Самодеструкція молодих демократій

13 переглядів
24
Роман Сон, для УП
Вівторок, 4 жовтня 2011, 12:16

Апогеєм соціального деструктивізму українців стало формування пари формальних антагоністів як фаворитів останніх президентських виборів, що по суті стало логічним відображенням "поворотного" ціннісного вибору суспільства.

Іншими словами, відмови від власної відповідальності за зміни й повернення до запиту на патерналістичну й авторитарну владу.

Як бачимо з поточних справ в країні, ситуація не змінилась й до цього часу. Українці застрягли у власному виборі без вибору. Фактично реалізований запит суспільства на "сильну руку", який був яскравим об’єктивним свідченням неготовності до демократичних змін, не призвів до очікуваних результатів.

Замість стабільності й економічного добробуту країна поринула у новий виток перерозподілу власності, який супроводжується вибухами й стріляниною, монополізацією ринків, злочинним привласненням державних ресурсів, непрозорою приватизацією, тіньовими тендерними процедурами.

Виток авторитарної політики згортання демократичних свобод, яка упокорює суспільство репресивною діяльністю силових органів, свавільним кримінальним переслідуванням, цензурою й адміністративним тиском на медіа, обмеженнями громадянських прав; ревізією гуманітарної політики, що веде до обмеження вжитку української мови й фактично реалізує гасло "Украина для русских", переслідує істориків, закриває архіви, відновлює радянські історичні міфи й практики.

Практикує контраверсійну, з погляду національних інтересів, зовнішню політику, яка символізується відмовою від продовження курсу попередників та відмовою від важливих національних інтересів; майже легітимізовану корупцію, через встановлення контролю над судами й правоохоронними органами, ігнорування антикорупційних процедур й вседозволеність чиновників.

Ті ж, хто вважає, що жіноча "сильна рука" була б кращим для країни рішенням минулих президентських виборів, продовжують нав'язувати суспільству сценарії альтернативної реальності, переконуючи, що проводилась би інша політика, й обвинувачуючи та ображаючи тих, хто не поділяє таку точки зору.

Для противників варіанту вибору між різними "руками" того ж "ціннісного організму" постать екс-прем'єра можна порівняти до персонажу сенатора Палпатіна з науково-фантастичної саги "Зоряні війни". Політика, який, через обман й усунення конкурентів, сягає посади верховного канцлера Республіки та під приводом надзвичайного стану, шляхом позакулісних маніпуляцій, перетворює її в імперську диктатуру.

В процесі зміцнення влади Палпатіна викривається його темне альтер его й увесь зловісний план, що втілювався ним у життя. Проте, перекладаючи обвинувачення на справжніх захисників Республіки, Паллатіну вдається переконати Сенат, що замах на Республіку це справа саме їх рук, і таким чином, "захищаючи" Республіку від перевороту, він проголошує себе імператором.

Не дивлячись на кумедність цього поп-культурного порівняння, бачимо що тема харизматичного політика цікава у всіх жанрах, а кіносценарій не такий вже й далекий від політичної дійсності.

Можна припустити, що українського виборця насторожили саме прояви альтер его українського "канцлера Паллатіна". Очевидно, завдання позмагатись за посаду президента не могло б потрапити в порядок денний, попередньо не витіснивши з електорального поля головного конкурента.

Як ведеться в політиці, для досягнення мети усі засоби прийнятні. Беручи до уваги обмеженість повноважень президента і, відповідно, впливу на економічні процеси й фінансові потоки, до сьогоднішнього дня залишається таємницею й предметом спекуляцій, які політичні зміни грянули б у випадку перемоги у виборах іншого фіналіста.

Обґрунтовані побоювання, що спокуса централізації влади призвела б до таких же результатів, як і біло-блакитна політика. Можна припустити, що лідер політичної сили, яка не підтримувала конституційної реформи 2004 року і яка обіцяла винести питання форми правління на референдум, мала б ще менше публічних незручностей з досягненням такого результату.

Політична діяльність екс-прем'єра також не дає особливих підстав для віри у оптимістичний сценарій "альтернативної реальності".

Зокрема демонстративна зневага до опонентів, сумнівні засоби політичної конкуренції, серед іншого – політична корупція й непублічні домовленості, неперебірливе формування партійних списків, адміністративні методи керування економікою, заклики до реприватизації, призначення на чільні посади власників великого бізнесу…

А до того ще й спроби обмеження свободи слова, втручання в роботу судів, блокування виборів, соціальний популізм, суперечлива економічна політика, непрозорі стосунки з керівництвом сусідньої держави… – це дуже неповний перелік причин мати значні сумніви щодо ймовірності справжньої альтернативи до сьогоднішнього режиму.

Політика, однак, це не точна наука. В політиці діють не універсальні закони фізики, а воля більшості, яка керується своїми поточними уявленнями й цінностями.

Справедливість, інтереси, етика, цінності – це дуже відносні поняття. В політиці не важливо хто правий, захищає національні інтереси, чи на практиці сповідує демократичні цінності, – світом політики правлять рейтинги підтримки. А рейтинги, звісно, це і харизма, і робота технологів, і політичний контекст, і зовнішність, і, навіть, зачіска...

Фінал президентських виборів 2010 року наштовхує на порівняння українських політичних процесів з Латинською Америкою. Вагомою причиною такого порівняння є те, що в Латинській Америці, на фоні суттєвого прогресу ринкових перетворень, поглиблення демократії виглядає досить оманливо.

В країнах Латинської Америки ті ж самі, що й в Україні, проблеми з деконцентрацією та децентралізацією влади, з глибоко вкоріненою корупцією, відсутністю верховенства права, патримоніальним характером влади, надміру великим втручанням влади в життя суспільства, політичною корупцією, відсутністю прозорості.

Таку ж функцію ціннісного тяжіння, як виконує ЄС для України, для молодих ліберальних демократій Латинської Америки виконують США. Ще одна важлива схожість це те, що величезною небезпекою для молодих демократій виступав популізм, який в усіх країнах призводив до глибоких економічних криз.

Досвід країн Латинської Америки дозволяє зробити висновки про значний взаємозв'зок між ефективністю політичної системи та ринковими перетвореннями.

Подібно до українського досвіду, політичні й ринкові реформи в Латинській Америці були не стільки ідеологічним вибором, як вимушеною економічною необхідністю, викликаною неспроможністю існуючих авторитарних режимів.

Протягом 50-80-тих років минулого сторіччя більшість країн регіону, як і соціалістична планова економіка, керувались переконанням, що уряди набагато краще за ринкові механізми можуть забезпечити матеріальні потреби суспільства.

Широкого поширення здобула політика заміщення імпорту товарами національного виробництва, яка супроводжувалась запровадженням високих торгівельних бар'єрів для імпорту, націоналізацією основних (експортно-орієнтованих) галузей, державним субсидуванням цілих секторів економіки й іншими протекціоністськими заходами.

Цікаво, що в цьому напрямку рухається сучасна Росія.

Як засвідчила історія, такий економічний шлях дає радше короткострокові позитивні результати й закінчується економічною прірвою, в яку зірвався регіон у 80-тих – період, який тепер називають "втраченим десятиліттям".

Подібно до досвіду соціалістичного табору, суспільні перетворення відбувались в двох напрямах: політичні реформи, які знаменувались відмовою від диктатур та переходом до демократій; економічні реформи, які виражались у приватизації, дерегуляції, й відкритті ринків для міжнародної торгівлі.

На жаль, як і в Україні, реформи в обох сферах мали скоріше фрагментарний характер. Хоч ситуація істотно покращилась в 90-тих та очевидними ставали політичні й ринкові спотворення, які виникали через непослідовність реформ й корупцію.

В кінці 90-тих на початку 2000-них рядом країн, які проводили неоліберальні реформи, знову прокотилась криза. В Аргентині, Перу проти перших осіб держави було розпочате кримінальне переслідування за обвинуваченнями в корупції.

В країнах, де високий рівень недовіри між учасниками ринку, слабкі демократичні інститути, які не здатні забезпечити вільної ринкової конкуренції, захисту власності та незалежного забезпечення виконання договірних зобов'язань, сприяють спотворенню ринкових механізмів, яке тягне за собою зростання соціального розшарування та сконцентрованість багатства.

Зрозуміле незадоволення спотвореними ринковими умовами штовхає суспільний маятник в протилежний бік та призводить до розчарування в соціально-політичних перетвореннях, подальшого суспільного запиту на "сильну руку", надмірної централізації державної влади, зрештою до соціального популізму, який затягує країну у вир залежності від зовнішніх позик, що, в свою чергу, безальтернативно закінчується кризою.

Тобто, неспроможність мобілізуватись для побудови гармонійного демократичного суспільства стає першопричиною запуску в дію цього порочного кола. Кола по якому рухається Україна.

Саме суспільна апатія й розчарування привели українців у 2010 році до вибору, через який пройшли більшість латиноамериканських країн – між змагальним авторитаризмом, та, ймовірно, нео-популізмом.

Спіймати Бога за бороду

За півтора роки перебування на посаді президента Віктора Януковича українці мали змогу переконатись, що його модель управління демонструє ухил до "лідерського" авторитаризму без чіткої ідеології, яку підміняє особиста харизма, з "дозволеним" політичним плюралізмом та існуванням обмеженої опозиції.

Останню характеристику ще визначають як змагальний авторитаризм, під яким традиційно розуміють ситуацію, коли, попри існування демократичних інститутів, авторитарний лідер свавільно, однак в м'якій формі – маніпуляція результатів виборів, вибіркове переслідування опонентів, адміністративний тиск на бізнес і ЗМІ, корупція, підкуп, тощо порушує їх правила та принципи.

Власне, цей спотворений демократичний плюралізм відрізняє такі режими від фасадної демократії, в якій демократичні інститути носять виключно формальний характер і є абсолютно неефективними.

Відсутність чіткої ідеології проявлялась у відмові від національних інтересів в сфері безпеки, а "змагальність" авторитаризму бачимо в збереженні обмежених можливостей для опозиційної діяльності на фоні концентрації повноважень в руках глави держави.

В країні фактично відсутній правовий механізм, який може бути задіяний для обмеження влади президента. Україна скочується до типової патримоніальної держави, в якій влада персоналізована, і є продовженням особистості авторитарного лідера, який, через відсутність реального розподілу влад, контролює усі сфери суспільного життя.

В економічній площині, як продемонстрували: новоприйнятий податковий кодекс, що закріплює викривлену структуризацію економіки, скандальна практика тендерних закупівель в одного учасника, непрозора урядова підтримка окремих галузей, відновлений тіньовий характер приватизації, команда пана Януковича взяла курс на відновлення олігархічного капіталізму ери "кучмізму".

Ця економічна модель спростовує наївні очікування багатьох людей, що може настати такий час, коли уся власність в країні буде переділена чи розкрадена й країна зможе вийти з цієї епохи "ненаситної жадоби".

Поки суспільство дозволятиме, завжди можна нагрівати руки на бюджеті й зловживанні державним регулюванням та ринковими механізмами заради спотворення конкуренції на ринку – чудовий приклад розвиток нафто-паливної індустрії в США.

До речі, перелічені вище характеристики дають змогу зрозуміти, що економіка "помаранчевого" періоду не рухалась в напрямку "олігархічної" моделі, в чому намагались переконати недоброзичливці.

Навпаки, поступове запровадження більш прозорих ринкових механізмів конкуренції дозволяло економіці рухатись в напрямку "капіталізму великого бізнесу", який характеризує Південну Корею, Японію, та, до значної міри, ЄС і США (стосовно ЄС і США мова часто йде про поєднання двох моделей – "капіталізму великого бізнесу" та "підприємницького капіталізму".

Очевидно, в суспільстві є групи, які за жодних умов не визнають необхідності діалогу з великим бізнесом, та важливо відійти від таких радикальних уявлень, адже в сучасному глобалізованому світі саме великі корпорації є основними двигунами економічної конкуренції між державами.

Відповідно, нищення власного великого бізнесу веде до негативних наслідків для усіх мешканців країни. Звісно, приватизація 90-тих була масштабним пограбуванням народу, та принципи її проведення не могли дати іншого результату – дрібні акціонери просто не в стані бути ефективними власниками.

До якоїсь міри, завдяки бажанню олігархів будувати свої бізнес-імперії були збережені найбільші підприємства. Очевидно, що заклики до реприватизації та націоналізації є вкрай безвідповідальними й не призведуть до жодних позитивних результатів, окрім особистої вигоди політичних очільників цих процесів.

Історичний досвід багатьох авторитарних режимів підтверджує, що свобода справді продається і має, для багатьох, свою матеріальну ціну. Легітимізація таких режимів в очах суспільства відбувалась завдяки покращенню економічних умов, найчастіше коштом експорту мінеральних ресурсів.

Втілювана поточною владою модель вже за короткий час очікувано зіштовхнулася з проблемами, адже Україна не володіє велетенськими запасами вуглеводнів чи інших експорто- привабливих мінеральних ресурсів, якими можна купити свободу населення.

"Олігархічна" модель капіталізму в патримоніальній державі, де наближеність до лідера визначає можливості збагачення, спотворює економічну конкуренцію, що тягне за собою несправедливий суспільний розподіл багатства.

Різке майнове розшарування підриває мовчазну легітимацію авторитаризму з боку суспільства, яке могло бути готовим поміняти обмеження демократичних свобод на добробут. Небезпека в тому, що, якщо авторитарна влада не здатна виконати своєї частини цієї угоди, то вона змушена вдаватись до репресивних дій, щоб голоси незадоволених не було чутно.

Сьогодні, власне, бачимо, що вільно розвиватись може лише тісно пов'язаний з владою бізнес, а державний апарат перетворився на обслуговуючий персонал інтересів "сім'ї". На сторожі цієї ідилії стоїть увесь репресивний апарат держави, що незворотно веде до суспільного конфлікту.

Беззаперечно, команда президента ще зберігає в кишені деяку розмінну монету – від ідеологічних, мовних питань й до міжнародної політики, якою можна продовжувати купувати свободу українців за кризовими цінами соціальної апатії.

Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
IP: 213.109.231.---Phonomaniac..
Найдите "10 отличий" между лозунгом партии регионов в данной публикации и флагом тоталитарной Белоруссии.
IP: 194.126.183.---dimitri2010..
ще один "противсіх" обізвався із своєю статтею... у Ющенка ще гроші залишились? Хай тоді заплатить борги людям за роботу у НСНУ
IP: 217.12.197.---YFHA..
История не имеет сослагательного наклонения, и сейчас можно сколько угодно домысливать, что Юля была бы хуже Януковича (или, чтобы подразнить автора), что, если бы Ющ победил в 2010 году, он бы стал питаться младенцами. Все это бред. Единственное доказательство - поступки. То что все политики брешут, это правда, но никто не может сравниться с Герман, Калисниченко и Богословской, до которых и Геббельсу далеко. Трудно говорить о порядочности политиков, но предыдущие, имея 228 голосов не фальсифицировали голосования (хотя могли, как это делается сейчас чужими карточками). Они позволяли оппозиции гораздо больше, чем сейчас оппозиция позволяет им. Так, что по поступкам Янукович оказался худшим и для демократии и (следовательно) для экономики и Украины в целом, вариант.
IP: 77.52.97.---Elena Oleinikova..
Кто хочет увидеть какую Украину строит режим Януковича, тот может посмотреть на палаточный городок партии регионов на Хрещатике. Этот палаточный городок больше напоминает тюрьму! Люди, которые там стоят это студенты, на вид 18-20 лет. Стоят эти люди в шахматном порядке, на расстоянии 3-4 метра друг от друга, с флагами, за забором высотой 2 метра, от чего создается впечатление массовости. По команде старшего студенты машут флагами под припевы песен. Пройти внутрь этого лагеря не возможно. Не пускают. - Почему нельзя пройти? Ответ: - Здесь общественная организация. - Какая? В ответ молчание. Лагерь партии регионов охраняется по периметру людьми в гражданском крепкого телосложения и милиционерами. Впечатление такое, что передо мной миниатюрная зона с охраной по периметру и живыми людьми внутри, которые оказались заложниками партии регионов. Украинцы! Очнитесь, потом будет поздно.
IP: 62.64.65.---Jaroslav Janishin..
стаття якась водяниста. опис фактів, ще й не відомо наскільки обьєктивний. висновків нема. даремно потрачені 5 хвилин. всіх перевішати (ющ, яник, ювт, комуністи), потім почекати хто одразу захоче на вільні місця (тягнибок, яценюк, інші) - і теж перевішати. після цього можна буде запускати когось у владу, на чесну службу народу.
Усі коментарі
Своя "Страна". Що відомо про справу Ігоря Гужви
За що ГПУ хоче позбавити недоторканості п’ятьох депутатів. ДОКУМЕНТИ
ФізкультПриват: Динамо йде в атаку на НБУ
Вернон Сміт: Не стягуйте податки з бізнесу. Це нерозумно
Усі публікації