Чому ми стали циніками?

Понеділок, 12 вересня 2011, 15:38

Декілька тижнів тому автор мав цікаву розмову зі знайомим євробюрократом, де очікувано виринуло питання кримінального переслідування Юлії Тимошенко. Ще не так давно ця людина висловлювала обережне невдоволення існуванням "альтернативного" МЗС під час прем'єрства Тимошенко та глибоку тривогу після відомих Ялтинських перемовин тодішньої прем’єрки та Володимира Путіна.

Пригадується також як після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах та формування пропрезидентської більшості дискутували щодо наслідків зосередження влади в руках однієї політичної сили. Європеєць переконував, що це дозволить проводити ефективнішу державну політику, тому не варто перебільшувати загрози.

Сьогодні ж, свою позицію на підтримку вимог припинити кримінальне переслідування пані Тимошенко, цей брюссельський посадовець пояснює її лідерством в опозиції.

На запитання "які політичні перспективи в його рідній країні чекали б на політика з таким суперечливим минулим, як у пані Тимошенко, і такими сумними результатами діяльності на посаді прем'єр-міністра?", обличчя мого співрозмовника розтягнулось в усмішці: "Але ж українці її люблять".

Годі сперечатись, адже відомо, що кажуть про любов...

20 років суспільство висловлювало підтримку тим чи іншим політичним силам й особистостям. Проте, усі ці 20 років супроводжувались також переважним невдоволенням діяльністю будь-якої влади та домінуванням суспільної думки про нікчемні людські й професійні якості політиків.

Це наштовхує на два основних можливих пояснення: 1) або суспільство з об'єктивних причин нездатне обрати чесних і працьовитих політиків; 2) або суспільство відмовляється визнати, що політики це об'єктивний зріз суспільних чеснот та вад.

Звісно, хтось подумки прокоментує, що це комуністи не давали обрати достойну владу, інші у всьому звинуватять олігархів. Треті скажуть, що проблема в тому, що сама влада корумпує навіть найдостойніших.

Та чи хоч якась з можливих версій буде в стані пояснити, де ж шукати український народ в такому підході?

Якщо бути переконаним в правоті першого пояснення, то, мабуть, необхідно тоді стверджувати, що минулі 20 років пройшли в умовах окупації і тотальних репресій, чи під впливом інших нездоланних чинників, які не залишали можливості для народного волевиявлення або спотворювали його до протилежного, залишаючи громадські інститути, фактично, у підпільному становищі, а спільні цінності й інтереси, які мають підтримку більшості населення, "поза законом".

Якщо ж пристати на друге пояснення, то треба визнати, що українська політична й соціальна реальність це результат свідомого вибору, домінантних цінностей, політичної незрілості, низької правосвідомості, особистої безвідповідальності... перелік кожен може продовжити сам.

Як наслідок, нарікання, розчарування, звинувачення – це лиш засоби відмежування від власного відображення в дзеркалі, яким є влада, й перекладання відповідальності за усі українські вади та їх подолання на це відображення.

Позаяк дзеркало відображає все, в тому числі, й позитивні риси, то й отримуємо пояснення звідки береться підтримка політиків.

Як не дивно це прозвучить в сучасному цинічному світі, але українці бачать в політиках мудрість, фаховість, патріотизм, відданість й багато інших позитивних якостей.

Їх не обирають за критеріями моральної чи професійної нікчемності. Обирають тих, хто може якнайкраще представити українські цінності. І це підтверджують не лише соціологічні опитування, але й щоденна дійсність.

То якщо намагаємось обрати кращих, то чому ж вважаємо, що все так погано?

Подорожуючи різними країнами, чітко усвідомлюєш працю багатьох поколінь тих народів, вкладену в кожен метр їх життєвого простору. Над цим варто замислитися щоб побачити в правдивому світлі ті українські досягнення, які абсолютно не залежать від влади.

І всі ніби розуміють існуючу проблему безвідповідальності, недбальства, зухвалості, безчестя, жадібності, відсутності довіри й взаємоповаги, яка проявляється в кожному метрі життєвого простору українця, та відповідальність за стан речей все-рівно проектуємо лише на "владу".

Висловлюючи невдоволення владою, наче підміняємо власну активність й перекладаємо відповідальність за необхідні зміни на державні інститути.

Небажання глянути правді у вічі веде до спотворення реальності у громадській думці. Суспільство починає жити політичними інтерпретаціями реальності, а не власним досвідом.

Таким чином, цінність справжніх соціальних змін може нівелюватись через зацікавлену критику опонентів, підвищення реальних доходів може залишитись непоміченим через завищення матеріальних запитів.

Чи, голосуючи за одну політичну силу, починаємо вимагати реалізації політичної програми іншої, або, ще частіше, вимогливість до реалізації політичних програм взагалі не бере до уваги політичної та економічної дійсності.

Знаковими стали суспільні імпульси вірити в очевидні ілюзії та закривати очі на відверту неправду.

Наслідки комуністично-імперського минулого та утриманські настрої лише посилюють це втрачене відчуття реальності. Намагання втиснути складний світ в чорно-білу модель комуністичної традиції, яка поділяє всіх на "ворогів" і "своїх", примітивізує соціальні й політичні процеси, та не дає можливості об'єктивно в них розібратись.

Цікавою для дослідників соціальної психології є полярна за змістом реакція вітчизняного суспільства на владу, адже українці одночасно і зневажають її представників, і підкорюються їм, і навіть імітують.

Очевидно, легше обвинувачувати владу і політиків, ніж об'єктивно подивитись на себе, проте від факту, що цінності політиків й електорату співпадають, нікуди не втекти. Яскраво це ілюструється заміною політичних ідеологій на політику поточної соціології.

Для багатьох політичних сил соціологічні опитування замість допоміжної ролі почали відігравати визначальну, а політики замість відповідей почали задавати запитання.

Таке паразитування на громадській думці в поєднанні з політичними технологіями призвело до вкорінення в суспільну свідомість міфологем, які викривляють, часто до невпізнання, дійсність.

Політичні міфологеми тлумачать українцям їхній власний соціальний досвід. Їх ефективність можна визначити за успіхом заміщення цього реального соціального досвіду поясненнями, продиктованими політичними штабами. Іншими словами, коли виникає суперечність справжнього досвіду й "інтерпретаційної реальності", обираємо друге.

Найбільш показовими, майже на грані з абсурдом, були міфологеми, які стосувалися "корупційного газового посередника".

Використовуючи антиолігархічні настрої суспільства та його вкрай некритичне сприйняття інформації, стало можливим переконати значу частину населення, що прямий контракт, на трагічно невигідних умовах й за набагато вищу ціну, є кращим рішенням ніж присутність посередника, який пропонує вигідніші умови й нижчу ціну.

Українців також переконали, що приватні акціонери з українським паспортом, які не можуть самостійно визначати діяльність РУЕ, мають більший вплив на газову політику Кремля ніж інший акціонер "Газпром", який є, власне, видобувачем, транзитером й постачальником газу, та знаходиться під прямим впливом того ж Кремля.

Приклад "газових" міфологем також чудово демонструє, що в умовах, коли цінності електорату й політиків співпадають, апріорі не можуть діяти механізми політичної відповідальності.

Адже, за дивним збігом обставин, методи вирішення екс-прем'єром поточних проблем сприяли в довшій перспективі досягненню цілей тими, чиї інтереси є протилежними до державних: усунення РУЕ від імпорту газу призвело до втрати Україною доступу до середньоазійських постачань; привласнення газу РУЕ обернулось пограбуванням "Нафтогазу" й, відповідно, українських громадян.

Ліквідація "УкрГаз-Енерго" фактично веде до витіснення "Нафтогазу" зі складу засновників і втрати сотень мільйонів доларів дивідендів.

Ряд інших міфологем минулих років, які дуже ефективно відпрацювали на своїх творців, також успішно спростовує час. Виявилось, що критика "помаранчевого хаосу" маскувала авторитарне плюндрування Конституції та всеосяжність корупції.

Що під відповіддю на "нефаховість помаранчевих" малась на увазі тотальна депрофесіоналізація чиновництва через призначення за критеріями особистої відданості та регіонального походження.

Що "економічну руїну помаранчевих" можна без зайвих зусиль погіршити; відкрилось, що псування відносин з Росією відбувалось не з вини попереднього президента, а через непомірні геополітичні та економічні апетити сусідів, які не в стані задовольнити навіть поточна влада.

Стало відомо, що "випадкова роль Ющенка", якій протиставлялась "сила Майдану", на практиці означає, що без таких "випадковостей" Майдан безсилий; переконались, що в команді "воїнів світла" можуть бути вбивці, творці корупційних тендерних схем, й відверті пристосуванці... Історія, справді, повчальна наука.

Звісно, проблеми соціальних психологічних установок українців добре помітні зі сторони.

Вільям Тейлор, посол США в Україні у 2006-2009 роках, відповідаючи на запитання про найбільшу перешкоду на шляху демократизації і реформ в Україні за останні 20 років назвав нею "постійний цинізм із боку багатьох українців"

Своїм цинізмом і соціальною незрілістю створюємо порочне коло взаємовідносин з державою.

Можна скільки завгодно критикувати будь-яку владу, спочатку за неї голосуючи, а потім саботуючи через ухиляння від участі в соціальних механізмах життя держави, отримання зарплати в конвертах, давання хабарів, пасивне споглядання злочинів, ким би вони не здійснювались, проте це не принесе якісних змін в державі.

Тому звичною вже за 20 років є ситуація, коли, наприклад, податкова система унеможливлює легальний бізнес, а, як наслідок, підприємці саботують її, вимушено порушуючи законодавство і втягуючись в "дешевші" корупційні механізми.

Роман Сон для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді