Украина в контексте коллективной безопасности Европы

Понедельник, 6 июля 2009, 10:08

Перед початком Першої світової війни, лідери західної демократії проголосили, що війна проти німецького імперіалізму буде останньою війною, що покладе кінець військовим протистоянням, і буде створений новий світ згоди, заснований на принципах демократії та рівності всіх народів.

За пропозицією США, в 1919 була створена Ліга Націй. Утім, Америка з деяких міркувань та розбіжностей з європейськими державами, відмовилася від членства в цієї організації.

США самоусунулися від європейських проблем, помітно послабивши потенціал Ліги Націй. Слабкість організації не дозволили запобігти військовим конфліктам у Європі й світі, а в остаточному підсумку –Другій світовій війні.

Європа понесла великі людські втрати у Другій світовій, економіка була підірвана війною, інфраструктура зруйнована. Після поразки Німеччини більша частина її промисловості була знищена, а те, що було не пошкоджено, пішло на оплату репарацій переможцям. В 1946 промислове виробництво складало 1/3 від довоєнного, на 30 років було відкинуто сільське господарство.

В інших європейських країн економічне становище було не кращим. Європа була спустошена, зруйнована та голодна.

Натомість США за час війни, досягли помітних економічних успіхів. Америка монопольно володіла атомною зброєю, міць якої була наочно продемонстрована. Одним із найважливіших підсумків Другої світової війни стало створення в США потужної воєнної промисловості, яка виконує функції головного інструмента реалізації геополітики США.

Це все сприяло закріпленню за США ролі світового лідера. Відображенням незаперечного лідерства США стало привілейоване положення долара, як резервної валюти.

Для збереження лідерства необхідно тримати все під контролем та активно впливати на всі події, які відбуваються у світі. Тому невипадково штаб квартира Ліги Націй, трансформована в штаб-квартиру ООН, зі столиці нейтральної Швейцарії, була перенесена в Північну Америку.

Цікаво, що штаб-квартира організації, покликаної запобігати світовим кризам і війнам, була передислокована із зони криз та двох останніх воєн на віддалення до 10 тисяч кілометрів.

Тому не дивно, що коли в штаб-квартирі ООН починається робочий день, то добовий локальний збройний конфлікт (наприклад, у Бейруті) або перший день більш серйозного довгострокового конфлікту, закінчуються. За правило, ООН початок конфліктів "просипає".

Правда це не є визначальним в ефективності діяльності ООН і її вкрай великій інерційності, але сам факт видалення "світових пожежників" від "пожежі", не тільки занадто дорого для "гасіння", але й гарантує їхню запізнілу реакцію.

В США розуміли, що ситуація, яка склалася після закінчення війни, сприяє їхньому закріпленню в ролі безперечного лідера, але значне військове посилення СРСР і його "просування" на захід не могло не турбувати Америку.

Треба було терміново шукати союзників у західній Європі й консолідувати їх для того, щоб СРСР не став впливовим фактором у європейській політиці. Потужний економічний і військовий потенціал США сприяв формуванню надійних союзників на європейському континенті й, насамперед, серед країн, які воювали проти СРСР.

План Маршалла, або програма відродження Європи, був запропонований США в 1947. Західній Європі була надана допомога у розмірі приблизно 17 мільярдів доларів. Економічну роль плану Маршала важко переоцінити, та у той же час його реалізація дозволила США остаточно "закріпитися" на європейському континенті, підтвердженням чого стало створенням 4 квітня 1949 НАТО.

США на той час ще залишалися монополістами в царині на ядерної зброї (СРСР підірвала першу атомну бомбу 29 серпня 1949). Потенціал НАТО, як воєнно-політичного блоку, в кінці 40-вих був більш ніж на 95% зосереджений в "руках" Сполучених Штатів.

Навіть за формального "демократизму" НАТО, де "затвердження рішень базується на консенсусі й спільній згоді", така різниця військово-економічного потенціалу робила проблематичним відстоювання національних інтересів союзниками США по НАТО.

Втім, Європа настільки була налякана наслідками двох воєн, які прийшла із Німеччини, що вже 17 березня 1948 Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди та Франція підписали Брюссельський договір про співробітництво та колективну самооборону.

Ці європейські країни, які вели бойові дії проти агресора, створили своєрідний "запобіжник" на всяк випадок від ФРН і від колишнього "союзника" СРСР.

Подібна "сільська самодіяльність" не влаштовувала США. Тим більше, що за планом Маршала у ФРН, яка одержала протягом 1948-1951 років від США майже стільки скільки Великобританія й Франція разом узяті, мала б бути особлива роль.

США дивилися в майбутнє й уважали, що Німеччина з допомогою США, повинна стати лідером оновленої Європи, на тлі її "вічної вдячності" Америці за допомогу.

Ще до утворення НАТО, в 1948 році були закладені основи Західноєвропейського союзу (ЗЄС), як спроби створення в Європі нової системи колективної безпеки.

Натомість економічний потенціал США, за умов економічної слабкості держав післявоєнної Європи, давав "зелене світло" розвитку НАТО під орудою та безперечним лідерством Сполучених Штатів, що призвело до тривалої стагнації ЗЄС.

Однак щойно Європа "стала на ноги", її провідні країни почали розгортати активну діяльність з "разконсервації", відродження ЗЄС та трансформації його в Європейський Союз.

У 1951 році було утворено Європейське Співтовариство вугілля і сталі. Із часом Європейське Співтовариство трансформувалося в 1992 в Європейський союз (ЄС).

У договір створення ЄС був включений пункт про загальну зовнішню й загальну політику безпеки з наступним формуванням оборонної політики для зміцнення незалежності Європи та сприяння миру, безпеці й прогресу.

Амстердамський договір 1997 року, у розділі загальної зовнішньої політики й безпеки (GASP), конкретизував алгоритм її реалізації. Аналіз подій у Югославії в 1999 продемонстрував слабкість ЄС при "наведенні порядку у власному європейському домі".

ЄС не влаштовувало, що основну роль в миротворчої операції в Європі зіграли США, а ЄС лише другорядну. Для ЄС такий урок послужив потужним прискорювачем розвитку GASP.

Амстердамський договір підтвердив і поточнив систему ухвалення рішень у ЄС. Рішення із проблем GASP приймаються одноголосно, однак держави-учасники мають можливість утриматися від голосування, але таких, які "утрималися", повинно бути не більше 1/3, інакше рішення не проходить.

Основним аргументом прихильників пріоритету вступу України в НАТО є 5 стаття північноатлантичного договору: "Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них…. вважатиметься нападом на них усіх".

Але, нажаль, далеко не всім відомо що в проекті Конституції ЄС у 2004 році з’явився великий розділ, присвячений проблемам безпеки й оборони ЄС.

Конституція передбачала, що "у випадку збройного нападу на державну територію держави-члена ЄС усі інші держави-учасники договору, відповідно до 51 статті хартії ООН, надають усім своїм потенціалом постійну допомогу й підтримку".

Ця конституція не була підтримана частиною членів ЄС, зокрема, через обвинувачення в "мілітаризації ЄС".

Тим не менш, Лісабонський договір 2007, що повинен замінити проект європейської конституції, без змін зберіг положення про спільну оборону.

Другий аргумент прихильників пріоритету вступу України в НАТО – це слабість воєнної організації ЄС (ЄС витрачає на оборону 193 мільярди євро в рік, у порівнянні з 580 мільярдами євро США).

Це відповідає дійсності, але при цьому потрібно уточнити, що з 28 членів НАТО 26 - це європейські країни! Тим не менше, приміром, у ФРН вважають, що 85% потенціалу НАТО припадає на США.

Тому буде логічним для європейської держави, якою є Україна, у першу чергу, зосередити свої зусилля на участі у розвитку оборонного потенціалу Європи. Адже такий внесок буде більш помітним і оціненим, на відміну від внеску на користь НАТО.

13 грудня 2003 була ухвалена стратегія безпеки ЄС. У червні 2009 відбулася 56 сесія Асамблеї ЗЄС. Одним із основних її питань було присвячено проблемам відносин ЄС та США. Цікаво, що на цієї сесії в доповіді "Європейська бронетехніка: поточні програми" була відмічена плідна співпраця й здобутки ЄС та Росії в спільному виробництві бронетехніки. Україна згадана не була.

Тим часом НАТО поспішає з розробкою своєї нової стратегічної концепції. Адже, незважаючи на "військову слабість" ЄС, Європа у розробленій концепції GASP значно випередила НАТО, тому що її концепція враховує всі елементи внутрішньої й зовнішньої небезпек в усіх напрямках, продиктованих сучасними умовами й прогнозами на майбутнє, а також шляхи їхньої ліквідації. Натомість такого у НАТО немає.

Незважаючи на завірення США про зацікавленість у розвитку колективної безпеки ЄС, Вашингтон не може залишити цей процес без прискіпливої уваги та намагання його направити в бажане для себе русло.

Зараз у ЄС продовжується ратифікація Лісабонського договору. Для вступу в дію договір повинен бути ратифікований 27 членами ЄС. Але поки його не ратифікували ФРН (КС має зауваження), Польща й Чехія (ратифіковано, але не підписано президентом), Ірландія.

У другій половині 2008 в ЄС і ЗЄС головувала Франція, яка рішуче намагалося довести ратифікацію Лісабонського договору до "переможного кінця".

Свого часу в українських ЗМІ повертання Франції до НАТО було подано як "каяття", мовляв, це підтвердження того, що у НАТО альтернатив немає.

Це не відповідає дійсності. Франція повертається в НАТО з метою валоризації GASP. Це і було заявлено французьким керівництвом.

Власне ці плани та причини повернення Франції до НАТО були заздалегідь відомі ЄС, тому ніякого здивування не викликали. Але оскільки в Україні не цікавляться тим чим живе ЄС, і які плани має держава, що очолює Євросоюз, звідси і неправомірні висновки.

У французького президента Саркозі взагалі "наполеонівські" плани щодо перспектив формування військових структур ЄС. От тільки один варіант: 6 держав ЄС виділяють по 10 тисяч військовослужбовців для формування інтервенційних сил під об'єднаним командуванням, з європейським озброєнням.

Є плани створення європейської ПРО, супутникової системи розвідки, а також європейського банку ядерного палива (ТВЕЛів).

З розвитком і зміцненням "державності" ЄС, зростанням економічного потенціалу (ВВП ЄС перевершує США), Європа, в силу своїх особливостей історичного розвитку, буде все більше "не помічати" НАТО (США) і прагнутиме проводити власну самостійну зовнішню й внутрішню політику.

Не варто очікувати загострень відносин США і ЄС у питаннях зовнішньої й військової політики поки військових потенціал НАТО  помітно перевершуватиме ЄС, бо немає сенсу добровільно позбавляти себе додаткової "парасольки" безпеки – ядерного потенціалу США та її збройних сил.

Але по мірі зростання військової моці ЄС, вплив НАТО в Європі буде поступово слабшати. І як пропонував колишній канцлер ФРН Герхард Шредер, НАТО з часом може стати міжнародним дорадчим органом, оскільки "НАТО вже не є головною ареною трансатлантичних партнерів для обговорення й координації стратегії".

У кризових ситуаціях Західна Європа, буде толерантною й витриманою до критичної межі вичерпання всіх засобів для збереження миру, і ніколи не дозволяла себе втягнути в будь-яку авантюру з бойовими діями, якщо ця боротьба може коштувати їй, хоча б однієї десятитисячної її втрат у Другій світовій війні.

Сполученим Штатам це важко зрозуміти.

Адже на їхній територію справжньої війни не було і їхні втрати від участі в бойових діях за всю історію існування не йдуть ні в яке порівняння із втратами Європи.

Україні ж доцільно зосередити свої зусилля на інтеграції в ЄС, до якої схвально ставиться більшістю громадян країни, і що важливо, така інтеграція не надто дратує Росію, яка бере активну участь у європейській GASP.

Для початку не завадило б стати повноправним членом Вишеградської групи й асоційованим партнером ЗЄС (для країн не членів НАТО та ЄС) до його остаточного "закриття" та брати активну участь у миротворчих операціях ЄС. Принаймні такий заклик пролунав в червні цього року на 56 Асамблеї ЗЄС.

Співробітництво України з НАТО в рамках ЄС з часом може перерости у членство України в НАТО. Та нестандартний варіант вступу України в НАТО – "навпаки" (через участьв європейській системі безпеки) у значній мірі нейтралізує протидію Росії просування України в НАТО, "приспавши" її пильність по напрямку й часу інтеграції.

Можливо цей варіант і є оптимальним варіантом зовнішньої політики України з урахуванням її особливостей, і сусідства зі стратегічним партнером – Росією. Приклад? Фінляндія, член ЄС, яка має наміри, у випадку підтримки її громадян, стати членом НАТО.

 

Анатолій Павленко, незалежний експерт, для УП

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде