Партии регионов

Останні соціологічні дослідження зафіксували очевидну тенденцію: рейтинг правлячої "Слуги народу" демонструє повільне зниження. І – будемо відвертими – невідомо звідки чекати на "прорив", який змінив би ситуацію на краще. 

Водночас є й інший тренд – "старі" політичні партії теж суттєво втратили електоральну привабливість. А ідей, які б дозволили їм у наступному році подолати досягнуту на парламентських виборах відсоткову "стелю", теж наразі не видно і не чути. 

Тому абсолютно не виключена ситуація, коли напередодні місцевих виборів восени 2020 року, як і перед президентськими, буде до 40% (а, може, й більше) тих, хто не визначився.

Розуміють це місцеві еліти, яким незабаром доведеться відстоювати власне право контролю над територіями? 

Більш виразно, ніж ми від них цього очікуємо. Як отримати мандат, чи зберегти крісло, коли потрапляння у списки "старих" уже не є гарантією успіху, а "нові" не сьогодні–завтра можуть дійти до того відсоткового рівня, де наразі перебувають їхні "попередники".

Тому в експертному та медіа-просторі уже тривалий час обговорюється ідея, що значну частку голосів виборців на місцевих виборах можуть "підібрати" локальні регіональні проекти. Які йтимуть до виборців під нехитрим гаслом: "Голосуйте за своїх!" "Свої", тобто представники місцевих груп впливу  виступатимуть у якості опонентів "столичних посіпак", що сліпо виконуватимуть накази київського партійного керівництва.

Але тут є й інша проблема. 

"Свої" не знають з чого почати, а досвід партійного будівництва у багатьох з них обмежується Партією регіонів та, інколи, й КПРС. 

Натомість успіх "команди Зе!", представники якої у низці випадків переграли дуже ресурсних і впливових конкурентів, укорінив у свідомості "своїх/місцевих" переконання, що традиційні засоби комунікації з виборцями уже не діють. А тому негайно слід опановувати новітні. З цього вони, судячи з усього, й почали підготовку до місцевих виборів.

Як наслідок, уже зараз, під час підготовчого етапу місцевих виборів-2020 з блискавичною швидкістю змінюється регіональне медіаполе, у якому виникають, зникають і трансформуються платформи у соціальних мережах, локальні messenger-групи і Telegram-канали.

Країною крокує каргокульт місцевих шанувальників і плагіаторів технологій, що їх використовувала "Слуга народу" в сфері масових комунікацій.

Проте каргокульт тому й є комбінацією ритуальних дій, що нічого спільного з послідовними діями досягнення успіху не має. 

"Зелені" на президентських і парламентських виборах мали у 2019 році те, чого наразі немає у жодної регіональної політичної "тусовки" – парасольковий бренд "Слуги народу". 

Тому, наслідуючи форму, місцеві політики наразі старанно уникають того, що могло б внести хоч якесь зерно раціональності у виборчу кампанію – змістовну частину.

За рахунок "форми" виграти можна, але дуже непросто. 

За даними КМІС (березень 2019 року) для 74% українців телебачення – досі основне джерело інформації. На другому місці в рейтингу – інтернет-ЗМІ, які є джерелом інформації для 27,5% респондентів. При цьому, за рік ця цифра майже не змінилася – у лютому 2018 року вона складала 27,1%.

Загальнонаціональний бренд "Слуги народу", на просування якого працював топтелеканал "1+1", у таких умовах міг дозволити собі погратися з digital-новинками. Але чи робити на це основну ставку?

Частка користувачів Фейсбук та Інстаграм дійсно, зростає (хоча і залишається однією з найнижчих у Європі, Internet World Statistics). Але чи придатні вони для ефективної агітації "на місцях", особливо у сільській місцевості?

Адже для перемоги у масштабах області новітнім "регіоналам" знадобляться не лише голоси мешканців великих та середніх міст. 

Половина українців, які отримують новини з Мережі – це, звісно, багато, але телевізор все одно, поки що, на першому місці (USAID-Internews 2019, листопад). Та й проблема російських соціальних мереж, звідки, за даними "Детектор Медіа" (березень 2019 року) отримують інформацію до 25% користувачів Інтернету, залишається актуальною. 

На проблему варіння місцевих політичних еліт у власному соку затишних Telegram-каналів з охопленням 200-300 читачів можна було б махнути рукою, якби перша теза про зміщення електоральних акцентів на регіональний рівень не була близькою до практичного підтвердження. І якби анонсована децентралізація влади не передавала б після місцевих виборів максимум повноважень на місця.

Тому, як завжди, будемо лише дивуватися, коли у кріслах керманичів районів, міст та областей опиняться не просто аматори, а аматори агресивні і наполегливі, впевнені, що вдала digital-стратегія дала їм можливість виграти на виборах, а тому подібні ж методи мають право на використання у визначенні стратегії розвитку регіонів. Про наслідки слід розповідати?

Єдиним запобіжним заходом для створення цієї небезпечної ситуації має стати позиція громадянського суспільства, яке не дозволить старим політичним елітам перехопити лідерство у питанні будівництва саме регіональних політичних структур. 

І саме в цій сфері (а не в форматі "битви" між "партією влади" і "старими" партіями) очікується найбільш принципове політичне змагання 2020 року. В умовах, що можуть скластися внаслідок форсованої децентралізації влади, поразка у будь-якому регіоні України може призвести до консервації у ньому реформ на наступні п’ять років.

Микола Філонов, спеціально для УП