Годовщина президентства: куда прет властный "бульдозер"?

"Різниця між політиками та державними діячами та, що перші думають про вибори, а другі – про державні інтереси". 
Вінстон Черчілль

Минув уже рік після того, як в Україні на зміну помаранчевій "наївній" демократії прийшла біло-синя "бульдозерна" партократія. Упродовж року вона звела практично нанівець усі демократичні досягнення попередників.

Вибудувано жорстку вертикаль влади від центру до районів. "Підім'яті" під себе всі суди, починаючи від районних і закінчуючи Верховним та Конституційним. Суспільство залякується переслідуваннями та арештами найбільш активних своїх опонентів із числа інтелектуалів та опозиціонерів, а також представників четвертої влади.

ПР обумовлює необхідність побудови жорсткої владної вертикалі нагальною необхідністю здійснити економічні реформи. Але ж, як відомо, добрими намірами часто вимощують навіть дорогу до пекла.

Потуги щодо запровадження реформ, хоч і непродумані та безсистемні, і справді мають місце.

Але чи можуть вони бути успішними?

На жаль, відповідь може бути хіба що негативною. Уже хоча б із причини браку довіри населення до влади. Влади, яка аж кишить чиновниками, моральні якості яких є вельми сумнівними.

Особливе "замилування" викликають заяви президента та інших високопосадовців щодо боротьби з корупцією. І це тоді, коли законність привласнення Межигір'я першою особою держави є вельми сумнівною. Свідченням цього є досі невиконана Януковичем обіцянка запросити туди журналістів.

Не кажучи вже про столичного мера -"космонавта". Адже попри загальновизнані, широкомасштабні та системні (Sic!) махінації зі столичною землею, "молода команда" сьогодні почиває на лаврах, а не на тюремних нарах. Натомість там уже більше місяця "париться" ворог корупціонерів і колишній міністр МВС Луценко, якому інкримінують буцімто нанесення шкоди державі – навіть не привласнення з метою особистого збагачення! – на якусь сміховинну, для тотально корумпованої країни, де безкарно крадуть мільярдами, суму.

Як слон у посудній лавці, влада поводить себе й з "головним ворогом". Плутано й непослідовно звинувачуючи Тимошенко в якихось дріб'язкових для рівня прем'єр-міністра некорисливих злочинах, піднімає до захмарних висот її рейтинг. Бо якби влада просто не звертала на неї уваги, то популярність ЮВТ уже до наступних парламентських виборів асимптотично наблизилася б до нуля.

За відсутності якихось економічних успіхів та браку довіри з боку населення, партія влади, якою є нині ПР, навряд зможе виграти чесно наступні парламентські вибори. Тож, швидше за все, будуть внесені зміни до чинного виборчого законодавства, щоб проводити вибори вже за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, з максимальним використанням адмінресурсу на місцях.

Останній, до речі, дозволив ПР у зовсім "чужому" для неї регіоні, яким є Київська область, захопити на торічних виборах до місцевих рад ледь не 75% місць в облраді столичної області. Хоча за партійними списками – лише 20%.

Тоді може виникнути ситуація, що такі вибори не будуть визнані міжнародною спільнотою, і на шляху до Європи "бульдозеристам" із ПР буде поставлено шлагбаум. На жаль, цей шлагбаум стоятиме не тільки перед "бульдозеристами", а й перед пересічними законослухняними українськими громадянами.

З іншого боку, складається враження, що декларації Януковича про його європейські аспірації не є щирими.

Вже хоча б тому, що обіцяний ним до Євро-2012 безвізовий в'їзд до країн ЄС (хтось у це вірить?), зона вільної торгівлі чи, тим більше, асоційоване членство у Євросоюзі вимагають від українських можновладців грати за європейськими цивілізаційними, а не власними "бульдозерними" правилами, – також і на власному полі.

Як мінімум, це:

– боротьба з корупцією не на словах, а на ділі;

– забезпечення верховенства права;

– проведення чесних виборів;

– шанобливе ставлення до свободи слова;

– можливість проведення громадянами мирних зібрань.

Усе вищенаведене якраз і є тим, що команда нинішнього президента наразі активно поборює.

Тому можна цілком відповідально стверджувати: за рік нової влади Україна не лише не просунулася по дорозі до євроінтеграції, а зробила, як мінімум, один крок назад. Про інтеграцію євроатлантичну вже навіть не йдеться.

Щодо проєвропейських декларацій нової влади: складається враження, що вони проголошуються лише для тимчасового відвернення уваги Європи від "закручування гайок" всередині країни.

А коли вже процес самозахоплення влади – а саме це мало місце, беручи до уваги абсолютно неконституційне формування коаліції "тушками", в умовах повного підпорядкування судової влади виконавчій – буде до кінця втілений у життя, тобто коли в Європі появиться іще одна авторитарно-тоталітарна диктатура "a ля Лукашенко", то на довірливо-наївну Європу можна вже буде махнути рукою.

Тим більше, що вітчизняні націонал-демократи можуть об'єднатися хіба що за півгодини до розстрілу. Адже переважна більшість із них любить не Україну в собі, а себе в Україні. Та й розстрілювати їх ніхто не буде – хіба що періодично відправлятимуть найбільш активних на "відпочинок" до СІЗО.

Зрозуміло, що зміна Україною цивілізаційного вектора розвитку вимагає належної ідеологічної підтримки.

Саме тому на чолі гуманітарного міністерства, яке мало б сіяти в душах підростаючого покоління "розумне, добре, вічне" – поставлено одіозного печерного українофоба. Пан Табачник робить усе, щоб "опустити" українську Україну нижче плінтуса, та ще й відверто цим хизується. Попираючи загальнолюдську етику та мораль, він намагається позбавити ненависних для нього українців власної історії, героїв і навіть рідної мови. Немов безпринципний агент чужого впливу. І це лише початок.

Уявляєте, що буде після закінчення процесу "закручування гайок"?!..

Не виключено, що тоді за українську мову інтелігентів саджатимуть за ґрати, як це вже було в пріснопам'ятні часи СРСР.

Улюблена фішка очільників нинішньої влади, які принципово не ходять на творчі вечори живого класика української поезії Ліни Костенко, їм більш до вподоби "попсові" посиденьки в Яна Табачника й футбол, – Євро-2012.

Так, чемпіонат міг би справді значно наблизити Україну до Європи. Але владоможці пішли так далеко, що намагалися включити до своєї "залізобетонної" владної вертикалі ще й футбольну федерацію країни. За що були ледь не позбавлені права проводити в Україні цей чемпіонат.

Адже в цивілізованій Європі влада не може втручатися в діяльність спортивних федерацій, які є громадськими організаціями. Тому прийшлося поки що відступити.

Це вже не перший випадок, коли Європа дає сигнал українській владі, що на "бульдозері" її в Європу просто не пустять.

Перший серйозний сигнал пролунав із Чехії. Країна-член ЄС, яку наш президент називає все ще "по-совєтскі" Чехословаччиною, надала політичного притулку екс-міністру економіки уряду Тимошенко Богдану Данилишину. Де факто, усі країни ЄС визнали наявність переслідування з політичних мотивів в Україні та вибіркове застосування правосуддя до опозиціонерів. Сьогодні про це вже кажуть прямо.

Та й у пересічних українців не залишилось жодних сумнівів. Яскравий приклад: на недавньому ток-шоу "Шустер live" чотири з п'яти запрошених до студії гостей засвідчили шляхом голосування, що кримінальні переслідування представників опозиції не є боротьбою з корупцією, а власне боротьбою з опозицією.

Безперечно, політика нової влади грає на руку кремлівським ляльководам, які намагаються знову включити Україну до сфери свого задушливого впливу. Адже ті так сердешну Україну люблять, що ладні задушити її у своїх цупких хижацьких обіймах.

Тим більше, що в Москві вже не говорять, як це було прийнято в радянські часи, про "три братні слов'янські народи". Тепер звідти насаджується міфологема про єдиний "рускій" народ, який був розділений загарбниками. Так, ніби Москва не загарбувала ні Гетьманщину, ні УНР.

Московська церква, у свою чергу, просуває в Україні імперсько-шовіністичну доктрину єдиного "руского міра". Через те що поділ за національною ознакою християнськими канонами заперечується – у Бога немає "ні елліна, ні іудея" – московський первосвященик фактично проповідує в Україні міжнаціональний розбрат на релігійному ґрунті.

Водночас у Росії, де немає жодної української школи, піддаються гонінням українські громадські об'єднання та бібліотеки.

І це при тому, що в Україні відкрито здійснюють свою діяльність відверто ворожі антиукраїнські партії та громадські організації, значна частина яких спонсоруються безпосередньо з Москви, і не обов'язково Кремлем.

Якби українська влада навіть дозволила собі косо глянути в бік щойно згаданих вітчизняних агентів впливу Кремля, що, до речі, було б цілком законним, то МЗС Росії надіслало б уже сотні нот, протестуючи проти такої недружньої політики стосовно "братнього" народу.

А наша "братія" "мовчить собі, витріщивши очі".

Мовчить, бо, певне, знає: хто в Україні є справжнім господарем.

Вкотре вже українців намагаються упосліджувати на Богом їм даній землі, переслідуючи патріотів та підносячи на щит українофобів. Це основний підсумок річного правління президента Януковича. А він же планує правити, як мінімум, іще 9 років. А якщо вдало "закрутить гайки", то й довічно.

Чи ж мине Україну ця гірка чаша?

Прикро, що в українському національно-демократичному таборі політиків багато, а державного діяча, який би міг їх усіх об'єднати – нема.

А без такого об'єднання владний "бульдозер" буде й далі чавити поодинці всіх неугодних.

Валерій Степаненко, спеціально для УП