Смерть, яка стала народженням
Четвер, 27 травня 2004, 17:17
Через перипетії політичних подій майже непомітно для держави минув день, в який 25 років тому ховали молодого красивого хлопця, відомого на весь світ українського композитора Володимира Івасюка. 21 травня цього року зала Києво-Могилянської Академії, де проходив вечір його пам'яті, була напівпорожньою. Проте там зібрались лише дійсно небайдужі до нього люди.
Якби його від нас не забрали, зараз йому було би лише 55. Але тепер йому – назавжди тридцять. Він назавжди буде тим чорнявим красенем, в якого закохувались з першого погляду, і який дивиться на нас з фото глибокими проникливими очима. Він подарував нам свою "Черлену руту" – і весь світ заспівав українську пісню.
Він ніколи не був політиком, але зробив для нашої країни за своє коротке життя стільки, що мало хто із сьогоднішніх політичних діячів може таким похвалитися – він примусив світ говорити про Україну. Саме тому ця напівпорожня зала Могилянки здалася якимось сумним символом. Різноманітні шоу, де виступають російські "звьозди" та "звьоздочкі", і де вибухають феєрверки за тисячі гривень, збирають шалені аудиторії, а на вшанування пам'яті Володимира Івасюка держава не спромоглася знайти гідне фінансування.
На вшанування, що достойне імені цього великого українця. Тому виникає повага і безмежна вдячність до організаторів цього заходу, які дали нам можливість почути спогади про Володю (як називали його знайомі) та передивитись фільм "Червона рута", знятий у 1971 р., де знялись Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару (яка в титрах, до речі, називається ще своїм справжнім прізвищем - Ротар).
Відчуваю, що написане сприймається дещо пафосно. Але у цей вечір утриматись від сліз було майже неможливо. У голові билася одна думка: як же Україні зараз не вистачає Івасюка...
В його смерті й досі лишається більше питань, ніж відповідей. Єдине, у чому переконані всі, хто пам'ятає ті трагічні події 79-го, що це не самогубство, у чому нас так довго намагались переконати, а вбивство через політичні мотиви. Яскрава особистість, який любив життя, який притягував до себе людей, не мав думки себе вбивати.
Поетеса Галина Тарасюк, що була першою журналісткою, яка зробила невеличкий матеріал для місцевої чернівецької газети про починаючого композитора, розповіла, що колись показувала його знімок відомій на західній Україні ворожці, і та сказала: "Цей чоловік помер двічі. І в цьому замішані дві жінки і два чоловіка. Один – не наш, зі сходу". Ми й досі не маємо достатньо правдивої інформації про його загибель, щоб з впевненістю сказати, кому це було потрібно. І вже, напевно, не матимемо. Але ж – чим тоді Україна 2004-го відрізняється від УРСР 1979-го?
Згадуючи день похорону Івасюка, його знайома – Наталія Колісниченко-Братунь (донька поета Ростислава Братуня, який написав багато текстів до пісень Володимира) – розказувала, що спочатку його як самогубця не хотіли ховати на Личаківському цвинтарі у Львові. Уявіть собі таких "набожних" радянських чиновників, що стежать за дотриманням християнських норм!
Дякувати Богові рідні відстояли його право бути хоча б похованим як годиться. Багато хто називає його похорон першим політичним мітингом в Україні. Пані Наталія сказала, що кожного, хто міг туди піти, попереджали, що "краще цього не робити", але, не дивлячись на це, на Личаківському зібрались сотні людей. Були й Зінкевич, і Яремчук. Кажуть, не було Ротару. Родина Івасюків залишилась фактично в ізоляції.
Черговий спалах інтересу до Володимира Івасюка стався у 1989 р. з появою фестивалю "Червона рута". Рік тому вийшов диск його пісень у виконанні Тараса Чубая. Але й сьогодні, коли вже давно немає заборони на його ім'я, дивує, що важко знайти в книгарнях, наприклад, повість його батька – Михайла Григоровича Івасюка – "Монолог перед обличчям сина".
… Вечір пам'яті Івасюка, не дивлячись на трагічність приводу, був світлим. Звичайно, було нестерпно гірко за всіх українців, які втрачають найкращих, найпотрібніших, найталановитіших (знову ж таки – вибачте за надмірний пафос). Але у вухах продовжують звучати слова Наталії Колісниченко-Братунь про те, що його смерть – "це смерть, яка стала народженням, народженням генерації, яка прокинулась". Боляче. Бо невідомо, скільки ще потрібно таких смертей, щоб сьогодні прокинулась моя генерація…
Олена Куранда
Якби його від нас не забрали, зараз йому було би лише 55. Але тепер йому – назавжди тридцять. Він назавжди буде тим чорнявим красенем, в якого закохувались з першого погляду, і який дивиться на нас з фото глибокими проникливими очима. Він подарував нам свою "Черлену руту" – і весь світ заспівав українську пісню.
Він ніколи не був політиком, але зробив для нашої країни за своє коротке життя стільки, що мало хто із сьогоднішніх політичних діячів може таким похвалитися – він примусив світ говорити про Україну. Саме тому ця напівпорожня зала Могилянки здалася якимось сумним символом. Різноманітні шоу, де виступають російські "звьозди" та "звьоздочкі", і де вибухають феєрверки за тисячі гривень, збирають шалені аудиторії, а на вшанування пам'яті Володимира Івасюка держава не спромоглася знайти гідне фінансування.
На вшанування, що достойне імені цього великого українця. Тому виникає повага і безмежна вдячність до організаторів цього заходу, які дали нам можливість почути спогади про Володю (як називали його знайомі) та передивитись фільм "Червона рута", знятий у 1971 р., де знялись Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару (яка в титрах, до речі, називається ще своїм справжнім прізвищем - Ротар).
Відчуваю, що написане сприймається дещо пафосно. Але у цей вечір утриматись від сліз було майже неможливо. У голові билася одна думка: як же Україні зараз не вистачає Івасюка...
В його смерті й досі лишається більше питань, ніж відповідей. Єдине, у чому переконані всі, хто пам'ятає ті трагічні події 79-го, що це не самогубство, у чому нас так довго намагались переконати, а вбивство через політичні мотиви. Яскрава особистість, який любив життя, який притягував до себе людей, не мав думки себе вбивати.
Поетеса Галина Тарасюк, що була першою журналісткою, яка зробила невеличкий матеріал для місцевої чернівецької газети про починаючого композитора, розповіла, що колись показувала його знімок відомій на західній Україні ворожці, і та сказала: "Цей чоловік помер двічі. І в цьому замішані дві жінки і два чоловіка. Один – не наш, зі сходу". Ми й досі не маємо достатньо правдивої інформації про його загибель, щоб з впевненістю сказати, кому це було потрібно. І вже, напевно, не матимемо. Але ж – чим тоді Україна 2004-го відрізняється від УРСР 1979-го?
Згадуючи день похорону Івасюка, його знайома – Наталія Колісниченко-Братунь (донька поета Ростислава Братуня, який написав багато текстів до пісень Володимира) – розказувала, що спочатку його як самогубця не хотіли ховати на Личаківському цвинтарі у Львові. Уявіть собі таких "набожних" радянських чиновників, що стежать за дотриманням християнських норм!
Дякувати Богові рідні відстояли його право бути хоча б похованим як годиться. Багато хто називає його похорон першим політичним мітингом в Україні. Пані Наталія сказала, що кожного, хто міг туди піти, попереджали, що "краще цього не робити", але, не дивлячись на це, на Личаківському зібрались сотні людей. Були й Зінкевич, і Яремчук. Кажуть, не було Ротару. Родина Івасюків залишилась фактично в ізоляції.
Черговий спалах інтересу до Володимира Івасюка стався у 1989 р. з появою фестивалю "Червона рута". Рік тому вийшов диск його пісень у виконанні Тараса Чубая. Але й сьогодні, коли вже давно немає заборони на його ім'я, дивує, що важко знайти в книгарнях, наприклад, повість його батька – Михайла Григоровича Івасюка – "Монолог перед обличчям сина".
… Вечір пам'яті Івасюка, не дивлячись на трагічність приводу, був світлим. Звичайно, було нестерпно гірко за всіх українців, які втрачають найкращих, найпотрібніших, найталановитіших (знову ж таки – вибачте за надмірний пафос). Але у вухах продовжують звучати слова Наталії Колісниченко-Братунь про те, що його смерть – "це смерть, яка стала народженням, народженням генерації, яка прокинулась". Боляче. Бо невідомо, скільки ще потрібно таких смертей, щоб сьогодні прокинулась моя генерація…
Олена Куранда
