Новейшая история Украины глазами журналистов "Украинской правды"
Україна відзначає 31-у річницю проголошення Незалежності.
Цього року святковий день носить, напевно, найбільш емоційне забарвлення. Всупереч тривожному очікуванню чергового масованого ракетного обстрілу з боку росіян, українці як ніколи відчувають важливість Дня Незалежності. Оскільки саме її ворог намагається всіма силами поставити під сумнів.
Упродовж трьох десятків років Україна неодноразово переживала поворотні моменти, коли один невдалий крок міг вартувати не тільки зниження економічного достатку або політичного забуття, але й омріяної державності.
Зараз Україна також переживає поворотний момент. Досі небачений. Найстрашніший.
У День Незалежності журналісти "Української правди" згадують ключові миті новітньої історії України.
Моя маленька Незалежність
Так історично склалось, що бути українцем не можна просто так.
Щоб бути малоросом чи "совєцкім чєловєком", не треба нічого робити – всі умови для існування в таких ролях створені за кілька століть російської окупації.
Бути ж українцем – це завжди свідомий вибір.
Хтось обирає між різними геополітичними союзами, а хтось вирішує почати говорити українською.
Моя Україна – так само була результатом свідомого рішення. Незначного в масштабах історії, утвореної у 1991 році, але визначального в масштабі мого невеликого життя.
Очевидно, що тоді обирав не я. На середину літа 91-го маленькому Ромі Романюку 2 роки, і він дуже багато чого ще не знає.
Не знає, як йому пощастило, що його не назвали Філіпом. Не знає, що вулиці селища Сонячне, якими він бігає без сандалій у самих шкарпетках, лежать на землях Зеленого Клину на Далекому Сході. Не знає, що от уже кілька тижнів його батьки, обоє українці, отримують із далекої Батьківщини розрізнені уривки інформації про якусь "Незалежність".
А інформації було обмаль. Центральні (і єдині) канали давали дуже скупі дані, інтернету в "Совку" ще не було, а соцмереж не існувало як явища.
Єдиний канал інформації – телеграф, де можна було за кілька днів замовити міжреспубліканську розмову, щоб за всі гроші з іншого краю світу почути, як твої розгублені родичі скажуть, що щось відбувається, але ніхто не знає, чим воно закінчиться.
Наявних даних було явно недостатньо, аби ухвалювати якісь важливі рішення, але й просто чекати не було сили. Вибір у моїх батьків, та й інших тисяч схожих українських сімей, був досить непростий.
Слід було обрати між загалом облаштованим життям "там" і мрією про нову сторінку, повну невідомих поворотів, але "тут", вдома, у своїй незалежній країні.
Вибір, у своєму символічному вимірі, абсолютно зіставний з вибором самої України у ті серпневі дні 1991-го. І, на щастя, мої батьки обрали те саме, що і їхня країна – мрію про власний дім.
Очевидно, що маленький я не міг оцінити краси моменту, коли ми з родиною, після кількох місяців зборів і переїздів, усіх вертольотів-літаків-поїздів-автобусів опинилися на Волині, за 9960 кілометрів від місця мого народження. І то якраз у часі між проголошенням Незалежності та її підтвердженням на референдумі 1 грудня.
Якби це було кіно, то маленький герой фільму мусив би радісно обернутись на камеру і, демонстративно стираючи піт з маленького чола, видихнути: "Встигли!".
Читати також: Незалежна Україна
1990-ті: час мільйонерів
Перший мільйон я заробив у 26 років, випередивши багатьох успішних людей. Приміром, Ілону Маску цей психологічний рубіж підкорився лише в 27 років, Воррену Баффету – в 30, а Джеффу Безосу – в 33.
Так само, як і вони, перші мільйони я інвестував у ринкову економіку. "Я не настільки багатий, щоб дозволити собі дешеві речі", − переконав я себе і подався на речовий ринок шукати якийсь предмет розкоші.
Я побачив його в рядах з похмурими пуховиками, схожими один на одного, наче члени політбюро Комуністичної партії Китаю. На відміну від них піджак турецького виробництва зеленого кольору з ґудзиками платинового відтінку обіцяв яскраве сьогодення та світле майбутнє. І навіть нитки, що стирчали з кривих швів, не могли отруїти це передчуття суцільного свята життя.
Зелений піджак, безумовно, вартував свої 7 мільйонів 300 тисяч карбованців (або 36 доларів за поточним курсом 1995 року), навіть незважаючи на те, що до головного тренду 90-х (малинових піджаків) не дотягував статусністю.
Кожен період новітньої історії України має не лише свій курс долара до гривні, а й свої звуки, смаки й символи.
Для широких верств міського населення 1990-ті – це пляшки з червоно-білими етикетками спирту Royal – головного спонсора гарного настрою та харчових отруєнь тих часів.
Для Дон Жуанів це лікер Amaretto – найкоротший шлях до жіночих сердець у часи, коли сексизм і об'єктивацію ще називали іншими словами.
Для майбутнього класу айтівців – передзвін модемів при dial-up з'єднанні.
Для стурбованих хлібом насущним – універсальна диво-приправа Vegeta, здатна прикрасити своїм вибуховим смаком навіть суху вермішель Мівіну з крабовими паличками.
Для головних двигунів ринкової торгівлі, "чєлноков", картаті сумки польського виробництва розміром із квартиру-гостинку.
Київ, Андріївський узвіз, 1995-й рік
Для недобитої трудової інтелігенції – народжені в нетрях Київського авіазаводу візки-кравчучки на коліщатках, на яких вивозили продавати на блошиних ринках все, що знаходили в квартирах.
1990-ті – час бандитських розбірок, фінансових трастів, мережевого маркетингу та релігійних "братств". Причому зрозуміти, де закінчуються бандити й починаються "живі боги", було важко навіть спеціально навченим правоохоронцям…
Читайте також: Київ бандитський. Як зароджувалися ОЗУ і хто їх очолював у буремні 90-ті
Грошова реформа 1996-го року з її курсом обміну 100 000 карбованців за 1 гривню завдала нищівного удару по моїй самооцінці. Моя перша пореформена зарплата в 120 гривень дозволила вирватися вперед Маску, Баффету та Безосу, з якими завдяки гіперінфляції в Україні якийсь час я йшов ніздря в ніздрю.
А єдиним нагадуванням про часи, коли я був мільйонером, ще довго залишався зелений піджак. Власне, 1990-ті закінчилися для мене тієї миті, коли я зненацька виявив, що його, майже жодного разу не надягненого, поїла міль.
Україна без Кучми
У 2000-му році мені було 12. Незважаючи на те, що я майже не маю спогадів з того часу, пам'ятаю шок, який у мене викликала новина про вбивство журналіста. З дитинства я ніким не хотів стати (що дивувало оточуючих) і, здається, зусилля моїх рідних були спрямовані на те, щоб я просто став нормальною людиною.
Тоді я не розумів, хто такий журналіст, і що він важливого робить. Але це розуміння чітко окреслилось після того, як у кімнаті на шостому поверсі стандартної дев'ятиповерхівки маленький телевізор повідомив мені, що було вбито не економіста, політика чи лікаря, а саме журналіста.
Тоді і, як виявилося, назавжди для мене Георгій Гонгадзе став синонімом професії. Але у 12 років я не міг зрозуміти, що його вбивство назавжди змінило історію країни й змінить мою.
Тоді я не мав уявлення про стан справ у державі та рівень несвободи. Відсутність досвіду для порівнянь, вочевидь, призвела до того, що мені здавалося, ніби всі так живуть, і це нормально.
Але всі не жили, а виживали. Батько ходив рибалити у вільний від роботи час, а ввечері вони з мамою намагалися продати рибу на базарі.
Єдине, що пам'ятаю про політику – це те, що раніше дорослим навколо мене подобалось, що президент Леонід Кучма пов'язаний із містом Дніпром, але після вбивства Георгія вони майже перестали так казати.
У спальному районі, де я ріс, все було відносно просто. Є ТЕС і є технікум, який готує фахівців для ТЕС. Тому звичайний шлях для хлопця після дев'ятого класу – піти спочатку в технікум, а потім на роботу на станцію і, власне, зробити свій внесок у циклічний хід подій на районі.
Не буду вдавати, що я хотів бути, як Гонгадзе, багато знав про Георгія або відчував у собі достатню впевненість, щоб колись у майбутньому комусь могутньому якось сильно ставити питання. Але тим, що після дев'ятого класу я вирішив відмовитися від технікуму та спробувати стати саме журналістом, я завдячую саме Георгію – першому журналісту, про якого я почув.
Тодішнє відчуття, до якого не варто підбирати визначення, відчуття, що журналіста можуть вбити – зі мною й досі. У 2005-му я закінчив школу, а у президента Кучми завершилася друга каденція.
У квітні цього року я наче повернувся в минуле. Несподівано, в ті часи, коли мені було 12 років. Волонтер Геннадій Друзенко запросив мене у будинок, в якому з початку повномасштабного вторгнення розташувався Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Це будинок доньки другого президента України Леоніда Кучми – Олени Пінчук.
Дивіться також: Як військові медики облаштували госпіталь у маєтку Пінчука
Геннадій показував більярдну, де розташувався склад медикаментів. Домашній кінотеатр, в якому медикаменти розфасовували з коробок. Ліфт на кухні. Басейн із вікнами від підлоги до стелі, де був великий склад із коробками. Хазяйські спальні, де тепер заряджались рації та на підлозі поряд із матрацами лежала військова амуніція. Золоті чи позолочені крани та тримачі для паперу у ванних кімнатах. Мармуровий декор. Телевізори фірм, про які я ніколи не чув.
"А у цій кімнаті був спецзв'язок. Але вони з 2004 року тут не живуть", – сказав Геннадій ніби між іншим. І тут я заціпенів. Я зрозумів, що вже на початку 2000-х, коли батьки нашого покоління ще щось продавали і кудись бігли – не стільки, щоб вижити самим, а щоб виросли ми – вже тоді у доньки Кучми був золотий тримач для туалетного паперу. З цим усвідомленням я ще раз повільно пройшовся цими кімнатами, наче той дванадцятирічний юнак.
У мене перед очима поставали ті святкові вечері з банкою консерв, половинка вареної ковбаси по два шматки на людину, забиті автобуси-ікаруси, де тебе не товкли лише тому, що ти дитина, якісь поодинокі знайомі батьків, які працювали десь на заводі й це вважалося дуже круто. Та сама ТЕС, кажуть однокласники, зараз належить Рінату Ахметову, а тоді, у 2000-х – напевне, державі.
Коса Тузла. Як Росія вперше зазіхнула на Крим
У дитинстві недооціненість мого рідного міста Керч здавалася жахливою несправедливістю.
Столиця Боспорського царства Пантикапей, місто-герой, місто металургів і рибаків на березі двох морів, з найкращим видом на Керченську протоку з гори Мітридат… А ще – місто скіфських курганів, турецької фортеці Єні-Кале та Аджимушкайських каменоломень…
Реальність була не настільки вражаючою. Безробіття, закриті заводи, звільнені робітники з яких знаходили роботу та можливість заробітку частіше за все на центральному ринку або на будівництві в Москві чи Європі. Якщо пощастить.
До Керчі рідко доїжджали і туристи, і політики, і українські чи російські зірки, які влітку бували в Криму з гастролями.
"Ми – апендикс півострова, нічого дивного", – відповів колись хтось із друзів батьків на мої дитячі запитання "чому так?".
Але одного вересневого дня 2003 року це змінилося. Керч – у всіх новинах українських та російських телеканалів. Привід, щоправда, невтішний – Україна та Росія за крок від конфлікту.
Причина – острів завдовжки 8 кілометрів у Чорному морі, відомий в народі як Тузла, який росіяни раптово оголошують своїм... і починають будівництво дамби в напрямку коси для того, щоб з'єднати його з російським берегом. Працюючи в три зміни, будівельники споруджують кількасот метрів греблі на день.
До нашого забутого богом міста раптово з'їжджаються й українські, і російські журналісти. Президент Леонід Кучма перериває міжнародну поїздку та прямує на Тузлу. Там, на острові, на якому в той час мешкало трохи більше 30 сімей, у компанії українських військових він роздивлятиметься в бінокль російських будівельників.
На той час я вже є юнкором керченської школи журналістики. Пишу про концерти класичної музики, виставки папуг та котів, ветеранів Ельтигена. Друкуюсь у місцевій пресі.
Котрогось дня "тузлівського конфлікту" мама вдома повідомить мені неймовірну новину. Вона бачила на ринку мого улюбленого військового репортера Андрія Цаплієнка, який купував керченську пресу. Тобто теоретично міг прочитати моє свіже інтерв'ю з учителем історії та за сумісництвом моїм класним керівником. Тієї ночі я ще довго не спатиму, переймаючись через те, що мама не взяла мене вдень на ринок із собою.
За кілька тижнів, 23 жовтня 2003 року будівництво дамби зупинять. Між українськими прикордонниками та російськими будівельниками залишиться відстань у 100 метрів.
Ще за місяць Росія та Україна на офіційному рівні домовляться про припинення будівництва дамби.
Керч знову зникне з новин. Але історія Тузли залишить у мене багато запитань. Чому для Росії ця дамба була такою важливою? Чому російські медіа настільки інакше, порівняно з українськими, висвітлювали ці події? І чому деякі з наших сусідів так раділи через можливе "об'єднання" з Росією?
Відповіді на них я отримаю вже дорослою.
Помаранчева революція: Як я став зрадником "русского мира"
22 листопада 2004 року – 23 січня 2005-го. Мені – 24. Коли Київ кипів Помаранчевою революцією, я працював у ефірах інформслужби однієї з радіостанцій Донецька.
Спостерігати за столичними подіями зсередини столиці Донбасу було ще тим "задоволенням". Вже до старту Майдана в Донецьку дозрівали процеси та настрої, які визначили те, що відбувається зараз.
Хтось здивується, але "Русская весна" на сході розпочалася задовго до окупації Криму й навіть раніше за Помаранчеву революцію. Вона сталася в жовтні 2003 року, коли до Донецька з боями проривався лідер "Нашої України" Віктор Ющенко на передвиборчий з'їзд партії.
Слів "русский мир" на кухнях та в інформпросторі тоді не було чути. Як і понять "фейк", "тітушки". Але самі явища вже існували й їх осмислення ще було попереду.
З'їзд "Нашої України", на якому колишнього прем'єра хотіли висунути в президенти, у Донецьку зірвали.
Ющенка зустріли карикатурними білбордами з його зображенням у нацистській формі та вигаданим гаслом "За чиSSтоту нації!". Прапорами РФ та "Русского Блока". Плакатами з написами: СРСР, Слов'янський Союз та Єдиний Економічний Простір.
Повісивши на Ющенка ярлик "фашиста" восени 2003 року, кремлівські політтехнологи роздмухали цей міф до масштабів усієї України, яка не згодна бути Росією. Сьогодні цей міф – один із основних рушіїв війни
Тієї осені я, уродженець Донецької області, вперше зазирнув у божевільне обличчя рафінованого "русского мира". Вже тоді воно корчилося від злості та ненависті до України. І взагалі до будь-якої інакшості.
Відчувши загрозу, донецька еліта, озираючись на Москву, із задоволенням множила антиукраїнські наративи. Піднімала градус під час першого, Помаранчевого майдану та сепаратистського з'їзду в Сєвєродонецьку. Не припиняла робити це й багато років по тому, поки в Україну не прийшла справжня війна.
У дружній колаборації з пропагандистами РФ ті, хто орієнтувався не на Захід, а на Схід, старанно ліпив із прихильників Помаранчевої революції образ "фашистів" та "холуїв Америки". А ще – "рагулів", "гречкосіїв", "бджолярів", "неосвічених селян".
Під час Помаранчевої революції мені, донецькому журналісту, пощастило працювати в службі новин приватної радіостанції. Вказівок від керівництва про те, як потрібно висвітлювати події, не було.
Хоча бути чесним до кінця мені не вистачало духу. Особливо в побуті, у спілкуванні зі знайомими та колегами, для яких київські мітингувальники були "майданутими". Якийсь час було зручніше мовчати, щоб не бити горщики зі своїм оточенням.
Свої думки та рефлексії доводилося виплескувати під вигаданим ніком на форумі опозиційного сайту "ОстріВ". Вступати в абсолютно марні словесні баталії з прихильниками "русского мира", серед яких був і Андрій Пургін. Один із засновників маргінального на той час руху "Донецкая республика", символіка якого зараз майорить над окупованими та випаленими землями Донбасу.
Момент істини, коли мовчати вже було зась, настав незабутнього зимового вечора 2005-го у редакції однієї з дружніх газет. Напарник по роботі на радіо, зазираючи в кухоль пива, довго й емоційно міркував про те, яким треба бути ідіотом, щоби підтримувати Майдан.
"Цей ідіот сидить перед тобою", – почув він, і справа ледь не дійшла до бійки.
Колега, хороша, здавалося б, людина, готовий був буквально задушити мене. Нас рознімав у туалеті шеф, який не страждав пласким поглядом на світ.
Після перемоги Помаранчевої революції Ющенко ідеальним президентом і близько не став. Україна – така, як хотілося – теж не відбулася. Але саме тоді, восени 2004-го, Україна пішла шляхом, який веде геть від "русского мира". Шляхом, який став для українців смертельно небезпечним, але єдиним вірним.
Між Богом, вином та Юлією Тимошенко
Третє жовтня 2009 року. День перед цим мені виповнилося 17 років. Чудові часи – тоді ще нічого не було відомо про похмілля!
Я – першокурсник Івано-Франківської теологічної академії, який думав присвятити своє життя служінню Богу.
Однак за перший місяць навчання чітко усвідомив, що семінарійне життя цілковито відрізнялося від того, що ми бачили по телеку та читали у книжках. Це закрите життя з чіткою ієрархією, жорстким послухом, без гарантії перспектив та відсутністю будь-якої особистої свободи.
Та це вже цілком окрема тема розмови.
Пощастило, що якраз ввечері п'ятниці, 2 жовтня, керівництво теологічної академії дозволило всім студентам на вихідні поїхати додому. Такі акції в семінарії відбувалися раз на місяць і сприймалися студентами наче свято.
А це означало, що два дні поспіль я міг нарешті бачити своїх шкільних друзів і навіть спокійно відсвяткувати день народження.
За стінами семінарії повним ходом йшла виборча кампанія президентських перегонів. Тоді в Івано-Франківську політика витала просто в повітрі – на вулицях, у магазинах, на базарах, у маршрутках та навіть у церкві.
До речі, галицькі церковники чомусь масово підтримували Ющенка. Більшість франківців, як це часто буває в буденному житті, не погоджувалися з вибором священників.
Містяни відчували образу на Віктора Андрійовича: через нездійснені очікування після Помаранчевої революції. Та й багато хто не зрозумів, чому Ющенко в 2006 році раптом погодився на прем'єра Віктора Януковича.
З Януковичем у франківців склалися доволі натягнуті стосунки. Навіть якщо хтось колись і голосував за Януковича, ніколи не розповідав про це вголос. У пристойних компаніях такі зізнання могли закінчитися трагічно.
Негативне ставлення містян до нього загострилося ще у вересні 2004-го. Тоді Янукович – кандидат у президенти – приїхав на зустріч зі студентами Прикарпатського університету.
Не встиг він вийти з автобуса, як тодішній студент Дмитро Романюк запустив у політика яйцем. Янукович відкинув голову, почав падати, охоронці швидко його впіймали та відвезли в обласну лікарню. Власне, це і був славнозвісний "яєчний теракт". Відтоді Янукович не особливо полюбляв приїжджати на Прикарпаття навіть із агітаційною метою.
Чого не скажеш про головну його конкурентку на виборах президента 2010-го року. Якось так склалося, що на Прикарпатті Юлію Володимирівну завжди любили нечуваною любов'ю. Навіть на виборах 2019 року в області вона отримала найвищий рівень підтримки – 22,58%, обігнавши Петра Порошенка та Володимира Зеленського.
Під час кампанії 2009 року Тимошенко кілька разів поспіль приїжджала у Франківськ із піарними концертами "З Україною в серці". Виборче турне Юлії Володимирівни 2009 року більше нагадувало пристойний музичний фестиваль, аніж типовий політичний захід.
На підтримку ЮВТ виступав цілий ешелон українських зірок: Руслана, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Потап і Настя Каменських, Тіна Кароль, Наталія Могилевська, Ірина Білик, групи "ТІК", "ТНМК", "Друга Ріка", "Mad Heads XL".
Як ви розумієте, 17-річному мені абсолютно байдуже на Тимошенко, Ющенка, Януковича. Але зовсім не байдуже на безкоштовні концерти на Вічевому майдані!
У компанії друзів 3 жовтня ми прийшли послухати виступи гуртів "Тік", "Mad Heads XL". І, звісно ж, нам неймовірно хотілося нарешті побачити наживо Настю Каменських – секс-символ юності…
Всі вони виступали на світлій сцені з написом "Ю❤". Під кінець вечора на сцену мала вийти Тимошенко та сказати іванофранківцям якісь важливі слова.
Соромно зізнатися, але ми так і не дочекалися ані Настю Каменських, ані Юлію Володимирівну: дуже хотілося святкувати день народження. Ще більше – пити дешеве червоне вино.
А на центральній площі, та ще й будучи неповнолітніми (і, нагадаю, один із нас – семінарист), з цим виникали деякі незручності.
Після кількох пісень (не пам'ятаю вже навіть виконавців) ми плавно перемістилися в продуктовий магазин на сусідній вулиці.
Логіка ухвалення рішень була простою: нам ще не раз доведеться побачити і Настю Каменських, і Юлію Тимошенко. Ну, а Янукович точно не виграє ці вибори.. Думали ми.
Якщо куля в лоб, то куля в лоб
Почала писати текст про Революцію гідності, а вийшло – про мову та дорослішання.
У ті дні я працювала редакторкою вечірніх новин на "УП", а оскільки спали ми всі тоді погано, то нічні новини ставила також. Більшість важливих подій Революції виглядали для мене як відеостріми або дзвінки від журналістів, які треба було дуже швидко перетворювати на літери.
У вільний від роботи час я розклеювала різнокольорові листівки із закликами виходити на Майдан. Нещодавно знайшла кілька екземплярів і зі здивуванням з'ясувала, що написи на них – російською мовою. Власне, як і славнозвісний пост Мустафи Найєма. Насправді російською мовою ми робили досить проукраїнські речі. Просто факт.
Аби пригадати більше деталей про ті дні, погортала стрічки соцмереж до листопада 2014 року. Увагу привернуло те, як часто ми ілюстрували свої емоції та думки картинками із зображенням радянської естетики. Я можу помилятися, але зараз це вже здається моветоном.
Ми подорослішали настільки, що пост, який написала у квітні 2015 року тодішня шеф-редакторка видання "L'Officiel Online" Даша Зарівна, сьогодні радше викликав би бажання покрутити пальцем біля скроні.
Сім років тому редакція вирішила по вівторках(!) публікувати свої тексти українською мовою. Цю акцію обіцяли продовжити, якщо читач даватиме хорошу відвідуваність. Зараз глянець українською сприймається як буденність, а тоді це викликало захват. Перечитую ці рядки й очам своїм не вірю.
Днями побачила жарт: "Почув щойно російську мову. Напевно, люди із села приїхали". Ще вісім років тому він навряд чи мав би сенс. Але сьогодні ми інші, ми змінилися настільки, що готові сміятися над власними проявами меншовартості й позбуватися їх.
Революція гідності відіграла в цьому надважливу роль. А славнозвісна фраза "якщо куля в лоб, то куля в лоб" тепер дуже резонує із тим настроєм, у якому протягом останніх шести місяців ми всі продовжуємо робити свої буденні й не дуже справи.
Анексія Криму, перший "порєбрік" і порожня набережна Ялти
У Києві останній день зими 2014 року. На той момент я близько 7 років працюю кореспондентом інформаційної агенції "Українські новини".
На вулицях столиці – неприбрані барикади після Євромайдану, а в стінах Верховної Ради закрите засідання РНБО щодо заворушень і активізації Росії в Криму. Ще з кількома журналістами чекаємо на його результати в порожніх кулуарах парламенту.
Воно закінчується вже затемно і політики намагаються якомога швидше непомітно втекти. Через свої джерела дізнаюсь – попри появу російських "зелених чоловічків" на півострові український політикум воєнний стан не введе. Одразу ж набираю кума, який не має жодного стосунку до журналістики, і пропоную поїхати в Крим, щоб на власні очі побачити, що ж насправді там відбувається.
Їдемо через Красноперекопськ (перейменований 2016 року Верховною Радою на Яни Капу – УП) автівкою. Вже на в'їзді на півострів зустрічаємо начебто "старих знайомих", правоохоронців з Майдану. Багато хто тоді говорив, що саме ці "беркути" із Севастополя стояли на кримському перешийку.
Однак збентежило, що чоловіки розмовляли вже якось нарочито російською, з непритаманним кримчанам акцентом.
У середині квітня того року всю Україну облетіли кадри зі Слов'янська, де один із озброєних загарбників будівлі СБУ використовує у своєму лексиконі незвичне для українського мешканця слово "порєбрік". Саме його я почув у березні на в'їзді до Криму вперше.
Перед виїздом на півострів кримчани нас попереджали про небезпеку української символіки. Не послухались. Їздили по Сімферополю з відчиненими вікнами, синьо-жовтим прапором і українською музикою на всю. На нас дивились скоса, але без агресії. Навіть ряджені "козачки" під будівлею Ради Криму.
Відчуття сюрреалізму з'явилося пізніше. Коли поїхали до українських військових ближче до південного берега півострова. Там було все: "блоковані" місцевими "тітушками" й оскаженілими бабцями частини, переслідування автівки через київські номери, погрози розстріляти на блокпостах, стрілянина по колесах, безперервна пропагандистська маячня на севастопольському телебаченні, на якому розповідали про шибениці в центрі Івано-Франківська та канонізацію Бандери в Києві.
Утім, найбільше запам'яталась "святкова" Ялта на 8 березня. Зазвичай у цей день тут була купа туристів, але 2014 року ми були в готелі одні, а вечірня набережна була зловіщо порожньою. Ми тоді вирішили прогулятись і в певний момент почули спів під гітару. Молодий хлопець співав вічний бестселер "Вона" "Плачу Єремії". Ніколи не забуду його рішучі очі, коли ми привітались із ним "Слава Україні!". Він не боявся бути українцем в українському Криму. Хоча вже тоді це виглядало небезпечним.
Я не знаю, як склалася його подальша доля. Як не знаю, що сталося зі зграєю маленьких цуценят, які бігали по Ханському палацу в Бахчисараї, поки ми спілкувалися з місцевими активістами. Одного з них навіть хотів забрати додому, але не наважився. Бо вірив, що повернуся. І досі вірю.
Рік в окупації. Як Росія забирає мову
Ця історія розпочалася для мене наприкінці лютого 2014-го, коли я вчилась у школі в Севастополі.
Був урок фізики. До нас прийшли журналісти місцевого телеканалу. Моя сусідка за партою, дочка завуча, давала коротке інтерв'ю. Я запам'ятала одну її фразу: "Севастополь не прогнется и не ляжет под бандеровцев".
Вона викликала всередині мене огиду. Ці слова звучали так вульгарно й беззмістовно, що їхня помилковість та злочинність були для мене очевидними.
Для мене, 14-річної школярки з російським прізвищем і російськомовною родиною, яка виросла в зросійщеному культурному просторі. Тоді я усвідомила себе українкою без будь-якого патріотичного виховання – "від противного".
Я прожила в окупованому Криму трохи більше року. Моя родина не становила для окупантів інтересу, не була мішенню. Це дозволило мені вивчити ворога в його глибокому тилу. І те, як він воює за мізки, особливо молоді.
Спершу Росія забирала в українців символи, слова і навіть літери. Мова навіть не про репресії й утиски – про них ви, думаю, і так знаєте. На побутовому рівні все було значно нервозніше та параноїдальніше.
Пам'ятаю зелений куб на в'їзді на заправку з побажанням щасливої дороги. Вони заклеїли зеленим скотчем слово "щасливої" і лишили тільки аналогічне з російським "дороги". Або хлібовоз, на якому "і" теж скотчем переробили на "е".
Важливий етап будь-якої пропаганди – показати, що з тобою більшість. Перепис охочих учити українську проводили привселюдно. У нашому класі руку підняли лише 3 людини з 30. Факультатив поставили в розклад так, щоб ти до нього не дійшов. На мій український паспорт люди реагували переконанням, що я просто біженка з Донбасу.
Кримчанам дали пільги в російських вишах. У Севастополь переселили російських військових і чиновників. І ціни на житло та їжу зросли в рази. Тоді як заробляти більше стали лише окремі керівники на бюджетних посадах. Привілейованість росіян була яскраво підкресленою.
Але Росія планомірно й поступово забирала мову не лише в українців, а й в усіх тих, хто пішов на її умови.
Одного дня, на уроці з історії України, що був уже суто формальністю, вчителька запитала: яка різниця між ОУН (б) і ОУН (м). Зрозумівши, що ніхто крім мене не знає відповіді, я вирішила пожартувати: "Більшовики та меншовики". І побачила переляк на її обличчі.
Навряд її турбувало, що ніхто не може відповісти правильно. Її налякало, що хтось дав неправильну відповідь.
Це – справжня національна ідея Росії. Найстрашніше – сказати зайве, тому завжди краще промовчати. Ідеологія, вже не знайома моєму поколінню в Україні. Але поступово вкладена в мізки моїм одноліткам в окупації.
Зараз Крим уже бачить війну не в телевізорі, а крізь вікно. Я час від часу шукаю у соцмережах рефлексії тих, із ким мене звело життя. Але щоразу дарма.
Дочка завуча з початку цієї історії вийшла заміж за російського моряка. Чийсь чоловік загинув окупантом під Маріуполем. Хтось, відбувши колаборантський обов'язок у "патріотичних" організаціях, пишається в Інстаграмі Мерседесом і красивим життям у Москві.
І більшість з них мовчать. Навіть не пишуть провоєнні пости. Бо змовчати завжди надійніше.
І ця російська зброя не зникне з деокупацією. Нам ще доведеться поборотися з її наслідками.
Найвища ціна незалежності, або 24 лютого, яке змінило все
Я не знаю України іншої, окрім як незалежної.
У моєму житті завжди був один прапор, одна валюта, одна історія України – без "братів", єдності з Москвою і комплексу меншовартості. Мов і церков, щоправда, було дві, і російської в обох контекстах, часто було більше. Але суті це не змінювало.
Усе моє життя, особливо після 2014-го, мені здавалося, що за свою незалежність ми сплатили сповна. По самі вінця.
Вибороли, вистраждали, відсиділи і відстояли.
А потім настало 24 лютого… і по рідних Сумах пішли російські танки.
3-го березня танки змінили ракети, 7-го – бомби. Під останніми загинули 22 людини, серед яких моя сусідка тьотя Валя, її син, невістка і троє онуків – Артем, Єгор і Кирило.
У 2014 син тьоті Валі разом із сім'єю тікав від Росії з Бахмута – у 2022 Росія знайшла їх у Сумах. Знайшла і вбила три покоління однієї родини.
З середини липня РФ прагне вбити все живе і в Бахмуті. Але поки я пишу цей текст, я добре чую, як наша артилерія намагається цьому завадити. І це дає надію.
Бахмуте, будь.
Кожен день після 24 лютого давав мені зрозуміти, що за незалежність доведеться платити знов і знов. Немає спокою країні, яка межує з РФ і не хоче бути її автономним округом.
І об'їхавши за останні 4 місяці одні з найгарячіших точок сходу й трохи півдня, я бачу, чим саме нам щодня доводиться платити:
– згорілими від касетних снарядів полями на Миколаївщині,
– дерев'яними хрестами у дворах Сіверська,
– спаленими будівлями "Артемсолі" в Соледарі,
– щоденними обстрілами Бахмута,
– залишками військової форми на зруйнованих російськими ракетами будівлях.
Велика боротьба триває вже понад 180 днів.
І як би важко не було, я не хочу знати іншої України, окрім як незалежної.
"Українська правда"
