Європа, яка нам [не] винна

За інформацією видання Politico, риторика Володимира Зеленського у спілкуванні з європейськими партнерами стає більш жорсткою та вимогливою. Український президент вважає, що його країна заслуговує на повноцінне членство в Євросоюзі вже в найближчі роки. Але ця позиція часто-густо не зустрічає розуміння у лідерів ЄС.

Видання цитує американського експерта із зовнішньої політики, який раніше консультував Київ: "Зеленський, зокрема, і не тільки він, а й багато інших українців, щиро вірять, що борються не лише за Україну, а й за всю Європу та Захід. Тому немає необхідності дякувати комусь або пом'якшувати свої вимоги. Він твердо переконаний, що Європа заборгувала Україні. Це впливає на його мислення та риторику. Але він не враховує, що не всі європейці бачать це так само".

Навряд чи травнева публікація Politico стала для когось із нас одкровенням. Описані в ній тенденції цілком очевидні. І ключовою може вважатися фраза "не лише Зеленський, а й багато інших українців". Оскільки в цьому випадку Володимир Олександрович не так транслює особистий погляд, як висловлює думки й почуття мільйонів співвітчизників.

Курс на євроінтеграцію, як і раніше, користується масовою підтримкою в українському суспільстві.

Але зараз українці схильні розглядати членство в ЄС як нагороду за стійкість у воєнному протистоянні з Москвою. І ця думка розходиться з багаторічною євроінтеграційною парадигмою: коли вступ до Євросоюзу видавався нагородою за успішне реформування країни.

П'ять чи десять років тому ніхто в Україні не сперечався з тим, що Європейський Союз – це клуб країн із певними правилами та стандартами. Щоб вступити туди, треба дотримуватись цих правил і відповідати цим суворим стандартам. Для цього необхідно старанно навчатися у ЄС та виконувати домашнє завдання, отримане від європейських наставників. Проводити певні реформи, які передусім потрібні не Європі, а українцям. Крок за кроком скорочувати розрив між Україною та розвиненими європейськими державами.

Тепер у нас популярний інший погляд на рух до Євросоюзу.

Вважається, що українці довели свою європейськість, прикриваючи Європу від диких російських орд. За цим критерієм ми навіть перевершуємо нинішніх громадян ЄС, котрі розучилися воювати за власну свободу. Отже, наша країна вже давно заслужила на право стати членом Європейського Союзу.

І якщо реалізація євроінтеграційних реформ оцінюється в 9 балів зі 100 можливих, це нічого не змінює. Українські життя, принесені на вівтар європейської безпеки, означають набагато більше.

Проблема в тому, що європейська сторона не поспішає погоджуватись із таким баченням. Про це прямо заявив пан Мерц, який назвав "нереалістичними" плани вступу України до Євросоюзу в 2027–2028 роках.

У Європі готові до військової співпраці з Києвом: але не готові надавати Києву членство в ЄС за суто військові заслуги.

І в цьому також є своя логіка. Зрештою, здатність утримувати фронт на Донбасі не замінить розвинених інституцій; успішне застосування FPV-дронів – верховенство законності; а далекобійні удари по російській території – повагу до прав людини.

Більше того, сама атмосфера воєнного часу явно не сприяла нашому наближенню до еталонних європейських стандартів. Багато демократичних процедур після 24 лютого 2022 року довелося поставити на паузу. Відвертого правового нігілізму в нас побільшало. Традиційна вітчизняна корупція розквітла на військових замовленнях. А поняття "ліберальний" та "лібералізм" набули в Україні майже такого ж негативного відтінку, як і в РФ.

Героїзм українців та їхня роль у стримуванні російської військової машини заперечувати важко. Але в ЄС можуть вважати, що європейці й так сплачують свій борг Україні, фінансуючи наші військові зусилля.

А ще в ЄС можуть вважати, що з початку повномасштабної війни Київ і так мав суттєві преференції: оскільки Європа заплющувала очі на багато ексцесів воєнного часу і довго утримувалася від будь-якої критики українського керівництва.

Проте вступ України до Євросоюзу – це процес іншого порядку. Саме так вважають наші партнери. Тут винятків не передбачено навіть для героїв війни; і українській стороні все одно необхідно працювати над собою. Потрібно брати за взірець розвинені європейські країни та крок за кроком підтягуватися до європейських стандартів.

Потрібно вислуховувати рекомендації ЄС та сумлінно виконувати домашнє завдання – як і до 24.02.2022.

Словом, у межах євроінтеграції Україні, як і раніше, відводиться роль старанної учениці.

Проте цю роль нам пропонують вже після того, як ми відчули себе захисниками та рятівниками Європи. Дві абсолютно різні рольові моделі неминуче стикаються одна з одною. І подібна колізія була непогано описана в європейській літературі ще 95 років тому.

Роман Ремарка "Повернення", опублікований 1931-го, менш популярний, ніж "На Західному фронті без змін", але не менш яскравий. Світова війна позаду, і солдати із Західного фронту повертаються додому. З'ясовується, що молоді люди, які пішли на війну, не встигнувши закінчити школу, мають знову сісти за парти. Бо атестат про шкільну освіту не видають за військові подвиги. Перебування під артилерійським вогнем не замінить математику, знайомство з отруйними газами – хімію, а бойові поранення – біологію. Але як фронтовику, що пройшов пекло війни, звикнути до старої-нової ролі школяра?

"Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інша люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, ми в глибині душі таки вірили їм, хоч і кепкували з них. Тепер же це лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.

Ось вони стоять і знову збираються повчати нас. На їхніх обличчях так прямо і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми набули інших знань – жорстоких, кривавих, страшних і невблаганних. Тепер ми їх могли б дечому повчити, але кому це потрібно!

Якби, наприклад, зараз на цей зал здійснилася штурмова атака, вони б, як кролики, зашниряли б із боку в бік, розгублено та безпорадно; з нас ніхто не втратив би витримку. Спокійно і рішуче ми почали б із найбільш доцільного: замкнули б їх, щоб не плуталися під ногами, а самі б розпочали оборону".

Приблизно такі самі почуття плекає значна частина українського суспільства, дивлячись на наших європейських наставників. Їхній авторитет теж підірвано великою війною. Але є два додаткові нюанси, що відрізняють нас від героїв Ремарка.

По-перше, Україна ще з війни не повернулася. Активні бойові дії на нашій землі тривають. Виконання євроінтеграційних завдань за нинішніх умов означає, що шкільну парту треба якось поєднувати з окопом. Це ускладнює ситуацію і не сприяє взаєморозумінню з ЄС.

А по-друге, Україна твердо переконана, що її жорстокі, криваві та страшні знання вже зараз потрібні старим європейським вчителям. Штурмова атака на школу вважається не абстрактним сценарієм, а реальною перспективою найближчих років. І не можна сказати, що це вітчизняне переконання позбавлене підстав.

Михайло Дубинянський