Бути готовим до вибору

Четвер, 15 вересня 2011, 11:48

Деякі деструктивні установки масової свідомості українців з особливою гостротою проявились під час помаранчевої п'ятирічки.

Це фіксувалось численними соціологічними дослідженнями: деморалізованість, перманентна недовіра до влади, соціальні пасивність, песимізм й розчарування, примітивізація політичних процесів, зосередження на негативах, відсутність критичного аналізу ситуації, антиринкові й утриманські настрої.

Ірраціональні очікування від діяльності нової влади не брали до уваги складних об'єктивних обставин, починаючи від фактору внутрішньої політичної поляризації країни й закінчуючи зовнішніми чинниками, суттєво зацікавленими в дестабілізації становища в країні.

Власне, найбільшою трагедією прихильників Помаранчевої революції була відмова бачити реальну соціальну підтримку цінностям, які репрезентували опоненти.

Скромна перемога Майдану затьмарила розуміння, що протилежний табір справді представляє ціннісну ідентичність мільйонів виборців. Ідентичність та інтереси, які не можна байдужо ігнорувати.

Однак, в настроях помаранчевих виборців, не дивлячись на незначну електоральну перевагу і обставини регіональної поляризації, панувало неприйняття політики примирення.

Радикально настроєному крилу потрібно було все й відразу: забрати приватизовану власність в олігархів, "пересадити" опонентів, розчистити державний апарат від старих кадрів, розвернути на 180 градусів гуманітарну політику.

Вже з вересня 2005 року відома політична сила активно почала працювати над перетягуванням цієї частини електорату в свої лави, критикуючи більш помірковані позиції.

Під гаслами войовничої "справедливості", за результатами парламентських виборів 2006 року, була успішно розколота "єдність Майдану", запустивши тим самим процес переорієнтації політиків Майдану на нового фаворита президентських перегонів 2010.

Минуло 6 років і сьогодні, вже в якості опозиції, шукачі "швидкої" справедливості, забуваючи про власні подвійні стандарти, апелюють до європейських цінностей щоб захиститись від переслідувань влади.

Можливо лише досвід каденції президента Віктора Януковича зміг наочно продемонструвати прихильникам "воїнів світла", що навіть авторитарний режим не в стані "швидесенько пересаджати опонентів", злегковажити інерцією змін попереднього політичного періоду і міжнародним іміджем.

Ідеалізація західних демократій не дозволяла об'єктивно оцінювати перетворення в країні. В одну мить почали порівнювати помаранчевих політиків не до недавнього минулого, а до якогось уявного ідеалу, очікуючи, що кожне рішення повинно бути непомильним.

Серед помаранчевих виборців немов запанувало переконання, що будь-які зміни залежать виключно від волі однієї особи й відбуваються за помахом чарівної палички. Не дарма посада президента, навіть з обмеженими повноваженнями, ставала магнітом для накопичення всього негативу.

Суспільство відмовлялось брати до уваги, в яких складних політичних й економічних умовах відбувались ці зміни: газові, торгівельні, дипломатичні війни, відставки урядів, чергові й дочасні вибори, коаліціади, блокування діяльності парламенту, саботаж других дочасних виборів, військові дії проти стратегічного партнера, впровадження конституційної реформи, спроби імпічменту...

Балансування між радикальними запитами електорату й можливостями реальної обстановки виявилось надскладним завданням для формування реалістичної громадської думки.

В силу завищеного мандату Майдану відбувалась тривіалізація суттєвих реформ, які мали місце в багатьох сферах і які суспільство належно не усвідомило. Значенням деяких з них українці перейнялися тільки тепер, після невдалих спроб захисту від ревізії з боку біло-блакитного режиму.

Насправді ж за п'ять років було пройдено значний шлях, який вартує окремого глибокого аналізу.

Втім, тут досить нагадати лиш деякі з найсуттєвіших перетворень.

По-перше, перехід до парламентсько-президентської форми організації державного управління – становлення нової системи стримувань і противаг, демократизація, тобто припинення практик, які обмежували свободу слова, інформації й громадських зібрань, забезпечення проведення вільних виборів.

По-друге, активна міжнародна політика й набуття ролі регіонального лідера – отримання статусу країни з ринковою економікою, приєднання до СОТ, початок переговорів щодо набуття членства в Енергетичному Співтоваристві, початок переговорів про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, заснування ГУАМ, участь в придністровському врегулюванні, Східне Партнерство, ініціатива створення Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського енергетичного транзитного простору.

По-третє, нова гуманітарна політика – розширення сфер вжитку української мови, політика відновлення історичної правди, відкриття історичних архівів.

По-четверте, перетворення в економіці – скасування спеціальних економічних зон і податкових пільг, посилення внутрішнього споживчого попиту через збільшення соціальних видатків, зменшення втручання держави в ринкові процеси, лібералізація руху капіталу, зменшення торгівельних бар'єрів.

По-п’яте, судова реформа – створення системи адміністративних судів.

По-шосте, реформи в енергетиці – диверсифікація постачань ядерного палива, встановлення "зеленого" тарифу для альтернативної енергетики, запуск Дністровської ГЕС, спільна декларація з ЄС за результатами Брюссельської конференції, впровадження механізмів Кіотського протоколу.

По-сьоме, глибоке реформування освіти – надання незалежному оцінюванню обов'язкового статусу при вступі до ВНЗ, приєднання до Болонської Декларації, підготовка до введення профільного навчання і поглибленого вивчення іноземних мов, передбаченого 12-річною системою освіти.

По-восьме, змістовне реформування збройних сил – вперше в 2005 році українська армія була профінансована в повному обсязі, зменшення строків служби, визначення воєнно-політичної орієнтації України на вступ до НАТО, впровадження цивільного контролю через перехід до практики цивільних призначень на посади в Міноборони, контрактизація армії, відмова від виконання невластивих функцій військових формувань та МО...

В процесі постійних змін важко усвідомити самі зміни, та досягнення помаранчевих виглядають ще переконливіше, якщо порівнювати їх з напрямом і змістом діяльності біло-блакитної влади.

Можна по різному ставитись до того, що було зроблено і що не вдалось реалізувати, часто критикувались навіть цілком правильні речі, але атмосфера помаранчевої України якісно відрізнялась від настроїв поточного дня.

Як доречно висловився посол Франції Жак Фор: "Варто зауважити й те, що переговори (про укладення угоди про Асоціацію), про які я згадав, були започатковані з Україною вчорашньою, яка вже зовсім інакша, ніж сьогоднішня".

Виявилось, однак, що суспільство не віддало належне досягненням, які давалися в таких складних умовах, а запит на базові демократичні цінності був натомість заміненим суспільним запитом на "сильну руку", що істотно вплинуло на політичні процеси, які передували президентським виборам 2010 року.

Не може не дивувати що, коли в українців врешті з'явилась можливість впливу на владу - а вона була, й не можна цього заперечити - суспільство самоусунулось від політичних процесів.

Проблема формування "антикризової" коаліції 2006 року вирішувалась без масових акцій протесту, розпуск Верховної Ради 2007 року без акцій підтримки, саботаж дочасних виборів 2008 року без акцій засудження. Цілком очікувано слабке громадянське суспільство не змогло ефективно протистояти авторитарному натиску після зміни президента.

Очевидно, суспільство, яке нездатне й не бажає контролювати владу, віддає ініціативу в руки тих, хто цією владою зловживатиме, переслідуючи корисливі цілі.

В цілому процес розбудови інститутів громадянського суспільства відбувався вкрай кволо. Громадськість не долучилась до активного політичного життя через членство в політичних партіях та їх фінансування.

Навпаки, завдяки ефективним міфологемам політичних сил, яким близькі авторитарні цінності, запанувала "втома від політики".

Зрозуміло, що відмова суспільства від підтримки політичних партій, автоматично означає їх узалежнення від "спонсорів" або фінансові труднощі, що демонструє ситуація останніх років в НУ.

Найбільшою втратою, втім, стало неадекватне сприйняття громадськістю складнощів реалізації переходу до парламентсько-президентської моделі управління.

Обмеження повноважень президента було історичним досягненням, яке дозволяло створити ефективну систему стримувань і противаг, яка була б гарантією збереження демократичних свобод, засобом обмеження корупційних можливостей, а також гарантією спадковості державної політики, тобто недопущення радикальних ревізій, як тих, що мають місце зараз.

Прикро, що не використавши історичного шансу випростати спину як вільні люди, суспільство повернулось тепер до звичної пози навколішки з простягнутою рукою. Не останню роль в цьому відіграли ефективні політичні технології та міфілогеми, які перебудували громадську думку, мабуть, успішніше ніж задумувалось авторами.

Податливість на маніпуляції дозволила втовкмачити українцям, наприклад, тезу про "хаос помаранчевих". Українці відмовлялись розуміти, що конкуренція у владі, спроби знайти прийнятну модель системи стримувань й противаг це необхідні процеси, а критика пов'язана, в першу чергу, з тим, що опоненти саме мріють про систему в якій відсутня конкуренція.

Для олігархічного бізнесу конкуренція між органами влади означала незручності щодо того, з ким варто "домовлятись", адже рішення можуть блокуватись в різних центрах впливу.

Великий жаль, що не було знайдено терпіння пройти болючий шлях становлення, позаяк наочно можемо сьогодні переконатись, яку систему мали на увазі  критики "помаранчевого хаосу" – абсолютно централізовану систему "єдиного вікна" корупції.

Один з польських політиків, якому була близькою українська тема, в приватній розмові за рік до останніх президентських виборів з сумом констатував: "Мені складно це визнати, але схиляюсь до думки, що український народ в своїй більшості виявився неготовим до демократичних змін.

Польські політики також далеко не ангели, скільки контроверсій було довкола Кваснєвського і скільки емоцій викликала постать Качинського, та й олігархи, взяти того ж Кульчика, були причиною скандалів, однак політичні сутички не перетворювалась у війну всіх проти всіх.

Переконаний, що за такого соціального деструктивізму як в Україні, ми б не досягнули жодного позитивного результату".

На жаль, це важко заперечити. А, якщо взяти до уваги інше порівняння, що часто лунає в Україні, з каденцією Саакашвілі в Грузії, то тамтешні перипетії: війна, насильницькі політичні протистояння, масові звільнення, – ймовірно взагалі не залишили б і таблички з назвою "Україна".

Доречно сказати, що грузинський досвід істотно відрізнявся також незрівнянно більшими повноваженнями президента й щедрою міжнародною фінансовою підтримкою, без якої про всеосяжні реформи не йшла б мова.

Апогеєм соціального деструктивізму українців стало формування пари формальних антагоністів, як фаворитів останніх президентських виборів, що по суті стало логічним відображенням "поворотного" ціннісного вибору суспільства...

 

Роман Сон, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді