Предательство или попытка выжить: в чем разница
Україна звільняє своїх людей та території від ворога. Як розібратися, хто є хто на звільнених територіях і що вчиняти з тими, хто не тільки спалив синій паспорт, а ще й доносив на тих, хто ні? Хто не просто виживав під час окупації, а ще й старався заробити і не тільки грошей?
В нас іде активна і жорстока війна і у війні є багато учасників – прямих і непрямих. Минулого року Україна зіткнулася з безпрецедентним викликом, зокрема і у питаннях, пов'язаних із колаборацією.
В рамках чинного кримінального закону, який прийняли одразу після повномасштабного вторгення, перелік дій, за які людина може нести кримінальну відповідальність, прописано доволі обширно. Але це адекватна відповідь на ті безпрецедентні виклики, з якими ми стикнулися за останній рік.
Водночас ставлення до цієї статті 111-1 Кримінально кодексу України є доволі неоднозначним у середовищі політиків, експертів, правозахисників та громадськості.
Дехто вважає, що норми потрібно змінювати через значну суворість. Інші ж упевнені, що навпаки – потрібно скасовувати кримінальну відповідальність за колабораціонізм щодо деяких осіб (вчителі, лікарі, працівники ЖКГ, наприклад) та застосовувати до таких людей такі інструменти, як люстрація, адже багато людей на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) виживали усіма можливими способами і не мають нести за це відповідальність.
Очевидно, що, готуючись до нашої перемоги та перехідного періоду, що за ним настане, ми маємо зважувати на аргументи усіх сторін, а також вести на цю тему активний діалог із суспільством.
Караючи справжніх колаборантів та зрадників, ми не повинні паралельно дозволяти розділяти наших людей та дозволяти влаштовувати "полювання на відьом". Необхідно навпаки робити усе можливе для того, щоб об'єднувати суспільство.
Про що важливо знати у цій непростій дискусії? Найважливіше, на мою думку, це розуміння того, що неможливість виїхати з ТОТ та перебування на цій території не робить українця автоматично колаборантом.
Ми усі чудово пам'ятаємо перші місяці повномасштабного вторгнення та те, наскільки цинічно й антигуманно наш ворог вчиняв вже тоді, не просто саботуючи роботу будь-яких "зелених коридорів" у бік підконтрольної території, але й банально створюючи величезний ризик для тих, хто все ж намагався виїхати під регулярними обстрілами.
Коли людина публічно підтримує окупацію, організовує "псевдореферендуми", обіймає посади в окупаційних органах влади чи починає навчати дітей історії "руского міра" – це пряма колаборація.
Водночас ми маємо пам'ятати, що в чинному Кримінальному кодексі України передбачено такий інструмент як "звільнення від кримінальної відповідальності через обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння".
Саме тому підхід до кожного випадку має бути індивідуальним, усі обставини та докази мають бути перевірені правоохоронними органами.
Якщо до діяльності окремих людей (бізнес, лікарі, працівники ЖКГ тощо) у частини суспільства виникають запитання, остаточна крапка щодо кожного з них має бути поставлена або ж самими правоохоронцями у разі, якщо в діях особи не буде виявлено ознак злочину, або ж судом у разі, якщо такі справи буде передано до суду.
І, наостанок, не менш важливе. Ми повинні зрозуміти, що питання, пов'язані з колаборацією, міжнародним правом віддані насамперед на наш розсуд.
Кожна країна самостійно вирішувала, що вона включає в це поняття та до якого виду відповідальності такі люди мають притягуватись. Ми можемо лише послуговуватись тими історичними прикладами, які вважаємо для себе найбільш релевантними.
В цьому контексті важливо пригадати досвід таких країн, як Німеччина, Чехія, Польща та багато інших, котрі після звільнення територій від окупанта запровадили своєрідну перевірку (фактично люстрацію) на співпрацю з ворогом для кожної людини, котра хоче обійняти ту чи іншу владну посаду.
Насправді очевидно, що в майбутньому ми також будемо рухатися в цьому напрямку. Адже наш законодавець уже задекларував можливість такого сценарію для України в самій статті кримінального закону, що передбачає відповідальність за колаборацію.
Так, за публічну підтримку окупанта та добровільне зайняття громадянином України посад в окупаційній владі передбачена відповідальність у вигляді заборони обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років, яку очевидно вже можна прирівняти до своєрідної люстрації.
Чи повинні ми вести дискусії та змінювати наш підхід до тих процесів, які відбувалися та продовжують відбуватися на ТОТ і котрі були явно колабораційними, або ж щодо котрих в багатьох з нас виникають сумніви? Однозначно так.
Адже саме через називання речей своїми іменами та встановлення правди ми зможемо ефективно протистояти російській дезінформації та гібридній війні. А також якнайшвидше досягти справедливості для нашого суспільства. Як у вигляді справедливої сатисфакції для постраждалих від дій колаборантів, так і у вигляді справедливого покарання для тих, хто ними був.
Валерія Коломієць
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
