Останнє випробовування для Віктора Ющенка

Пятница, 11 марта 2005, 15:55
Перемога помаранчевої революції та початок відомих політичних процесів ще не дали Україні очікуваних змін. Попереду знаходиться, мабуть, найважче випробування – культу особистості Віктора Ющенка, причому випробуванням це буде насамперед для самого президента. Ющенко, якому ще в 2002 році закидали месіанство і відсутність самокритики, прийшов до влади на хвилі народної любові, світового визнання та абсолютної легітимації.

Психологічно справитися з подібними подарунками долі надзвичайно складно, особливо в умовах боротьби за місце "під сонцем" кількох груп впливу. На Заході інші механізми урядування стали на перепоні подібним процесам. Україні ж необхідно винайти свій шлях, або близько зіштовхнутися з феноменом Бориса Єльцина.

Лідер у пробірці

"Дєдушка", як Єльцина любили називати під кінець другого строку, справді був визначним лідером, який отримав владу, як і Ющенко, на хвилі народної любові. Пізніше, у 1993 році він легітимізував владу – силовими, але надзвичайно харизматичними діями. Однак ані Єльцин, ані російська демократія не мали імунітету від культу особистості, який особливо розвивається в умовах боротьби за близькість до президента декількох груп впливу.

В результаті, під кінець 90х років Єльцин став цілком керований групою Дяченко-Юмашев-Березовський-Абрамович – причому керований за допомогою проявів людської любові. Хворому президенту просто демонстрували, наскільки більше народ любить його від тих чи інших дій, і наскільки поганими для країни (його країни!) є дії суперників. Кінець цієї історії відомий усім.

Американський сатирик Крістофер Баклі в одному зі своїх романів показує прихід до влади в Білому домі президента Буша-старшого. Культу особистості не склалося – інша політична система, однак герой роману виявився настільки залежним від "придворних підлесників", що всі його реформаторські ініціативи пішли прахом.

Взагалі прийнято вважати, що президент країни – це надлюдина, яка завдяки своїм здібностям добивається абсолютного лідерства. Однак численні дослідження свідчать про те, що президенти зазвичай є звичайними людьми, для яких збіг обставин, досвід, величезні амбіції та хороші організаторські (або ораторські) здібності стали визначальними в кар'єрі.

Лише деякі з обраних лідерів країн вирізнялися серед подібних за психотипом людей (наприклад, топ-менеджерів) якимись надзвичайними здібностями. І частіше за все такі люди ставали диктаторами.

Втім, прихід до влади можливий лише за рахунок створення іміджу надзвичайності навколо кандидата – точніше, це є найлегший шлях для отримання влади. Лідер як феномен – це той, хто вирізняється з-поміж маси: або харизматик, або надраціональна людина (тобто справиться з економічними проблемами), або вірний традиціям (і тому буде захищати свою країну).

Роботоголік, суперуспішний бізнесмен, чесний та праведний тощо – це риси, які вирізняють президента з-поміж своїх громадян (за що вони його й обирають), але часто-густо вони є лише наслідком успішної роботи іміджмейкерів.

Імідж – це більш точне слово для означення суті політика.

Кеннеді всю президентську кар'єру боровся з болем у спині, але мав імідж завжди усміхненого молодого впевненого політика. Рузвельт не міг встати з інвалідного крісла, але про це громадяни дізналися під кінець його четвертого президентського строку (втім, Рузвельт все ж був надзвичайною людиною – в хвилину афекту він знаходив сили підвестися на зведені від поліомієліту ноги, чим вражав свій генеральний штаб). Сухорукість Сталіна, закоплексованість Гітлера – це теж вдало скривалося за їх іміджами.

Водночас імідж несе в собі не тільки можливість приходу до влади, але й небезпеку. Політик, граючи певну роль, поступово починає нею жити. І якщо суттєва ознака цієї ролі – це популярність, любов мас, то політик з часом починає насолоджуватися роллю, вимагати її задоволення і підкріплення.

Годі й казати, що в усі часи найближчі люди керівників держав сприяли такій ситуації, прививаючи лідеру думку про його особливість. Самокритика, а тим більше критика з боку – рідкі гості "при дворі", тому більшість президентів закінчують свої строки у блаженному стані самозакоханості. Культ особистості став логічним продовженням цього стану у країнах, де механізмів розділення декількох центрів (гілок) влади просто не існує.

Благодатний грунт

У свято 8 березня Київ знову увійшов з привітаннями від президента України. Однак тепер на колись критикованих "біг-мордах" до жінок звертався улюблений президент - Віктор Ющенко. Мало хто знає, що місця під ці поздоровлення надаються примусово безоплатно, а дизайн надходить звідкись зверху – і тільки цим можна пояснити його недалекість і неглибокість.

Неофіційно київські чиновники вже попередили рекламістів: "Президент увійшов у смак – готуйтеся. На травневі свята треба буде розмістити вже не сотню постерів, а по повній програмі!".

Звичайно, відомо, що ноги насправді ростуть з КМДА, а канцелярія президента просто узгоджує готові варіанти, бо просто не має часу на подібні речі, і мало цікавиться наданням місця під таку рекламу. Більше того, входження Омельченка в пленум нової партії свідчить про те, що йому і надалі буде віддано на відкуп подібні ініціативи в Києві.

В кожному кіоску сьогодні можна купити портрет Ющенка – в різних варіантах. Певною противагою є портрет Тимошенко, але чи не буде це тимчасовим явищем?

Подібне можна побачити Тунісі – портрет місцевого лідера Бена Алі знаходиться на кожному кіоску. В цій країні колишній міністр внутрішніх справ, який в результаті мирного перевороту зняв президента, і розпочав курс на демократизацію країни. До цього не примушують і цього не вимагають, просто так легше буде "з податковими органами", наприклад.

Свого часу вороги "Нашої України" закидали її лідеру "месіанство" – звичайно, з певними обмовками, але це може стати добрим початком для формування відповідних настроїв в оточенні Ющенка. Принаймні, для цього є всі підстави.

Відомо, що Леонід Кучма був егоїстичним президентом, однак він завжди знаходився при владі за умов неприйняття народом. Його вибирали як мінімальне зло, називаючи в кухонних розмовах різноманітними евфемізмами. Відчути себе лідером нації Кучмі було складно, хоча в цьому його постійно переконували прибічники. Втім, результат був радше наслідком власного сильного характеру, ніж маніпуляцій радників.

Віктор Ющенку складніше. Навколо нього – єлейні поплічники, які пройшли з ним вогонь, воду і мідні труби. За нього стояв Майдан, він – бажаний гість в Європі. Критика Ющенка лунає лише з табору сторони, що програла – однак звертати увагу на цю критику просто смішно. По суті, як президент Ющенко склався у надзвичайно тепличних умовах.

По-перше, навколо нього відбулася легенда, в яку більше за все повірив сам гарант: чесний, український, якого хотіли отруїти, надія нації.

По-друге, навколо нього самі друзі – поки що його оточенню не потрібно вибудовувати потьомкінські села: патрон повсюди відчуває любов народу.

По-третє, він має величезний кредит довіри від усіх можливих суб'єктів політики.

Ніхто не казав, що це легко – працювати президентом. Мало хто з політиків витримував подібне випробовування популярністю.

Приклад Бориса Єльцина є надзвичайно промовистим. Вацлав Гавел і Лєх Валенса змогли уникнути такої долі за рахунок існування сильнішого громадянського суспільства в їх країнах. На Заході механізми політичної діяльності просто не дають популярним президентам "їхати кришею".

Як побороти

Західна модель президентства довела свою надзвичайну ефективність у боротьбі з культом особистості. Справа в тім, що в Європі та США президент (або канцлер, прем'єр-міністр) – це не казковий "гарант Конституції", "лідер нації", але конкретний лідер партії, який втілює її принципи в життя, і зазвичай керівник виконавчої гілки влади.

Маючи навіть такі самі потужні функції, як український президент, закордонний колега вимушений стикатися з двома важливими відмінностями.

Перша – це відповідальність. Президент США чи канцлер Німеччини особисто несе відповідальність за дії уряду, за власні рішення чи події в країні.

Це відповідальність політична і чисто психологічна, оскільки саме його/її команда не справилася з поставленими задачами. Джон Кеннеді після невдачі в Затоці свиней на Кубі (коли заслані американським урядом антикастровські партизани були розбиті у взяті в полон) надзвичайно переживав і намагався залагодити ситуацію – хоча особисто він не був винний у ситуації (вина лежала на ЦРУ).

Обвинувачення Йошки Фішера щодо проблем з українськими мігрантами автоматично перекидаються на Герхарда Шрьодера – як лідера команди.

В Україні з відповідальністю президента складніше. Його уряд – це всього лише механізм. Якщо механізм ламається, то отримуємо новий уряд. Як на сайті "Володимир Володимирович ТМ": міністри – це лише "андроїди" президента, яких треба час від часу ремонтувати.

Сам президент хоча і є натхненником ідей уряду, відповідальності не несе. Вирішуючи все в державі, президент залишається поза реальним полем битви і не відповідає за наслідки.

Відповідає уряд, РНБОУ, ВРУ – будь-хто. Дуже любив обвинувачувати парламент у всіх проблемах Леонід Кучма. Очевидно, що коли Віктор Ющенко вперше в проблемі обвинуватить когось іншого, а не визнає, що провинив сам – як лідер нації – це вперше свідчитиме про зародок культу особистості.

Друга відмінність західної системи урядування – це конкуренція гілок влади. Президент, яким би улюбленим, загальнообраним і харизматичним не був, все одно буде стикатися з діями опозиції, з незгодою парламенту, з демаршами місцевих органів влади. Робота президента в США чи Італії – це постійно доводити свою правоту, боротися за ухвалення тих чи інших рішень. Тільки в кризових ситуаціях президент отримує право наказувати.

В Україні і Росії президент – це верховне начало. При формальному розділенні влади він залишається вершителем дум. Якщо він захоче поздоровити "на шару" громадянок з 8 березня ринок має "нагнутися" і зробити це.

Проблема не в Ющенкові – він навіть не знає, що таке відбувається, проблема в системі, яка культивує подібні рецидиви. Якби подібне відбулося в США, то президенту прийшлося б довго виправдовуватися.

Очевидно, що ці дві умови – відповідальність і система управління просто так в Україні не з'являться. За нормальних умов вони довго розвиваються в результаті політичних реформ, розвитку громадянського суспільства, ефективних механізмів самозахисту територіальних громад тощо. Це шлях довгий – бо він є культурним, політичним і системним одночасно.

Однак для України цей шлях може бути перерваний за рахунок рецидиву всенародної любові до президента, якому навряд чи вийде над-зусиллям волі подолати культ власної особистості (втім, поки що силами сім'ї вдалося побороти ефект дня народження президента – може, і надалі буде так само?).

Єдина можливість для нормалізації цієї ситуації – це створення конкурентноспроможного середовища всередині владної вертикалі. І тут багато залежить від прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, яка є не менш популярною і може запропонувати альтернативний культ особистості. А два культи – це вже зведення негативних наслідків нанівець за рахунок конкуренції.

Єдина загроза створенню конкуренції – це ситуація, в якій сама Юлія Володимирівна буде сприяти розвитку культу Ющенка для досягнення власних цілей. Якщо вона не буде його критикувати, якщо її люди будуть кулуарно боротися з іншими угрупованням – тоді російська ситуація стане українцям справді знайомою і близькою.

І культ особистості буде не таким страшним, як в підручниках про Сталіна – просто всі рішення Ющенка будуть початково правильними. А за відсутності критики, як відомо, істина народитися не може.

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде