Коловорот інфільтрату
Агрегатний стан парламентської опозиції нині є таким, що про неї слід говорити або добре, або ніяк.
Однією ногою вона вже в Чистилищі. Була б, сердешна, і другу туди поставила, та поперед себе пхає в небуття український парламентаризм, – а він, зараза, на Небеса не хоче, упирається. Ну, та нічого, опозиції вистачить завзяття на все: і його, і себе на той світ доправити, та ще й інститут місцевого самоврядування туди ж прихопити.
До нинішнього свого напівмертвого становища опозиція йшла натхненно й довго, ще від конфлікту "любих друзів" Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко та її оточенням.
Похідною, не знати якого порядку, від того давнього конфлікту є прихід до стерна країни Віктора Януковича, яки взяв із собою до влади чимало друзів "любих друзів", як із табору Ющенка, так і з табору Тимошенко. Склад нинішнього кабміну та керівний корпус АП значною мірою сформовано з колишніх "помаранчевих" та "біло-сердешних" політиків. Так само, як і команду промовців фракції Партії регіонів у Верховній Раді. Про чиновників на місцях годі й говорити.
В опозиції переважно лишився відфільтрований кадровий субстрат, якому не знайшлося місця біля владного корита. Або через завеликі особисті амбіції, або – нездарність. Остання причина не є надто поширеною.
Прямий наслідок "реставрації" десятого року – це запровадження "самодержавного" правління.
Самодержавство – невичерпне джерело корупції. Корупція перетворилася на середовище існування влади й водночас є головним чинником її некомпетентності та неефективності. Ці явища визначають непотрібність для країни "Україна" – держави "Україна".
Таким є результат розтягнутого в часі гріховного самогубства опозиції.
Пізно волати "SOS", закликаючи до повстання. Не знаходить цей заклик відгуку в "широких масах". Причин багато:
– лідерам ОО "Батьківщина" не вистачає телегенічності та харизми;
– "УДАР" за визначенням не революційна партія;
– "Свобода" тримається об'єктивно обмеженої за чисельністю електоральної ніші;
– а всяка спроба будь-якої із цих партій розширити базу своєї підтримки є зазіханням на виборця одного із двох попутників в опозиційному ковчегові.
Однак глибша причина непопулярності "повстанських" гасел у тому, що підбурювачами до повстання не пропонується його надмета.
"Банду геть!" це звісно добре, але замало. Необхідно запропонувати нову модель суспільної організації, а опозиціонери не піднімаються вище за "ковбасне сюсюкання" із виборцями. Опозиціонери привчили суспільство до платні статистам за участь у мітингах, – бо не спромоглися запропонувати ідеї, за яку люди вийдуть на майдани за покликом сумління.
Платні мітинги потрібні політичним технологам та апаратним працівникам опозиційних партій, бо це джерело готівки. Ну, як маршрутні таксі чи паркувальні майданчики. Усім зрозуміло, що давно вже час запровадити електронний контроль пасажиропотоків та паркувальні автомати – але ж це жива копійчина, готівкова для всієї тобі вертикалі...
Насправді не треба вигадувати чергового велосипеду в якості ідеї.
Наприклад, електронне врядування: ширше цифрове право мало б стати елементом нової суспільної організації. Так само, як і нова логістика процесів освіти, запровадження активного виборчого права для шістнадцятирічних та безліч інших новацій, які й так просотуються в наше повсякденне буття, попри незграбний, але жорстокий опір держави. А є іще: лібералізація самозайнятості, адміністративна та адміністративно-територіальна реформи, нова етика ставлення до довкілля, доконечна необхідність вступу України до НАТО...
Набір цих проблем навмисне так еклектично подане – щоб підкреслити їхню різноманітність і, водночас, пов'язаність між собою.
Опозиція не спроможна до такого рівня діалогу із суспільством, бо не вірить – і невідомо в що більше: чи то в здатність громадян сприймати політичні інновації, чи у власну спроможність ці інновації запропонувати.
Деградація опозиційного політичного середовища зумовлена його корумпованістю, звідси – замкнутість та суспільна неадекватність, карикатурне відображення влади і її продовження, водночас. Продаж місць у списках опозиційних партій; призначення, а не обрання, на керівні посади в місцевих організаціях замість лідерів думки, тих, хто згодний "відстібнути" на потреби партійної вертикалі... Усе це має своїм наслідком повсякчасний перетік опозиційних кадрів до табору супротивників.
Днями за обопільною згодою автор видалив із рубрики "друзі" у фейсбуці одного організатора тренінгів із планування політичної кар'єри, які він пропонує в цій мережі. Мене завалили запитаннями про доцільність відвідин цих "курсів молодого політика". А уявити собі, що може запропонувати тренерський склад, окрім купівлі партійної посади, чи "народитися в родині політика", мені не вистачає фантазії. Отож – від гріха подалі...
Політичні кар'єристи, у доброму значенні цього слова, намагаються звернути на себе увагу політичних лідерів, набувши певного капіталу суспільної поваги завдяки участі в громадських акціях – та конвертувати його в статус єдиних кандидатів від опозиції на місцевих виборах у виборчих округах, чи прохідні місця в списках. Ця тактика в нинішніх умовах веде до діаметрально протилежного бажаному результату.
Партійним апаратникам не потрібні авторитетні, рефлексивні, розумні депутати – місцеві лідери. Бо мандати продаються, щоб потім можна було торгувати й голосуваннями, а громадські діячі можуть і не продати своїх голосів у радах.
Тому й і в "Батьківщині", і у "Фронті змін", та й в інших опозиційних партіях, напередодні виборів у Києві – бачимо серед "активістів" колишніх і нинішніх міських чиновників і депутатів, "уславлених" за правління містом Леоніда Черновецького. Саме вони – а не, наприклад, активісти республіки "Гостинний двір" – уже пропонуються киянам як кандидати від опозиції.
Це лише окрема ілюстрація участі опозиції в мутному коловороті політичної корупції.
Хто за таких обставин їй повірить?
Опозиція, тим часом, "лякає" владу серійним віче в різних містах країни. Сам термін "Віче" опозиціонери креативно запозичили... в Інни Германівни. Провал того її політичного прожекту був зумовлений суспільною недовірою до лідера. Один в один теж саме буде з "Вічем-2". При цьому, "кредитна історія" в учасників "Віче-1" була набагато пристойнішою ніж у нинішніх фігурантів.
Що може врятувати опозицію?
По-перше, об'єднання! Інвентаризувати спільні програмні елементи. Виокремити та відкласти на потім розбіжності, створити організаційно єдиний вертикальний механізм управління та й виступати.
Просто до банальності й нездійсненно, водночас. Опозиція не готова до стратегічної взаємодії. Вона знову вішатиме на вуха суспільству спагеті про "похід трьома колонами", про "резервні полки", потерпатиме від професійних шантажистів, яких вимушено братиме до списків, торгуватиме місцями.
По-друге – самолюстрація. Першими, власноруч визначити списки "неприйнятності" у власних лавах, допоки цього публічно не зробив "геть чисто непідкупний, ні разу неупереджений та не корумпований, не очолюваний одним з "любих друзів", який-небудь "часниковий рух". Інакше знову "тушками" повнитимуться опозиційні лави.
По-третє – позитивна програма дій. Зрозумілий набір стратегічних напрямків суспільних трансформацій, нехай викладених і у формі гасел, як того вимагає жанр анонсованого повстання.
Ідеальним полігоном, аби випробувати ефективність такої взаємодії – є прийдешні київські вибори.
Опозиція, принаймні, визначилася з тим, що вона не блокуватиме їхнього призначення на друге червня. Для неї було б важливо зберегти пропорційну систему голосування на київських виборах, бо це дасть можливість уникнути висунення замаскованих під "незалежних" кандидатів влади та зберегти політичну суб'єктність партій.
Звісно, опозиції слід виступити з єдиною стратегією розвитку міста, дієвими вимогами відновлення в столиці самоврядування в повному обсязі та висунути спільного кандидата в столичні міські голови.
Такий кандидат має публічно відмовитися брати участь у майбутніх президентських виборах, зосередившись на роботі в Києві протягом усіє своєї каденції до 2017 року.
Варто ці пропозиції подавати опозиції? – Ні. У неї інший клопіт – традиційні сварки, інтриги, підсиджування одне одного та запобігання таємної ласки від влади.
Повстання, словом, вона готує.
Костянтин Матвієнко, спеціально для УП
