Украинскому дому нужен архитектор

Чергова, але, зрозуміло, далеко не остання політична криза в Україні, висвітлює ряд проблем, на які раніше воліли за краще заплющувати очі. Одна із них, відповідь на запитання: що ж ми все-таки будуємо усі ці 17 років.

Якщо спробувати уявити собі будівлю української держави, прив’язавши її до віртуального образу, то вона в дійсності мала б виглядати, приблизно, так: прогнилий будинок – без фундаменту, але зі призьбою навколо нього, щоб не протікало, яку заклав свого часу перший президент України Леонід Кравчук.

Очевидно, що від самого початку було великою помилкою намагатися будувати споруду української державності, не заклавши спершу її фундамент, в основі якого мусили б бути закладені цеглини національної ідеї, цементовані українською ідеологією.

Будучи, свого часу одним із основних ідеологів колишньої УРСР, Леонід Кравчук не міг не знати, що позаідеологічна держава не має тієї фундаментальної стійкості, котру їй забезпечує підмурівок національної ідеї.

Отож, коли Кравчук висловив основну тезу свого недовгого президентства: "Маємо, що маємо", то можна було цілком вважати, що усі ці необхідні для підмурівку держави компоненти, він, ймовірно, збирався закласти під час свого другого терміну. Але не судилося. І держава опинилася без фундаменту.

На жаль, другий український президент Леонід Кучма, технар за освітою, людина досить просунута в цьому плані, навіть не потурбувався подумати над тим, як можна споруджувати будівлю держави, не маючи при цьому жодного проекту її побудови.

Можливо, він і десь у підсвідомості й розумів, що потрібен проект, тому його слова: "Вимені скажіть, щобудувати, і я вам побудую", нині цілком сприймається як інтуїтивна спроба знайти тих, хто б міг випробувати себе у ролі архітектора.

Але таких не знайшлося. А, може, й самому Кучмі в подальшому це вже і не дуже було потрібно. Адже він міг керувати країною тільки, як її директор.

Він, по суті, і став ним. Він почав зводити державні стіни зі шлакоблочних уламків будівлі УРСР, які Кучма знайшов на руїнах колишнього Радянського Союзу. Але все при цьому зводилося поспіхом, на скору руку та без креслень і хоча би порад тих, хто знається на архітектурі.

Власне, Леонід Кучма і звів той український дім, котрий відображав лише зовнішні атрибути держави, і в основі якого було закладено не інтереси країни, а персональні хапальні амбіції її політичних зверхників і близьких до влади олігархів: неміряні гроші, маєтні і посадові надбання.

Президент Віктор Ющенко, прийнявши під свою відповідальність український довгобуд, котрий у багатьох місцях вже протікав і руйнувався, не знайшов нічого кращого, як продовжити традиції своїх попередників.

Усю збудовану ними попередню незграбну державну конструкцію він завершив горищем із прогнилого дерева і покрив солом’яною стріхою, в традиціях сільського будівництва ХІХ століття.

Причому, замість мореного дуба, як це було заведено при будівництві хати в Україні в минулі століття, він, повіривши Балозі на слово, поставив крокви із м’яких недовготривалих порід, котрі довго не протримаються на вітрах і дощах світової історії.

Ющенка переконали споруджувати державну будівлю методом народної толоки, але при цьому всі, без виключення, персоналії найвищого рівня продовжували будувати щось таки своє. Й усе це можна образно порівняти зі спорудою, котру продовжують будувати, не маючи на те відповідного проекту, одночасно півдюжини виконробів.

Котрі при цьому не стільки дбають про державну споруду, а про те, яким чином із відторгнутих від державного будівництва матеріалів збудувати собі просторі помешкання власного добробуту.

Президент Ющенко продовжував будувати український дім без фундаменту, коли навіть початківці шабашники-будівельники і ті знають, що для того, аби звести хоча би маленький елементарний дачний будиночок, потрібно вирити траншеї, поставити опалубку вище за рівень землі, вбили залізяки і укласти арматуру. Після цього все це залити бетоном.

А якщо фундамент відсутній, то все, що побудовано, або змиє, або воно сповзе з часом. А нас в Україні так все і будується надалі – на швидку руку, без опалубки, без арматури, без гідроізоляції. За принципом: та хай з ним, з тим фундаментом, давай-давай, будуй-будуй, а потім ми колись переробимо.

Можна сказати, що сьогодні Україні потрібен архітектор, котрий би володів мистецтвом проектування і будівництва державної споруди. Відсутність такого кваліфікованого українського будівничого стала на заваді успішної реалізації відповідального проекту "Україна".

До того ж такий архітектор має іще й розумітися на ландшафтному вписуванні української держави в контекст міжнародної інтеграції. Про що, на жаль, взагалі тепер мало хто думає.

На долю Ющенка випала дуже складна місія: побудувати те, про що ані він, ані його найближче оточення не мають ані найменшої уяви. Хоча на цьому шляху він вже наробив чимало помилок.

А хто їх не робить? Можна пригадати, що навіть великий Джордж Вашингтон перші свої битви програвав. Але суть політичних діячів такого калібру в тому, щоби у подальшому вчитися на своїх помилках.

Проте, якщо зараз не збудувати споруду українського дому з надійним і міцним фундаментом, то і з новими (навіть найкращими лідерами України) цілком може трапитися те ж саме, що і з Ющенком.

Лише маючи стійкий державний фундамент, до основи котрого закладені цеглини національної ідеї, цементовані українською ідеологією, можна витримати той величезний внутрішній і зовнішній тиск, котрий щоденно чиниться проти інституту українського лідерства.

Та в Україні від самого початку становлення державності запущена система своєрідної політичної антиселекції. Можливо, і в інших, навіть в більш демократичних країнах, інтелектуально розвинені особи й не дуже прагнуть до того, щоб стати політиками. Вони реалізують себе як науковці, лікарі чи юристи.

Однак у цих країнах існує така політична система, за якої політики, при усіх своїх видимих і невидимих вадах і інтелектуальних обмеженнях, можуть принести все ж значно більше користі своїй державі, ніж шкоди.

Аби створити подібну політичну систему у нас, в Україні, громадяни повинні усвідомити, що ніхто нічого не може зробити за них. І зрозуміти, що треба вимагати від політиків.

У нас люди вимагають підвищення зарплатні (всім і відразу) та не зростання цін. Звісно, навіть, якщо ліквідувати корупцію і розбазарювання державної власності, це не прийде автоматично, саме по собі.

Тож політикам доводиться постійно обіцяти своєму електорату те, що вони апріорі виконати не зможуть. І все тому, що якщо хочеш функціонувати у цій системі, то мусиш грати за її правилами. Якщо ж ні – то просто випадеш з неї.

Власне, не є обов’язковим, щоби українська політична система була б орієнтованою на одного сильного політика. Очевидно, що має бути якомога більше компетентних і патріотичних політиків, аби, в разі потреби, найкращий з них зміг вивести державу з тупика.

Тобто йдеться не лише про структуру політичної системи, а про матеріал, з якого вона сформована.

Сьогодні в Україні велика проблема з архітекторами державного будівництва. Також є проблеми з громадянами, які намагаються перекласти керівництво державою на сильних лідерів та патріотів.

А ще проблема з повноваженнями влади. Якби в Україні можна було б звільняти чиновників через місцеві чи регіональні референдуми, і скасовувати чи приймати через референдуми закони, все, можливо, налагодилося б дуже швидко.

Біда сьогоднішньої влади і самої команди Віктора Ющенка, що вони залучають до співпраці лише "соціально близьких" собі експертів (тобто архітекторів будівництва держави), але абсолютно ігнорують тих, хто має свою незалежну думку і не готовий прислужувати будь-якій владі.

А до партнерських стосунків з українськими інтелектуалами команда Ющенка не готова, і, як показує увесь попередні розвиток подій, навряд чи на це колись наважиться.

Але для того, щоб влада могла ефективно і продуктивно працювати, потрібно, аби хоча б частина тих експертів була залучена до системи влади. Інакше, ми постійно матимемо те, що маємо зараз в Україні.

Ница поведінка політиканів та їхнє вільне поводження з обіцянками веде до поширення цинізму та нігілізму в українського населення, яке зараз не вірить у такі речі як мораль, і, тим паче, мораль серед політиків.

Вочевидь, що ницість – це величина стала. До того ж, рівень інформованості електорату про ницість його керівників сильно підвищився за ці роки. Тому, відповідно, підвищився й рівень цинізму серед електорату.

Нині в Україні демократія не може дієво функціонувати. Демократія може постати лише через громадянське суспільство та решти із меню всім очевидних необхідних політичних чинників.

Проте, перенесення механізмів демократичного врядування на непідготовлений для цього ґрунт дає те, що ми бачимо. Це нагадує вже диктатуру меншості, в багатьох випадках маргінальної, яка виступає проти прогресивних політичних і економічних змін через свої упередження або неосвіченість.

На жаль, за всі роки свого існування в незалежному режимі Україна так і не стала країною для людей. То ж – чи дочекаємось ми коли-небудь українського Архітектора?..

Віктор Каспрук, для УП