Моя Революція або Майже лист президентові Ющенку
Понеділок, 27 грудня 2004, 20:21
…Найтривожнішою була ніч з 24 на 25 листопада – тобто після того, як Ківалов оголосив переможцем Януковича. Сьогодні знесуть наметове містечко, вирішила я. За законами жанру так могло бути, тим паче після куплених "лже-Віктором" у Ківалова преференцій.
Ми говорили про це за пізньою вечерею – я і мої колеги, що мешкають в двадцяти хвилинах пішої ходи від Майдану. Я напросилася до них погрітися, розділити, умовно кажучи, "стіл і ложе" – але тільки до другої ночі (було одноголосно вирішено хоч годину передрімати).
Кварцевий годинник на стіні тихо шарудів стрілками, і коли настав час між другими і третіми півнями (пік розгулу нечистої сили та українського ОМОНу), ми рушили дзвінкими від морозу вулицями…
А вже години три чи чотири потому був привід покпинити над моїми песимістичними прогнозами. А ще був привід вклонитись минулому: бо для того, щоб вистояв ЦЕЙ Майдан, треба було знищити ТОЙ. Той, що був у 2000-му…
* * *
Так, мені, мабуть, ТА революція зав'язала світ. Це тільки мій досвід – персональний, як ідентифікаційний код. Я не претендую на його інспірування, як і не потребую віднайдення кола однодумців. Просто називаю події на зламі 2000-2001 років Революцією, злегка мавпуючи Булгакова, який під графічно акцентованим словом "Місто" мав на увазі Київ і лише Київ, вивищуючи його тим самим над рештою позначок на географічній мапі.
А пишу про все це виключно для того, щоб нагадати сьогоднішнім революціонерам і завтрашнім можновладцям (в одній особі), що виступаючи на мітингах, вони стоять не лише на трибуні, але ще й плечах творців ТИХ подій, тож вони (творці), як на мене, заслуговують хоча б на пам'ять про себе.
Бо й насправді: вшанування, Вікторе Андрійовичу, потребують не тільки кістки похованих у курганах по дорозі на Сумщину, але й, приміром, політв'язні, засуджені після 9 березня 2001 року. Нині вони всі на волі, проте їхні судимості, ясна річ, ніким не скасовані.
Тож, як на мій хлопський (себто неюридичний) розум, Ваша ініціатива в цьому напрямку була б гідним новообраного президента кроком. Допоки у цій справі не сказав свого слова Європейський суд з прав людини. Бо тоді буде дуже соромно – і нам, і Вам…
І, до речі, ми ВЖЕ забули про те, що в цьому грудні виповнюється чотири роки Революції - назвіть її, якщо хочете, акцією "Україна без Кучми", або ж кінцем кількарічного кучмівського застою, або ж вуличним фактором касетного скандалу абощо.
Зрозуміло, що рік 2000 цілковито затьмарив його молодший і значно більш видатний брат – 2004-ий, тому преса практично жодним словом не прохопилась про цю дату. Але чи забули ЗМІ (з тих, що роблять це кожного дня) хоч раз дати прогноз погоди? З огляду на, так би мовити, винятковість обставин чи екстремальну ситуацію на дворі? Ні, життя тривало в усіх його проявах, тож амнезія вийшла вибірковою.
Я чудово усвідомлюю деяку наївність своїх претензій і сподівань. У царині політики, перефразуючи одного з її представників, немає вічних друзів чи ворогів, немає й вічної пам'яті, є лише вічні інтереси.
Світ, як сказав би Сковорода, успішно ловить державних мужів і міцно тримає в своїх тенетах. І недавній полум'яний борець з несправедливістю перетворюються на найбанальнішого з банальних чиновника, намертво вчепленого у свій портфель.
І все ж я вірю, точніше, я хочу вірити, що зрад більше не буде. Не мусить бути.
* * *
Навмисно не звіряю своїх спогадів з газетними підшивками чи Інтернетом, навмисно нічого не уточнюю – ні дат, ні облич. Щось вже вивітрилось з пам'яті, а щось болітиме фантомним болем, як ампутована кінцівка, іще довгий час.
Знаю, що Майдан зразка зими 2000 року – перші намети з'явились там 15 грудня – був моєю Меккою. Але хіба тільки моєю? Навряд чи тягар романтичного зачудування тими подіями несу тільки я. Тим більше, що ТАКОГО у цій країні не відбувалось давно.
Було студентське голодування у 1990-му, було творення світу у 1991-му, але незабаром прийшов Кучма, і чим більше ставало Кучми, тим більш злиденним і сірим видавалось сьогодення. Спляча красуня Україна останні роки не подавала ознак життя, аж поки вітер змін не розгойдав і не розніс на друзки її кришталеву труну.
Це був вітер з Майдану – спочатку з тієї частини площі, де стоїть київська Головпошта. Проте тамтешнє наметове містечко дуже скоро виявилося в облозі великого дерев'яного паркану, зведеного через спішне відкриття будівельного сезону.
Відтак намети перебралися на протилежний бік – на місце майбутнього монумента Незалежності -кращого пам'ятника їй, ніж скромний намет, відтворений в бронзі абощо, було б годі й шукати, але щирість підмінили помпезністю, хоча мова зараз не про це.
У наметовому містечку жила новорічна ялинка, прикрашена карикатурами на Кучму. Так і увійшла країна у новий 2001-ий рік – з "гарантом", почепленим на гілляку, та великим портретом Гії Гонгадзе, край якого огортала чорна стрічка.
До слів Ющенка про "благородну ініціативу" перейменування Банкової на вулицю Гонгадзе лишалось ще чотири роки. До нового Віктора Ющенка, яким його уздріла помаранчева країна нині – так само. А поки що вулицею Гонгадзе слугувала пунктирна лінія наметів, їхнє розташування змінювало свою конфігурацію – від фонтанів та порожнечі, що лишилась після демонтованого Леніна, намети простяглись до і по Хрещатику.
Отже, Майдан та Хрещатик в сумі дорівнювали Революції.
Звідти учасники протестів кидали усі свої виклики urbi et orbi: мітинги, виступи, походи, скандування, вогнища та свічки. Все це разом – в знаменнику – давало торсання за плече сплячого суспільства під ритмічне "Кучму – геть!".
6 лютого 2001-го: перший велелюдний мітинг на Хрещатику. На трибуні – Мороз, він сповіщає, що тільки-но прийшов з Ради – там піднімають питання імпічменту. За ним слово бере Григорій Омельченко – розповідає про злочини Кучми. Наступний – Шкіль – вказує рукою в бік Бесарабської площі, звідки рухаються загони міліції. "Я сподіваюсь, преса це знімає?", - питає він. А телеоператори й без підказок – на даху тролейбуса, що зупинився, коли мітингуючі перекрили рух.
(Миттєвий фотоспалах пам'яті: над зимовим Києвом сідає сонце і "двадцятка"- титанік потопає у людському морі, так і не доїхавши того дня до Лаври).
11 лютого: мітинг на Хрещатику плюс хода до Верховного Суду. Натовп веде, тобто несе, суддям ув'язненого злочинця – кучмоподібну ляльку в клітці.
Цікаво, що тиждень тому іграшкового "гаранта" разом з його гітарою вже палили на вогнищі, мабуть, виявився живучим – легку усмішку з цього приводу гасить урочистість власної причетності до ТАКОЇ події; скоро, дуже скоро піднесеність змінять інші емоції, але ще не зараз…
25 лютого: мітинг-реквієм. Георгія Гонгадзе немає серед живих, немає й серед мертвих. Потебенькові пропонується пройти генетичну експертизу на предмет приналежності його до людської раси, влада бреше, викручується, обдурює, тож Майдан-Хрещатик демонструє "ланцюгову реакцію" – всі запалюють свічки і стають пліч-о-пліч від центру міста й до Генпрокуратури.
1 березня, близько 6-ої ранку: наметове містечко вже не раз відбивало атаки відморозків, але цього разу до нього прийшли по-справжньому "круті" хлопці – з військовою (міліцейською?) виправкою та куртками київських комунальників.
Вони знесли намети, натовкли ребра їхнім мешканцям, витерли чоботи державним прапором й дали змогу Кучмі поплескати по плечу нашого славного мера Сан Санича Омельченка. "Ось тепер я побачив, - схвально скаже Кучма, - що в Києві таки є влада".
2 березня: реінкарнація наметового містечка у парку перед університетом, біля пам'ятника Шевченка. 7 березня: намети зносять вдруге – столиця готується святкувати день народження поета, і "гарантові", що ось-ось приповзе до підніжжя незворушного Тараса Григоровича, зовсім не треба зайвий раз чути й бачити, як хтось марить його відставкою, судом та покаранням.
А потім настав день, вартий розлогих згадок, книжок і документальних фільмів (дещо в цьому плані вже зроблено, написано та відзнято). Або вартий мовчання як альтернативи мізерних слів.
Десь у тому дні надовго загрузла я. Наче герой вірша Твардовського з його вбивчо-спокійною констатацією: "Я убит подо Ржевом…", можу сказати про себе, що й досі залишаюсь там – на Володимирській біля пам'ятника Шевченка, на перехресті Банкової та Лютеранської, на Димитрова, де розносили унсовський офіс, на київському вокзалі, де хапали студентів.
В день, коли на календарі було
9 березня 2001 року…
* * *
Півтора року потому була акція "Повстань, Україно!". Вона почалась 16 вересня 2002-го, у доволі теплий і сонячний день. Але під вечір пішов дощ, стало холодно, а вже за добу все, що відбувалось напередодні, викликало щемке відчуття дежа вю – українського дежа вю, сірого й безпросвітного, як ця осіння сльота.
Знову зносили містечко, знову "Беркут" підкрався, коли ще й на світ не благословлялось (на цей раз – о четвертій ранку), знову були побиті, ображені, розшматовані намети, люди, сподівання та душі…
Покійний нині Анатолій Єрмак розказував мені, як у ту ніч міліціонери завантажили у пластиковий мішок тіло чоловіка, закинули в машину й вивезли невідомо куди. Потім "органи" пояснювали: це було тіло одного зі спецназівців, який нагло помер від серцевого нападу.
А спеціальний мішок на "блискавці" його колеги, значить, про всяк випадок возили із собою? Після чого закинули свого товариша як забиту худобу в машину, навіть не викликавши "Швидку"? Ночі "довгих ножів", чи то пак міліцейських кийків, завжди лишають багато питань, але це вже зовсім інша тема…
Тож повернемось до Революції. Що сталося з нею? Вона померла – точнісінько так, як це робить однолітня квітка – вкидає у землю зерно, яке колись має прорости, а сама блякне, жовтіє, сипле пелюстками і зникає назавжди.
Після 9 березня іще відбулися один чи два пікети, на які ніхто не звернув особливої уваги, з'явились політв'язні, котрі розділили долю пікетів…
Масштабна акція відбулася тоді, коли наприкінці квітня 2001-го з посади прем'єра знімали Віктора Ющенка, але тематично й емоційно вона була вже інакшою, хоч і просякнутою несприйняттям Кучми та його режиму.
Революція померла. Але відродилась з новою міццю пізніше – ні, не у вересні 2002-го, а лише кілька тижнів тому назад.
Її, тодішню, просто зрадили. А навіть якби й не зрадили, вона принесла б передчасні плоди.
Ми б отримали країну з відставленим Кучмою (припустимо!), з Ющенком-прем'єром, який би став в.о.президента, хай навіть з Ющенком-президентом, але в той же час з Ющенком-підписантом відомої заяви про фашистів та недопустимість коричневого реваншу. Це правда, від якої не слід ховатись. Вона допомагає осягнути велич жертви, принесеної вчора заради перемоги і змін сьогодні.
* * *
Я вірю, Вікторе Андрійовичу, що у ТОМУ Гетсиманському саду Ви були – Петром. Ісус передчасно назвав свого учня "скелею", спочатку він був слабодухом, який, щоправда, щиро побивався за своїм вчителем.
Будьте скелею. Не спіть. Пильнуйте. Витрясайте Іуд з усіх крісел, з генпрокурорського починаючи.
Пам'ятайте, що народ вийшов на Майдан тому – якби не парадоксально це звучало! – що його там вже не раз били. Причому нещадно. Народові набридло бути битим.
Ваш обов'язок тепер – захистити його. Хай собі співає півень (це його рік!) і не чує жодних зречень. Інакше ми втратимо все…
Ми говорили про це за пізньою вечерею – я і мої колеги, що мешкають в двадцяти хвилинах пішої ходи від Майдану. Я напросилася до них погрітися, розділити, умовно кажучи, "стіл і ложе" – але тільки до другої ночі (було одноголосно вирішено хоч годину передрімати).
Кварцевий годинник на стіні тихо шарудів стрілками, і коли настав час між другими і третіми півнями (пік розгулу нечистої сили та українського ОМОНу), ми рушили дзвінкими від морозу вулицями…
А вже години три чи чотири потому був привід покпинити над моїми песимістичними прогнозами. А ще був привід вклонитись минулому: бо для того, щоб вистояв ЦЕЙ Майдан, треба було знищити ТОЙ. Той, що був у 2000-му…
* * *
Так, мені, мабуть, ТА революція зав'язала світ. Це тільки мій досвід – персональний, як ідентифікаційний код. Я не претендую на його інспірування, як і не потребую віднайдення кола однодумців. Просто називаю події на зламі 2000-2001 років Революцією, злегка мавпуючи Булгакова, який під графічно акцентованим словом "Місто" мав на увазі Київ і лише Київ, вивищуючи його тим самим над рештою позначок на географічній мапі.
А пишу про все це виключно для того, щоб нагадати сьогоднішнім революціонерам і завтрашнім можновладцям (в одній особі), що виступаючи на мітингах, вони стоять не лише на трибуні, але ще й плечах творців ТИХ подій, тож вони (творці), як на мене, заслуговують хоча б на пам'ять про себе.
Бо й насправді: вшанування, Вікторе Андрійовичу, потребують не тільки кістки похованих у курганах по дорозі на Сумщину, але й, приміром, політв'язні, засуджені після 9 березня 2001 року. Нині вони всі на волі, проте їхні судимості, ясна річ, ніким не скасовані.
Тож, як на мій хлопський (себто неюридичний) розум, Ваша ініціатива в цьому напрямку була б гідним новообраного президента кроком. Допоки у цій справі не сказав свого слова Європейський суд з прав людини. Бо тоді буде дуже соромно – і нам, і Вам…
І, до речі, ми ВЖЕ забули про те, що в цьому грудні виповнюється чотири роки Революції - назвіть її, якщо хочете, акцією "Україна без Кучми", або ж кінцем кількарічного кучмівського застою, або ж вуличним фактором касетного скандалу абощо.
Зрозуміло, що рік 2000 цілковито затьмарив його молодший і значно більш видатний брат – 2004-ий, тому преса практично жодним словом не прохопилась про цю дату. Але чи забули ЗМІ (з тих, що роблять це кожного дня) хоч раз дати прогноз погоди? З огляду на, так би мовити, винятковість обставин чи екстремальну ситуацію на дворі? Ні, життя тривало в усіх його проявах, тож амнезія вийшла вибірковою.
Я чудово усвідомлюю деяку наївність своїх претензій і сподівань. У царині політики, перефразуючи одного з її представників, немає вічних друзів чи ворогів, немає й вічної пам'яті, є лише вічні інтереси.
Світ, як сказав би Сковорода, успішно ловить державних мужів і міцно тримає в своїх тенетах. І недавній полум'яний борець з несправедливістю перетворюються на найбанальнішого з банальних чиновника, намертво вчепленого у свій портфель.
І все ж я вірю, точніше, я хочу вірити, що зрад більше не буде. Не мусить бути.
* * *
Навмисно не звіряю своїх спогадів з газетними підшивками чи Інтернетом, навмисно нічого не уточнюю – ні дат, ні облич. Щось вже вивітрилось з пам'яті, а щось болітиме фантомним болем, як ампутована кінцівка, іще довгий час.
Знаю, що Майдан зразка зими 2000 року – перші намети з'явились там 15 грудня – був моєю Меккою. Але хіба тільки моєю? Навряд чи тягар романтичного зачудування тими подіями несу тільки я. Тим більше, що ТАКОГО у цій країні не відбувалось давно.
Було студентське голодування у 1990-му, було творення світу у 1991-му, але незабаром прийшов Кучма, і чим більше ставало Кучми, тим більш злиденним і сірим видавалось сьогодення. Спляча красуня Україна останні роки не подавала ознак життя, аж поки вітер змін не розгойдав і не розніс на друзки її кришталеву труну.
Це був вітер з Майдану – спочатку з тієї частини площі, де стоїть київська Головпошта. Проте тамтешнє наметове містечко дуже скоро виявилося в облозі великого дерев'яного паркану, зведеного через спішне відкриття будівельного сезону.
Відтак намети перебралися на протилежний бік – на місце майбутнього монумента Незалежності -кращого пам'ятника їй, ніж скромний намет, відтворений в бронзі абощо, було б годі й шукати, але щирість підмінили помпезністю, хоча мова зараз не про це.
У наметовому містечку жила новорічна ялинка, прикрашена карикатурами на Кучму. Так і увійшла країна у новий 2001-ий рік – з "гарантом", почепленим на гілляку, та великим портретом Гії Гонгадзе, край якого огортала чорна стрічка.
До слів Ющенка про "благородну ініціативу" перейменування Банкової на вулицю Гонгадзе лишалось ще чотири роки. До нового Віктора Ющенка, яким його уздріла помаранчева країна нині – так само. А поки що вулицею Гонгадзе слугувала пунктирна лінія наметів, їхнє розташування змінювало свою конфігурацію – від фонтанів та порожнечі, що лишилась після демонтованого Леніна, намети простяглись до і по Хрещатику.
Отже, Майдан та Хрещатик в сумі дорівнювали Революції.
Звідти учасники протестів кидали усі свої виклики urbi et orbi: мітинги, виступи, походи, скандування, вогнища та свічки. Все це разом – в знаменнику – давало торсання за плече сплячого суспільства під ритмічне "Кучму – геть!".
6 лютого 2001-го: перший велелюдний мітинг на Хрещатику. На трибуні – Мороз, він сповіщає, що тільки-но прийшов з Ради – там піднімають питання імпічменту. За ним слово бере Григорій Омельченко – розповідає про злочини Кучми. Наступний – Шкіль – вказує рукою в бік Бесарабської площі, звідки рухаються загони міліції. "Я сподіваюсь, преса це знімає?", - питає він. А телеоператори й без підказок – на даху тролейбуса, що зупинився, коли мітингуючі перекрили рух.
(Миттєвий фотоспалах пам'яті: над зимовим Києвом сідає сонце і "двадцятка"- титанік потопає у людському морі, так і не доїхавши того дня до Лаври).
11 лютого: мітинг на Хрещатику плюс хода до Верховного Суду. Натовп веде, тобто несе, суддям ув'язненого злочинця – кучмоподібну ляльку в клітці.
Цікаво, що тиждень тому іграшкового "гаранта" разом з його гітарою вже палили на вогнищі, мабуть, виявився живучим – легку усмішку з цього приводу гасить урочистість власної причетності до ТАКОЇ події; скоро, дуже скоро піднесеність змінять інші емоції, але ще не зараз…
25 лютого: мітинг-реквієм. Георгія Гонгадзе немає серед живих, немає й серед мертвих. Потебенькові пропонується пройти генетичну експертизу на предмет приналежності його до людської раси, влада бреше, викручується, обдурює, тож Майдан-Хрещатик демонструє "ланцюгову реакцію" – всі запалюють свічки і стають пліч-о-пліч від центру міста й до Генпрокуратури.
1 березня, близько 6-ої ранку: наметове містечко вже не раз відбивало атаки відморозків, але цього разу до нього прийшли по-справжньому "круті" хлопці – з військовою (міліцейською?) виправкою та куртками київських комунальників.
Вони знесли намети, натовкли ребра їхнім мешканцям, витерли чоботи державним прапором й дали змогу Кучмі поплескати по плечу нашого славного мера Сан Санича Омельченка. "Ось тепер я побачив, - схвально скаже Кучма, - що в Києві таки є влада".
2 березня: реінкарнація наметового містечка у парку перед університетом, біля пам'ятника Шевченка. 7 березня: намети зносять вдруге – столиця готується святкувати день народження поета, і "гарантові", що ось-ось приповзе до підніжжя незворушного Тараса Григоровича, зовсім не треба зайвий раз чути й бачити, як хтось марить його відставкою, судом та покаранням.
А потім настав день, вартий розлогих згадок, книжок і документальних фільмів (дещо в цьому плані вже зроблено, написано та відзнято). Або вартий мовчання як альтернативи мізерних слів.
Десь у тому дні надовго загрузла я. Наче герой вірша Твардовського з його вбивчо-спокійною констатацією: "Я убит подо Ржевом…", можу сказати про себе, що й досі залишаюсь там – на Володимирській біля пам'ятника Шевченка, на перехресті Банкової та Лютеранської, на Димитрова, де розносили унсовський офіс, на київському вокзалі, де хапали студентів.
В день, коли на календарі було
9 березня 2001 року…
* * *
Півтора року потому була акція "Повстань, Україно!". Вона почалась 16 вересня 2002-го, у доволі теплий і сонячний день. Але під вечір пішов дощ, стало холодно, а вже за добу все, що відбувалось напередодні, викликало щемке відчуття дежа вю – українського дежа вю, сірого й безпросвітного, як ця осіння сльота.
Знову зносили містечко, знову "Беркут" підкрався, коли ще й на світ не благословлялось (на цей раз – о четвертій ранку), знову були побиті, ображені, розшматовані намети, люди, сподівання та душі…
Покійний нині Анатолій Єрмак розказував мені, як у ту ніч міліціонери завантажили у пластиковий мішок тіло чоловіка, закинули в машину й вивезли невідомо куди. Потім "органи" пояснювали: це було тіло одного зі спецназівців, який нагло помер від серцевого нападу.
А спеціальний мішок на "блискавці" його колеги, значить, про всяк випадок возили із собою? Після чого закинули свого товариша як забиту худобу в машину, навіть не викликавши "Швидку"? Ночі "довгих ножів", чи то пак міліцейських кийків, завжди лишають багато питань, але це вже зовсім інша тема…
Тож повернемось до Революції. Що сталося з нею? Вона померла – точнісінько так, як це робить однолітня квітка – вкидає у землю зерно, яке колись має прорости, а сама блякне, жовтіє, сипле пелюстками і зникає назавжди.
Після 9 березня іще відбулися один чи два пікети, на які ніхто не звернув особливої уваги, з'явились політв'язні, котрі розділили долю пікетів…
Масштабна акція відбулася тоді, коли наприкінці квітня 2001-го з посади прем'єра знімали Віктора Ющенка, але тематично й емоційно вона була вже інакшою, хоч і просякнутою несприйняттям Кучми та його режиму.
Революція померла. Але відродилась з новою міццю пізніше – ні, не у вересні 2002-го, а лише кілька тижнів тому назад.
Її, тодішню, просто зрадили. А навіть якби й не зрадили, вона принесла б передчасні плоди.
Ми б отримали країну з відставленим Кучмою (припустимо!), з Ющенком-прем'єром, який би став в.о.президента, хай навіть з Ющенком-президентом, але в той же час з Ющенком-підписантом відомої заяви про фашистів та недопустимість коричневого реваншу. Це правда, від якої не слід ховатись. Вона допомагає осягнути велич жертви, принесеної вчора заради перемоги і змін сьогодні.
* * *
Я вірю, Вікторе Андрійовичу, що у ТОМУ Гетсиманському саду Ви були – Петром. Ісус передчасно назвав свого учня "скелею", спочатку він був слабодухом, який, щоправда, щиро побивався за своїм вчителем.
Будьте скелею. Не спіть. Пильнуйте. Витрясайте Іуд з усіх крісел, з генпрокурорського починаючи.
Пам'ятайте, що народ вийшов на Майдан тому – якби не парадоксально це звучало! – що його там вже не раз били. Причому нещадно. Народові набридло бути битим.
Ваш обов'язок тепер – захистити його. Хай собі співає півень (це його рік!) і не чує жодних зречень. Інакше ми втратимо все…
