Вихід з політичного клінчу

Витримати випробування владою доволі складне завдання в умовах надзвичайних спокус, які сипляться з рогу достатку на володарів українського владного олімпу. У вересні ми були свідками того, як легко спокусити приманкою необмеженої влади навіть тих, хто й так купається у її щедрих променях.

Теперішнє дежа в’ю, зі збереження влади будь-якою ціною, яке вже майже з істерією може споглядати український народ на екранах телевізорів, підтверджує, що імунітету від "вірусу влади" ці політики так і не спромоглись виробити.

Коли уряд блокує виконання конституційного указу президента про дострокове припинення повноважень парламенту, на поверхні, здавалось би, знову бачимо інституційну кризу, Багато хто поспішить пояснити цю кризу інституцій недосконалістю Конституції і законодавства.

Дозволю собі, однак, розчарувати усіх прихильників такого спрощеного пояснення – у світі не існує ані досконалих конституцій, ані досконалих законів. З приводу будь-якої юридичної норми два правники завжди матимуть більш ніж дві різні думки, часто однаково добре аргументовані.

Кожне писане слово, і навіть священна Біблія не виняток, завжди може стати предметом різночитань. В політиці ж фахівців з винахідливого трактування на догоду жадобі влади не бракує.

Останні приклади більш ніж переконливі: ігнорування прямої норми закону про Кабмін й Конституції про виконання урядом указів президента, типове для рейдерських захоплень зловживання процесуальними правами під час оскарження указу, блокування роботи державного органу в особі ЦВК.

Незважаючи на те, що усі ці правовідносини регулюються законодавством, передбачений правовий механізм врегулювання конфлікту виходить з ладу, коли одна із сторін конфлікту, маючи владні повноваження, зловживає своїми правами або й грубо порушує правові приписи. Зупинити таку сторону в межах правового поля є надзвичайно складним викликом.

Тому не можна цинічний правовий нігілізм ховати під парасолькою "інституційної кризи", яку часто радять лікувати черговим перерозподілом повноважень. Сумнівно, що у випадку задіяння таких глибоко деструктивних методів як ті, до яких зараз вдаються представники БЮТ, правова система будь-якої з розвинених демократій могла б дати негайну адекватну відповідь.

Але хіба можна припустити щоб уряд Литви або Канади, наприклад, які зіштовхнулися в цей час із дочасними виборами, обрали подібну лінію поведінки? Ні, тому що в тих країнах у влади є розуміння, що основою демократії є не просто Закон, а повага до Закону.

В Україні ж уряд, який після розпаду коаліції взагалі не має політичного мандату здійснювати повноваження у сьогоднішньому статусі, вважає за доцільне політичні цілі із зриву явки на дочасних виборах ставити вище за Основний Закон країни.

Зухвалість цинічної аргументації прем’єра при цьому не перестає дивувати.

Юлія Тимошенко то публічно заперечує фінансову кризу в Україні, то за кілька днів обґрунтовує свої дії з блокування дочасних виборів наявністю тієї ж кризи: "Я звертаюся до президента, враховуючи розгортання кризи, нам потрібно відновити парламентську роботу і ухвалити 49 законопроектів, які потрібні Україні".

Але коли відповідальність за подолання кризових явищ потрібно перекласти на інші інститути держави, то тоді: "Все, що стосується запобігання світовій фінансовій кризі, на 90% стосується рішень Нацбанку і РНБО".

Хтось може пояснити цей мінливий хід думок?

Або згадаймо ще один вагомий аргумент, "який торкається життя кожного українця", а саме прийняття державного бюджету на наступний рік. Не будемо загострювати увагу на тому, чим займалась неформальна коаліція увесь вересень, запитаймо краще в очільниці уряду: як же українці живуть майже цілий рік без обіцяного відкоригованого бюджету на поточний рік?

Але хіба якийсь уряд відмовився б від такої нагоди покерувати бюджетними надходженнями в ручному режимі?

Втім, годі про сумне. Ситуація із достроковим припиненням повноважень парламенту має й ряд надзвичайно позитивних характеристик.

По-перше, врешті зірвано усі маски із лицедіїв української політичної вистави. Можливо це стане застереженням для тих, хто відмовляється провести для себе різницю між "принциповими" політичними силами, позиції яких визначають соціологічні опитування, та ідеологічними партіями. Інакше матимемо й далі те, що від імені народу говорять усі, від власного ж – ніхто.

По-друге, розпад демократичної коаліції остаточно руйнує біполярну систему координат, в якій вже чотири роки жив український виборець. Нарешті Україна вийде з помаранчево-блакитного клінчу, відкриваючи шлях до нової конструктивної політики.

Помаранчевий міф потроху ставатиме надбанням історії, а гарантією змін в країні буде не союз політичних сил, які стояли на Майдані, а усвідомлення нацією вибору своїх цінностей.

По-третє, виховна роль дочасного припинення повноважень парламенту вестиме до усвідомлення політикумом значення сповідування культури компромісу, адже в європейських парламентах подекуди й п’ять партій створюють коаліції і якось вживаються, а коли й не вживаються то дочасні вибори не стають стихійним лихом для держави.

По-четверте, освітню роль дочасних виборів неможливо переоцінити, бо прихильники парламентської моделі державної влади ніколи не мали б сміливості пояснити виборцям, що політична нестабільність це радше норма ніж виняток, в умовах парламентської моделі.

По-п’яте, лише вибори можуть змусити політичні сили зосередитись не лише на планах заміни частини дуп у владних кріслах, а також на конструктивному діалозі про майбутнє України.

 

Роман Сон, політичний оглядач, для УП