Против мирового порядка насилия
Ось уже кілька місяців як станція метро "Університет" для багатьох учениць і учнів у Харкові стала школою. Багато метрів під землею, далеко від денного світла – це найбезпечніше місце для уроків англійської мови в місті, де російські ракети та безпілотники і далі є частиною повсякденного життя. Як і майже скрізь в Україні.
Російські атаки накладають відбиток на повсякденне життя дітей в Україні навіть у ці дні, коли в Європі все частіше говорять про "втому", коли дехто запитує, чи то часом не досить вже нам підтримувати Україну, і коли у цьому контексті накликають "замороження" російської загарбницької війни.
"Замороження" звучить технічно, майже стерильно. Так, наче це означає зимовий спокій, тишу. Проте насправді "замороження" конфлікту означало би протилежне.
За лінією фронту, на окупованих територіях України, де катують людей, де викрадають дітей, немає холодного статус-кво, який можна штучно законсервувати. Є лише гаряча тиранія Росії.
Росія почала війну на сході України в 2014 році, до 2022 року ховалася за спинами сепаратистів на Донбасі. Кілька разів загибель людей на фронті мали зупинити шляхом перемир'я. Німеччина брала участь у цих переговорах протягом семи років у рамках Мінського процесу як посередник. Але замість миру Росія була зацікавлена у підготовці жорстокої загарбницької війни.
Висловлювання з цього періоду часу чітко дають зрозуміти, що метою Путіна були не лише території на сході України, а підкорення всієї країни та її народу. Тому "замороження" конфлікту означало би для України не лише відмовитися від окупованої частини своєї країни та людей, які там проживають, але й віддати всю свою територію на поталу постійному насильству з боку Росії, атакам безпілотників на Київ, Одесу та Херсон.
"Замороження" означало би день у день позбавляти Україну її суверенітету й ідентичності. І це б означало, що російська загроза безпеці Європи залишалася б. Це була би стратегічна можливість для Путіна відновити свою військову ударну силу і рано чи пізно вдатися до ще жорсткіших дій, за певних обставин також і виходячи за межі України.
Тому для нас продовжує діяти те, що ми вирішили одразу після 24 лютого 2022 року: ми підтримуємо Україну не просто з лояльності до друга. Ми підтримуємо її, щоб вона звільнила свій народ із пекла. І тому, що це в інтересах нашої власної безпеки. Саме мужні чоловіки і жінки в Україні запобігли поширенню війни на інші європейські країни, такі як Молдова.
Навіть якщо нам іноді хочеться впасти у відчай від того, що ця війна усе ще не закінчилася, твердження, висловлюване деякими особами в тих країнах, які підтримують Україну, про те, що наша міжнародна підтримка неефективна, є хибним.
Україні вдалося звільнити більше як половину своїх територій, окупованих Росією з лютого 2022 року – близько 74 000 квадратних кілометрів. Під час контрнаступу Україні вдалося загнати російський флот у Чорному морі в оборону. Все більше вантажних суден знову використовують важливий експортний маршрут Чорним морем.
Де б ми були, якби цей принцип абсолютної мерзенності взяв гору? Якби автократії та учасники насильства у всьому світі брали приклад з Росії.
Російському баченню насильства ми протиставляємо світ, заснований на міжнародному праві, на Статуті Організації Об'єднаних Націй та на правах людини.
Як би нам усім не хотілося закінчення війни, "замороження" конфлікту було би протилежним – "замороженням" безправ'я.
До цього дійти не повинно.
Саме тому ми робимо все можливе, щоб допомогти людям в Україні захистити себе – від насильства, війни та безправ'я. Щоб і школярі Харкова знову мали змогу жити в умовах тривалого миру.
Попередня версія цієї статті Федерального міністра закордонних справ Німеччини з'явилася і у газеті "Frankfurter Allgemeine Zeitung" (Німеччина) 11 грудня 2023 року.
Анналена Бербок, міністерка закордонних справ Німеччини
