Почему люди врут?

Четверг, 4 декабря 2008, 11:39

Задуматися над цим неоднозначним запитанням мене змусив один випадок. Була людина, котрій я безмежно довіряв, але в якийсь момент вона прикро мене зрадила (зауважу – це не була подружня зраза, цією людиною був чоловік, один мій знайомий), навіть не подумавши, що мене це зробить нещасним.

Не знаю, про що думають люди, коли зраджують своїх знайомих. Можливо, вони просто ні про що не думають. Це скоріше за все. Просто зраджують по інерції, бездумно, безвідповідально. Важко уявити, як так можна, але ж саме так воно і відбувається.

Можливо, зраджувати і брехати змушують хворобливі амбіції чи бажання досягти успіху. Але це так по-ідіотськи. Ну хіба можна вважати успіх успіхом, коли він побудований на зраді? І хіба може людина бути щасливою, якщо для цього їй потрібно постійно брехати? Абсурд.

Християнська релігія вчить, що зради й брехню потрібно прощати. Щоправда, в цьому твердженні все далеко не так просто – воно наче кличе роздумвати над собою, щоб відкрити саме той істинний зміст, який був закладений у нього самим засновником цієї релігії Ісусом Христом. А полягає цей зміст у тому, що брехню й зраду потрібно не лише простити, але й виправити, викорінити, знищити. За це варто боротися, не шкодуючи власних сил.

Чим більше я думаю про це, тим більше переконуюсь, що це дійсно так. Не можна лише пробачити – треба викорінювати. І якщо та людина мене зрадила, то це означає, що я не просто повинен їй вибачити це, але навчити її більше ніколи не зраджувати, змусити пошкодувати про свій вчинок. Мені здається, це й буде справжня людська етика.

Брехня... Слово саме по собі яке негарне. Бридке, слизьке, зайорзане. Його неприємно вживати. Куди приємніше говорити "неправда", ніж "брехня". Але ж мене турбує саме брехня – в усій її нечесності, несправедливості, гидотності.

Брехня як спосіб спілкування. Брехня як падіння людської особистості. Брехня як шлях до пекла. Брехня як словесне втілення зла.

Деякі мої знайомі щиро вважать, що без брехні в світі жити не можна. Вони люблять повторювати свою життєву "мудрість": "Не надуриш – не заробиш". Стривайте, панове, а хіба потрібен той заробіток, якщо він походить з дурні, з брехні, з неправди? Мені, принаймні, не потрібен.

Чому ж усе-таки люди брешуть? Хіба всього лише з тієї причини, що це прямий і легкий шлях заробити? Чи, може, ні? Думаю, що вони брешуть через нечистоту свого серця.

Неправда, ницість – вони ж не минають безслідно. Кожен неправильний вчинок не зникає в нікуди, він неодмінно тягне за собою ще наступний, той – іще один і так до безкінечності, аж доки та людина просто не покине життя. Очевидно, що жити може лише той, хто творить добро, а зла людина помирає швидко.

Як позбутися серцевої нечистоти? Дуже легко – всього лише щиро її усвідомити. Усвідомивши помилку, виправити її нічого не вартує. Так і з брехнею – варто її внутрішньо, в душі засудити, як вона просто перестає існувати.

Інтуїтивно відчуваю, що брехня і смерть між собою глибоко взаємопов’язані. Хто бреше, той обов’язково помре. Хто не бреше – житиме вічно. І це аксіома людського буття, правда, вистраждана однією Людиною, яка змогла бути Богом.

Дружба й брехня – речі несумісні. Хто вміє дружити, ніколи не буде брехати своєму другові, бо берегтиме дружбу як найбільший скарб, як рятівну стежку, котрою можна втекти від усіх труднощів та негараздів щоденного життя.

Та що б там не було, а люди все ж продовжуватимуть брехати й надалі. Такою є їхня природа. Щоб припинити це беззаконня, надто мало буде написати красномовну статтю чи виголосити пишнофразу промову. Потрібне щось більше.

Потрібен подвиг – не шкодуючи себе, робити все для того, щоби брехні більше не було.

Потрібне самозречення – викорінювати брехню не тільки в інших, але й у собі.

Потрібне смирення – щоб уміти розпізнавати бажання знищити брехню від потягу під цим високим гаслом чинити власну прагматичну волю.

Потрібна цілеспрямованість – воюючи проти брехні, не варто лякатися поразок, адже кожна з них неодмінно наближує момент повної і беззаперечної Перемоги.

Не такої Перемоги, що її назва "прикрашає" собою одну з центральних площ золотоверхої столиці України – міста Києва, нагадуючи кожен раз про невміння киян опановувати власні хворобливі геополітичні захоплення, котрі ставлять під сумнів духовну правду, вистраждану мільйонами жертв безглуздих боїв Другої світової.

А такої Перемоги, яка стане фінальним акордом в боротьбі добра зі злом, світла з темрявою, Христа з антихристом.

Іван Верстюк, православний богослов, публіцист

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде