Чи потрібні уряду грубі гроші?

Понеділок, 14 березня 2005, 13:22
У Державному бюджеті-2005 дірок вистачає. Це тепер добре відомо кожній бабусі, котра стоїть із морквою на базарі.

Міністр економіки Сергій Терьохін вважає, що реальний дефіцит бюджету сягає 32 мільярдів гривень. Такими є справжні наслідки "економічного дива" імені Кучми-Януковича. А це означає, що грошей державі цього року катастрофічно не вистачатиме на будь-які програми й виплати, і що для виконання державних зобов'язань потрібно негайно знайти додаткові джерела наповнення бюджету.

Як можна зробити висновок із заяв урядовців, ці джерела шукають на традиційних шляхах: ліквідувати всі податкові пільги, негайно впровадити нові податки, зменшити видатки на соціальну сферу і культуру тощо. А тим часом під носом у влади перебувають страшні за обсягом гроші, котрі крутяться у тіньовій економіки або взагалі лежать мертвим вантажем.

Йдеться про кошти, котрі перебувають поза банківським обігом й акумульовані на руках у населення у готівковому вигляді. Розвинена ринкова економіка базується на тому, що люди тримають гроші у банках. В Україні все навпаки.

Чому? Найперше тому, що громадяни, які добре пам'ятають перетворення на мотлох ще радянських заощаджень, катастрофічне знецінення коштів, покладених в Ощадбанк 1992 року на заклик президента Леоніда Кравчука і сумнозвісну "трастову аферу", запущену Леонідом Кучмою, досі воліють тримати гроші "у панчосі", а не у банку. Бо ж останні гарантують у разі якихось проблем повернення тільки 3000 гривень, і то віднедавна.

Що ж робити?

Філософська освіта автора цих рядків постійно спонукає його недовірливо ставитися до, здавалося б, очевидних дій представників так званих "конкретних галузей", а вивчення історії ХХ століття спричинило до накопичення грубезного вантажу знань про те, як у різних країнах уряди виходили (чи не виходили) із різноманітних кризових ситуацій.

Отож, якщо це буде дозволено, хотілося б навести деякі цікаві факти і поставити деякі запитання щодо того, яким чином залучити грубі гроші у "кровоносну систему ринкової економіки" – банківську сферу, а в кінцевому підсумку – здобути додаткові надходження до бюджету.

Гарантії – основа довіри до банків

Звернімося до досвіду тих країн, де також були проблеми з довірою населення до банків. Скажімо, в післяфранкістській Іспанії закон про гарантії приватних вкладів у банках був ухвалений 1982 року. Тоді ж був створений єдиний державний Фонд гарантії банківських вкладів.

З того часу кожен іспанський банк, а також філіали всіх іноземних банків, що працюють на іспанській території, зобов'язані щорічно відраховувати у цей фонд 0,2% від загальної суми приватних вкладів, які має цей банк. З коштів Фонду компенсуються приватні вклади у разі банкрутства того чи іншого банку; вкладники можуть розраховувати на одержання суми, яка відповідає 22 тисячам доларів.

Хто зберігає більші суми, то зазвичай розташовує їх у кількох банках; банківська система на загал стабільно розвивається, з іншого боку, ніхто не стає монополістом щодо приватних вкладів.

У США Федеральна корпорація страхування вкладів приватних осіб існує під різними назвами вже понад 70 років. Під час Великої депресії, коли розорилися сотні банків і мільйони людей втратили свої збереження, президент Франклін Делано Рузвельт ініціював ухвалення в червні 1933 року закону про страхування вкладів.

Тоді страхувалися вклади на суму не більшу, ніж 2,5 тисячі доларів (тоді це були добрі гроші). На початку ХХІ століття сума застрахованого вкладу дорівнювала 100 тисячам доларів.

Кошти корпорації формуються зараз тільки із внесків банків; максимум платежів – 27 центів з кожних 100 доларів на рахунках приватних осіб; але конкретний розмір цих внесків залежить від поточного стану справ у банку і від рейтингу, який йому надають регіональні та федеральні контрольні фінансові інституції.

Наразі приватні внески в американських банках перевищують 4 трильйони доларів. З них понад три трильйони – це внески, менші за 100 тисяч доларів. Інші гроші можна вважати не повністю застрахованими накопиченнями, але їх розміщують у найнадійніших банках, хоч і під нижчий відсоток.

При цьому навіть у періоди економічного зростання банки часом терплять крах. Але свої гроші у такому банку приватний вкладник може одержати вже наступного дня. Власне, йому не треба навіть турбуватися станом справ у банку: він автоматично одержить по пошті чек на відповідну вкладу суму.

У посткомуністичній Польщі не тільки буяла інфляція; в 1993-1994 роках розорились три потужних комерційні банки. Десятки тисяч клієнтів втратили свої заощадження. Це прискорило роботу над законом про страхування банківських вкладів, який вступив у дію з 1 січня 1995 року.

Тоді був створений Гарантійний фонд, підпорядкований не уряду, а безпосередньо Сейму. Фонд формується без участі бюджету, виключно за рахунок відрахувань банків, які 1995 року становили 0,4% від обігових коштів, а зараз зменшилися до 0,15% від банківських активів.

Фонд не тільки компенсує вклади приватним особам; він допомагає позичками тим банкам, фінансовий стан яких похитнувся. Наслідок: з 1994 року в Польщі не зазнав краху жоден банк. А сума внеску, який підлягає гарантованому поверненню, становить 20 тисяч євро.

Нагадаю, що в Україні не кожен банк страхує внески своїх клієнтів, а на додачу гарантується повернення трохи більше, ніж 500 доларів.

Росіяни рубають з плеча

Після того, як торік у сусідній державі спалахнула "банківська паніка", і населення почало масово забирати свої внески (з рахунків на загал було знято 10% заощаджень), уряд і парламент зреагували на ситуацію швидко, рішуче, хоча і дещо вульгарно. Були негайно дані законодавчі гарантії фізичним особам, котрі тримали гроші в банках, що не входять до системи страхування вкладів.

Ці гарантії дає держава в особі Центробанку: компенсується будь-який внесок у будь-якому банку у розмірі до 100 тисяч рублів (близько 3 тисяч доларів). По-друге, був створений страховий фонд, котрий має керуватися відповідною державною корпорацією, де поступово накопичуватимуться значні суми й учасниками котрого стануть усі банки країни.

В міру накопичення коштів у фонді розміри вкладів, повернення яких гарантоване у разі банкрутства банку, зростатиме.

Іншими словами, Російська держава взяла на себе конкретні зобов'язання перед приватними особами, щоб підтримати стабільність банківської системи. І хоча у частині українських мас-медіа у цьому зв'язку прозвучала критика, що, мовляв, держава не повинна надто втручатися у банківську сферу, ця критика, схоже, ґрунтується чи на непорозумінні, чи на незнанні очевидних фактів.

Справа в тому, що в 1930-ті роки у США, коли банківська система була нездатна на самостійне гарантування вкладів населення, ці функції також узяла на себе держава. Тодішня Корпорація з гарантування приватних вкладів одержувала кошти з державної скарбниці. Ці гроші належало поступово повертати – в міру накопичення страхових внесків від самих банків.

Реально процес розтягнувся на пару десятиліть, і державі доводилося часом витягати гроші зі своєї кишені. Але відновлення довіри до банків – образно кажучи, кровоносної системи ринкової економіки – було того варте.

Звичайно, для підвищення довіри до банківської системи росіяни могли б застосувати й ізраїльський досвід, де немає жодних гарантійних фондів, і тим не менше, у разі банкрутств приватних банків (а таких банкрутств трапилося тільки п'ять за всю історію держави!) вкладники гроші отримували. За рахунок чого?

Справа в тому, що Центральний банк Ізраїлю дуже ретельно і прискіпливо стежить за діяльністю всіх комерційних банків країни, незважаючи, хто кому сват чи брат, відтак не допускає банки до банкрутства, а у разі останнього відстежує, куди "втекли" гроші, знаходить шляхи повернути їх хоча б частково для розрахунку із вкладниками. Отож, шекелі під подушкою ніхто не тримає, крім, хіба що, недавніх емігрантів з України та Росії, які роблять це за звичкою.

Але чи здатні чекісти з команди Путіна однаково ревно ставитися до всіх банків, навіть тих, у правлінні яких засідають їхні колеги?

Наївне питання. Очевидно, розуміючи це, Путін й ініціював знеособлюючий, але досить ефективний для відновлення довіри до банківської сфери принцип повернення вкладів.

Чи здатен уряд України вчитися?

А тепер – про наші реалії. Загальна сума вкладів фізичних осіб в Україні станом на 01.01 2005 року становила 41,2 мільярди гривень.

При цьому понад 42,3 мільярди гривень готівки перебуває поза банками та, за різними даними, на руках (чи у панчохах) населення є "всього лише" від 15 до 20 мільярдів доларів – при тому, що золотовалютні резерви Нацбанку ненабагато перевищують 10 мільярдів, а чисті активи комерційних банків, котрі входять до десятки "гігантів", у середньому становлять 2 мільярди доларів.

Наслідком цього є дорожнеча кредитів (уряд як про своє велике досягнення розповідає: селянам кредити на посівну будуть давати "лише" під 17% річних, але насправді банки з цим остаточно ще не погодилися).

В нормальній економіці відсотки пільгових кредитів мають бути значно меншими – але без зростання маси кредитних ресурсів і без подальшої стабілізації банківської системи цього не досягнути, звідси постійні проблеми із сільським господарством та стратегічним інвестуванням і так далі.

Отож, запитання: чи не мають уряд і парламент зробити елементарну річ, а саме залучити у дуже стислі терміни кошти населення у банківську систему для того, щоб задовольняти потреби економіки і громадян у здешевлених кредитах?

Чи не дасть це, у свою чергу, істотного пришвидшення темпів економічного зростання, що дасть приріст податкових надходжень, за рахунок чого виконуватимуться бюджетні зобов'язання?

І чи не варто зробити це зараз, коли після "помаранчевої революції" президент Ющенко користується високою довірою у переважної більшості українських громадян, отже, його кроки у фінансовій сфері діставатимуть дієву підтримку?

Взагалі, видається, українська влада повинна творчо використати все краще із того, про що йшла мова. Отож, запропоную в загальних рисах можливий сценарій дій, який ґрунтується на світовому досвіді.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, створений 1999 року без участі держави, потребує реорганізації. Держава має взяти на себе гарантії повернення вкладів – бодай у тих розмірах, як у Росії – що сприятиме швидкому росту коштів українських банків.

Адже гроші, які зараз перебувають поза банками, особливо доларові – це зазвичай кілька тисяч, відкладені на "чорний день" або на придбання якогось коштовного товару; їх не кладуть у банки, оскільки немає гарантій повернення цих тисяч у разі банкрутств (усі ще добре пам'ятають епопеї "Слов'янського", "України" чи "Градобанку"), а бігати розносити кошти по десятку банківських установ візьметься не кожен, та й немає у провінційних містах такої кількості цих установ.

Все може змінитися майже миттєво. І не в останню чергу внаслідок особистої довіри громадян до Ющенка і Тимошенко, які можуть виступити ініціаторами ухвалення закону про державні гарантії приватних внесків.

Чи загрожує у такому разі банкрутство якогось потужного банку стабільності вітчизняної фінансової системи - бо ж держава муситиме знайти, звідки "витягти" гроші на повернення заощаджень приватних осіб? Навряд.

Скажімо, станом на 1 січня цього року один із найбільших в Україні – банк "Аваль" — мав на рахунку менше, ніж мільярд доларів коштів фізичних осіб, точніше, 5.021 мільйон гривень. Перший український міжнародний банк, що входить до групи "великих" банків, мав 411 мільйонів гривень коштів фізосіб; "Альфа-банк" (Україна), який є "середнім" – 52 мільйони.

Отож, Національний банк цілком здатен "погасити" нелади у будь-якому з перерахованих банків; а для того, щоб не доводилося робити це надто часто, слід взяти на озброєння ізраїльський досвід жорсткого фінансового контролю за банківською сферою.

"Сьогодні вклади населення швидко зростають, але ресурси для кредитування економіки дуже малі", - вважає президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко.

Тим часом саме дешеві і доступні кредити – рушій будь-якого економічного дива і, більше того, запорука соціально-економічної стабільності, впевненості громадян у майбутньому.

Чи створить умови для такого стану справ новий український уряд?

І чи варто "в лоба" штурмувати бізнес, щоб він наповнив Державний бюджет, коли відомо, що у більшості випадків найефективнішою стратегією і на війні, і в економіці є так звана "стратегія непрямих дій"?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"




powered by lun.ua
Головне на Українській правді