Партнерский сбор УП. Задонать на дроны и РЭБы

Победить в войне

Среда, 20 июля 2022, 17:00

Есей написаний у рамках проєкту Українського ПЕН "Діалоги про війну". Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. 

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російської армади на територію України, з уст багатьох людей усе частіше почало зриватися тривожне слово "війна". Втім найуважніші з них за найменшої нагоди слушно нагадували собі й іншим, що в Україні війна розпочалася дещо раніше – 2014 року. 

А за великим рахунком, якщо зазирнути вглиб українсько-російських стосунків, одразу ж проясниться – це протистояння триває щонайменше від появи Російської імперії, якщо не довше. 

Може, на когось тільки щойно спало одкровення, але історично Україна та Росія творили не просто несхожі, а принципово відмінні проєкти суспільного, політичного та загалом культурного життя, що були пов’язані з цілковито протилежним вибором цивілізаційного спрямування. 

Перший пов’язується з цінностями, які з часів античності формували західний світ, а серед них – свобода та заснування правових і соціальних інститутів у партнерстві з міжнародними однодумцями. 

В другому переважає пасивність у громадянському житті, а натомість перевага віддається одноосібному лідерству, що покликане силовими засобами вести країну до зверхності над рештою світу.

Проте, навіть абстрагувавшись від згаданого зіткнення цивілізацій, неодмінно приходиш до висновку, що будь-яка напруга зростає від елементарного зіткнення думок у людських відносинах, а якщо вони, на додачу, виникають ще й у координатах різних світоглядних систем – то й поготів. Тобто там, де з’являються щонайменші відмінності, завжди спалахуватиме іскра боротьби. Звідси приходить розуміння, що війна є хоч і прикрим, але споконвічним атрибутом людства.

Чи подібні міркування заспокоюють нас? Аж ніяк! Адже створення апології війни рівнозначне бездумному підливанню олії у вогонь і схоже на несамовиту радість від тотальної руйнації всього на світі. А все ж, змиритися з війною чи зробити вигляд, що вона є простою випадковістю теж не випадає. Хоча, коли давньогрецький філософ Геракліт іменує війну батьком усього, він не прагне підносити до небес мілітаристську біснуватість окремих відчайдухів, а схоплює фундаментальну ознаку буття.

Властиво, грецьке слово "полемос"(війна) людство засвоїло давно, бодай і на рівні повсякденної комунікації.

Дійсно, всяка точка зору неодмінно передбачає захист і спростування, непорозуміння й узгодженість. А заговоривши про існування людських індивідів або колективів, а ще ширше – суспільств і культур, одразу впадатиме в око низка неминучих протиріч. Отже, якої сфери не торкнися, за яку проблему не візьмись, – на всіх рівнях буття, нехай то фізіологічному, хімічному, духовному, віртуальному чи будь-якому іншому – щомиті триває війна.

Але навіть знаючи про неї, ніхто й ніколи не звикне спокійно прокидатися від вибухів і пострілів, адже вони геть не схожі на красиві філософські метафори. Бо разом із цими загрозливими ознаками підкочує химерна реальність, здатна дошкульно вражати душу й тіло. Зважаючи на це, хочеться дати, бодай наступному поколінню можливість, якою б мінімальною вона не була, зробити свавільну загрозу війни не настільки відчутною.

Реклама:
Показати, що існує зовсім інша реальність. Хай там як, але скільки б ми не ненавиділи війну, попри всі її лихоліття та негаразди, в якийсь момент вона стає випробуванням на витривалість. З огляду на це, завжди цинічно виглядатимуть зауваження, нібито Україна здобула незалежність без крові. Позаяк той, хто так вважає, не враховує ані попереднього досвіду боротьби за неї, ані потреби її захисту.

Певна річ, огидно виправдовувати чи підтримувати загарбницькі війни. Заради піднесення себе, дехто готовий зчинити мало не вселенську криваву баню, постійно шукаючи виправдання своїм захланним забаганкам і варварським учинкам. І хоча в історії подібні дії повсякчасно таврують як дикунські, це ніколи не зупиняє чергового ката, що всяк раз удається до чергового злочину проти людства.

На початкових етапах розвитку цивілізації війна була, радше, шансом для прояву власної доблесті, а відтак – можливістю посісти високе місце в суспільстві. Армії виступали на поле бою, очолювані своїми королями. Це нині загребущі володарі воліють дізнаватися про підлі й ниці злочинства своїх карателів переважно з глибокого бункера.

Зовсім інша справа – війна визвольна. Вона благородна, хоча так само сповнена страждань і непоправних втрат. Непідготовлену до такого перебігу подій людину війна змушує заціпеніти в станові жаху, бо в цей момент одразу прокидаються її прадавні інстинкти.

Завжди знайдеться чимало тих, хто на всяк лад оспівуватиме війну, вважаючи її засобом правдивого самоствердження. Та винайдення надпотужної зброї масового знищення миттєво затьмарює всілякі аргументи на користь того, що війна зриває штучні умовності життя. Звісно, можна було б погодитися з тим, що вона є виявом природи в чистому вигляді. Одначе тільки тоді, коли участь у ній беруть не заради того, аби вправлятися в жорстокості. Позаяк відкрита змагальна складова війни зникає, щойно воїн перетворюється на бойовика.

Чи випадає в такому разі застосовувати щодо неї, либонь, які-небудь моральні критерії чи інші параметри прояву людяності, нехай зазвичай їх і зараховують до культури?

Природна людина не звикла керуватися подібними засобами та мотивами. Бо що таке культура? Це той щабель, на який підноситься людина заради перевершення себе, а не для підкорення собі всього довкола. На цьому шляху вона розпочинає непросту баталію – внутрішню війну з подолання власної недосконалості.

Напевно, тільки перемога у війні з собою дає змогу вступити у війну великого людського масштабу. Та й то лише тоді, коли вона необхідна для захисту визначальних цінностей, які опинилися під загрозою. Саме така війна допомагає людям не заклякати, не збиватися в полохливі зграї, а демонструвати ознаки мобілізованої солідарності.

На жаль, у будь-якому своєму проявові війна неабияк докладається до роз’єднання людей – закоханих, близьких, рідних. Водночас, змушені приймати її виклики, вони не лише захищають єдність свого минулого та сучасності, а покликані знаходити нові форми згуртованості для майбутнього.

Міць одностайності веде суспільство до порятунку та реалізації спільної справи. Зрозуміло, що кістяк стримування ворожого натиску передовсім зосереджений на передовій. Утім не варто забувати про споріднений розподіл справ, аби тримати оборону також і в тилу.

Все це свідчить про те, що поволі війна перетворюється на маркер готовності кожного суспільства робити подальші кроки задля власного розвитку. Вона оголює всі щаблі організації: починаючи від функціонування окремого індивіда й сягаючи його спроможності ставати частиною всього людства.

Хто не здатен впоратися з собою, не зможе порозумітися зі спільнотою та сформувати принципи загальної консолідації суспільства. Це свобода відповідальних людей, які, дбаючи про себе та своїх близьких, націлені розбудовувати горизонтальні зв’язки, при цьому не толеруючи жодних форм поневолення чи свавільного підпорядкування. Тобто, справедлива війна починається з того, що людина прагне вирвати себе з обмеженості та захиститися від небуття.

Попри свій загрожений стан, вона мусить і далі облаштовувати своє обійстя на рівні громади та виборювати право на спільне самоврядування. А далі, проходячи всі ланки масштабування, держава культури досягає рівня взаємної підтримки і на міжнародному рівні.

В результаті нав’язаної Україні з боку Росії війни маємо зрозуміти декілька речей.

Реклама:
По-перше, після перемоги нам усе одно не уникнути співіснування з теренами, де й надалі не буде ні громадянських свобод, ані внутрішнього порозуміння. Тобто, вже нині мусимо думати про те, як продовжувати захищатися від авторитарного формування, де населення критично залежить від ідеї фантомної величі, а відтак потребує постійної психологічної стимуляції засобами пропаганди.

Замість здорової змагальності серед її різнорідних сил розпалюється ненависть до зовнішнього світу. Це означає, що нам потрібно навчитися існувати під загрозою непогамовної небезпеки з боку країни-війни.

По-друге, важливо запам’ятати, що війна приходить не тільки ззовні. Витримуючи зовнішні натиски, треба виявляти місця, де оголюються наші власні недопрацьовані прогалини. Насамперед вони пов’язані з реформами в усіх сферах життя – політичному, правовому, соціальному, але неодмінно і в культурному. Тому першочерговим завданням є не просто ухвалення законів, які б усунули саму звабу вдаватися до корупції та непотизму чи подолали нерівність або несправедливість. Робити ці кроки мусимо не так на виконання вимог, які висуваються стосовно нашого долучення до цивілізованого світу, а з необхідності їх неминучої реалізації на рівні особистості. І тут уже вимоги доводиться висувати самому собі та виконувати їх.

Одначе для цього потрібно виграти чи не найголовнішу битву у війні культурній. Так само недостатньо на законодавчому рівні врегулювати сферу освіти чи книговидання без персонального усвідомлення призначення та функціонування знання, читання, перекладу тощо.

Людина не є лише вибагливим споживачем практик і широкого надбання культури. Першорядне її завдання полягає у творенні культури. До того ж, відмова від посилення позицій власної культури веде до тотального політичного програшу. І тут не все залежить винятково від державної системи підтримки.

Ініціатива і контроль усе одно має виходити знизу, починатися з індивіда, який вирішує не програти війну передовсім собі.

Водночас завдання людини полягає не в тому, щоби здолати себе. Йдеться про відкриття в собі хисту, яким посилюватимуться спільні зусилля, а їх докладатимуть такі ж самі самовладні дієвці, готові на різних щаблях оберігати і розвивати світ культури, утвореної на теренах їхнього спільного буття.

Тарас Лютий

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Декларационная кампания КИК: многие вопросы впереди

Поражение с далекоидущими последствиями. 4 вывода после матча Румыния — Украина

Мертвые банки не гудят

Как не погрузиться в темноту или когда будет достаточно света?

Олимпиада-2024: Украина vs российские нейтралы

Технологии хранения энергии: развитие, тенденции и перспективы для бизнеса