетентними політиками. І це буде погано.

Але від суспільства є високий запит. Ми у КМІС не публікуємо електоральний рейтинг, але навіть з того, що публікується, очевидно, що коли ми навіть вставляємо в опитування гіпотетичні партії на чолі з військовими лідерами, вони одразу отримують високу підтримку.

– І цей феномен цікавий. Чому люди готові голосувати за партії, яких в принципі не існує? Я бачила, що в рейтингу групи Socis у топ-10 опинилися Блок "Корпус Білецького" і Блок "Азов" Прокопенка, хоча їхні лідери поки не заявляли про бажання створювати партії чи йти в політику. Але люди вже готові їх підтримувати, не знаючи ні програми, ні того, яка політична ідеологія в цих людей.

– У нас традиційно партії – персоналістські, а люди голосують за лідера. І вважають, якщо є лідер, якому ми довіряємо, він може зібрати надійну команду однодумців і реалізовувати правильні рішення в результаті. Це дуже специфічний підхід, і він тягне за собою багато проблем.

До речі, один із цікавих моментів у тому, що українські недруги на Заході часто використовують результати опитувань, де є висока підтримка гіпотетичної партії Білецького або "Азову" як доказ, що в Україні зараз зростають ультраправі настрої. Але коли люди нібито голосують за ці партії, вони голосують не через ідеологію. Багато хто взагалі не знає, яка ідеологія в цих сил. Вони просто бачать тих, хто демонструє героїзм в обороні України.

Це також і свідчення запиту на оновлення політичних еліт. Люди бачать старі сили і не хочуть за них голосувати. Є своє невелике ядро, наприклад, у Блоці "ЄС". Але воно легко відколюється, бо значна частина потенційних прихильників готова підтримати, наприклад, нові сили з військовослужбовців або волонтерів.

Але це також одна з причин, чому ми не публікуємо рейтинги, пов'язані з виборами (президентськими чи парламентськими – УП), бо, крім чутливості питання для суспільства, ми не знаємо складу їхніх потенційних учасників. А це сильно впливає на те, за кого люди будуть голосувати.

До речі, якщо ми не додаємо нові партії в опитування, а згадуємо старі, які були до 2022 року, то, наприклад, висока підтримка була у партії Сергія Притули. Але поява нових сил одразу розпорошує його потенційний електорат. А потім великим бульдозером по інших проїжджається поява, наприклад, Валерія Залужного, якщо він ухвалює для себе рішення участі у виборах.

Чому Зеленському в команді потрібні не мовчуни, а сильні лідери

– Щодо існуючих політсил – зараз в антирейтингу партій якраз всі ті, хто представлений у Раді: "Слуга народу", "ЄС", "За життя і мир" Бойка, "Батьківщина" Тимошенко. Це свідчення того, що довіри до їхніх народних депутатів в принципі вже не існує і нам потрібна зміна парламенту?

– У нас це трагедія – ми переважно обговорюємо питання виборів президента, але фактично як парламентсько-президентській республіці нам треба насамперед оновлення не президента, а Верховної Ради. Президент має обмежені повноваження, тому без коаліції в парламенті шанси проводити свої рішення в нього майже ніякі. Якщо пригадати період Ющенка і його конфліктні відносини з Юлією Тимошенко, то це фактично зв'язувало йому руки.

Зараз, умовно, президент скаже: "Давайте будемо інвестувати гроші в розробку ракет", а парламент не проголосує за це. Уряд не схвалює фінансування – і все, на цьому все закінчується. Президент навіть не може призначити зараз міністра оборони і міністра закордонних справ без схвалення парламенту.

Тобто фактично в президента є проблеми, але якраз парламент мав би бути виразником суспільства, яке змінилося. Тобто хай би це було близько 400 народних депутатів, які б після повномасштабної війни представляли різні верстви суспільства, яке дуже докорінно змінилося. А цього немає.

Багатьом здається, що, змінивши президента або провівши вибори, щось зміниться. Але насправді не зміниться, поки не буде зміни парламенту. І на це є великий і об'єктивний попит.

– Чи можна сказати, що Зеленський намагається не допускати, щоб популярність і довіра до людей з його оточення переростала його власну? І чи вигідніше зараз політикам мовчати, ніж бути активними?

– У нас як у соціологів немає інсайдерської інформації про причини тих чи інших рішень президента. Але на запитання про причини недовіри главі держави, які ми ставили в попередні роки, часто не було безпосередньої критики президента.

Люди говорили про його оточення, про команду, що, умовно, якщо сам президент, особливо місцями, вдало справляється зі своїми повноваженнями чи захищає інтереси України, то серед членів його команди хтось працює гарно, а хтось корумпований чи неефективний.

Тому якщо брати довгостроково, якби в команді були сильні лідери, які б користувалися довірою суспільства, це б посилювало самого президента. А стратегія мовчати і нікого не показувати насправді грає на зниження його підтримки. І довгостроково показує, що в нього менші шанси стати потенційним лідером майбутньої України.

Але з точки зору чиновників зараз, я з вами згоден, це виглядає так, що краще бути малопомітним і ні про що не говорити.

Це ще й видно по тих, хто намагається йти в політику в майбутньому. Тому що зараз, чим більш чітко ви висловлюєте свою думку з якихось питань, тим це потенційно звужує ваш сегмент. Бо у багатьох питаннях люди в суспільстві все ж таки мають протилежні точки зору. Тому хитрий політик, очікуючи вибори, не повинен давати чітких обіцянок, а повинен давати певні розпливчасті речі і так далі.

Наприклад, коли ми обговорювали Михайла Федорова, то питання мобілізації – чутливе. Він говорить гарні речі, але в його словах є велика невизначеність і нечіткість, через що складно про них дискутувати. Як саме повертати людей з СЗЧ? А як тих, хто перебуває в розшуку?

Тобто говорити про створення належних умов це чудово, але поки що це не має конкретних механізмів до обговорення. Якщо виходить людина, яка обурена тим, що частина громадян ухиляється від служби і публічно наполягає на їх покаранні, то вона звужує свій сегмент. Адже є частина людей, які співчувають тим, хто ухиляється, або з розумінням ставиться до них. І ви цих потенційних прихильників втрачаєте.

Або навпаки, якщо ви виступаєте зі співчуттям до тих, хто ухиляється від військової служби, ви отримуєте критику з іншого табору. Тому можна зайняти нечітку позицію посередині, що ніби ми розуміємо і маємо створити умови, але нічого конкретно не обіцяючи.

– Ви кажете, що Зеленському вигідно тримати біля себе людей, у яких хороший рейтинг, але чи вигідно йому одночасно і мати людей, в яких поганий рейтинг? Адже після звільнення Єрмака з ОП у президента зник "громовідвід" для критики і тепер вона йде на нього самого.

– Саме так. Кирило Буданов зараз має свій імідж як доволі незалежна компетентна людина, а не просто сірий адміністратор-виконавець. Він або дає грамотні інтерв'ю, коментарі, або мовчить. Це просто ідеальна позиція для будь-кого, хто коментує важливі чи чутливі питання.

Коли в команді багато яскравих лідерів, це принаймні допомагає перерозподіляти відповідальність і говорити, що управління децентралізоване. І лідери отримують підвищення і вищу відповідальність. Коли все замикається на президентові, то, відповідно, він стає відповідальним за все те, що сформовано за ці роки.

І на майбутнє, до речі, якщо говорити про парламент – одна з проблем для Зеленського: навіть якщо він захоче взяти участь у президентських виборах і зможе їх виграти, то першим для нього буде стояти питання контролю над парламентом.

Адже якщо з'являться нові політичні сили, то ще раз набрати монобільшість буде практично неможливо. А щоб тягнути рейтинг своєї партії, треба мати яскравих лідерів у команді. Якщо ти залишаєшся сам, то це, звісно, сильно звужує твої перспективи на майбутнє.

Наталя Боднар, УП

Очільник держави пояснював свій почин тим, що треба запобігти масовому виїзду з країни підлітків до досягнення ними 18 років із подальшим навчанням за межами України.

"Наша логіка у тому, що інакше хлопчиків в наших школах не буде просто в старших класах. Вони не будуть закінчувати школи в Україні. І не будуть вступати тут в університети. Ми бачимо падіння кількості таких дітей. Батьки вивозили дітей до 18 років.

На наш погляд, діти, які закінчують школу в Україні, мають більше шансів, якщо вони поїдуть, повернутися. Діти, які закінчують школу й університет в Україні, мають ще більше шансів. Діти, які закінчують школу за кордоном, мають менше шансів повернутися потім в Україну. Це статистика, яка у нас є", – казав гарант Конституції під час спілкування з журналістами, на яке традиційно не запросили "Українську правду".

Крім офіційної версії є й конспірологічна. Влітку 2025 року пройшов перший картонковий протест, який тоді був присвячений збереженню повноважень НАБУ та САП. Його рушійною силою була молодь. Логіка влади могла полягати в тому, що юні протестувальники скористаються можливістю та виїдуть за кордон шукати кращої долі. У підсумку ці плани влади, якщо вони й були, зазнали фіаско.

Молодь все ж таки поїхала, хоч і не протестна. Міністр соціальної політики Денис Улютін в інтерв'ю Forbes розповідав, що з серпня 2025 року по квітень 26-го з України виїхало 400 тисяч молодих чоловіків віком з 18 до 22 років.

За той самий рік проросійські інформаційні ресурси в соціальних мережах, за підрахунками УП, отримали понад 20 мільйонів переглядів дописів, присвячених темі виїзду молодих українських чоловіків за кордон. Під час цієї інформаційної кампанії використовувалися наративи про те, що молодь залишає країну через відсутність майбутнього та страх швидкого закриття кордонів, а також що влада приховує справжні масштаби еміграції, плануючи замінити молодих українців трудовими мігрантами.

"Українська правда" розповідає про те, як дозвіл на виїзд юнакам вплинув на демографію та бізнес через рік після його запровадження.

Вплив на демографію та освіту

УП звернулася до голови громадської організації "Офіс міграційної політики" та демографа Василя Воскобойника, щоб з'ясувати, які демографічні наслідки мало відкриття кордонів для молодих чоловіків.

Воскобойник запевняє, що майже за рік катастрофи не сталось. Ринок праці не зазнав обвалу.

"Більшість чоловіків цього віку є студентами, а працювали близько 300 тисяч – приблизно 2% робочої сили.

Водночас бізнес відчув звільнення та ускладнення пошуку молодих працівників, особливо в торгівлі, логістиці, громадському харчуванні й на виробництві. Головний наслідок буде відкладеним: молоді люди навчаються, починають кар'єру та вкорінюються за кордоном, тому ймовірність їхнього повернення поступово зменшується", – наводить свою аналітику експерт.

Воскобойник каже, що демографічна ситуація на момент ухвалення постанови уряду вже була критичною внаслідок війни, високої смертності, низької народжуваності та багатомільйонної міграції. Цифра 400 тисяч, озвучена Денисом Улютіним, є оцінкою європейських партнерів, а не підтвердженою українською статистикою: вона не показує кількість унікальних людей і не враховує повернення. Держприкордонслужба України фіксує лише загальний трафік виїзду людей, не виокремлюючи статистику щодо цієї вікової групи.

"У короткостроковій перспективі цей дозвіл посилив дефіцит молодих працівників у сферах, з яких молодь зазвичай починає трудову діяльність.

У довгостроковій перспективі Україна ризикує втратити не лише працівників, а й частину потенційних батьків, а отже – майбутні народження.

Водночас дозвіл мав і позитивну мету – зменшити превентивний виїзд 16–17-річних хлопців і зберегти їхній зв'язок з Україною. Однак остаточно оцінити цей ефект поки що неможливо", – підсумовує демограф.

При цьому дозвіл на виїзд за кордон істотно не вплинув на освітню сферу. За даними Міністерства освіти, до вищих навчальних закладів було подано 1,2 мільйона заяв на вступ, що більше на 28%, ніж торік.

Ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт у коментарі УП підтверджує цю тенденцію. В НАУКМА цього року на бакалаврські програми було подано 16 175 заяв, тоді як торік ця цифра сягала 10 150 абітурієнтів.

Крім того, ректор Могилянки зазначає, що після рішення президента дозволити молодим чоловікам виїзд за кордон студенти не почали масово забирати документи з університету, щоб їхати шукати себе поза межами України

"Якщо людина вступає в український університет і навчається тут далі, це означає, що вона пов'язує своє майбутнє з Україною", – підсумовує Сергій Квіт.

Студентство, яке традиційно є рушієм протестних настроїв, залишилося в Україні.

Як дозвіл на виїзд вплинув на бізнес

"Якщо порівняти липень 2025-го з липнем 2026 року, кількість чоловіків віком 18–22 роки, які відгукувалися на вакансії на Work.ua, зменшилася на 19%: із 16 712 до 13 483 кандидатів", – приводить "Українській правді" результати статистики директорка з комунікацій і партнерств Work.ua Леся Примакова.

Вона розповідає, що після того, як уряд дав дозвіл на виїзд за кордон для молодих чоловіків, роботодавці взялися повідомляти про дефіцит кадрів. За даними останнього опитування одного із сайтів пошуку роботи, з цією проблемою зіткнулися 48% компаній.

"Видається цікавим, що лише 7% роботодавців відповіли, що відтік цієї групи не вплинув на дефіцит, оскільки вони почали наймати працівників інших вікових і соціальних груп", – додає вона.

Про відчутне посилення дефіциту працівників найчастіше повідомляли роботодавці у сфері готельно-ресторанного бізнесу та роздрібної торгівлі.

"Водночас у цих категоріях вакансій кількість чоловіків 18–22 років, які відгукувалися на такі вакансії, за рік скоротилася приблизно на 29%", – розповідає Примакова.

Власниця компанії GastroFamily, що володіє мережею закладів "Білий налив", Олена Борисова розповідає "Українській правді", що зараз ресторанний бізнес переживає дуже сильний кадровий голод.

"У перші місяці після ухвалення дозволу на виїзд за кордон юнаків 18–22 років особливо нічого не змінилося. Однак через кілька місяців молодих шукачів роботи стало значно менше, а зараз це взагалі поодинокі випадки.

Юнаки, які продовжують жити в Україні, переважно шукають роботу неподалік дому або найкраще віддалену – їздити щодня в центр міста уникають", – пояснює рестораторка.

Сомельє та власник винного бару Win Bar Олег Кравченко розповів УП, що його заклад втрачає працівників із двох причин: старші чоловіки підлягають мобілізації, а молодші, віком від 18 до 22 років, на яких у закладі розраховували, отримали дозвіл на виїзд за кордон і активно ним користуються.

"Від нас прямо зараз йдуть дві людини: бармен та кухар. Вони збираються поїхати через кордон і влаштовувати своє життя там", – розповідає ресторатор.

Підвищення зарплат і не тільки. Що робить бізнес

Дефіцит кадрів провокує конкуренцію за працівників на ринку. Щоб утримати людей або залучити нових, Олег Кравченко змушений регулярно підвищувати зарплати, навіть попри те, що інші витрати (оренда, комунальні послуги, продукти) теж зростають.

"Фонд заробітної плати виріс на 5–10%. Збільшення зарплат відбувається мінімум раз на пів року.

Також ми стали залучати до роботи більше дівчат, хоча, наприклад, раніше офіціантами у нас були лише хлопці", – пояснює він.

Цю ж тенденцію підтверджують і у Work.ua. За словами Лесі Примакової, протягом останнього року медіанна зарплата зросла на 20%, а для тих, хто лише розпочинає свій професійний шлях – навіть дещо більше.

"У вакансіях з позначкою "Студентам" медіанна зарплата зросла з 23 950 до 29 700 гривень, тобто на 24%, а "Без досвіду" – з 23 500 до 29 000 гривень, що складає 23%

Фактично зарплати у цих категорій пошукачів майже зрівнялися із загальною медіаною, яка зараз становить 30 000 грн", – додає вона.

Зросли і зарплатні очікування молодих чоловіків віком 18–22 років, що залишились в Україні. У липні 2025 року медіанна бажана зарплата цієї групи становила 22 000 гривень, у липні 2026-го – 25 000 гривень. Тобто за рік вона зросла на 14%. Річна інфляція станом на липень цього року становить 7,7%.

Голова комітету з питань сталого розвитку Федерації роботодавців України Олена Колеснікова розповідає, що підприємці почали значно ширше дивитись на потенційний кадровий резерв. 94,4% готові працювати з ВПО, 91% – з ветеранами, 88% – з людьми з інвалідністю.

"Окремий напрям, який ми підтримуємо у Федерації разом з Міністерством економіки та іншими партнерами – програма "Дорослий стажер". Її логіка полягає у поверненні до зайнятості людей старшого віку та тих, хто тривалий час був поза ринком праці, через коротке перенавчання, стажування безпосередньо на підприємстві та подальше працевлаштування", – підкреслює Колеснікова.

Як втримати молодь в Україні

Олена Колеснікова переконана, що втримати молодь в Україні можна передусім перспективами професійного розвитку та впевненістю в гідному майбутньому.

"Зарплата важлива, але тільки зарплатою молодь не втримати. Потрібні можливості отримати перший досвід ще під час навчання, зрозуміла кар'єрна траєкторія, сучасне навчання, адекватні умови роботи і можливість бачити своє професійне майбутнє в Україні.

Це підтверджують і очікування зареєстрованих безробітних: високу заробітну плату важливою назвали 59,1% опитаних, але майже стільки ж значення має стабільність і безпека – 51,3%. Гнучкий графік відзначили 39,7%, а добрі відносини в колективі – 39,2%", – деталізує вона.

Найбільш практичними інструментами Колеснікова вважає дуальну освіту, адже вона забезпечує перше робоче місце, наставництво та навчання безпосередньо у роботодавця.

"Для мене правильне питання звучить не як не випустити молодь, а як зробити так, щоб після завершення навчання молодій людині було вигідно почати кар'єру і будувати життя в Україні", – підсумовує голова комітету з питань сталого розвитку Федерації роботодавців України.

Володимир Фомічов, УП

Вулиця наразі не диктує порядок денний в Україні і не підміняє собою державні інституції, але є лакмусовим папірцем настроїв принаймні частини суспільства.

УП поговорила з психологом Ольгою Кухарук про те, чим відрізняється агресивний натовп від мирного зібрання небайдужих громадян; чому в критичні моменти історії людина шукає підтримки в колективному "ми"; як суспільство під час війни втрачає почуття спільної долі, а також чим "Новосанжарський сором" 2020-го відрізняється від "Сихівського сорому" 2026-го.

Від спільної ідентичності до атомізованого суспільства

– Чому в критичні моменти виникає потреба розчинити "я" в колективному "ми"? Тут можна згадати історію про "оргію на Щекавиці" або зимову вечірку на Київському морі.

– Момент спільності є способом подолати безпорадність і зменшити катастрофізацію, коли ми залишаємося сам на сам зі своїм страхом. Тому коли в мене є сильна емоція, інтенція, і я не знаю, що з цим зробити, то буду прагнути підтримки ззовні. Коли я відкриваю соціальні мережі або виходжу на вулицю з картонкою, ця дія дає мені впевненість того, що я не один.

Найкращий, напевно, приклад об'єднання – 24 лютого 2022 року, коли "ми" було виражене максимально сильно.

– Відтоді минуло 4,5 року і сьогодні суспільство не справляє враження згуртованого. Чому так відбувається?

– Є таке поняття – спільна ідентичність, поділена між нами всіма, або спільна доля, яка особливо гостро відчувається в пікові моменти. Початок повномасштабної війни, загроза ядерки, важка зима з відключеннями електрики роблять нас всіх рівними і об'єднують.

Але що більше ми адаптуємося до нової реальності, то більше розшаровуємося в соціальній динаміці. Стає очевидним, що хтось шикувався в черги до воєнкоматів 2022-го, а хтось п'ятий рік переховується. Хтось ставить собі якісь пристрої, щоб мати електрику під час довгих відключень, а хтось не має такої можливості. Одні райони протестують, що в когось "кращі" графіки відключень, хтось чиєсь світло вкрав.

Спільна доля – це дуже нестійкий феномен, він не може існувати довго.

В хронічному стресі і травмі ми один від одного віддаляємося. У тебе вже мало сил спілкуватися, ти щойно пережив обстріл, а хтось із-за кордону пише: "У мене депресія". В неї справді депресія. Але я думаю: "Йолки-палки, я ледь не померла, а ти мені пишеш про те, як підбираєш собі антидепресанти! Чого ти не питаєш, як я?". А коли питають, як я, думаю: "Чого ти питаєш, ти що, не знаєш, як я?". Що більше цієї накопиченої травми і стресу, то більше ми схильні ізолюватися одне від одного.

До чужих груп зростає настороженість, упередженість, відчуття, що іншим мій досвід не зрозумілий. Наприклад, сім'ї ветеранів будуть переважно орієнтуватися на своїх, розвиваючи внутрішні соціальні зв'язки. Причому це не буде атомізація з розряду "ми об'єднаємося, а потім до вас вийдемо взаємодіяти". Це буде атомізація у стилі "нас ніхто не розуміє", "весь світ проти нас".

– Що ще сприяє атомізації суспільства під час війни, окрім різних досвідів війни?

– Чинників багато. Один із них – помилки в комунікації держави, через які руйнується резильєнтність, тобто здатність людини впоратися зі стресом. Є дуже багато нюансів в тому, як держава має правильно комунікувати. І основний – це, звичайно, прозорість, чесна розмова про складне і однакові для всіх, зрозумілі справедливі правила чи принаймні такі, які сприймаються більшістю як справедливі. Очевидно, що зараз нічого такого нема.

В ситуації тривалого стресу відчуття спільної долі розхитується. А регулятора, який качав би об'єднуючий наратив, немає – це може бути держава або впливовий недержавний сектор, або справжні лідери думок, яким довіряють. І, відповідно, в цьому хаосі, який посилюється травмою, ми варимося.

– Помилки в комунікації певним чином можуть пояснити поведінку тих, хто, наприклад, у Львові накинувся на групу оповіщення ТЦК, але не є виправданням порушення закону, чи не так?

– Мабуть, перш за все потрібен дисклеймер: про такі речі варто говорити не для виправдання тих, хто уникає свого обов'язку. А надто тих, хто порушує закон проти військових, які служать у ТЦК. І те, що ми розбираємо – це не виправдання, а пояснення, якими мають бути наступні кроки, щоб пом'якшити цю ситуацію.

В головах у людей дуже часто набір різнопланових тягни-штовхай уявлень. В нашій реальності люди абсолютно спокійно і без жодних когнітивних дисонансів поєднують суперечності. Україна – ненька, ЗСУ – котики, волонтери – молодці, а от ТЦК – це зло. Такі або подібні суперечливі уявлення можуть бути і в цивільних, і у військових.

Я дуже не люблю образ середньостатистичного громадянина, але якщо ми спитаємо, чи треба міняти хлопців у війську, думаю, що 100% опитаних скажуть: звісно, так, люди п'ятий рік там, хтось більше.

Але якщо це питання загострювати до "чи маю особисто я служити?", то відповідь дуже часто буде мати продовження. Я це пам'ятаю ще з часів АТО, наприклад, бо займалася цим. Там були відповіді: "піду, коли росіяни будуть за Дніпром", "коли будуть за Збручем", "коли нам дадуть "Джавеліни"", коли одне, друге, третє, п'яте. Умовно кажучи, все буде зводитися до того, що міняти людей треба, але ж це маю робити не я і не мої рідні.

Це відбувається, зокрема, через те, що з 2014 року не формувався адекватний образ війни. Я не можу тут спертися на дослідження, але дуже багато працюю з людьми, і можу сказати: образа війни, війська, того, чим займається людина у війську, у більшості немає.

У нас є публікації про дуже крайні досвіди війни – або про героїчних героїв, або про зраду. Водночас дуже мало говорять, як працює служба тилу, як працюють повари, як працює друга і третя лінія оборони.

Своє уявлення про життя у війську люди формують з тих спорадичних висвітлень у пресі, соціальних мережах, випадкових розповідей і фільмів про війну.

На це абсолютно точно накладається вороже ІПСО, яке качає і посилює страхи. На противагу держава фактично не продукує нічого, крім ідеї незламної незламності. Ні прозорих правил мобілізації, ні термінів демобілізації, ні адекватного грошового забезпечення.

На що має спертися людина, приймаючи рішення мобілізуватися? Вона може спертися на свій патріотизм – такі люди точно є, але їх меншість. На що ще? На знання, на мотивацію з інших, більш раціональних причин, на відчуття чітких перспектив і розуміння правил гри. А з цим у нас великі проблеми.

Тому маємо розуміти, що якщо говоримо про явище, ще й підігріте ворожим ІПСО, має бути дуже чітка, прозора рамка – не можна розраховувати лише на патріотизм. Більшість життєво важливих для держави наративів мають бути чітко сформульованими, працюючими і стійкими для того, щоб вони не формувалися спонтанно в тому самому вуличному чи віртуальному натовпі людей.

Людина в натовпі

– Чим натовп відрізняється від групи свідомих громадян, які зібралися в публічному просторі, щоб висловити свою незгоду або навпаки – когось підтримати?

– Коли говоримо про групу свідомих громадян, маємо на увазі, що її створюють особистості, вона більш організована, об'єднана спільними цінностями, правилами, має менший рівень емоційної зарядженості, ніж натовп.

Слово "натовп" має переважно негативну конотацію, тому що асоціюється з чимось імпульсивним, стихійним, хаотичним, керованим емоціями.

Особистість розумна, натовп безумний – це та межа, яку описували класичні роботи Лебона або Зімбардо. Але правда полягає в тому, що цієї класичної межі в реальності не існує. Навіть якщо йдеться про стихійний натовп, то в чистому вигляді ми навряд його десь знайдемо.

Близька мені теорія соціальної ідентичності не говорить про натовп як безумне і бездумне об'єднання людей. Навіть у ньому все одно будуть елементи контролю, правила поведінки, лідери, певне усвідомлення.

Натовп діє в рамках якоїсь ідентичності. Умовно кажучи, якщо футбольних фанатів можна скерувати побити вікна у кафе, то навряд чи вдасться спрямувати їх побити старшу людину чи дитину.

Насправді дуже багато досліджень, які говорять про поведінкові тенденції людини в натовпі. Проблема в тому, що на сучасному етапі соціальна психологія – скоріше описова наука. Вона може проаналізувати реверсивно, що було. Сказати, яка закономірність спрацює кожного наступного разу, майже неможливо.

– Тобто неможливо сказати, коли в натовпі виникає точка біфуркації, після чого події стають неконтрольованими?

– Якби ми знали, що є червоною кнопкою, то жили б в антиутопії типу Орвеллівської. Звісно, є перелік іскор, але спрогнозувати, що саме в цей момент хмиз і іскри зійдуться, абсолютно неможливо.

Якщо взяти навіть той епізод з нападом на військових ТЦК у Львові, дуже багато факторів могли зійтися в одному місці.

Може бути, що в цей момент у натовпі з'явився хтось харизматичний, хто качнув його.

Може впливати чинник анонімності – наскільки люди почувають свою безкарність. Чинник алкоголю – вечір п'ятниці. Достатньо гострими бувають сутички, коли з однієї сторони є військовий, і з іншої сторони військовий чи ветеран, людина з бойовим досвідом. Між ними буває порозуміння, а буває, що вони починають між собою мірятися досвідами. Або навпаки коли протистояння відбувається через протиставлення військовий – цивільний.

І завжди є якийсь чинник випадковості. Згадайте Революцію гідності, коли були непоодинокі провокації, але ці провокації довго закінчувалися нічим. Аж допоки не пролилась перша кров. Це той момент, який можеш очікувати, але ніколи не спрогнозуєш заздалегідь.

Що керує натовпом. Довідка УП

Властивостями натовпу психологи вважають анонімність його учасників, розмиття особистої відповідальності, високу сугестивність, домінування емоцій, втрату самоконтролю та ослаблення критичного мислення.

Французький вчений Гюстав Лебон порівнював життя в натовпі із зараженням хворобами, маючи на увазі поширення психічного стану одних людей на інших.

"Хто б не були особи, що складають натовп, як би вони не були схожими чи несхожими за своїм способом життя, характерами, заняттями чи розумом, факт перетворення їх на натовп ставить їх під владу своєрідного колективного розуму, що змушує їх відчувати, думати й діяти таким чином, який цілком відрізняється від їхніх дій, почуттів і того, як кожен індивід відчував би, думав і діяв, якби перебував на самоті", – писав Лебон.

Цю гіпотезу почасти підтвердили й експерименти американського психолога Соломона Аша в 1950-х роках.

Учасникам показували картку з лінією-еталоном і другу картку з трьома лініями різної довжини. Потрібно було назвати, яка з трьох ліній дорівнює еталону. В кімнаті сидів один справжній учасник експерименту та група підставних осіб, які давали завідомо неправильну відповідь раніше за справжнього учасника.

В 12 випробуваннях приблизно третина відповідей були помилковими – учасники повторювали очевидно неправильні судження більшості.

Орієнтовно 75% людей хоча б один раз давали неправильну відповідь разом із підставними учасниками експерименту, і лише 25% ніколи не погоджувалися з думкою більшості.

Натовпом керують авторитети – на початку 1960-х цю тезу довели експерименти психолога Стенлі Мілґрема. Їхньою метою було перевірити готовність людей слухатися наказів, які суперечать моралі.
Учасниками експериментів були "Учитель" (справжній випробовуваний), "Учень" (актор) та "Експериментатор" (керівник у халаті, який віддавав накази). "Учитель" мав карати "Учня" ударами струму (вигаданими, бо актор лише грав біль) за кожну помилку, збільшуючи напругу від 15 до 450 вольтів. "Учителі" відчували стрес від своїх дій, але 65% з них таки дійшли до максимуму в 450 вольтів.

Вуличний натовп і "шакалячий експрес" в онлайні

– Чим "Новосанжарський сором" 2020-го, як його тоді називали, відрізняється від "Сихівського сорому" 2026-го?

– По-перше, "Новосанжарський сором" був без складової ІПСО, ніхто проти нас тоді ніякі наративи не просував. Там був загальносвітовий інформаційний хаос, і в ньому реакція на небезпеку людей, які не знали, що і як відбувається.

По-друге, "Новосанжарський сором" не став частиною суспільного процесу, ми не мали якихось масових явищ, коли людей з хворобами піддавали обструкції чи стигматизації.

Щодо інциденту у Львові, то він наче вичерпався, але його вплив триває і триватиме. І кожний такий наступний інцидент буде мати вплив на соціальну ситуацію. Це не лише про мобілізацію.

Згадайте покарання, які понесли учасники подій у Львові – з вибаченнями на камеру. Маємо розуміти, що якщо функцію покарання бере на себе хтось, крім держави, навіть якщо це покарання мені видається справедливим, очікуваним і заслуженим, це загалом небезпечна тенденція.

Зараз "Сихівський сором" – це частина суспільного процесу, умовно кажучи. Цей інцидент не поодинокий, і боюся, на жаль, що не останній. Тому що зав'язаний на складних соціальних процесах, дуже не нових і реально запущених. З 2014 року з ними не працювали ані влада, ані суспільство.

– Чим відрізняється "шакалячий експрес" в соцмережах і агресивний вуличний натовп в офлайні?

– Безкарністю – раз. Анонімністю – два. Розтягнутістю в часі – три. Стає холодно, їсти хочеться – треба йти додому. У віртуальному світі їсти можна і не виходячи з соцмереж.

І чотири – стійкою бульбашкою та алгоритмами подачі інформації в цифровому світі. В соціальній психології є дослідження того, як соціальні мережі й алгоритми формують нам бульбашку, відповідно, контакт з носіями інших думок часто зменшується і так формується чи посилюється відчуття своєї правоти.

Зараз у фейсбуку "мої" будуть завжди біля мене. Ба більше, алгоритми соцмереж мені будуть знову і знову формувати теплу ванну в бульбашці.

І очевидно, що, враховуючи хронічний стрес і втому, я не хочу вилазити з комфортного оточення. Навіть розуміючи, що є інша думка, я маю можливість з нею не контактувати або робити так, щоб контакт з моєю теплою ванною був значно більший, ніж поза нею.

– Якби вам треба було провести тренінг для груп оповіщення ТЦК щодо механізмів комунікації з агресивно налаштованим натовпом, що головне треба їм знати?

– Не буду давати загальних порад, тому що, по-перше, думаю, що в якомусь вигляді такі тренінги проходять і протоколи комунікації напевно існують.

А по-друге, тому що незрозуміло, кому саме я даю пораду. В ТЦК може бути людина, яка все життя служила у військкоматі і має певну профдеформацію системою в не найкращому розумінні цього слова. Може бути ветеран, який до того служив на нулі. І це зовсім різні історії.

Тому немає універсальних порад – говоріть з людьми так і буде вам щастя. Є ситуативні речі, які можуть допомогти взаємодіяти, як не спровокувати агресію у відповідь.

За великим рахунком порада одна, але здебільшого вона не до рядових виконавців – без системних змін жодна порада не спрацює.

Якщо вся система – від мобілізації до термінів служби – не буде змінена, то вона рано чи пізно колапсує, і військовослужбовці ТЦК будуть просто одними з перших жертв цього колапсу. А наступними жертвами будемо всі ми, тому що ми живемо за рахунок армії.

Михайло Кригель, УП

Сьогодні це аксіома і для України, яка намагається перехопити ініціативу в повітряній війні; і для Росії, яка не має наміру цією ініціативою поступатися.

Можна довго сперечатися, хто більше виграє чи програє від того, що російсько-українське протистояння в небі неухильно розширюється.

Одні скажуть, що з нарощуванням наших далекобійних ударів велика територія РФ стає її ахіллесовою п'ятою: мільйони квадратних кілометрів не прикриєш ніякими засобами ППО.

Інші заперечать, що Україна все одно залишається вразливішою, оскільки агресор має значну перевагу в ракетному озброєнні, а від балістики неможливо прикрити навіть столичний Київ.

Хтось скаже, що, на відміну від РФ, Україна може перенести майже все військове виробництво в Європу – на територію, недосяжну для атак противника.

А хтось заперечить, що вітчизняний тил – це не лише виробничий, а й житловий простір, і всіх цивільних українців за кордон не перемістиш.

Так чи інакше, в 2020-х і ми самі, і наші вороги виявилися старанними учнями генерала Джуліо Дуе.

Того самого Дуе, який ще 1921 року опублікував знамениту книгу "Панування в повітрі".

Понад сто років тому італійський стратег вперше спробував довести, що перемогу у війні можна досягти не на фронті: а шляхом масованих бомбардувань ворожого тилу, які руйнують економічний потенціал противника і деморалізують цивільне населення.

У ХХ столітті доктрину Дуе не раз намагалися реалізувати на практиці – і зазвичай з'ясовувалося, що не все так просто.

В роки Другої світової нещадні бомбардування німецьких міст не спонукали німців збунтуватися проти Гітлера, і на полі бою Вермахт чинив опір до останнього.

Японію підштовхнули до капітуляції не систематичні нальоти бомбардувальників B-29, а лише застосування нової ядерної зброї.

Пізніше, в 1960-х, спроба американців перемогти Північний В'єтнам, убомбивши його "в кам'яну добу", зазнала повного фіаско.

Доктрина Дуе не спрацювала і під час ірано-іракської "війни міст" у 1980-ті роки, коли обидві сторони покладали великі надії на ракетно-бомбові удари по ворожих тилах, але так і не досягли бажаного.

Історичний досвід демонструє, що в ході інтенсивної повітряної війни дуже складно виснажити і зламати супротивника, який уже змирився з масштабними руйнуваннями та втратами. Атаки з повітря є максимально ефективними, коли їх взагалі не готові терпіти.

Саме так сталося під час нещодавньої воєнної ескалації на Близькому Сході.

Навесні 2026-го загартований Іран стійко витримав найжорстокіші повітряні удари по власній території. Загартований Ізраїль теж не увімкнув задню передачу через іранські атаки. Але слабкою ланкою стали такі держави, як Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати: традиційно мирні та безтурботні, розпещені комфортом і розкішшю.

Іранські удари з повітря виявилися для них надзвичайно неприємним сюрпризом. І дуже швидко з'ясувалося, що багаті та благополучні країни Перської затоки не готові попрощатися зі звичним способом життя.

Однак у нашому випадку такої слабкої ланки немає. І в Москві, і в Києві страждання цивільного населення розглядаються як неминучі та допустимі витрати війни.

Щодо цього пострадянська Росія та пострадянська Україна набагато ближче одна до одної, ніж до безтурботного Бахрейну чи ОАЕ.

Що справді відрізняє нас від нашого ворога, то це інформаційно-пропагандистський підхід до повітряної війни.

І тут знову доречно згадати класичну "війну міст": багаторічне протистояння Ірану та Іраку в 1980-х.

У той період іранці намагалися максимально широко висвітлювати наслідки ворожих повітряних ударів по своїх містах.

З погляду іранського керівництва, це полегшувало консолідацію населення, збільшувало ненависть до ворога та сприяло зростанню патріотичних настроїв.

Страшні кадри руйнувань і жертв добре лягали в концепцію "Священної оборони" – так у Тегерані офіційно іменувалася війна з Іраком. Найдалекоглядніші діячі в Багдаді теж це розуміли.

На вересневій нараді 1986 року, де обговорювалися удари по іранській території та жертви серед цивільних, іракський міністр закордонних справ Тарік Азіз зауважив: "Така кров приносить їм більше користі для мобілізації народу, ніж десять, двадцять чи стократ крові на фронті".

Проте самі іракці не наслідували приклад противника, а обрали діаметрально протилежний шлях.

Протягом війни іракський режим намагався применшувати та замовчувати наслідки ворожих атак. Місцева влада дала особливі вказівки: оперативно ремонтувати всі пошкодження від іранських ударів і придушувати будь-які чутки про руйнування та жертви. Таким чином, Саддам Хусейн прагнув продемонструвати населенню, що війна йде за планом і що все під контролем.

Цікаво, що, коли в березні 1985-го іранці вперше стали обстрілювати Багдад балістичними ракетами Р-17, отриманими з Лівії, спершу іракське керівництво оголосило, буцімто це вибухи машин, замінованих терористами. Правду озвучили лише після п'ятого прильоту по столиці.

Паралелі з нинішнім російсько-українським протистоянням помітні неозброєним оком.

Україна з перших місяців великої війни обрала "іранську" модель: коли активне висвітлення ворожого повітряного терору допомагає консолідувати та мотивувати власних громадян. Росія ж тривалий час дотримувалася "іракської" стратегії: намагалася захищати свій тил від війни, применшувати українські військові можливості та підтримувати ілюзію повного контролю над ситуацією.

Що змінилося в 2026 році, коли повітряні атаки з обох боків різко інтенсифікувалися?

Україна страждає від російського терору сильніше, ніж раніше, але не потребує перегляду інформаційно-пропагандистської парадигми.

Максимальна увага до ворожих атак, заклики до стійкості, згуртованості та священної помсти – все це залишається таким же актуальним, як рік, два, три чи чотири тому.

А ось звична російська парадигма почала тріщати по швах. Ігнорувати, замовчувати чи применшувати наслідки українських повітряних ударів територією РФ стає неможливо. Вони все виразніше й виразніше відбиваються на побуті та добробуті мільйонів російських обивателів.

Вітчизняна логіка тиску на Росію в межах повітряної війни будується не на тому, що Путін раптом пожаліє своїх підданих. Вона ґрунтується на тому, що Путін, як і Саддам, дорожить публічною ілюзією контролю – і для кремлівського диктатора неприйнятно визнати, що протистояння з Україною стало неконтрольованим.

Нарощування українських ударів по РФ не дозволить російському режиму і далі вдавати, ніби "СВО йде за планом". Є слабка надія, що в такій ситуації Кремль погодиться на певні компроміси: наприклад, піде на часткове припинення вогню.

Але, на жаль, імовірний і зовсім інший сценарій. Зіткнувшись із банкрутством власної інформаційно-пропагандистської парадигми, Росія може не піти на поступки, а натомість різко змінити парадигму.

Іншими словами, агресор намагатиметься перейти від "іракської" моделі до "іранської", щоб воювати далі. І в нього цілком може це вийти.

Ба більше, не можна виключити, що колосальні втрати Росії й України від взаємних повітряних ударів взагалі не вирішать долю війни. Що доктрина генерала Дуе вкотре не спрацює. І що зрештою ключову роль зіграє якийсь інший чинник.

Однак поки що про це не готові замислюватися ні ми, ні наш ворог.

Михайло Дубинянський

Речник ПС Юрій Ігнат тоді закликав не роздмухувати ситуацію, мовляв, ми підігруємо ворогу. Вже 12 серпня військове керівництво заборонило публікувати дані щодо кількості запущених і знешкоджених російських ракет.

У новому форматі "УП. Коротко" з'ясуємо, чи виправдані зміни в ранкових зведеннях ПС та чи існує схожа військова практика в країнах Близького Сходу, коли кількість збитих ракет засекречують.

Досвід Ізраїлю в закритті статистики обстрілів

Ізраїльський військовий оглядач Ігаль Левін у коментарі УП пояснив, що Ізраїль публікував статистику перехоплення ракет, але зазвичай це відбувалося під час невеликих операцій в секторі Гази, зокрема в 2012 та 2014 роках. Зазвичай ці операції тривали лічені дні чи тижні.

З 7 жовтня 2023 року, коли розпочалась масштабна війна з угрупованням ХАМАС, Ізраїль більше не публікує дані щодо збитих ракет. Влада пояснила це тим, що не хоче дати ворогу зрозуміти, скільки ракет потрібно, щоб пробити систему ППО. За словами Левіна, практика засекречення цих даних є досить поширеною.

Пряма мова Левіна: "У війнах зазвичай не повідомляють ворогові інформацію. Скільки є ракет-перехоплювачів і скільки ракет перехопили – це інформація, яку шпигуни завжди у всіх війнах хотіли б дізнатися".

За його словами, ці дані допомагають ворогові. Звичайно, кількість перехоплювачів часто обмежена. Якщо говорити про Україну – ворог знає, скільки партнери надали перехоплювачів або ж Україна закупила. Якщо щоразу Україна говорить офіційно, скільки змогла перехопити – можна легко порахувати, скільки ще перехоплювачів залишилося. Це інформація, яка ворогові допомагає планувати удари.

Таку ж думку розділяє ізраїльський журналіст, військовий експерт Сергій Ауслендер, наголошуючи в коментарі УП, що інформація – це теж зброя. За його словами, якщо іранці зрозуміють, що їм треба масштабувати пуски на 20%, і тоді вони досягатимуть результату – вони це зроблять.

Рішення Ізраїлю про те, щоб приховати інформацію, жваво обговорювали в суспільстві, адже ізраїльтяни звикли, що влада відкрита в більшості питань. Все ж ці зміни не викликали обурення.

У США та в інших країнах НАТО немає чіткої практики, адже ще з часів Другої світової війни ніхто ніколи не атакував балістичними ракетами їхню територію.

Чи правильне рішення ухвалила Україна

Ауслендер вважає, що засекречена від Росії інформація є лише перевагою для України. Серед мінусів такого рішення військового командування України Ауслендер назвав часткову втрату довіри до влади. Для демократичних суспільств це характерно, адже люди звикли знати важливу інформацію.

"Іноді краще пожертвувати цією довірою, ніж дати ворогу козир до рук", – підсумував ізраїльський журналіст.

Повідомлення Повітряних сил України про кількість збитих ракет не допомагають ворогу коригувати вогонь. Однак це спрощує "математику" росіян – маючи відкриту інформацію, а також методом "спроб і помилок", вони намагаються завдати найбільш нищівного удару.

Пряма мова Ауслендера: "Наприклад, росіяни запускають 20 ракет, всі 20 перехоплені. Наступного разу запускають 25, а з них 2 пробили протиповітряну оборону. Це означає, якщо збільшити на 25% кількість ракет у залпі – певний результат буде. Таким чином емпірично вираховується межа насичення протиракетної оборони".

Комунікація з українцями щодо рішення

Радник президента з питань розвитку технологічних напрямів оборони Сергій "Флеш" Бескрестнов писав у Facebook, що ця тема справді викликає дискусії, адже, з одного боку, інформація про кількість збитих ракет допомагає ворогу зрозуміти, які в України справи з антибалістикою.

З іншого боку, Росія все одно знає, що і куди долетіло та влучило, а відкриті результати відбиття атак показують всьому світу наші проблеми. Також при відкритій інформації населення розуміє, що погана робота ППО – це не провина війська, а дефіцит ресурсів.

Цей допис викликав шквал обговорень у коментарях. Натомість чіткої комунікації та пояснень для українців з боку Повітряних сил не відбулось. Речник ПС Юрій Ігнат під дописом, у якому повідомляв про рішення, написав невеликий коментар.

Пряма мова Ігната: "Прилетіло 28 балістичних, ставимо офіційне повідомлення – 28/0. Результат – "ПС не збили жодної ракети". І пишуть усі наші медіа, тиражують по всій країні. А ворожі ресурси лише усе це скрінять і пишуть у себе, аплодуючи стоячи! Ну хіба недостатньо інформації, що ворог завдав масованого удару по місту балістикою, є влучання на 10-ти локаціях?!".

УП намагалась поговорити з комунікаційниками, щоб з'ясувати, чому діалог суспільства та військового командування в цьому питанні був не найвдалішим. Однак низка експертів відмовились надавати коментарі, оскільки вважають, що не мають права коментувати дії військового керівництва.

Раніше президент України говорив, що партнери втричі скоротили постачання ракет-перехоплювачів, якщо порівнювати з 2025 роком. В інтерв'ю CNN Володимир Зеленський заявляв, що Україні потрібні 5% поточних запасів США ракет до Patriot, щоб пережити зиму. Щоб зупинити балістичні ракети повністю, необхідно 10% цих запасів.

Наразі питання про постачання перехоплювачів відкрите, а жодних рішень ще немає. Україна має домовленість зі США про щомісячне виділення ракет для ППО, але проблема в тім, що їхньої кількості недостатньо.

Нагадаємо, що під час зустрічі Зеленського та Трампа 28 липня в США обговорювалось питання ліцензії на виробництво ракет до систем ППО. Проте вже 10 серпня зі ЗМІ стало відомо, що у виробників Patriot є певні побоювання, тому нібито ліцензію поки не надають. Йдеться про страх, що Україна вдосконалить і здешевить їхні ракети.

Тетяна Кривішин, Наталя Боднар, УП

Молодий воїн Владислав Данко з позивним "Халк" розглядав листівки і розмірковував: "Не так давно я був дитиною і відправляв військовим малюнки зі словами підтримки, а тепер сам їх отримую". Нині бійцю 25 років. Він має звання сержанта, командирський досвід і шрами від трьох поранень.

На початку російсько-української війни Владислав був 13-річним школярем. Події Революції гідності й перших місяців антитерористичної операції (АТО) вплинули на майбутнє юнака. Він зацікавився політикою, а після школи вступив на журфак. Щоправда, за спеціальністю встиг попрацювати менше ніж рік.

В лютому 2022-го журналіст долучився до війська. Але тоді в ТЦК не охоче оформлювали тих, хто не досягнув мобілізаційного віку. Владислав разом із однокурсником (а нині ветераном і популярним письменником) Артуром Дронем почали шукати інші варіанти, як приєднатися до Сил оборони. Артур "пробився" до 125-ої бригади 2 березня, Владислав – 18 березня.

Під час однієї з повітряних атак новобранці ховалися в бункері та придумували собі позивні. "Я думав над кількома варіантами: "Француз", "Журналіст" і "Гуцул". Але взводному жоден не сподобався. Командир одного з відділень нашого взводу жартома назвав мене Халком. Усі почали сміятися, бо я невисокий – 169 сантиметрів, а Халк здоровий. Відтоді мій позивний – "Халк"", – усміхається під час розмови з УП Владислав.

Згодом боєць "переїхав" на схід – влітку зводив лінію оборони поблизу Краматорська, восени і взимку обороняв позицію з назвою "Тиса" під Кремінною. Дехто через Тису втікає, а хтось "Тису" обороняє.

Всередині квітня 2023-го Владислав Данко перевівся в 47-му бригаду "Маґура", щоб взяти участь у великому контрнаступі, який тривалий час анонсували українські посадовці.

"В "бригаді наступу" нас із побратимом запитали: "Ким себе бачите в підрозділі?". Ми приїхали з ТрОшної бригади – були піхотинцями. Не звикли, що нас питають, ким хочемо бути (усміхається). В нас були автомати й лопати – класичні піхотинці. Але в той час у 47-ій був набір в артилерійську батарею. Нам запропонували спробувати себе в цій справі – працювати на установках БМ-21 "Град"", – пригадує Халк.

Під час контрнаступу-2023 Владислав вже був артилеристом. Після виходу із Запорізької області перекваліфікувався на роботу з дронами – очолив екіпаж аеророзвідки. В новому статусі воював на Авдіївському напрямку, брав участь у Курській операції. Нині працює на Сумському напрямку.

"Українська правда" поспілкувалися із сержантом Владиславом Данком про Запорізький контрнаступ і Курську операцію.

Коли воїни "Маґури" почали воювати в Запорізькій області не задля "швидкого прориву", а задля "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо"?

Чому результати контрнаступу-2023 ледь не стали "кінцем світу" для суспільства?

Як "американська демократія поїхала по території Росії", а колумбійці билися за Україну з північнокорейцями на Курщині.

Читайте прямою мовою Халка.

Запорізький контрнаступ: від "швидкого прориву" до "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо"

За весь перший рік служби я не бачив такої кількості військової техніки, як на запорізькому контрнаступі. В 47-ої було американське озброєння.

Наприкінці травня й увесь червень 2023-го українська артилерія просто не затихала. Постійно стріляли гармати, працювали "Гради". Ми вщент розбивали російські позиції. В нас було дуже багато снарядів. Основний період ураження – червень – липень. У серпні спали темпи, бо зменшилися поставки.

Спочатку виглядало так, що нам вдасться звільнити частину Запорізької області. На початку червня наші піхотинці пішли в наступ. В перші дні контрнаступу ми мали просуватися не на кілометри, а на десятки кілометрів. Буквально за декілька днів мали дійти до Токмака. Наступним етапом мав бути Мелітополь. Ми навіть жартували: "Не окопуємося сильно, бо через декілька днів будемо уже під Токмаком".

Усі були піднесені і сподівалися на швидкий прорив. Ніхто навіть не задумувався, що не вдасться перехопити ініціативу, бо все виглядало масштабно – багато бійців, американська техніка. БМП Bradley, САУ Paladin. Обіцяли ще танки Abrams, але ми їх так і не дочекалися під час контрнаступу. Отримали вже на Авдіївському напрямку восени 2023 року. Здавалося, що американська техніка здатна на все. От зараз заїдемо і розіб'ємо ворога. Але не так все склалося.

З першого дня почалися проблеми в комунікації між бригадами. Наші бійці здійснили невеликий прорив, однак не було кому закріпитися. Військові з іншої бригади мали розширювати фланги, але з невідомих мені причин не зробили цього. Хлопцям із 47-ої довелося відтягуватися назад, щоб не потрапити в оточення.

В нас не було серйозної авіації – партнери ще не передали F-16. Звичайно, наша авіація відпрацьовувала цілі, але не так активно, як мала би. По суті, це основне вогневе ураження противника.

Ворожа авіація завдавала нам безліч проблем і втрат. Росіяни запускали по нас нереально багато КАБів – руйнували позиції, розносили Оріхів. Ми стояли в посадках поблизу міста і спостерігали, як на Оріхів падають керовані авіабомби. Після одного вильоту могло від 6 до 10 КАБів впасти на місто.

Всі союзники знали, що в нас буде контрнаступ, чому не передати F-16? Це абсурдно: американці і європейці боялися надати нам літаки через можливу ескалацію на фронті з боку Росії. В 2024-му Україна отримала F-16. І що відбулося? Нічого не відбулося.

Читайте також: Чекаючи на контрнаступ. Як ЗСУ готуються до деокупації територій та як злив документів Пентагону впливає на плани України

Росіяни нас чекали на Запорізькому напрямку. Вони дуже добре підготувалися. Скільки наші посадовці публічно анонсували цей контрнаступ? Очевидно, це було недоцільно. Російські розвідники добре працюють, але всі, хто оголошував напрямки нашого наступу в прямому ефірі, допомогли ворогу.

В перші тижні контрнаступу я навіть думав, що, можливо, ми намагаємося обманути росіян – відволікти їхні сили на Запорізький напрямок, а вдарити звідти, де вони взагалі не чекають. Але десь усередині липня зрозумів, що ніякого обману не було. Ми почали працювати не на "швидкий прорив", а на "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо територій". На жаль, вдалося звільнити тільки Роботине.

Восени активність бойових дій зменшилася. Ми почали менше стріляти. Всередині жовтня нашу бригаду зняли із Запорізького напрямку і перекинули на Авдіївський.

Після контрнаступу військові й цивільні розчарувалися. Згадайте, як було на початку повномасштабки. Всі були налаштовані воювати. Невдалий наступ – все, "кінець світу".

Я вважаю, що якраз після запорізького контрнаступу почалося багато проблем як у війську, так і в державі загалом. Знизився рівень мобілізації. Цивільні більше героїзують ухилянтів, ніж добровольців. Невже люди забули, що в країні війна? Якщо ми будемо відбивати чоловіків від військових ТЦК, хто буде стримувати ворога і звільняти території?

Вже кілька років ніхто не говорить про перемогу й кордони 1991-го. Чому так сталося? Не можна опускати руки, ніби ми всі приречені.

Якщо підсумуємо 12 років боротьби з Росією, що маємо? Швидко відбили Київ у 2022-му, звільнили багато територій, "винесли" флот Російської Федерації, не маючи власного флоту, зайшли з боєм на територію Росії. Зараз наносимо удари по ворогу дальністю понад тисяча кілометрів. Не варто зневірюватися.

Читайте також: Ми платимо 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Щоб місцевий не здав – снайперка Тетяна Хіміон

Оборона замість наступу: Курська операція

Коли розпочалося "звільнення" Курщини, наша бригада була під Покровськом. Спочатку я думав, що Сили оборони ненадовго зайдуть у кілька російських сіл і незабаром вийдуть. Коли зрозумів, що ми затримаємося там надовго, був шокований.

1 жовтня 2024 року наш підрозділ перекинули на Курський напрямок. Командири під кінець сказали, куди насправді їдемо, бо спершу розповідали про Сумщину (усміхається). Вони запитували, як ми ставимося до того, щоб воювати на території РФ. Усі бійці без роздумів відповідали: "Без різниці".

Для мене зараз не існує кордону з Росією – це фронт. Якщо він посунувся в нашу сторону на півдні і сході, чому не може посунутися на півночі в сторону РФ?

Наша бригада мала продовжувати наступальну операцію на Курщині, але так співпало, що ворог почав свій наступ на Курщині. Нам прийшлося стояти в обороні.

Як сьогодні пам'ятаю, 12 жовтня ми зі старшим офіцером артилерійської батареї заїхали на Курщину, щоб знайти місця для роботи.

Перед кордоном ще працював "Старлінк", а за кордоном – уже ні. Радіосигнал ще не був налагоджений на території РФ. На кордоні командир попередив, що росіяни нібито просочилися в село, де стоять українські бійці, і пробують штурмувати позиції. Ми подивилися на карті: той населений пункт був дуже далеко.

Дорогою побачили, як палає БТР. Як згодом з'ясували, російський. Заїхали в найближче село, а там кіпіш, повна бойова готовність. Нас зустрічали з автоматами. Хлопці розповіли: "Із тої сторони, звідки ви прибули, поїхала ворожа техніка". Ми, звичайно, офігіли, бо росіяни були в посадці, а ми спокійно проїхали повз.

Противник тоді колонами пішов у наступ. А в нас із собою – автомати, декілька магазинів, бронежилети, каски і все. Ми ж їхали розвідати обстановку. Не було потреби з собою брати багато боєприпасів. Вести бій було нереально, бо патронів вистачило би хвилин на 10–15.

Ми виїхали на територію України, дізналися про обстановку, обговорили дії. Наступного дня вирушили на Курщину займати позиції. Вся бригада стала в оборону.

В перші дні на Курщині багато наших бійців потрапили в оточення, коли шукали позиції. На щастя, всіх згодом вдалося вивести.

Ми жили в Сумах, а на Курщину їздили літати на дронах. У тамтешніх населених пунктах магазини й хати вже були розбиті. Цивільні залишалися. Ми навіть один раз застали, як українці привозили їм гуманітарку – в основному продукти. Вони дуже дякували.

Більшість місцевих говорили з нами сумським суржиком. Розказували, що донедавна їздили в Суми – на відпочинок і закупи. Постійно жалілися, як ненавидять Путіна.

Росіянам було байдуже на своє населення. Вони закидували Курщину КАБами з авіації. Якось я намагався порахувати, скільки почую керованих авіабомб. По селу, де ми сиділи, прилетіло 55 або 57 КАБів. За один день! Вони зруйнували в тому селі всі будинки. Багато місцевих загинули.

Найбільше мене вразило, як кацапи намагалися витіснити нас із Курщини. Вони щодня штурмували колонами техніки. За день могло бути до 4–5 накатів. Ми знищували ці колони. Цілими поверталося всього кілька одиниць техніки. А вони все одно їхали. Це дуже виснажувало.

В основному ураження були FPV-дронами. Напевно, саме на Курщині ми знищили найбільше росіян. Стільки втрат я не бачив на жодному іншому напрямку. На Авдіївці теж було багато вбитих, але на Курщині вдвічі, а то й утричі більше.

Читайте також: Пів року Курської операції: з якими проблемами зіткнулися Сили оборони

Колумбійці проти північнокорейців і американська демократія в Росії

Наприкінці 2024 року росіяни відправили в Курську область північнокорейських бійців. Одного разу їх привезли в посадку і наказали бігти через поле, щоб зайняти позиції. Ми почали вибивати цих солдатів касетними боєприпасами, FPV-дронами. Майже усіх знищили. Пізніше провели аеророзвідку FPV-дроном і підтвердили, що всі загиблі – бійці з КНДР.

Росіяни тупо кинули їх напризволяще. Більшість із них полягла в полі, навіть не дійшовши на позиції. Зараз не Друга світова, коли можна було бігати колонами на відкритому просторі. В сучасній війні це самогубство.

На Курщині воювали наші колумбійці. Хіба міг хтось у 2021-му уявити, що колумбійці битимуться на Курщині з північнокорейськими солдатами! До того ж ми воювали американською технікою. Жартували з хлопцями, що нарешті американська демократія поїхала по російській території (сміється).

Читайте також: "Оточення, як і каже командування, не було. Але і спланованого виходу теж не було". Що відбувалося на Курщині в останній місяць оборони

Я востаннє виїхав на Курщину 26 січня 2025 року. Того дня отримав поранення. Ми завжди їздили на задачі пікапом. Хтось один сідав у кузов із дробовиком, щоб збивати дрони. Того дня хлопці переживали, ніби відчували небезпеку. Я сів у кузов із бійцем, який мав збивати БПЛА, щоб підбадьорити своїх аеророзвідників.

Ми знали, що на відрізку дороги поблизу Суджі росіяни уразили дуже багато машин. Перед поворотом на місто почули стрільбу. Все, що пам'ятаю, як побратим сказав: "Дрон". Після цього – удар в машину, спалах і світ навколо став жовто-білий.

Хтось за нас сильно молився в той час, бо дрон вибухнув у антенах РЕБу, що стояв на машині. Якби не антени, БПЛА розірвався би в кузові пікапу. Ми би точно не врятувалися.

Коли я прийшов до тями, побачив, як хлопці тягнули по дорозі пораненого побратима. Побіг до них. Ми разом почали накладати турнікети на розірвану ногу. Евак приїхав хвилин за 20–30.

Мене трохи зачепило осколками. Найбільше постраждали вуха – розірвалася барабанна перетинка. Довелося робити операцію. Але через кілька місяців після лікування я повернувся на службу. А побратиму лікарі ампутували ногу нижче коліна.

Як на мене, Курська операція була ефективно спланована і добре проведена. Противник не знав, що робити. Росіяни одразу почали перекидати свої резерви з півдня, зі сходу України. Бо їхнє командування поставило задачу – звільнити Курщину. Таким чином нам вдалося стримати російські наступи на українських напрямках.

Щоправда, на мою думку, варто було раніше відтягувати сили з Курської області, бо під кінець операції ми понесли великі втрати. Ворог почав наступати з флангів, перерізати нашу логістику. Коли немає можливості підвозити боєприпаси й дрони, воювати неможливо.

Через велику концентрацію ворожих дронів поміняти бійців було дуже складно. Багато хто так і не вийшов з Курщини… Це нам урок на майбутнє.

Ангеліна Страшкулич, УП