Весенняя печаль
Етюд. Vae victis!
Усе б то нічого, тільки щоб якось суспільство привести до притомності. Ну, хоча б не чути із владних трибун отої школярської нісенітниці. Усі знають, що робити, усі знають, як підняти економіку, як побороти кризу, корупцію, підняти добробут "наррроду"...
А насправді – не можуть поділити здобич.
Вишкірюють зуби один на одного, хіба що в горло ще не вгризаються, – погрожують, кидають, як шакалам, щось там комуністам, а ті – воюють із бандерівцями. Понад півстоліття воюють одними й тими ж фразами. Клініка, якої в політичній історії людства ще не спостерігалося.
А так хочеться, щоб у владній верхівці знайшовся хтось, я не кажу вже розумний, порядний – хоча б адекватний!
Друга світова війна минула давно. Як після кожної війни, є переможці й переможені. Як і годиться, лають переможених, і віддають почесті переможцям. Справедливо.
Але я жодного разу не чув, щоб хтось із переможців – хоч словечко! – сказав про вдовиць.
Уже понад півстоліття чекаю, що хтось скаже їм, чи про них, добре слово – даремно. Наче їх не існує. Більшість із них так і померли знедоленими й зневаженими.
А з посеред переможців ніхто, повторюю: ніхто (!) не здатний згадати, що перемогу здобули не лише ті, хто пишається зараз орденами й медалями, а найвагоміший вклад у перемогу внесли також і ті, хто загинув чи помер від ран після війни. Хто, хто, а комуністи мали б пам'ятати про це.
Ні. Забуття – це їхня шана полеглим. А навіщо пам'ятати про когось там – цим нічого не заробиш.
Переможців не судять, кажуть, але це помилка – історія судить.
Десь вичитав, що з народжених 1920-22 років до пенсійного віку з тисячі чоловіків дожили тільки четверо.
Усі кричать, що наше суспільство розділене. На схід і захід, на орієнтацію у світових комедіях і фарсах, за ідеологією... Це не так.
Наше суспільство розділене на хамів і тих, кого ці хами прагнуть принизити.
Ні, ні, треба бути об'єктивним. Переможці раз на рік згадують про полеглих – ставлять квіти до обеліска або до пам'ятника Невідомому солдатові.
Питання: чому вони не можуть згадати про тих, кому вони зобов'язані не лише своєю славою, а й життям? Живуть же ж ще й вдовиці, і діти полеглих, здебільшого зневажені – пільги надаються живим учасникам, – і внуки їхні.
Не згадають. Відповідь могли би дати хіба що психіатри.
А був час, коли цих жінок називали романтично так "солдатки". І ці солдатки десятиліттями тримали на своїх плечах господарство величезної держави.
Потім переможці витіснили їх не тільки зі своєї свідомості – витіснили на обочину життя. А саме господарство "приватизоване" дітьми переможців. Беру в лапки це слово, бо така приватизація нічим не відрізняється від мародерства. Хіба що оформляється документально.
Знов весна. Переможці пишаються нагородами й отримують якусь там копійку на 9 Травня, їхні діти рахують прибутки, іноді – втрати. Політики теревенять про "соціальну справедливість", "прорив", "реформи" і про те, як вони турбуються про "нарррод"...
А переможені вдовиці, скривджені долею і своїми ж, під антибандерівський галас комуністів та інших посіпак – тихо вмирають на задвірках міських нетрищ та посеред сільського румовища.
Vae victis! Горе переможеним!
Ярослав Трінчук, літератор, спеціально для УП