Простой солдат и моральный императив

"Реальні переговори почнуться тоді, коли їх вестимуть польові командири. Реальні переговори – не про крісла, а про життя і смерть. А поки правлять бал тилові щурі з обох сторін. Тварини ще впевнені, що вони будуть правити вічно. Але вони помиляються. Солдати знають більше."

Це пише Ігорь Луценко -- людина, яка пережила справжні тортури за спільну, достойну і велику, справу Майдану. Який дивом вижив після звірячого побиття. Який засновує на пережитих стражданнях своє приватне право давати абсолютно впевнену відповідь на дилему бути чи не бути, життя і смерті інших. 

Кожний може радити іншим робити той самий моральний і життєвий вибір, який робить сам чи сама. Втім, ніхто, за єдиним виключенням від Різдва Христова, не має на це абсолютного права. Стверджувальні приписи у цьому випадку -- морально ущербні.

Повноцінним є лише один моральний припис: роби лише так, щоб твій вчинок міг слугувати правилом для всіх. 

Всі -- це не лише солдати. Не всі є щурі, навіть на тлі живого героя, що мучився, чи героями загиблими. Серед тих всіх, у тому числі на Грушевського, завжди є ті, хто солдати, а також ті, хто всім серцем підтримує їх. Навіть щурі. 

Без цих всіх -- солдати не потрібні. Без всіх -- їм вже немає чого захищати. Тому солдати не знають більше. Без всіх -- вони не знають нічого. Це стосується солдатів з обох сторін.

Коли ці всі -- спостерігачі, ті, хто фотографуються на тлі пожеж, й ті, хто всім серцем і розумом за нас -- призовуть їх, у тому числі і тилових щурів, тоді солдат отримає знання. Так вже сталося. Як станеться зараз не вирішує один, самий героїчний герой. 

Війна -- це не війна солдат і тилових щурів. Війна завжди є війною людських світів. Хто спрощує війну до кривавої сутички солдат, які зневажають тилових щурів, той готовий пожертвувати іншими. На це ні у кого немає права.

Хто цього не розуміє, навіть з причини власного героїзму та самопожертви, той може легко перетворитися на провокатора. 

Хтось мусить це йому сказати вголос.