Ліричний відступ з нагоди річниці

Среда, 2 ноября 2005, 15:52

Яка користь із законів там, де нема моралі?

Горацій

Ось і рік пройшов, як все починалося...

Пам'ятаєте чудову пісню колись непоганої московської групи "Машина времени" – про те, як герої будували човни, і назвали їх Вірою, Надією і Любов'ю, і як дружно розрубували канати, і в далину відпливала земля...

Чи збулося те, про що ми мріяли, на що сподівалися, у що ми вірили під київським високим небом холодними осінніми ночами й вечорами?

І чому в нас знову нічого не вийшло? Так, як, здавалося, уже нарешті мало б бути?

І що ж ми за народ такий? – тепер гукають, слідом за тим, хто вперше голосно, на людях, промовив цю фразу, вже тисячі і тисячі учора обнадіяних, а нині розчарованих, розгублених, озлоблених і спантеличених.

У хвилини, коли особливо важко, видається, що над нами висить якесь чорне закляття.

А ми за чиєюсь злою волею потрапили в немилосердні жорна, у закутий простір замкненого кола, в якому приречені борсатися зі своїми жалями-скорботами, і з одвічними тужливими піснями про червону калиноньку.

І про дівчиноньку, що гірко плаче за козаченьком.

І про воріженьків, котрі все скачуть і скачуть нашими шляхами і степами на своїх кривоногих конях, люто розмахуючи шабельками, і кінця-краю їм не видно, і все витоптують засіяні лани, кривавлять наші душі, виймають серденько, заховане у грудях під вишиванкою...

Якими ж насправді є причини того, що події розгортаються зовсім не так, як ми їх, здається, уявляли? І – чи могло бути інакше?

Щодо причин, то, мабуть, кожен із нелінивих і думаючих назве їх сам.

У кожного – своє бачення, і своє прочитання часового зрізу, в якім приречені жити.

Проте, очевидно, що ці причини лежать не лише у площині часу теперішнього.

Їхні початки ховаються у сивих глибинах століть.

Якби це бодай хоч трохи цікавило теперішніх політиків і владоможців, то вони б могли довідатися у істориків, з числа тих, котрі не змінюють трактування минулого на догоду теперішньому.

Довідатися про те, що українцям, нації, хребет якої розламано по Дніпрові задовго до Руїни, у відповідності з Божим промислом було виділено місце для проживання саме на перетині культур, на геополітичному розломі між католицько-протестантським Заходом, московсько-азійським Сходом і мусульманським Півднем.

Постійні претензії з боку агресивних сусідів, далеких і близьких, зумовили те, що ми надто довго були нацією без держави.

Війна на фізичне знищення і поталу духу, котра велася проти українців впродовж довгих століть московської і більшовицької окупації, призвела до трагічних наслідків.

У цій війні, за незначними винятками, переважно вціліли ті, хто добре освоїв науку пристосування, хто оволодів мистецтвом мімікрії.

Голови, які не схилялися, були відтяті.

Вони ж – ці пристосуванці – значною мірою і стали героями часів новітніх.

Часів, коли в ціні не честь, чи гордість чи почуття власної гідності, а -- зовсім інші, сумнівні достоїнства.

Вміння хитро обдурити, вміння вкрасти, не впіймавшись при цьому, вміння збагатіти, не доклавши до того рук – ось критерії успіху.

Таким є еталон героя суспільства, котре, ледве видряпавшись із криваво-сірого комуністичного концтабору, по самі вуха вгрузло в твань невиразного, зафарбованого у барви зради і підлоти, злодійського міжчасся.

Знову ж таки, йдеться не лише про верхівку, про найудатніших, хто в каламутних водах часу упіймав за хвіст жирну невидиму потвору, помилково переплутавши її з золотою рибкою.

Ми всі, присутні на цій землі в цю мить вічності, кожен по-своєму, на своєму горбу і в своїй душі, несемо тягар... (Провини? Відповідальності? Покути?)...

Просто, мабуть, кому більше дано, з того більше й питається.

Але зауважте: як прудко вчорашній крикун-опозиціонер, отримавши м'яке крісло у високім кабінеті, перетворюється у свого вчорашнього антипода.

Як швидко він ступає на протоптану його попередниками стежку, як на дивовижу хутко очиці його починають масніти і блищати характерним блиском, а черевце запливає жирком!

Дива та й годі.

Останнім часом з'являється звичка оцінювати того чи іншого пересічного або відомо чоловіка не стільки за його ідеологічними поглядами чи політичними переконаннями, скільки виходячи з якихось інших критеріїв.

За застарілими "категоріями", духовність, порядність, рівень культури, і чи ще про щось, окрім шкури і черева, він дбає, що бачить він у каламуті днів теперішніх?

І ще – відчувається просто фізична відраза до політиків, фізіономії яких остогидливо миготять на телевізійному екрані.

Поглядаючи їм в очі, слухаючи їхні облесливі, чи, навпаки, гнівні промови-виступи, їх видно наскрізь.

А ще спадає на думку: ну що ж ти, голубе, все брешеш і брешеш, продаючи свої обіцянки-цяцянки?

З іншого боку – таке в них ремесло. Брехати і обіцяти, і забувати про обіцяне.

При цьому, здається, має шанси на успіх той, у кого це краще виходить. Бо – свій до свого по своє?

Даремно розраховувати, що спаскуджене отакою гнилою смердючою половою зерно дасть гарні красиві паростки.

Гріхи наші, як і гріхи батьків і дідів-прадідів, є надто великими, щоб одразу сподіватися на чисте небо, ясні зорі і широкий шлях...

На все приходить час розплати.

Як там сказано у Книзі: батьки їли кислий виноград, а в дітей на зубах оскомина...

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде