Нещодавно київська міська влада знов урочисто тратила гроші платників податків.
Ключі від 100 помешкань отримали громадяни, що належать до пільгових категорій. Проте, на відміну від роздач попередніх років, ці квартири не можна буде приватизувати чи залишити у спадок, тому що вони є соціальним житлом.
Це нове для України явище ще не стало предметом детальних обговорень в суспільстві. Будівництво житла для хворих, старих та незаможних все ще сприймається як ледве не доброчинність місцевої влади.
Проте увага громадян тут потрібна, бо ця добра справа фінансується за рахунок місцевого населення, отже потребує пильного контролю з боку громади і звітності з боку влади.
Третиною не обійдешся
Міський голова Києва Леонід Черновецький під час своєї передвиборчої кампанії обіцяв взятися за вирішення проблеми доступного житла у місті. Він проголосив, що не отримуватиме свою зарплату, доки щомісяця не видаватиме тисячу квартир для соціально незахищених киян.
Проблема житла справді назріла. За світовими стандартами житло вважають доступним, якщо витрати на його утримання складають менше третини доходу людей, що в ньому мешкають.
Наразі офіційний середній статок киянина становить близько 300 доларів, в той час як наймання однокімнатної квартири коштує від 250 доларів на місяць; а щомісячні виплати у разі придбання такої самої квартири в кредит будуть значно більшими за цю суму.
Разом із витратами на оплату комунальних послуг, що за світовими стандартами входять до вартості утримання житла, вартість житла стає ще вищою. Навіть у розрахунку на сім’ю, а не окрему особу, доступність житла у Києві не задовольняє вищенаведеного критерію.
З 2007 року набуде чинності закон про соціальне житло. Згідно з ним громадяни матимуть право на соціальне житло, якщо їхні доходи будуть нижчими за встановлені норми.
Понаєхало…
Очевидно, що кількість громадян, які матимуть право отримати від міської влади соціальне житло, може бути величезною. До того ж, кількість мешканців Києва зростає від року в рік завдяки притоку трудових мігрантів.
Зростання вартості житла, а також збільшення плати за винаймання квартири відбулося значною мірою через приплив населення з інших регіонів України. Напевно, кращі можливості заробити і надалі стимулюватимуть мешканців регіонів до трудової міграції.
Виходячи з цього, будівництво соціального житла в Києві не зможе справдити покладені нього надії через невпинне збільшення населення, зокрема незаможного і безквартирного.
Поточні спроби київської влади вирішити питання доступності житла шляхом будівництва соціального житла повторює житлову політику СРСР. За радянських часів відбувалася швидка урбанізація населення, в результаті, житла в містах катастрофічно не вистачало.
Радянська влада намагалася вирішити житлове питання, будуючи дешеві багатоповерхові будинки. Втім, громадяни роками, а то й десятиріччями могли очікувати на отримання житла від держави. Така політика виявилася вочевидь неефективною.
Наразі, час, необхідний для отримання житла за поточними темпами просування черги, впритул наблизився до середньої тривалості життя в Україні.
Середній час очікування в черзі (клацайте для збільшення)
| ||
На відміну від радянської держави, у демократичному суспільстві кожна копійка громади повинна бути витрачена на вирішення конкретних питань. Причому, міська влада має довести, що саме такі дії призведуть до найбільших досягнень за найменші гроші.
У випадку з соціальним житлом, ознаки демократії відсутні. На розсуд громадськості не представили ані даних щодо поточного стану будівництва державою житла, ані можливих варіантів розв’язання проблеми.
Міською владою не було оприлюднено витрати міського бюджету, необхідні для фінансування будівництва. Також не було продемонстровано, що будівництво соціального житла є найдешевшим способом вирішення проблеми.
Ризиком втілення політики Леоніда Черновецького є марнування коштів міського бюджету, провокування викривлень на ринку житла.
На додачу, можливе створення нових проблем, пов’язаних із географічною концентрацією бідного населення в своєрідних "гетто".
Згідно зі світовим досвідом, проблема доступного житла не може вирішуватися окремо від інших питань, а також дії з її вирішення не можуть бути сплановані лише на короткий термін.
За відсутності визначених пріоритетів на державному рівні місцева влада намагається просунутися у вирішенні питання самостійно. Однак такі кроки навряд чи можуть бути успішними, оскільки вони не враховують загальних економічних тенденцій у країні, руху робочої сили тощо.
Наразі в Україні не розроблено єдиної державної політики із забезпечення конституційного права громадян на гідне житло (не дивлячись на те, що існує Міністерство будівництва та архітектури).
Не визначені пріоритети діяльності державних органів влади. Ухвалені програми, здебільшого, не містять розрахунків їхньої вартості й фактично не фінансуються.
Є істотні причини вважати, що будівництво соціального житла в Києві не допоможе вирішити проблему доступного житла: висока вартість проекту, вкупі з великою кількістю реципієнтів програми, що надалі збільшуватиметься за рахунок трудових мігрантів, зроблять її результати майже непомітними.
В Києві у 2002-2004 роках щороку видавали 4 тисячі квартир, що складало близько п’ятої частини всіх виданих черговикам квартир в Україні. У той самий період довжина черги в Києві стабілізувалася і у 2004 році, згідно з даними Держкомстату, становила 193 тис. осіб та сімей (2003 року 190 тис.). Леонід Черновецький повідомив, що наразі на обліку перебуває 145 тис. киян.
Загалом, місцеві ініціативи з будівництва соціального житла є наперед приреченими на невдачу в основному через непосильний для місцевих бюджетів тягар вартості проектів у цій сфері і міграції населення. Без ретельно обрахованої загальнодержавної стратегії в Києві навряд можливо перетворити житло на доступне, зокрема шляхом будівництва соціального житла в місті.
Наталія Мартиненко, економічний консультант
