Вечный миссионер
Пятница, 9 апреля 2004, 15:00
Сухі рядки біографії ніколи не дадуть уявлення про постать Кривенка.
Хіба фотографія, та сама, що висіла рік тому на проспекті Свободи у Львові. На ній Сашко – в чорному костюмі та при метелику, водночас серйозний і іронічний. Зрештою, навіть одягаючи той свій вихідний одяг, Сашко не ставав анітрішки офіційнішим чи формальнішим, навпаки, і далі залишався близьким та доступним.
Я завжди дивувався його вмінню знайти час на спілкування із сотнями добре та ледь знайомих людей, його пам’яті на тисячі облич, його вмінню водночас вирішувати десятки справ, постійно поспішати й завжди встигати. Львів, Київ, Варшава, Париж, Нью-Йорк... Нескінчений перелік найвідоміших і нікому не знаних населених пунктів. Він був усюди, а водночас ніде.
Насправді Сашко не належав нікому навіть із найбільш близьких людей. Він належав тільки часові і, відповідно, вічності. Але це усвідомлюєш лише тепер. Із молодих років, володіючи рідкісним даром переконувати, не обманюючи, Сашко намагався прищепити якомога більшій кількості людей свою порядність, любов до Вітчизни та впевненість у доброму майбутті лише в разі щоденної важкої праці.
Він майже ніколи не бував сам. Високий, цибатий – усі навколо нього здавалися учнівським оточенням Провідника. Йому беззастережно вірили і щиро любили. Здавалося, він міг вирішити будь-яку проблему, найскладніший ребус із тих, що приносить нам життя, поділитися своїми знаннями, досвідом – тобто допомогти ближньому, а ще простіше – вирішити твою проблему за тебе самого.
Цим користувалися, його насправді використовували. Найсмішніше, що вони думали, буцім використовують, бо насправді він тільки усміхався у свої руді вуса, добре знаючи: той, хто хоч раз у житті поспілкувався із Кривенком, уже перейняв часточку його ідеї – змінити світ на краще, й обов’язково покладе свою цеглину у великий духовний храм, виплеканий Сашковою уявою. А якщо покладе трохи не так, то нічого: підправлять його найбільш здібні учні.
Без перебільшення, Кривенко сформував свою школу. Десятки, сотні молодих людей, яким пощастило працювати з Олександром, навчені трудитися багато і професійно, повністю віддаючи себе обраній справі. І хай навіть доля розкидає їх по різних, інколи конкурентних проектах, почерк видає учнів Кривенка. Скільки їх насправді – головних редакторів, керівників ЗМІ, журналістів? Тепер вони вчаться існувати без Сашка.
На велелюдному прощанні в Києві та похороні у Львові його друзі та колеги багато говорили про те, як продовжити та розвинути справи Кривенка. Саме справи, бо людина він була настільки багатогранна, що ні одному, ні десятку не впоратися з тим об’ємом, який до цього "закривав" Сашко.
Люди його формату після смерті перестають належати собі, родині, друзям, їх намагаються зробити об’єктами втілення особистих амбіцій, не відаючи, що віднині цей чоловік належить лише Богові. Але творять фонди їх імені, засновують премії, вручають нагороди.
Згодом пам’ятники та таблички, назви вулиць, творчу спадщину починають вивчати у школах. Потім виходять мемуари "Я і Кривенко" й одкровення: "А я раджу йому – назви газету "Поступ" або радіо "Громадським". Може, від цього йому і не дітися, може, так і повинно бути, але ще не настав той час.
Поки що можемо зануритись у невимовну скорботу, до дна пити всю гіркоту втрати і подумки запитувати: "Сашко, нам без тебе тут сумно, як там тобі без нас"?
Читайте також:
Розбита клепсидра
Представник Соцпартії Юрій Луценко у разі незгоди більшовиків із провалом голосування політреформи пропонує анулювати законопроект, який зменшував мінімальну зарплату з 237 до 205 гривень.
Коментуючи план Степана Гавриша ще раз поставити на голосування Верховної Ради відхилений парламентом проект змін до Конституції за номером 4105, Луценко заявив:
"Якщо Гавриш та інші кучмісти не зрозуміли, за що голосували, то нехай спочатку віддадуть вкрадену у людей мінімальну зарплату — 237 грн., яка була зменшена в результаті голосування, неправильно озвученого спікером Литвином, у кінці минулого року".
"А після цього, якщо кучмістам мало одного провалу, — нехай спробують. Не сумніваюся, що в результаті вони отримають лапті ще раз", - сказав він.
Як відомо, політкоординатор більшості Степан Гавриш заявив після провалу політреформи, що фракції голосували не за той законопроект, оскільки спікером Литвином не було названо реєстраційний номер 4105.
Раніше у практиці Верховної Ради були подібні випадки. 25 листопада 2003 року парламент мав голосувати законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (щодо мінімальної заробітної плати)" за номером 4207-2, внесений Кабінетом міністрів.
На той час мінімальна законодавчо встановлена зарплата в Україні становила 187 гривень, і законом про бюджет на 2003 рік передбачалося її збільшення з першого грудня до 237 гривень. Натомість законопроект Кабміну передбачав встановлення мінімальної заробітної плати з першого грудня 2003 року на рівні 205 гривень.
Після того, як опозиція спробувала блокувати трибуну, Литвин поспіхом назвав номер наступного проекту, не договоривши його останню цифру. І його фраза прозвучала так: "Я ставлю на голосування проект за номером 4207 за основу і в цілому. Прошу голосувати". Це підтвердила і стенограма засідання Верховної Ради, і аудіозапис.
Таким чином, замість законопроекту №4207-2, що передбачав мінімальну зарплату в 205 гривень, Литвин поставив на голосування проект №4207, внесений соціалістами Вернигорою, Морозом, Семенюк, Баранівським. І за цим проектом закону розмір мінімальної заробітної плати навпаки, збільшувався до 305 гривень.
Як відомо, незважаючи на помилку, даний законопроект так і не було переголосовано, і з першого грудня 2003 року мінімальна зарплата в Україні становить 205 гривень.
Хіба фотографія, та сама, що висіла рік тому на проспекті Свободи у Львові. На ній Сашко – в чорному костюмі та при метелику, водночас серйозний і іронічний. Зрештою, навіть одягаючи той свій вихідний одяг, Сашко не ставав анітрішки офіційнішим чи формальнішим, навпаки, і далі залишався близьким та доступним.
Я завжди дивувався його вмінню знайти час на спілкування із сотнями добре та ледь знайомих людей, його пам’яті на тисячі облич, його вмінню водночас вирішувати десятки справ, постійно поспішати й завжди встигати. Львів, Київ, Варшава, Париж, Нью-Йорк... Нескінчений перелік найвідоміших і нікому не знаних населених пунктів. Він був усюди, а водночас ніде.
Насправді Сашко не належав нікому навіть із найбільш близьких людей. Він належав тільки часові і, відповідно, вічності. Але це усвідомлюєш лише тепер. Із молодих років, володіючи рідкісним даром переконувати, не обманюючи, Сашко намагався прищепити якомога більшій кількості людей свою порядність, любов до Вітчизни та впевненість у доброму майбутті лише в разі щоденної важкої праці.
Він майже ніколи не бував сам. Високий, цибатий – усі навколо нього здавалися учнівським оточенням Провідника. Йому беззастережно вірили і щиро любили. Здавалося, він міг вирішити будь-яку проблему, найскладніший ребус із тих, що приносить нам життя, поділитися своїми знаннями, досвідом – тобто допомогти ближньому, а ще простіше – вирішити твою проблему за тебе самого.
Цим користувалися, його насправді використовували. Найсмішніше, що вони думали, буцім використовують, бо насправді він тільки усміхався у свої руді вуса, добре знаючи: той, хто хоч раз у житті поспілкувався із Кривенком, уже перейняв часточку його ідеї – змінити світ на краще, й обов’язково покладе свою цеглину у великий духовний храм, виплеканий Сашковою уявою. А якщо покладе трохи не так, то нічого: підправлять його найбільш здібні учні.
Без перебільшення, Кривенко сформував свою школу. Десятки, сотні молодих людей, яким пощастило працювати з Олександром, навчені трудитися багато і професійно, повністю віддаючи себе обраній справі. І хай навіть доля розкидає їх по різних, інколи конкурентних проектах, почерк видає учнів Кривенка. Скільки їх насправді – головних редакторів, керівників ЗМІ, журналістів? Тепер вони вчаться існувати без Сашка.
На велелюдному прощанні в Києві та похороні у Львові його друзі та колеги багато говорили про те, як продовжити та розвинути справи Кривенка. Саме справи, бо людина він була настільки багатогранна, що ні одному, ні десятку не впоратися з тим об’ємом, який до цього "закривав" Сашко.
Люди його формату після смерті перестають належати собі, родині, друзям, їх намагаються зробити об’єктами втілення особистих амбіцій, не відаючи, що віднині цей чоловік належить лише Богові. Але творять фонди їх імені, засновують премії, вручають нагороди.
Згодом пам’ятники та таблички, назви вулиць, творчу спадщину починають вивчати у школах. Потім виходять мемуари "Я і Кривенко" й одкровення: "А я раджу йому – назви газету "Поступ" або радіо "Громадським". Може, від цього йому і не дітися, може, так і повинно бути, але ще не настав той час.
Поки що можемо зануритись у невимовну скорботу, до дна пити всю гіркоту втрати і подумки запитувати: "Сашко, нам без тебе тут сумно, як там тобі без нас"?
Читайте також:
Розбита клепсидра
Представник Соцпартії Юрій Луценко у разі незгоди більшовиків із провалом голосування політреформи пропонує анулювати законопроект, який зменшував мінімальну зарплату з 237 до 205 гривень.
Коментуючи план Степана Гавриша ще раз поставити на голосування Верховної Ради відхилений парламентом проект змін до Конституції за номером 4105, Луценко заявив:
"Якщо Гавриш та інші кучмісти не зрозуміли, за що голосували, то нехай спочатку віддадуть вкрадену у людей мінімальну зарплату — 237 грн., яка була зменшена в результаті голосування, неправильно озвученого спікером Литвином, у кінці минулого року".
"А після цього, якщо кучмістам мало одного провалу, — нехай спробують. Не сумніваюся, що в результаті вони отримають лапті ще раз", - сказав він.
Як відомо, політкоординатор більшості Степан Гавриш заявив після провалу політреформи, що фракції голосували не за той законопроект, оскільки спікером Литвином не було названо реєстраційний номер 4105.
Раніше у практиці Верховної Ради були подібні випадки. 25 листопада 2003 року парламент мав голосувати законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (щодо мінімальної заробітної плати)" за номером 4207-2, внесений Кабінетом міністрів.
На той час мінімальна законодавчо встановлена зарплата в Україні становила 187 гривень, і законом про бюджет на 2003 рік передбачалося її збільшення з першого грудня до 237 гривень. Натомість законопроект Кабміну передбачав встановлення мінімальної заробітної плати з першого грудня 2003 року на рівні 205 гривень.
Після того, як опозиція спробувала блокувати трибуну, Литвин поспіхом назвав номер наступного проекту, не договоривши його останню цифру. І його фраза прозвучала так: "Я ставлю на голосування проект за номером 4207 за основу і в цілому. Прошу голосувати". Це підтвердила і стенограма засідання Верховної Ради, і аудіозапис.
Таким чином, замість законопроекту №4207-2, що передбачав мінімальну зарплату в 205 гривень, Литвин поставив на голосування проект №4207, внесений соціалістами Вернигорою, Морозом, Семенюк, Баранівським. І за цим проектом закону розмір мінімальної заробітної плати навпаки, збільшувався до 305 гривень.
Як відомо, незважаючи на помилку, даний законопроект так і не було переголосовано, і з першого грудня 2003 року мінімальна зарплата в Україні становить 205 гривень.
