Война в Украине остановит существование России, как война в Афганистане остановила существование СССР

Понедельник, 07 марта 2022, 13:00

Вибухи зазвичай починаються серед ночі. Збирати в темряві теплі речі та матраци незручно – тому залишаємо все це в коридорі.

Щойно лунають перші вибухи, хтось з дорослих прокидається і довго дивиться в темряву, наче очікує, що це все марево. Але наступні розриви не лишають сумнівів – почався черговий обстріл. І тоді ми одразу біжимо в коридор, аби вберегтись від осколків.

Там ми сидітимемо до ранку, намагаючись заснути. Але спати не вдається, і лише спадає інтенсивність обстрілів, ми виходимо на подвір’я, аби поставити сходи на стіну, піднятись на дах будинку і побачити, як горять будівлі навкруги.

Місто К. весь час намагаються захопити і через це мало хто з водіїв продовольчих фур ризикує їхати до нього. Зникають продукти та питна вода. Ми купуємо у заможних сусідів сухарі. Їх смачно їсти, обмокуючи в солодкий чай. Ще смачніше їсти сніг з цукром: це схоже на морозиво.  

Це не Україна-2022, а Афганістан-1984. Такі спогади з мого дитинства. Я народився в Кабулі. Це було чітко посеред війни, яку розпочав СРСР згідно Договору про дружбу, добросусідство та співпрацю від 5 грудня 1978 року. Тоді, до речі, Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію, в якій висловлювала "глибоку стурбованість" становищем з біженцями та закликала вивести "всі іноземні війська", проте резолюція не мала обов'язкової сили.

Багатонаціональна імперія не витримала десятирічну війну в Афганістані. Це був логічний кінець політичній системі управління імперією, яка має на меті забрати щонайбільше території, але не знає що з цими територіями робити.

Після війни ми переїхали з батьком і братом в Україну.

Наша матір померла в Афганістані через десять днів після мого народження, оскільки під час війни найскладніше забезпечити цивільне населення якісною медициною.

***

Десятиріччя потому, коли в 2016 році я попав на війну спочатку в містечку Нью-Йорк під Горлівкою, а потім в промзону Авдіївки, для мене це було схоже на реконструкцію подій в Афганістані.

Військова техніка вписувалась в мої спогади, оскільки мало що змінилось з тих часів. Ті самі УРАЛи, ГАЗ 66 (шишарики), ДШК, АГСи, автомати Калашникова.

Давайте чесно – це складно було назвати війною. Це все більше нагадувало зустріч із гопником, де Україна підкорялась домовленостям дотримуватись режиму тиші, а Росія порушувала їх за "глибокої стурбованості" міжнародної спільноти.

***

Зранку 24 лютого 2022-го після першого вибуху все змінилося. Я чітко пам’ятаю цей ранок. Не було хвилювання чи страху, але була втома від Росії довжиною у все життя.

За дванадцять днів із дня початку повномасштабного вторгнення картинка виглядає жахливою.

Навколо будинку, куди влучив снаряд, розкидані речі, які зазвичай ми звикли бачити вдома, а не посеред дороги: дитячі іграшки, настільна лампа, залишки шафи. На всіх дорогах міста стоять бетонні плити, блокпости, а іноді звичайні баки для сміття і мішки із піском. Цивільні звикають до паролів, які змінюються щодня і якимось дивом знаходяться у його знайомого.

Все рідше люди лякаються вибухів, сигнали сирен дедалі частіше сприймаються як дзвінок рідних, які давно зачекались вдома. Знайти паливо чи свіжий хліб стає такою самою епопеєю, як доставка лавандової кави через сервіс Glovo. Настають часи, коли замість квітів для коханих ми повідомляємо їм, що живі.

Ми зараз серед глибокої ночі перед світанком. Це кульмінація.

***

Перепрошую за свій спокій, але Росія не посіяла страху в мені. Єдина чітка емоція від війни – це втома.

Жахлива, спокійна і зла втома від росіянина, який ніяк не второпить, що життя вже сталось без нього. Що весь світ живе іншими цінностями.

Росія ніколи не асоціювалась із безпекою. Мій батько казав, що повірить у релігію, коли в неї повірить молодь. 

Я повірю в Росію, коли в неї повірить молодь. Але ця політична система керування державою ніколи не створювала додаткової вартості. Якщо, звісно, страх не вважати такою.

Не страх створив гігантів типу Google або Apple. Їх створили вільні люди і зрозумілі, хоч не ідеальні правила гри.

24 лютого – це не початок обстрілу України. Це сигнал всьому людству, що на часі розібратися зі втомленим динозавром, якому погано від змін у Всесвіті.

Більше десяти тисяч трупів військових РФ – приблизно стільки кроків в день треба ходити, аби бути дужчими, ніж динозаври російського походження.

Вбивати на війні – нормально. Не нормально – боятись.

Війна в Афганістані зупинила існування СРСР.

Війна в Україні зупинить існування Росії.

То ж з Богом. Перемога за нами, бо ми захищаємо останнє.

Масі Найєм, адвокат

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Рынок, который невозможно уничтожить ракетами

Как безболезненно ввести электронный документооборот

Надежда на биотопливо. Будет ли свет и тепло зимой?

7 шагов к энергетической несокрушимости Украины

Искусственный интеллект в мире искусства: проблема, преимущество или недостаток времени? Суд снобов

Уйти из Telegram (не)возможно? А как насчет перехода в WhatsApp?