Чорна кімната, біле простирадло
П'ятниця, 7 грудня 2001, 16:42
"Твін Пікс" Девіда Лінча (David Lynch) став вже екранною класикою кінця ХХ століття і разом з фільмами "Делікатеси" Каро і Жене, "Від заходу до світанку" Родрігеса. "Фарго" братів Коенів визначив тріумф кінематографічного чорного гумору. Однак, тільки неофіти вважають, що експансія чорного гумору починається і закінчується тоді, коли агент Купер виколупує з-під нігтя мертвої Лори Палмер мікроскопічні літерки таємничої записки...
Ще у дитячо-підліткову епоху Великого Німого кіногумор почав чорніти. Безтурботні гегі ранніх коміків (политий поливальщик, торти зі збитими вершками летять у кого завгодно) досить скоро поступаються місцем зовсім іншим жартам. Не дивно: на дворі - ХХ століття, яке не знає жалю і милосердя.
Навіть знаменитий ейзенштейнівський атракціон з "Броненосця "Потьомкіна" (коляска з дитиною мчить вниз одеськими сходами) не позбавлений відгомону похмурого тваринного сміху ("люблю дивитися, як вмирають діти" – улюблений мотив революційного авангарду) і пародіюється у численних фільмах. Як і червиве м'ясо, що стало причиною матроського бунту.
А славнозвісний "Андалузький пес" Луїса Бунюеля (Luis Bunuel)? Жіноче око, яке розрізають лезом (насправді на великому плані різали яєчний білок), ця сюрреалістична антибуржуазна провокація, покликана викликати нервовий сміх публіки над власною чутливістю.
Згодом Бунюель досяг успіху в галузі чорних еротичних комедій, до числа яких можна віднести і "Скромний шарм буржуазії", і "Денну красуню", і навіть похмуру "Трістану", де юна Катрін Денев (Catherine Deneuve) грає безногу месницю. За свідченням актриси, жартун Бунюель, зустрівши її в аеропорту, тут же повіз до ортопеда і примусив міряти приготований протез.
Спадкоємцями Бунюеля у частині чорного гумору стали багато хто з іспанських режисерів. І найвідоміший серед них - Педро Альмодовар (Pedro Almodovar). В останній його картині - "Все про мою матір" він примушує Пенелопу Круз (Penelope Cruz) завагітніти від хворого СНІДом трансвестита, народити і відправитися разом з татусем на той світ. І все це зображується і розповідається надзвичайно весело!
Інший спадкоємець Бунюеля був італійцем, і звали його Марко Феррері (Marco Ferreri). "Велика жратва", герої якого гинуть від обжерливості у власних екскрементах, неперевершений зразок жорстокої іронії. В італійському кіно є й інші чорні гумористи - наприклад, старенька Ліна Вертмюллер (Lina Wertmuller), а з більш молодих - сицилійці Чіпрі і Мареско (Cipri & Maresco).
Найвідоміший зрозок італійського чорного гумору - фільм Роберто Беніньі (Roberto Benigni) - "Життя прекрасне": справді тільки великий талант здатен вирішити у жанрі комедії тему концтаборів і холокоста. Проте, про те, що смерть і гумор - поняття у принципі спільні, свідчить величезне число військових комедій, краща з яких "Польовий армійський шпиталь" Роберта Олтмана (Robert Altman). А також фільмів, дія яких відбувається у лікарні, починаючи від древнього "Містера Піткина" до "Королівства" Ларса фон Трієра (Lars von Trier).
Прийнято вважати, що батьківщина чорного гумору - Англія. Як не дивно, але вона дала не так уже багато його першокласних кінозразків. Потрібно, звичайно, пригадати групу британських ексцентриків "Монті Пайтон", яка породила і кінорежисера Террі Гільяма (Terry Gilliam), автора відомої "Бразілії". І кіносатиру Ліндсея Андерсона (Lindsay Anderson) "О, щасливчик!" - рідкісний зразок західного чорного гумору, який дійшов до радянських екранів. Не можна не згадати Пітера Грінуея (Peter Greenaway) з його "Зед і два нулі", де хірург для симетрії ампутує героїні слідом за хворою і здорову ногу. Але все це було у 1960-1980-і роки, коли чорні комедії стали улюбленим гостями світового екрана, а постмодернізм змішав всі традиційні жанрові карти.
Проте ще у класичну епоху кінематографу Британія дала світу Альфреда Хічкока (Alfred Hitchcock), якого вельми однобоко охрестили метром жахів. Переглядаючи його фільми до сторічного ювілею, багато хто звернув увагу на те, що найжорстокіші моменти викликають сміх, а ніяково і навіть страшно стає, коли вулицею йде яка-небудь маразматична бабця, або людина у сірому плащі.
Кінематограф кінця століття довів заповіти метра жахів до повної кондиції. Все більше смішних "ужастиків" і похмурих комедій типу "Факультету" Роберта Родрігеса (Robert Rodriguez). Асами у цьому новому жанрі треба визнати братів Коенів (Joel, Ethan Coen). Їх фільм-дебют "Просто кров" - один з перших зразків лютої розправи над жанром – святиня Голлівуду.
Черпаючи своє натхнення з романів і фільмів чорної серії, брати одночасно іронізують над ними і ними захоплюються. У фільмі Коенів "Бартон Фінк" найбільш симпатичним персонажем став добродушний товстун з плящиною віскі - незважаючи на те, що він перетворюється на вбивцю-маніяка і носить з собою коробку розміром з людську голову.
А зовсім нещадавно у ролі режисера дебютував Антоніо Бандерас (Antonio Banderas) фільмом "Безумство в Алабамі". Мелані Гріффіт (Melanie Griffith, до речі, дочка Тіппі Хедрен (Tippi Hedren), яка часом з'являлася у хічкоківських "Птахах") грає емансиповану жінку, що народила купу дітей, відправила чоловіка на той світ і ще й стала голівудською. Характерно, що голову вбитого чоловіка вона, явно через сентиментальні почуття, носить у коробці для капелюхів; симпатії автора цілком на боці чарівної вбивці.
Свій струмінь чорного гумору не вичерпується і у Франції. Назвемо прошиті показним цинізмом "Холодні закуски" Бертрана Бліє (Bertrand Blier) і канібальський кінокомікс "Делікатеси" Марка Коро (Marc Caro) і Жан-Пьера Жене (Jean-Pierre Jeunet), а також "Крисятник" Франсуа Озона (Francois Ozon). Останній перекликається з фільмами датської Догми, зокрема, з "Сімейним святом" Томаса Вінтерберга (Thomas Vinterberg): розкривається чорна сутність "зразкової" сім'ї з її скелетами у шафі, кошмарами, перекрученнями і фантазмами.
Свій "чернушник" є у Голландії - це автор пронизливого "Стрілочника" Йос Стеллінг (Jos Stelling). І у Фінляндії, яку представляє "пролетарський метафізик" Акі Каурісмякі (Aki Kaurismaki). Якщо заглянути у сусідню Швецію, то навіть похмурий імідж - "батька" Бергмана (Ingmar Bergman) не закрив дорогу таким маргіналам, як Рой Андерссон (Roi Andersson), автор "Пісень з другого поверху".
У цьому фільмі фокусник, що навмисно розпилює людей, помиляється, і доброволець, який дозволив експериментувати зі своїм тілом, виявляється, серйозно поранився. Російський хлопчик ходить з мотузкою на шиї і весь час повторює незрозумілою шведам мовою: "Я не можу знайти свою сестру". А сестра і сам хлопчик п'ятдесят із зайвим років тому були повішені німцями. Незважаючи на явну чорноту, весь цей гумор забарвлений поезією, по-своєму ліричний і навіть задушевний.
Набагато жорсткішим виявляється чорний гумор, якщо до нього підступаються носії загадкової слов'янської душі. Наприклад, югослав Душан Макавеєв (Dusan Makavejev), родоначальник того, що пізнішє було назване соц-артом: ще у 1960-і роки у фільмі "Містерії організму" він жорстоко поглумився над марксизмом, фрейдизмом і сексуальною революцією.
Чеський гумор м'якший. Хоча у сюрреаліста Яна Шванкмайера (Jan Svankmajer) він буває досить злим. З поляків, які більше тяжіють до драматичних жанрів, виділяється у плані похмурого і єхидного гумору Роман Поланській (Roman Polanski), автор "Огиди", "Балу вампірів" і "Дитини Розмарі".
Навіть сам Ельдар Ррязанов зізнався "Мій гумор чорніє". Однак, оскільки традиції чорного гумору у російському, та й в українському кіно майже не було, сьогодні він виглядає не так органічно, як в Європі, Америці і навіть у наших далекосхідних сусідів.
У "Кінопробах" японця Такасі Міїке (Takashi Miike) ангелоподібна балерина зав'язує мужиків у мішки і ріже на шматочки, весело встромляючи їм в тіло голки і ніжно примовляючи: "Глибше, глибше, глибше..."
В "Острові" корейця Кім Кі-Дука (Kim Ki-Duk) герой ковтає риболовецькі гачки, а героїня запускає їх у вагіну - зразок нудотного корейського гумору. Європа намагається не відставати від екзотичної Азії. У "Піаністці" австрійця Міхаеля Ханеке (Michael Haneke) зал нервово регоче над мазохістськими химерами героїні, а потім деяких глядачів прямо з сеансу забирає "швидка допомога".
Ще у дитячо-підліткову епоху Великого Німого кіногумор почав чорніти. Безтурботні гегі ранніх коміків (политий поливальщик, торти зі збитими вершками летять у кого завгодно) досить скоро поступаються місцем зовсім іншим жартам. Не дивно: на дворі - ХХ століття, яке не знає жалю і милосердя.
Навіть знаменитий ейзенштейнівський атракціон з "Броненосця "Потьомкіна" (коляска з дитиною мчить вниз одеськими сходами) не позбавлений відгомону похмурого тваринного сміху ("люблю дивитися, як вмирають діти" – улюблений мотив революційного авангарду) і пародіюється у численних фільмах. Як і червиве м'ясо, що стало причиною матроського бунту.
А славнозвісний "Андалузький пес" Луїса Бунюеля (Luis Bunuel)? Жіноче око, яке розрізають лезом (насправді на великому плані різали яєчний білок), ця сюрреалістична антибуржуазна провокація, покликана викликати нервовий сміх публіки над власною чутливістю.
Згодом Бунюель досяг успіху в галузі чорних еротичних комедій, до числа яких можна віднести і "Скромний шарм буржуазії", і "Денну красуню", і навіть похмуру "Трістану", де юна Катрін Денев (Catherine Deneuve) грає безногу месницю. За свідченням актриси, жартун Бунюель, зустрівши її в аеропорту, тут же повіз до ортопеда і примусив міряти приготований протез.
Спадкоємцями Бунюеля у частині чорного гумору стали багато хто з іспанських режисерів. І найвідоміший серед них - Педро Альмодовар (Pedro Almodovar). В останній його картині - "Все про мою матір" він примушує Пенелопу Круз (Penelope Cruz) завагітніти від хворого СНІДом трансвестита, народити і відправитися разом з татусем на той світ. І все це зображується і розповідається надзвичайно весело!
Інший спадкоємець Бунюеля був італійцем, і звали його Марко Феррері (Marco Ferreri). "Велика жратва", герої якого гинуть від обжерливості у власних екскрементах, неперевершений зразок жорстокої іронії. В італійському кіно є й інші чорні гумористи - наприклад, старенька Ліна Вертмюллер (Lina Wertmuller), а з більш молодих - сицилійці Чіпрі і Мареско (Cipri & Maresco).
Найвідоміший зрозок італійського чорного гумору - фільм Роберто Беніньі (Roberto Benigni) - "Життя прекрасне": справді тільки великий талант здатен вирішити у жанрі комедії тему концтаборів і холокоста. Проте, про те, що смерть і гумор - поняття у принципі спільні, свідчить величезне число військових комедій, краща з яких "Польовий армійський шпиталь" Роберта Олтмана (Robert Altman). А також фільмів, дія яких відбувається у лікарні, починаючи від древнього "Містера Піткина" до "Королівства" Ларса фон Трієра (Lars von Trier).
Прийнято вважати, що батьківщина чорного гумору - Англія. Як не дивно, але вона дала не так уже багато його першокласних кінозразків. Потрібно, звичайно, пригадати групу британських ексцентриків "Монті Пайтон", яка породила і кінорежисера Террі Гільяма (Terry Gilliam), автора відомої "Бразілії". І кіносатиру Ліндсея Андерсона (Lindsay Anderson) "О, щасливчик!" - рідкісний зразок західного чорного гумору, який дійшов до радянських екранів. Не можна не згадати Пітера Грінуея (Peter Greenaway) з його "Зед і два нулі", де хірург для симетрії ампутує героїні слідом за хворою і здорову ногу. Але все це було у 1960-1980-і роки, коли чорні комедії стали улюбленим гостями світового екрана, а постмодернізм змішав всі традиційні жанрові карти.
Проте ще у класичну епоху кінематографу Британія дала світу Альфреда Хічкока (Alfred Hitchcock), якого вельми однобоко охрестили метром жахів. Переглядаючи його фільми до сторічного ювілею, багато хто звернув увагу на те, що найжорстокіші моменти викликають сміх, а ніяково і навіть страшно стає, коли вулицею йде яка-небудь маразматична бабця, або людина у сірому плащі.
Кінематограф кінця століття довів заповіти метра жахів до повної кондиції. Все більше смішних "ужастиків" і похмурих комедій типу "Факультету" Роберта Родрігеса (Robert Rodriguez). Асами у цьому новому жанрі треба визнати братів Коенів (Joel, Ethan Coen). Їх фільм-дебют "Просто кров" - один з перших зразків лютої розправи над жанром – святиня Голлівуду.
Черпаючи своє натхнення з романів і фільмів чорної серії, брати одночасно іронізують над ними і ними захоплюються. У фільмі Коенів "Бартон Фінк" найбільш симпатичним персонажем став добродушний товстун з плящиною віскі - незважаючи на те, що він перетворюється на вбивцю-маніяка і носить з собою коробку розміром з людську голову.
А зовсім нещадавно у ролі режисера дебютував Антоніо Бандерас (Antonio Banderas) фільмом "Безумство в Алабамі". Мелані Гріффіт (Melanie Griffith, до речі, дочка Тіппі Хедрен (Tippi Hedren), яка часом з'являлася у хічкоківських "Птахах") грає емансиповану жінку, що народила купу дітей, відправила чоловіка на той світ і ще й стала голівудською. Характерно, що голову вбитого чоловіка вона, явно через сентиментальні почуття, носить у коробці для капелюхів; симпатії автора цілком на боці чарівної вбивці.
Свій струмінь чорного гумору не вичерпується і у Франції. Назвемо прошиті показним цинізмом "Холодні закуски" Бертрана Бліє (Bertrand Blier) і канібальський кінокомікс "Делікатеси" Марка Коро (Marc Caro) і Жан-Пьера Жене (Jean-Pierre Jeunet), а також "Крисятник" Франсуа Озона (Francois Ozon). Останній перекликається з фільмами датської Догми, зокрема, з "Сімейним святом" Томаса Вінтерберга (Thomas Vinterberg): розкривається чорна сутність "зразкової" сім'ї з її скелетами у шафі, кошмарами, перекрученнями і фантазмами.
Свій "чернушник" є у Голландії - це автор пронизливого "Стрілочника" Йос Стеллінг (Jos Stelling). І у Фінляндії, яку представляє "пролетарський метафізик" Акі Каурісмякі (Aki Kaurismaki). Якщо заглянути у сусідню Швецію, то навіть похмурий імідж - "батька" Бергмана (Ingmar Bergman) не закрив дорогу таким маргіналам, як Рой Андерссон (Roi Andersson), автор "Пісень з другого поверху".
У цьому фільмі фокусник, що навмисно розпилює людей, помиляється, і доброволець, який дозволив експериментувати зі своїм тілом, виявляється, серйозно поранився. Російський хлопчик ходить з мотузкою на шиї і весь час повторює незрозумілою шведам мовою: "Я не можу знайти свою сестру". А сестра і сам хлопчик п'ятдесят із зайвим років тому були повішені німцями. Незважаючи на явну чорноту, весь цей гумор забарвлений поезією, по-своєму ліричний і навіть задушевний.
Набагато жорсткішим виявляється чорний гумор, якщо до нього підступаються носії загадкової слов'янської душі. Наприклад, югослав Душан Макавеєв (Dusan Makavejev), родоначальник того, що пізнішє було назване соц-артом: ще у 1960-і роки у фільмі "Містерії організму" він жорстоко поглумився над марксизмом, фрейдизмом і сексуальною революцією.
Чеський гумор м'якший. Хоча у сюрреаліста Яна Шванкмайера (Jan Svankmajer) він буває досить злим. З поляків, які більше тяжіють до драматичних жанрів, виділяється у плані похмурого і єхидного гумору Роман Поланській (Roman Polanski), автор "Огиди", "Балу вампірів" і "Дитини Розмарі".
Навіть сам Ельдар Ррязанов зізнався "Мій гумор чорніє". Однак, оскільки традиції чорного гумору у російському, та й в українському кіно майже не було, сьогодні він виглядає не так органічно, як в Європі, Америці і навіть у наших далекосхідних сусідів.
У "Кінопробах" японця Такасі Міїке (Takashi Miike) ангелоподібна балерина зав'язує мужиків у мішки і ріже на шматочки, весело встромляючи їм в тіло голки і ніжно примовляючи: "Глибше, глибше, глибше..."
В "Острові" корейця Кім Кі-Дука (Kim Ki-Duk) герой ковтає риболовецькі гачки, а героїня запускає їх у вагіну - зразок нудотного корейського гумору. Європа намагається не відставати від екзотичної Азії. У "Піаністці" австрійця Міхаеля Ханеке (Michael Haneke) зал нервово регоче над мазохістськими химерами героїні, а потім деяких глядачів прямо з сеансу забирає "швидка допомога".
