Кто помогает затянуть нефтегазовую петлю на шее Европы?

Среда, 8 октября 2008, 14:43

Не спокушений спостерігач може подумати, що наша сьогоднішня криза стосується лише майбутнього президентства чи війни у Грузії. Однак причина у великій війні за нафту та газ, у якій Україна є тільки одним з гравців.

І в цьому контексті важливою є позиція її прем'єр-міністра, яку, як на мене, просто цинічно використовують. Чи вже використали.

Уряд спочатку непомітно, однак потім все послідовніше вписував Україну у російську енергетичну мегаоперацію. Особливо активно ця операція почала розгортатися саме з початку цього року, коли прем'єром Росії став Путін.

"Газпром" розвинув бурхливу активність у країнах, що володіють, видобувають та транспортують вуглеводи

Російський план побудови багатополюсного світу

З Мюнхенської промови Владіміра Путіна 10 лютого 2007 розпочався етап стратегічної конфронтації РФ та США. Нова редакція російської декларації антиамериканізму зводилася до простих тез:

- існування однополярного світу завершилося. Америка не справляється з світовими проблемами,

- на порядку денному перехід до багатополярного світу, коли його доля вирішуватиметься новими потугами. Як от Китаєм, Індією, Бразилією, Іраном. А також Росією США та ЄС,

- Російська Федерація достатньо зміцніла, щоб повернути собі місце "наддержави",

- способом упорядковування світом є визнання за цими наддержавами "зон їхніх інтересів", які водночас є "зонами їхньої відповідальності",

- у "зоні відповідальності" кожної з наддержав встановлюються правила гри, які відповідають у першу чергу інтересам "наддержави", яка її контролює,

- глобальна політика, де-факто, здійснюється тільки цими глобальними геополітичними гравцями, а "глобальна безпека" забезпечується "стратегічним потенціалом" цих гравців.

Колись таких гравців було тільки два: США і СРСР. Тепер РФ не має тих ресурсів, що СРСР. А тому Путін, а тепер і Мєдвєдєв, претендують не на бінарний розподіл світу, а на світ поліцентричний. Малі країни мають бути "примушені" до того, щоб підпорядкуватися їхньому регіональному лідеру.

З огляду на це, Росія розпочала небезпечні загравання з країнами, які міжнародне співтовариство визнає радше як країни від яких йде небезпека, які можуть зламати весь світовий порядок. Як от Іран, Китай, Сирія, Венесуела, Судан.

Росія відкинула глобальну роль США і почала втілювати в життя політику стримування розширення євроатлантичної зони безпеки.

Водночас тандем Путіна-Мєдвєдєва взяв курс і на розширення своєї "євразійської" зони впливу. Режим новітньої Росії успішно використовує складнощі становлення ЄС, його неконсолідованість. Він розколює ЄС, укладаючи з кожною з країн угоди про особливі стосунки в певних чутливих для них сферах.

Тим самим блокується створення єдиної політики всього ЄС. Особливо це стосується сфери енергопостачання. Німеччина, Італія та Франція отримують ілюзію "стратегічних партнерств", які мають руйнівні наслідки для ЄС у цілому.

Адже паралельно Росія веде жорстку політику пресингу на інших членів ЄС: країни Балтії, Польщу, які критикують політику Росії.

Вона обмежує їх у енергопостачанні, витісняє із схем транспортування енергоносіїв, стимулюючи суперечки між самими членами ЄС і не даючи їм консолідуватися довкола питань безпеки та енергобезпеки.

Успішно блокується просування ЄС та НАТО на схід. І прямим наслідком є зростання агресивності Росії. Розкол у ЄС веде і до розколу всього західного світу.

На які ресурси, реалізовуючи такі амбітні плани, може розраховувати Росія?

Головним ресурсом країни є поклади нафти та газу. Саме здороження енергоресурсів дозволив Росії розбагатіти і відчути, що в її руках є доволі потужна зброя, яка може по-іншому перекроїти світ.

Аналіз світових запасів нафти, її видобутку і споживання показує, що всіх запасів нафти, якщо не збільшиться споживання, вистачить на 27 років. А якщо закласти 5% -ве збільшення споживання, то тільки на 15 років.

30% газу, який споживає Європа – це російський газ.

Газові війни з Україною, скорочення поставок на 25% в зимовий період в 2006-2007 роках, стали приводом для ЄС замислитися про власну вразливість.

Європейці зрозуміли, що "холодна війна" може насправді бути холодною. При цьому європейські "штрейкбрехери" ніяк не можуть зрозуміти, що тільки у узгодженій політиці ЄС є порятунок. Бо ж продавець так само залежить від покупця, як покупець від продавця.

Всі газопроводи та нафтопроводи ведуть тільки на захід, ринок ЄС найбільший. А узгоджена політика означає і диверсифікацію постачання енергоресурсів до ЄС.

Диверсифікація стосується двох моментів: видобування енергоресурсів та їх транспортування. Головні розвідані поклади нафти є в Саудівській Аравії – 25,5%, Іраку – 11,1%, Кувейті – 9,5%, Ірані – 9,2%, ОАЕ – 7,8%, Венесуелі – 6,2% а в Росії тільки 5,0%.

Росія контролює найбільшу газотранспортну систему світу і постійно прагне опанувати ділянками трубопроводів за своїми кордонами. Однак все більше транспортування газу здійснюватиметься у скрапленій формі попри Росію. Якщо сьогодні це 27% світового продажу газу, то у 2010 буде 40%.

Контроль за видобуванням і транспортуванням можна здійснити двома шляхами. Або йдучи бізнесовим шляхом, просто скуповувати газотранспортні та нафтотранспортні мережі.

Або йдучи шляхом політичного тиску, підпорядковуючи собі уряди країн, де видобуваються енергетичні ресурси, чи через які вони транспортуються.

Якщо у "дальньому закордонні" діяти доводиться радше бізнесовим та політичним шляхом, то у "ближньому" перевага надається політичному тиску, шантажу і, останнім часом, військовим операціям. До особливо важливих для Росії держав належать:

У сфері видобутку нафти та газу – Туркменістан, Казахстан, Азербайджан, Узбекистан, меншою мірою Україна. Головними транспортерами є щонайперше Україна, Казахстан, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Білорусь.

Головними споживачами Німеччина, Італія, Україна, Білорусь.

Як бачимо, деякі з цих країн мають подвійну функцію. Вони неначе те вушко у голці, через яке росіяни змушені проганяти свої енергоносії, а тому вони зацікавлені максимально контролювати ці країни та їх видобувні і транспортні системи.

З деякими країнами вони вже вирішили ці проблеми. Перш за все це стосується країн Середньої Азії, які географічно знаходяться далеко від головного споживача в особі ЄС, і примушені Росією продавати свої енергоносії російським монополіям для подальшого їх транспортування.

Останнім часом Росія успішно реалізовує політику покупки цих енергоносіїв, як то кажуть, оптом. Це стосується Туркменістану, Казахстану. Однак не Азербайджану, який має свої шляхи транспортування.

Азербайджан є ще й важливим "видобувником", з огляду на це, для Росії було дуже важливо контролювати цю країну.

Примушені  до енергозалежності

Справжньою геополітичною метою Росії, під час її агресії у Грузії була, на мою думку, не стільки сама Грузія, скільки Азербайджан. Росіяни могли за день дійти до нафтопроводів Баку-Тбілісі-Джейхан, Баку-Тбілісі-Супса, газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум.

Вони демонстративно ввійшли і утримували Поті – головний порт Грузії, який може використовуватися для транспортування нафти як до ЄС, так і до України. Чому росіяни відважилися на такий брутальний крок? Він є частиною двох більш масштабних планів.

По перше, це "примушення ЄС до залежності" від російських енергоносіїв і енергоносіїв, які Росія контролює. РФ реалізує план своєрідного "оточення" Європейського Союзу в аспекті енергопостачання.

Тому їй важливо укласти особливі стосунки, перш за все, з Іраном як перспективним і потужним продавцем енергоресурсів задля ведення узгодженої політики. У липні 2008 "Газпром" домовився з Іраном про створення спільного підприємства для роботи над нафтогазовими проектами Ірану.

Наступним кроком має бути упокорення Азербайджану, що і видобуває, і транспортує енергоносії.

"Оточуючи ЄС", Росія велику активність проявляє і в інших країнах, що постачають енергоресурси до ЄС – як от у Лівії та Алжирі. Тут РФ пробує безпосередньо займатися видобутком, спільно проводити геологічну розвідку, постачати нафтогазове обладнання, будувати нафто- та газопроводи.

З Алжиром Росія підписала меморандуми між компаніями "Газпром", "Лукойл" і "Сонатрак".

Перше місце в Африці і п`яте в ОПЕК по запасах нафти займає Лівія. Низка російських компаній, в том числі "Лукойл", "Союзнефтегаз", активно відпрацьовують шляхи виходу на лівійський ринок, де вже представлені "Газпром" та "Татнефть".

Відбувається і витіснення з цього ринку України, симптоматично, що за чинного прем'єр-міністра Тимошенко, яка не може не розуміти наслідки такого витіснення.

Те саме стосується і ще одного експортера нафти та газу – Нігерії. "Газпром" активно працює над тим, аби отримати доступ до розробки родовищ цієї країни.

Але ці заходи стосуються на тільки енергетичної сфери. Росія добре зрозуміла, що видобування енергоносіїв має бути прикрите вогнем канонерок. Росія відновлює свою військову присутність у Середземному морі створюючи військово-морську базу у Сирії.

Разом з тим РФ виступила з надамбітною ідеєю створення "Газового ОПЕК" - ОГЕК, з тим, щоб стати його лідером і контролювати видобуток і дистрибуцію газу у цілому світі. У цьому вона, здається, знайшла повне розуміння з Іраном, Алжиром та Лівією.

Особливо характерним є те, що вся ця гіперактивність відбувається саме цього року. Очевидно, що стратегічні рішення були ухвалені російським керівництвом саме взимку 2007-2008.

Роль України

Україна перш за все важлива транспортна країна. Відбулася вже не одна спроба опанувати стратегічними транспортними мережами України. На сьогодні, після активної протидії, як з України, так і ззовні, ця тема не настільки актуальна.

Хоча "Газпрому" і намагається проникнути в Україну і оволодіти мережами постачання газу всередині країни.

У України є два напрямки можливого розвитку нафтогазового сектору:

Перший – це доведення до логічного завершення проекту транспортування нафти з Каспійського регіону нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ. За домовленостями із Азербайджаном, Грузією та західними партнерами, Україна усунула практично всі перепони для її повторного аверсного запуску.

Однак попри надзвичайне геополітичне значення цього проекту, як для України, так і для ЄС, раптом він наштовхнувся на опір з боку чинного уряду. Приводом стали припущення, що хтось хоче заволодіти технічною нафтою, що знаходиться у трубі.

Але ж ціна цієї нафти не співмірна з самим масштабом проекту про що прем'єр-міністр відає.

Зрозуміло, що блокування проекту вигідне Росії. Той, хто бере участь у цьому блокуванні, активно протидіє диверсифікації поставок нафти і до України, і до ЄС. А разом зводить на нівець чотирирічні зусилля української сторони по укріпленню позицій на Кавказі, як надійного енергетичного партнера та країни-транзитера енергоносіїв до Європи.

Разом з тим, Росія перекрила цей шлях транспортування енергоносіїв і на грузинський дільниці. Якщо в Україні їй, очевидно, вдалося погодити заходи з "блокади" на найвищому рівні за відповідні політичні дивіденди, на Кавказі прийшлося вдаватися до військового "примушення до миру".

В умовах нестабільності на Кавказі та перманентної загрози блокування Росією грузинського порту Поті, через який здійснюється транзит азербайджанської нафти в Європу, в очах європейських країн лише РФ є надійним постачальником енергоносіїв та контролером транзитних можливостей країн-сусідів – України та Білорусі.

Відповідно підтримка такої ситуації вигідна Кремлю та "Газпрому".

Іншим виходом з ситуації для України мала б бути активізація видобутку енергоносіїв власне в Україні. Це могло б забезпечити потреби населення у енергопостачанні, знизити соціальне навантаження і дати країні час на інтеграцію у європейські та євроатлантичні структури.

Бо в умовах тотальної залежності від російських енергоносіїв можливі потужні соціальні вибухи. За таких обставин набагато легше вписати Україну у російський енергетичний мегапроект.

А оскільки диверсифікація поставок енергоносіїв та розвиток власної видобувної галузі є стратегічним для України питанням, розробка шельфу Чорного моря мала б стати пріоритетним напрямком для керівництва держави.

Натомість Тимошенко блокує ці проекти, мовляв, хтось на тому заробить. Так, звичайно. Однак щось робитиметься... Та пропозиція уряду виглядає дивною: давайте денонсуємо угоду з компанією "Венко Прикерченська", яка взялася за цю справу.

Гадаю, що для "Газпрому" головною метою сьогодні є дискредитація України як партнера по видобутку енергоносіїв і блокування можливостей західних компаній входити з енергетичними проектами у "ексклюзивну російську зону відповідальності та інтересів", як це нещодавно сформулював президент Мєдвєдєв, оприлюднюючи нову доктрину зовнішніх відносин Росії.

Таким чином можна прослідкувати зв'язок сьогоднішньої парламентської кризи, тенденцій у енергетичній політиці Юлії Тимошенко і великої геополітичної гри Росії.

На жаль складається враження, що все це тільки елементи одного ланцюга, який покликаний зв`язати руки США, примусити до енергетичної, а відповідно і політичної залежності ЄС, і повністю ввести в російський фарватер Україну.

Ось такі, як на мене, контексти та підсумки нашої парламентської "бурі у стакані".

 

Тарас Возняк, для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде