Противостояние под крымским парламентом 26 февраля 2014 года: десять лет спустя

Понедельник, 26 февраля 2024, 08:00

Коли цей довгий день раптово закінчився, головну площу автономної республіки поглинула тиша. Було чути лише вкрадливий шепіт прапорів у свинцевому небі, котрі вели бесіду з нетипово холодним як для Криму вітром.

Ніхто ще не усвідомив, що, власне, сталося. Як і декількома днями раніше, на київському Майдані, люди зустріли перемогу з підозрою, недовірою, навіть острахом. Проте за мить натовп наче отямився, і живе море у блакитному, синьому та золотому кольорах вибухнуло емоціями.

Десять тисяч голосів з потрійною силою скандували "Слава Україні" впереміш з "Аллаху Акбар", поки наші опоненти поспіхом евакуювались з-під будівлі Верховної Ради АРК, лишаючи на згадку про себе порожні пляшки, російські триколори та інший непотріб.

Реклама:

Менш ніж за дванадцять годин, о четвертій ранку, я прокинувся від дзвінка подруги. Незвично тихим голосом вона повідомила, шо озброєні спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили центральні органи влади півострова. Світ, яким ми його знали, припинив існування.

Саме тоді, в ніч з 26 на 27 лютого 2014 року, Владімір Путін відкрив скриньку Пандори.

Старт російської окупації Криму – першої насильницької анексії в Європі з часів Гітлера – запустив причинно-наслідковий ланцюг подій, які за десять років перетворили таку передбачувану і, як тепер зрозуміло, затишну реальність другої половини XX – початку ХХІ століть, на кривавий хаос 2020-х, вагітний новою світовою війною.

Між двома точками історичної біфуркації, 27.02.2014 і 24.02.2022, простяглася пряма червона лінія (от вже справді, недарма цей місяць назвали лютим).

Однак історія – не математика і не фізика. Нею керують не так об'єктивні закони світобудови, як рішення конкретних людей за конкретних обставин. Видється, що одне з таких рішень було остаточно ухвалене в Кремлі ввечері 26 лютого 2014 – відразу ж після того, як стало зрозуміло, що умовно мирним шляхом проковтнути українській півострів не вийде. Ми не дозволили.

Найбільший мітинг у сучасній історії Криму – а точніше цілих два мітинги, що зійшлися в той день під стінами місцевого парламенту, – став реакцією на спробу частини депутатів поставити питання про незалежність республіки з очевидною метою її подальшого входження до складу Російської Федерації.

Від самого ранку центр Сімферополя набув ознак лінії фронту. Десант у складі кубанських "казаків", "добровольців" Гіркіна–Малофєєва та проросійських активістів із Севастополя прибув до кримської столиці ще напередодні. 

Організовані колони кримських татар під національними та українськими прапорами звідусіль рухалися до так званого "Октагону" – монументальної будівлі Верховної Ради автономії. Голосування, ініційоване спікером Владіміром Константіновим, мало відбутися по обіді. Проте вже о дев'ятій на площі перед ВР не було, де впасти яблуку.

Я зустрів цей день на роботі. Як завжди по середах, у нас з третьокурсниками коледжу Таврійського університету в Сімферополі була перша пара – семінар з політології. Минулого тижня якраз обговорювали сценарії майбутнього автономії після перемоги Майдану.

Завданням, що я тоді поставив, попередньо розділивши курс на групи, було аргументувати та захистити в риторичному змаганні одне з наступних тверджень: статус Криму в результаті революційних подій не зміниться; Крим здобуде ширшу автономію; Крим стане частиною Росії. Ніхто зі студентів не зголосився виступати за третій варіант, тож дискусія крутилася виключно навколо перших двох. Дивуватися тут нема чому. 

Попри певні упередження, що існують в українському суспільстві про Крим і кримчан, ідея "возз'єднання" півострова з Росією ніколи не користувалася там підтримкою більшості населення.

Ми не маємо ґрунтовної соціології на цю тему в переддень анексії, але маємо натомість результати останніх чесних виборів в автономії, що відбулися восени 2010-го. Тоді абсолютну більшість депутатів до Верховної Ради АРК завела Партія регіонів (80 осіб), а друге місце з рівними результатами розділили між собою комуністи, представники патріотичного Народного Руху України, а також партії "Союз" Льва Мірімського, яка будувала власну ідентичність навколо ідей федералізму, регіоналізму та мовної рівності (по 5 портфелів).

Єдина політична сила, яка відносно відверто говорила про бажання повернути рано чи пізно півострів до "рідної гавані", "Русское единство" на чолі з нинішним окупаційним "прем'єром" Криму Сєргєєм Аксьоновом, здобула на тих перегонах тільки 3 мандати зі 100 можливих. Проросійські сепаратисти залишилися у звичному для них статусі галасливої, але карликової партії.

Втім, головне свідчення політичної волі Криму чекало попереду. Не встиг я відкрити журнал, щоб перевірити присутність студентів, як до аудиторії увірвався наш вусатий завуч, захеканий і червоний від хвилювання. Він оголосив, що на сьогодні пари скасовуються через політичну нестабільність у центрі міста й усіх учнів і викладачів наполегливо просять розійтися по домівках.

Рівно за пів години я зіскочив з маршрутки на площі Лєніна, звідки до Октагону лився людський потік, без кінця та початку, що тисячма голосів твердив одне й те саме: Крим – це Україна. Вже перед самим парламентом, на розі вулиць Сєрова та Карла Маркса, де тепер стоїть пам'ятник "зеленому чоловічкові", я зустрів декількох своїх студентів із групи, яку тільки-но розпустив. Білявий відмінник, що робив доповідь на минулому семінарі, широко посміхнувся і показав три пальці – жест "тризуб", успішно апропрійований свого часу однією відомою політичною партією. Я відповів взаємністю.

Попередньо ми з товаришами – групою радикальної проукраїнської молоді, яка, цілком у дусі Революції гідності, об'єднувала людей геть різних поглядів: від націоналістів до анархістів – домовилися по телефону зустрітися біля червоно-чорного прапора. Знайти його було неважко: серед безлічі державних і кримськотатарських стягів майорів лише один бандерівський.

Коли ж мені нарешті вийшло проштовхатися туди, виявилося, що його тримає на одному флагштоці з національним прапором кримських татар – блакитним із золотим гербом "тамга" у лівому верхньому куті – маленький дідусь-киримли в традиційному головному уборі.

Шкода, що очі не вміють робити знімки, а смартфони в кишенях випускників провінційних істфаків тоді ще не надто водилися. Я досі вважаю цей образ найсильнішим символом єднання двох народів у межах української політичної нації, що доводилося бачити.

Тим часом повітря над площею густішало. На правому фланзі, з боку дороги до залізничного вокзалу, гуртувалися прибічники "русского мира". Попри очевидну чисельну перевагу проукраїнських сил – за тодішніми враженнями, приблизно один до трьох – вони демонстрували неабияку рішучість.

За мить полетіло каміння. Міліцейські кордони, що мали розділяти дві стихії, раз по раз проривалися то тут, то там, і в утворених пробоїнах спалахували короткочасні, а втім кровопролитні бійки. Як стане відомо пізніше, у тисняві на передовій загинули двоє людей і ще приблизно 30 отримали поранення. 

Незважаючи на вогкий вітер, шо пробирав до кісток, я готовий стверджувати: ніхто з тисяч людей, які зібралися тоді під Октагоном, не думав про холод. Єдиним питанням, що мало значення в ці кілька годин, було просте фронтове "хто кого"? Чия сторона зрештою вийде переможницею і який гімн пролунає над центром Сімферополя?

Відповідь почала набувати обрисів у другій половині дня. Крок за кроком, із тимчасовими відступами та відчайдушними проривами, лінія зіткнення зсувалася праворуч, аж доки проросійські сили не були відтиснені від головного входу до будівлі. Ймовірно, вони спробували би контратакувати, але в цей момент із парламенту в оточенні журналістів вийшли двоє депутатів. Їх нелегко було розгледіти, не кажучи вже про те, щоб почути, проте люди, які знаходилися ближче, передавали вглиб своїх легіонів кожне сказане слово.

Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров і вже згаданий вище майбутній колаборант Сєргєй Аксьонов принесли важливу звістку: голосування скасовується, автономія зберігає свій поточний конституційний статус. 

Німецький філософ і теоретик культури Вальтер Беньямін свого часу заочно полемізував із Карлом Марксом, який порівнював революцію з локомотивом, що рухає історичний процес вперед. Ні, заперечував Беньямін, радше можна сказати, що революція – це стоп-кран історії, вчасно смикнувши за котрий можна вберегти суспільство від колапсу.

Я добре пам'ятаю свій емоційний стан у той момент, який поділяли геть усі учасники подій, з ким ми пізніше згадували 26 лютого. Либонь, найкраще його можна описати як відчуття закритої за крок до фатального дедлайну справи.

Майдан в Україні переміг, і наш півострів тепер вже точно лишиться її частиною. Диктатора повалено, Україна – це Європа, попереду лише весна, безвіз і стрімке економічне зростання, а отже, нарешті можна розслабитися та отримувати задоволення.

Господи, я ніколи так не помилявся.

Ви знаєте, що було далі, тож залишимо переказ хронології окупації та війни підручникам з історії. Значно важливіше сьогодні спробувати провести роботу над помилками: десять років – достатній строк, щоб поставити питання руба.

Чи існувала можливість зупинити окупацію на ранній стадії? Наприклад, відразу після появи в Сімферополі перших "зелених чоловічків"? Або хоча б до так званого "референдуму" про входження півострова до складу Росії 16 березня 2014 року? 

Завдяки радіоперехопленням, наявним у Генштабі ЗСУ, нині нам достеменно відомо, що перші російські військові з окупаційного контингенту на півострові мали чітку вказівку: у випадку збройного спротиву та втрат – відступати, як пише "Крим. Реалії".

Інше, не менш авторитетне, джерело знань – досвід усього XX століття. Чи не найважливіший висновок із нього формулюється дуже просто: диктатори зупиняються лише там, де добряче отримують по нахабних пиках. Зустрічне застосування сили – єдина мова, яку розуміють фашистські режими.

Ми як громадські активісти зробили все правильно. Але коли Росія застосувала війська, в кримську історію мусила втрутитися українська держава. Лише вона була здатна вчасно видалити тоді ще маленьку пухлину хірургічним шляхом, щоби принаймні спробувати запобігти розгортанню катастрофічного сценарію, який закономірно призвів до великої війни.

Я не знаю, яким був би світ, якби Україна розпочала збройну операцію проти російських загарбників у Криму в лютому – березні 2014. Проте я точно знаю, як виглядає світ, де цього не сталося, і він мені не надто подобається.

Максим Осадчук, кримчанин, історик, військовослужбовець

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования

Евросоюзовские стандарты энергоэффективности: шаги к будущему

Какие последствия несет визит Путина в Китай?

Купили имущество у госкомпаний? Государство может забрать обратно

Норвежская история успеха и эффект плацебо – как это работает, и при чем здесь Холанд

Отказаться от брусчатки и снизить пенсии? Существуют ли в Украине внутренние экономические резервы

Переход от военного к гражданскому: что в комплексе должны сделать