Прагматики: американский опыт
Минулого разу ми зупинилися на тому, що в історії є приклади, коли відома аксіома Томаса Карлейля, особливо в частині про негідників, майже повністю втрачає сенс.
Якщо ж взяти ту конкретну епоху 18-19 століть, то мова головно про Першу (1775-1783) та Другу (1861-1865) американські революції, котрі, відповідно, більш відомі, як Війна за незалежність колоній та Громадянська війна Півночі і Півдня.
Так от, ці дві (ліберальна та ліберально-демократична) революції задумувалися і здійснювалися з причин суто прагматичних конкретними прагматиками, котрі у цілком практичний спосіб реалізували задумане.
Нагадаю, що в першому випадку революційна війна ( American Revolutionary War) розпочалась з низки суто меркантильних акцій протесту на кшталт Бостоноського чаювання.
Англійці намагались нагнути мешканців Північноамериканських колоній до сплати додаткових податків, митних та акцизних зборів, які мусили спрямовуватися виключно в метрополію, а також пропонували американцями забезпечити утримання додаткового 10-тисяного колоніального війська.
Але особливо обурив американців той факт, що англійці впроваджували ці побори не порадившись в їх доцільності із ними самими.
От і розпочалась та революційна катавасія під гаслом "Податки без представництва – це тиранія", а завершилася проголошенням незалежності США і прийняттям найдемократичнішої на той час Конституції.
Трохи згодом ухвалили й 10 поправок до Основного закону (Білль про права, 1791), котрий забезпечив американцям хоча від початку і не всі, але більшість громадянських прав.
А позаяк американське законодавство (за прикладом англійського) в значній мірі ґрунтується на прецедентному праві, то Білль дозволив і дозволяє до сього дня удосконалювати Конституцію, шляхом прийняття поправок до неї, в тому числі і в царині громадянських прав та прав особи.
І недаремно американці так носяться із тим Біллем, бо цей коротенький документ став законодавчою основою формування і функціонування громадянського суспільства – як виявилось, найефективнішого механізму співіснування суспільства та держави, та дієвого контролю громадян над владою.
І саме в цьому криється одне з найголовніших практичних досягнень тієї революції, бо запакувавши її результати в дієві законодавчі механізми – Конституцію та Білль, – американці убезпечили себе від того, аби наслідками виборених свобод не скористалися якісь зайди.
А що стосується Джорджа Вашингтона, Бенджаміна Франкліна, Джеймса Медісона, Томаса Джефферсона, Джона Адамса та інших батьків-засновників США, то застосувати до цих особистостей карлейлівська тезу, як мінімум, не коректно.
Адже усі вони в політичному та історичному сенсах були прагматиками, котрі (за сторіччя до виникнення самого прагматизму, як філософії) в цілком практичний та проривний спосіб реалізували переважно раціоналістичного штибу ліберальні та демократичні ідеї Гоббса, Монтеск’є, Руссо, Локка, та інших геніїв "епохи просвітництва".
І, мабуть, саме в прагматичному характері Першої американської революції її головна відмінність від Великої французької. Бо провідники American Revolutionary War чітко уявляли що, як і задля чого робити, а в головах очільників французької революції, за висловом того ж таки Карлейля, спостерігалось "буяння стихії"
А "...история этого периода писалась почти исключительно в припадках истерики. Множество преувеличений, проклятий, воплей и, в общем, много неясного". (Т.Карлейль, "Французская революція", 1837).
Втім, бажаючим переконатися, чому ці дві революції лише схожі за формою, і абсолютно різняться по суті, я би радив почитати не лише дослідників цих двох знаменних для подальшої історії людства подій, але й ознайомитись із фундаментальною працею Ханни Арендт "Про революцію".
Можливо, тоді дехто зрозуміє, що світ трясло у безкінечному революційному процесі тому, що за приклад брався або ж досвід саме Французької революції, або ж творчо розвинені (в першу чергу в суспільно-політичному аспекті) Марксом, Кропоткіним, Бакуніним, Леніним, Троцьким та іншими марксистами її сценарії. А американський прагматичний досвід майже не враховувався.
До речі, той же Маркс і Першу і Другу американські революції навіть за такі не вважав, бо вони не вписувались в його класову концепцію.
Що стосується Другої американської революції, то навіть побіжне ознайомлення із причинами, розвитком та наслідками Громадянської війни свідчить про її прагматичний характер.
Тезово кажучи, аграрно-відсталий і рабовласницько-феодальний Південь не лише став на заваді розвитку ліберально-індустріальної Півночі, але й своїми сепаратистськими устремліннями поставив під загрозу саме існування США, як держави.
От аби усунути ті соціально-політичні та економічні перепони, і придушити фактичний заколот південних штатів, прагматичні лідери Півночі в решті-решт були змушені втягтися в American Civil War, і виграли її...
Так, в тій війні американці понесли з обох сторін найбільші втрати за всю свою історію. Але жертви не були даремними – практичний американський народ, в повній мірі скориставшись вибореними можливостями, буквально через півсторіччя перетворив США у найдемократичнішу та найпотужнішу світову країну, якою вона залишається і понині.
Звичайно, якщо порівнювати за такою собі абстрактною величчю очільників Півночі із батьками-засновниками, то, може здатися, що із останніми можна співпоставити лише Авраама Лінкольна.
Але, якщо судити за наслідками, котрих досягла, висловлюючись сучасною мовою, "команда професіоналів-прагматиків" (політиків, фінансистів, юристів та військових), що об’єдналась навколо Лінкольна, то навряд чи ви знайдете серед них в контексті карлейлівської тріади романтиків, фанатиків чи навіть негідників (за виключенням хіба що Ендрю Джонсона...
Втім, сам Томас Карлейль, можливо, віднайшов би таких і більше, позаяк висміював у своїх відомих Памфлетах (1858) расову рівність негрів із білими, і скептично ставився до самої ідеї скасування рабовласництва у США.
Але самі американці не дозволили йому б це зробити, бо Конгрес США результати цієї революції теж узаконив, прийнявши 13, 14 та 15 поправки до Конституції.
А до багатьох переможених сепаратистів – потенційних "негідників" – згідно 14 поправки була застосована фактична люстрація.
Ну, а Лінкольн, задекларувавши достатньо романтичну мету "„...уряд із народу, створений народом і для народу, не помре на землі", досягав свого, залучаючи до себе в команду не лише союзників (Вілісс Грант, Вільям Шерман, Філіп Шерідан та інші), але й противників (Ендрю С’юард чи Салмон Чейз). Керуючись в останньому випадку власним же, суто прагматичним принципом: "Я перемагаю своїх ворогів тим, що перетворюю їх на друзів".
До речі, згаданий держсекретар США С’юард, вже по смерті Лінкольна провернув одну із найвдаліших за всю історію Штатів оборудку – купівлю усього лише за $7 мільйонів з невеличким гаком російської Аляски – чистої води прагматик...
Можливо, хтось запідозрив мене у певному американофільстві? Це далеко не так. Справа в історичному досвіді. Тим паче, що у випадку Першої революції він тривалий час був унікальним.
Що ж стосується вище змальованих ескізів, то спробую пояснити їх мотивацію анекдотом:
"Третяковка. Врубель. Полотно "Бузок". Чолов’яга сільсько-пролетарського вигляду коментує картину:
- Які фарби, яка експозиція, скільки експресії, дихання, стихії і одночасного перетворення Хаосу в Космос...
- Якийсь відвідувач запобігливо запитує у дядька:
- Ви, мабуть, художник-символіст?
- Нє-а, я сільський свинопас. Але цей малюночок мені подобається…".
І, дійсно, мені ці історичні, революційно-прагматичні малюнки до вподоби, бо вчать: свободу, незалежність, демократію треба не чекати в подарунок, а виборювати.
А ще вони вчать, що коли до справи з усунення перешкод на шляху еволюційного розвитку суспільства тієї чи іншої країни, тобто революції, беруться не мрійники чи фанатики із паранойдальними ідеями "всесвітньої революції", упорядкування "міст щастя" чи простої помсти за страченого брата-терориста, а прагматики – у них переважно все виходить, можливо і болісно, але без катастрофічних наслідків для того ж таки суспільства.
Але, якщо когось американський досвід не переконав, най ознайомиться із історією не менш прагматичних по суті системно-змінних ліберальних перетворень у Японії (революція Мейдзі, 1866-69) або ж кемалістською революцією у Туреччині (1918-1922).
Звичайно ж маються і приклади невдалих революцій американського типу. Раніше вже згадувалось, що в тій же Російській імперії прагматичний на початку, де в чому запозичений у тих же американців, революційний процес ("епоха реформ" Олександра ІІ) врешті-решт завершився більшовизмом.
Але й до авторів тієї картинки претензії можуть бути лише в одному: малювали вони її на вибухонебезпечному ґрунті дрімучого російського православ’я, суть котрого згідно видатного філософа Бердяєва – комунізм.
І я абсолютно проти того, аби весь той революційний досвід тупо переносився, наприклад, в сучасні українські умови, бо набувався він в інших історичних, економічних, культурних, гео- та суспільно-політичних, одним словом цивілізаційних системах координат.
Але прагматичність, виборювання та узаконення наслідків ми мусимо обов’язково враховувати. Як це зробили наприкінці 80-тих-початку 90-тих минулого сторіччя в низці країн Східної Європи і Балтії.
Але своє бачення Східноєвропейського прагматичного досвіду та "оксамитових" перспектив України я спробую викласти у заключній статті цієї розвідки.
А наостанку ж поділюсь враженнями від нещодавнього візиту до мене старовинного польського друга, в минулому історика і журналіста, колишнього активіста "Солідарності", а нині бізнесмена Станіслава Ольжієвича.
Зрозуміло, що в останній приїзд пана Станіслава ми багато говорили про Україну та про Польщу, констатувавши, що чим далі тим більше, в сенсі цивілізаційного розвитку, ми відстаємо від своєї західної сусідки. А з нею і від Європи в цілому.
І наздогнати інший демократичний світ Україна зможе лише в проривний революційний спосіб. Інакше вибір у нас не великий:
В найкращому випадку, з огляду на нашу недолугість, в першу чергу зусиллями американців (прошу не плутати досвід американських революцій із сучасною так званою "демократичною експансією") нас спробують втягти у той світ, як корову на налигачі.
А йменуватиметься той процес яким-небудь "примусом до демократії" і обов’язково супроводжуватиметься масовими психічними травмами народонаселення.
В гіршому – Україною перейметься Кремль, влаштувавши нам, з мовчазної згоди іншої Європи, щось на кшталт "примусу до миру" із обов’язковим кровопусканням та територіальними втратами.
В найгіршому – ми просто зникнемо як суб’єкт з політичної мапи.
А ще я пригадав, як незабаром після проголошення незалежності у 1991 році, я зателефонував Станіславу поділитися радістю та поздоровити із "нашою і вашою свободою", а у відповідь отримав цебро крижаної води, що значно охолодило мою ейфорію: "То не є добже, – прокоментував наше щастя пан Ольжієвич, – Волю і незалежність ніхто і ніколи не дарує – їх виборюють і завойовують. Часто-густо кров’ю".
 |
Валерій Семиволос, Харківська область, село Губарівка, для УП
