Патріотизм як перепустка у майбутнє або Геть від Москви

Пятница, 17 июня 2005, 12:06
У сумному 98-му році, коли стало здаватися, що в Україні національна ідея дійсно не спрацювала і українськими президентами довіку будуть шанувальники Кобзона, проходили парламентські вибори. Було ясно, що зубожілий народ не бачить перспектив незалежності і тому переможуть комуністи. А також, що Рух так і не став "Солідарністю" і, скоріш за все, на виборах пролетить.

Слово "піар" тоді було іншомовним, а виборні технології примітивними. Аж тут до рухівців непомітно приєднався директор підприємства, що випускає культовий продукт – пиво "Оболонь". Олександр Слободян з’явився на агітаційному буклеті Руху із невибагливою фразою: "Пити пиво "Оболонь" – це патріотично".

Ніхто ніколи не зможе виміряти, який процент це додало НРУ, але до легіону твердих прихильників національної демократії з вдячності чи просто по приколу приєдналися тисячі студентів та спиячених інтелігентів.

Так чи інакше, команда Чорновола (зрозуміло, В’ячеслава, все ж таки він один) тоді знову потрапила у парламент і, зрештою, продовжила існування суверенної держави. От така сила - патріотизм.

Повернення цьому слову первісного змісту є чи не найскладнішим завданням нової влади. Власне тема патріотизму в Україні заяложена, тому давно вважається нецікавою. Взагалі про неї легко базікати, щохвилинно згадуючи про рушнички та дідівські могили, особливо якщо при цьому нічим не треба жертвувати.

Важче, коли виявляється, що зміни, потрібні твоїй державі, зачеплять і тебе.

Чудова ілюстрація - операція по "опусканню" долара. Багато професійних патріотів, що завжди вболівали за долю гривні і обурювалися засиллям американської валюти, несподівано почали бурчати: "Щось вони не теє... Ну навіщо ж так?"

Заодно добре проявилися послідовники давньої української звички прибіднятися. Серед постраждалих від знецінення бакса опинилася купа пенсіонерів та чиновників, які багато років розповідали сусідам жалісливі історії про свої злидні та голод.

Виявилося, що "панчішні" заощадження у дві-три (двадцять-тридцять, двісті-триста) "зелених штук" зовсім не рідкість у нашій зовні незаможній країні. Методи їх накопичення – це тема для мелодрам або досліджень про особисту щирість українців та існування в Україні величезних тіньових ресурсів.

Щоби в цьому переконатися, достатньо пильно вдивитися в оточуючу дійсність. І побачити, як ширяють українськими містами "Мерседеси", "Лендкрузери" та "Рено" у кількостях, що незмінно пантеличать американців, які звикли сприймати Україну в одному економічному ряді з Афганістаном та Іраком.

Помітити навіть у депресивних регіонах новозбудовані приватні палаци з кортами та басейнами. Завважити, з чого складається гардероб пересічного жителя українських мегаполісів, якого словами "Гуччі" та "Грегорі Арбер" як мінімум не налякаєш. Усвідомити, що пропозиції "західної зарплати" у тисячу доларів на місяць для багатьох українських менеджерів, підприємців та журналістів вже звучать образливо.

Зрозуміти, що якщо в українця непомітно мобільного телефону, то це означає, що він просто годину як народився, а мобілу у пелюшках незручно тримати. І вже не розповідати про тотальну бідність країни, де в таких кількостях водяться казино, таксисти і масажні салони.

З одного боку, властивість не зважати на перипетії долі і вічну економічну кризу допомогла українцям пережити монгольську навалу, радянську колективізацію та президентство Кравчука. З іншого боку, недовіра та зневага громадян до власної держави вже не перший рік в Україні є найбільшою бідою. І для України, і для самих громадян.

Не поважаючи себе, не доб’єшся поваги інших. А патріотизм – це насамперед самоповага, тобто річ надзвичайно чутлива. Щоби вона не страждала, треба дотримуватись багатьох різноманітних правил. Наприклад, не використовувати неліцензійні компакт-диски, інакше кажучи, не красти.

А ще — не продавати товари без касового апарату, що зараз практикують навіть дуже солідні магазини. А ще — сплачувати мито замість того, щоби спокушати хабарами митників. А ще — не платити своїм працівникам зарплату у конвертах. А ще — сплачувати державі податки. І далі, і далі.

Все це не складно, але все одно не зрозуміло багатьом нашим людям, які з радянських часів звикли, що держава, завод, колгосп та контора існують лише для того, щоб там щось украсти: мішок кукурудзи, тачку піску чи скріпки з кнопками.

Вони навіть лампочки не купували, а викручували у сусідньому під’їзді, і з гордістю розповідали, що роками не платять за комунальні послуги. Зараз багато таких крадіїв називають себе підприємцями, ходять з ноутбуками за тисячі доларів та... жмуть сотню за ліцензійний Windows. Будь-які спроби привести у дію існуючі закони зазвичай викликають у них істерику та прокляття на адресу держави.

Змінювати мислення мільйонів – завдання для богів, але іншого шляху українці не мають. Повага громадян до чужої власності та відчуття відповідальності перед суспільством є підґрунтям для побудови європейської країни, а без особистої прозорості та персональної моральності про Європу годі мріяти. Щоправда, досі є незгідні з європейською перспективою України, які переконані, що сонце сходить у Москві.

І тут варто згадати зовнішній чинник виникнення українського патріотизму – Росію. Через відверто антиукраїнські дії російських нафтоторговців, посадовців і спонукуваних ними місцевих маріонеток мимохіть спливає та набуває поширення відчайдушне гасло одного росіянина, який став українським класиком Хвильовим: "Геть від Москви!"

Ніякого етнічного наповнення така антиросійськість не має, в Україні її сповідують мільйони російськомовних людей. Торгувати – так, у гості – так, дружити – ні. Просто принади імперського минулого, сьогодення, і, схоже, майбутнього з їх вічними загарбницькими війнами та тотальною брехнею з будь-якого приводу не приваблюють нашу націю, яка свої революції здійснює без краплини крові.

Алгоритм цивілізованих стосунків із тими сусідами, які просять поважати їх суверенітет, у Москві виробити не можуть. Тому, напевно, не випадково саме туди скипають від народного гніву герої українських корупційних та сепаратистських скандалів. Тому так активно апелюють до неї різні місцеві персонажі, яких у новій владі не влаштовує лише те, що вона справді українська.

Взагалі що таке "російський шлях", українці могли спостерігати під час святкувань у білокам’яній 9 травня. Плекання брехливих історичних міфів, хамські випади можновладців у бік Грузії та України, затхлий мілітаризм, плачі за СРСР та по-ідіотські вперта відмова вибачатися перед прибалтами за радянську окупацію прекрасно характеризують сучасну російську ідеологію.

Остання обставина красномовно передає відмінності держимордівської ментальності. Весь світ (з Росією включно) знає, що другу світову розпочали Німеччина і Радянський Союз, напавши з двох боків на Польщу, і що згодом поки Гітлер бив Західну Європу, Сталін займався об’ємними анексіями у Прибалтиці, Фінляндії та Румунії. Це — факт, який неможливо перебити хитрими тлумаченнями та ідеологемами.

Вибачитись за агресивність предків було б природнім та сильним кроком великого народу. Натомість бачимо віслюче невизнання Кремлем історичної правди, що рівнозначно поведінці алкоголіка, який, дихаючи перегаром, вперто повторює: "Я не пив. Хош по вуху?".

Серйозно сприймати таку поведінку – і себе не поважати, і робити ведмежу послугу небораку. Лише гірко, що країна інтелектуалів Юрія Афанасьєва та Михайла Жванецького натомість зараз у громадській свідомості міцно асоціюється із Жириновським та Леонтьєвим.

Цікаво, хтось з московської еліти задавався питанням, чому всі, такі різні, сусіди Росії по периметру від Естонії до Японії так однаково ставляться до цієї великої нації – із стриманою недружністю? Чому приязнь до простих росіян з їх щирістю та талантами, як правило, сполучається зі справжньою ненавистю до російської імперської ідеології?

А як ще ставитися до держави, яка досі фактично культивує одну з двох найстрашніших ідеологій ХХ століття? Яка досі зберігає мумію творця цієї ідеології.

Яка роздає своїм воякам звання та ордени за вбивство сотень своїх же громадян (хто порахує, скільки людей здригнулося від коментарю під час параду перемоги "А вот идёт колонна героев чеченской войны!"). Яка досі не може вдовольнитися своєю однією шостою суші, і робить моторошні заяви про зону своїх національних інтересів. Яку чудово уособлює її посол в Україні.

Росія продовжує тримати на прицілі свою слов’янську родичку, але якщо раніше свого вона добивалася "за скляні буси", то зараз складається враження, що після "помаранчевого облому" за нас взялися серйозно. Усі сили - газ, нафта, "співвітчизники", російська мова, ЄЕП, Янукович - вже підтягаються для реваншу.

Що робити? Колись Фідель Кастро у відповідь на звинувачення якогось американця, мовляв, з ким пов’язалися - з СРСР, парирував: "Це ви знайшли нам друзів". Так і тепер: Росія своєю послідовно недружньою поведінкою стосовно України не залишає вибору – звичайно, країні треба до НАТО і ЄС, і то якнайшвидше.

Якщо дії Росії іноді лякають, то акції її адептів вражають тупістю. І тут пікетування "Євробачення" прибічниками Януковича - класика. З таким же успіхом про політичні переслідування можна було розповідати косяку пропливаючих в океані риб.

Ясно, що був план зіпсувати свято і скомпрометувати державу перед її гостями та європейськими телеоб’єктивами. Не вийшло, і тепер, слід думати, наступними кроками "голубих з трояндою" будуть партизанська війна та диверсії на українській залізниці. Ну що поробиш, якщо мозків немає, то їх немає.

Отже, саме патріотизм стає провідною ознакою людей, у яких в Україні є майбутнє. Шляхи для кожного свої.

Комусь слід пам’ятати, що перш, ніж від держави вимагати, треба щось для неї робити. Наприклад, в Ізраїлі всі, включаючи жінок та естрадних зірок, вбирають форму, беруть автомати і служать строкову. Від нас, слава Богу, вимагається мінімум: для початку просто поважати себе і свою країну.

Молодим бунтарям припинити шукати заробітків у пікетах та наметах і спробувати стати справжнім фахівцем у якійсь справді необхідній справі: медицині, агрономії чи будівництві.

Телевелетам, нарешті, зрозуміти нескладну ідею, до якої дійшов навіть другий президент: "Україна не Росія" або переносити свою діяльність на схід від державного кордону, у чому, хочеться вірити, їм нарешті допоможе уряд.

Для початку помітити, що в Україні безліч своїх митців – від Скрипки до "Пікардійської терції", і не годувати публіку музейними експонатами давно неіснуючої країни. Прихильникам КВН утямити, що плювати в свою країну не смішно і гидко.

Деяким вчорашнім політикам і журналістам поважати себе хоч трохи і поміняти професію, а не лізти на екрани, поширюючи навколо себе неповторний аромат лайна. До речі, це ж як треба було постаратися одному з них, щоб повідомлення про те, що його головою постукали об підлогу, у різних людей викликало таке нехристиянське задоволення.

Як організм при послабленні імунітету обсідають віруси та воші, так і в країні при загальній девальвації поняття патріотизму жвавішають комуністи і шовіністи. Неймовірно, але зараз в Україні ті та інші стають дедалі непомітнішими. Одужуємо?


Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде