Крига скресла, панове присяжні засідателі

Понедельник, 4 апреля 2005, 12:50
"Помаранчеві" пішли у відрив. Заяви правоохоронців про розслідування кримінальних злочинів колишніх можновладців та незчисленні ризики, пов'язані з прийняттям суперсоціалістичного бюджету, є тими точками неповернення, після яких будь-який рух назад нової команди сприйматиметься виборцями як брехня і непрофесіоналізм.

Жорстка прив'язка конкретних заяв до конкретних владних облич не дозволить повторитися ситуації початку 90-х, коли всі посткомуністичні негаразди у масовій свідомості парадоксальним чином пов'язувалися із силою, яка так і не побула при владі, що тоді втілилося в абсолютно несправедливе гасло: "Спасибі Руху за розруху".

Тепер провал виконання бюджету або збереження на державних посадах вбивць, злодіїв та корупціонерів однозначно пов'язуватиметься з обличчями чинних президента, прем'єра та їх команди. Результати їх роботи визначать вартість всіх заяв про фаховість "нової влади".

Від цього залежить чи збережуть Тимошенко, Пинзеник і Терьохін право йменуватися "висококласними економістами", чи обмежуватимуться абстрактним визначенням "політики".

Зуміє Томенко українізувати інформаційний і культурний простір країни, чи ним і надалі опікуватимуться російські медіа-магнати та доморощені малороси. Виправдає Луценко негласний титул "термінатора", чи набуде новий - "їжак в тумані".

Знайде Турчинов нарешті запал до свого детонатора, чи і надалі його кадрові призначення доведеться виправляти указами президента. Диференціює Кириленко пенсії, чи збереже актуальність формула Жванецького: "добре збирав велосипеди – тобі 120, погано збирав велосипеди – тобі 120, і взагалі не збирав – все одно 120".

Якщо виявиться, що вони на це не здатні, за 5 років прізвище президента стане іншим.

Період очікувань і призначень поступився місцем періоду активних дій, насамперед Віктора Ющенка.

Вперше у новітній історії лідером українців стала людина, за яку не соромно у будь-якій ситуації. Перша ж прес-конференція президента України, який не теревенив дурної і не видавав завчені дотепи у жанрі "му-му", вмить змінила розпач від млявості реформ на вже призабуту віру у світле майбутнє.

Важко сказати, звідки взялася харизма у людини із такою сьогодні специфічною зовнішністю та невмінням гладенько говорити.

Ясно одне: саме він одноосібно поки що є гарантом змін, тому конфігурація його оточення принципового значення не має. Принаймні зараз. До честі оточення, здебільшого воно це розуміє.

Заяви Томенка і Луценка, які без претензій на особисте лідерство виступають головними глашатаями помаранчевих ідей, свідчать про наявність командного духу і налаштованість влади на втілення у життя виборчих обіцянок. Резонанс від їхніх виступів складає враження, що вони знають головні больові точки суспільства, серед яких: страх одних, що нічого не зміниться; страх інших, що все може змінитися; сичання третіх "а щоб ви всі здохли і лишили мене в спокої".

Як не прикро, остання категорія в Україні все ще найчисельніша, тому ідея приведення такого суспільства до нормальних європейських стандартів поки що видається надзавданням для суперменів.

Змінити цю ситуацію можливо лише встановленням диктатури справедливості, за якої брехуни і злодюжки не будуть вчити публіку на прес-конференціях моральним цінностям, а вчорашні князьки та царьки пересядуть на тролейбуси.

Другою життєвою необхідністю є безжальне нищення у громадській свідомості філософії споживача "давайте, бо мені положено", що від моменту отримання незалежності є чи не головною бідою всіх урядів і всіх бюджетів.

Будь-яке утриманство зрозуміле лише стосовно немічних та старих. А коли цього вимагають здорові і працездатні, воно називається дармоїдством. Дуже дивно спостерігати за мордатими дядьками з різноманітними "корочками", які готові задушити, аби їм тільки зберегли (розширили, збільшили вдесятеро) пільги, пенсії та матеріальні допомоги.

Сумнівно, що сам факт перебування особи у якійсь географічній точці (Чехословаччина-68, Куба-62, кордон з Китаєм і т.п.) покладає на українську державу обов'язки по її довічному утриманню. Запасів Швейцарії, США та Арабських Еміратів не стане, щоб задовольнити потреби всіх учасників чисельних колоніальних війн, що вів СРСР.

Зрештою, про своє правонаступництво щодо "імперії зла" заявила лише Росія, тому було б дуже логічно, щоб вона і виплачувала борги тоталітарного режиму, тим більше, що питання прав українських вкладників радянських банків та закордонного майна СРСР зрозуміло ніхто так і не висвітлив.

А ланцюжок соціальних питань можна розвивати далі. Наприклад, чому людина, важко пропрацювавши 40 років на заводі, у колгоспі чи школі, отримує пенсію на порядок менше, ніж відставник, який 20 років пив горілочку по всіляких гарнізонах, перебуваючи на повному державному утриманні?

Чи не дивно, що незалежна демократична Україна досі платить зовсім не лікарські пенсії ветеранам КДБ, завдання якого полягало у придушенні всіх і всього, що могло призвести до її незалежності?

І крім того, чи не час комусь дослідити феномен інвалідності, яка вражає молодих за цивільними мірками людей у погонах за півкроку до виходу на пенсію, автоматично різко збільшуючи її розмір? Можливо, хтось з українських лікарів таки отримає Нобелівську премію у галузі медицини, встановивши, яким чином безтурботне сите-п'яне життя у мирний час призводить до епідемії гіпертонії та виразкової хвороби шлунка у старших офіцерів?

Хоча, нескладно здогадатися яким чином так стається, у країні, де кількість ветеранів другої світової війни (наймолодшому з яких має бути 77 років) все ще вимірюють мільйонами, попри невтішну статистику тривалості життя.

А на протокольних ветеранських парадах виблискують переважно моложаві обличчя з ювілейними медалями у три ряди. Очевидно, деяких працівників військкоматів та медиків з різноманітних лікарських контрольних комісій теж не влаштовують їхні зарплати.

Іншу Нобелівську премію – у галузі, напевно, хімії - можна було б дати автору терміну "і прирівняні до них категорії населення". Скільки людей завдяки йому отримують преференції ветеранів, учасників бойових дій, чорнобильців, не будучи ветеранами, учасниками бойових дій, чорнобильцями...

І вже відверто дратують молоді люди, що відмовляються від виконання урядової постанови про обов'язкове відпрацювання у селі після закінчення медичних вузів тих, хто вчився на держзамовлення.

Їх аргумент "А ви мені спочатку забезпечте..." цілком може бути приводом для позбавлення права на диплом лікаря та для позову в суд про відшкодування витрачених на підготовку таких фахівців коштів. Не кажучи про залізний контраргумент - давно відпрацьовану передовими країнами формулу Джона Кеннеді: "Не думайте, що країна зробила для вас. Думайте, що ви зробили для країни."

Злам давніх психологічних установок може тривати роками, а тим часом необхідно вирішувати поточні питання реформи державного апарату. Тут є свої мухи.

Намагання реформувати те, що реформуванню не піддається, часом нагадує кадри реклами, в якій поламану пральну машину намагаються пристосувати під тумбочку, шафу та собачу буду.

Приблизно те саме відчувають керівники різноманітних контор, що у муках шукають застосування своїм комітетам, департаментам та службам, єдине призначення яких завжди полягало у вигадуванні липових звітів про липову роботу.

Тепер, коли існування цих годівничок ставиться під сумнів владою, можна лише захоплюватися вигадливістю людей, які годинами готові переконувати у чомусь, у що самі не вірять. Не менше здивування викликають намагання створити нові і водночас аналогічні старим (що навіть звучить абсурдно) структури. Що ж, принаймні, журналісти не нудьгують.

Роботи багато, а її результати будуть оцінюватися за рік - на виборах 2006 року, що повільно, але впевнено стають головним політичним чинником року 2005. Тільки через них стаються такі загадкові явища як Олександр Мороз, який зі своїм подніпровським прононсом раптом бореться за державний статус російської мови; комуністи, що голосують за бюджет "проамериканського режиму"; Юрій Костенко, який для чогось свою партію перетворює з правої руки Ющенка на технічну організацію для відбору у його політичної сили відсотків у стилі Романа Козака, без самостійних шансів на виборах.

Лише зараз стає зрозуміло, у чому полягає феномен Ющенка. У здатності об'єднати в одну команду людей, неймовірно різних за характером, культурою, мораллю – всім. Дати цій команді єдину стратегію, переконати відмовитись від взаємних претензій, навчити, як досягати мети. За цими компонентами президент, здається, перевершив би будь-якого футбольного тренера.

До речі, про тренерів. У розпал "казуса Блохіна" чомусь згадався простенький анекдот, розказаний самим Олегом Блохіним у тисяча дев'ятсот вісімдесят далекому році в інтерв'ю газеті "Советский спорт": "Були собі три брати. Двоє розумні, а третій футболіст."

Дивовижно, як перетворився на комедійний бенефіс живої легенди процес вибору між кар'єрами успішного тренера та сумнівного депутата. У такому-то віці, з такою біографією…

Якось це незрозуміло і гідне жалю, навіть припускаючи, що шоу зрежисовано не ним самим, а друзями-братами. З такими друзями ворогів вже не треба, хоча, звичайно, справа смаку...

Переваги президентства порядної та авторитетної людини Україна вже відчуває у зовнішній політиці. І тут фантастичною, історичною, неймовірною подією можна назвати оприлюднення позиції Синода Вселенського патріархата про невизнання загарбання Київської митрополії Російською церквою, що сталося у 17 столітті. Значення цього акту неможливо переоцінити, а його наслідки цілком спроможні остаточно розірвати ланцюги колоніального минулого України.

Що ж, правда завжди перемагає, навіть через 320 років. Хамство абсолютної більшості московських попів, які весь час незалежності вперто ігнорували сам факт суверенітету нашої країни, а під час останніх виборів президента відкрито демонстрували свої обличчя політичних запроданців, відтепер не має догматичного прикриття.

Багато священиків Московського патріархату в Україні незабаром опиняться перед дилемою: залишатися зі своєю українською паствою чи знову сподіватися, що рясою можна прикрити будь-яке неподобство. Те, про що несміливо мріяв Кравчук, і чому незграбно намагався сприяти Кучма, стає реальністю за Ющенка.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде