"Коли-небудь в Україні настане година, коли кілька рядків із критикою на адресу вельмож не будуть сприйматися як прояв опозиції й пособництво деструктивним силам..."

Субота, 21 травня 2005, 13:37

21 травня. У цей день 36 років тому в Грузії народилася людина, якій судилося віддати своє життя за те, щоб далека країна Україна встала з колін. Її ім'я – Георгій Гонгадзе. І йому завжди буде 31 рік.

У ньому завжди вражало дитяче, але не наївне сприйняття життя – радісне і максималістське. Внутрішня свобода, що не дозволяла йому миритися з покірним рабством, до якого були готові багато його колег заради "забезпечення родини".

Гія любив життя. Він допускав помилки. Він прагнув змінити цей світ. І бажання це було настільки велике, що смерть його стала тією останньою краплею, після якої стара система пішла тріщинами і в решті-решт розсипалася в порох.

Ось що писали ми в 2001 році, з нагоди його 32-річчя. "Так не повинно бути, щоб країною керували особистості сірі але жорсткі, а розумні, талановиті, але незручні не знаходили собі місця. Не повинно бути так, щоб люди боялися говорити правду. Щоб вивіскою "свобода слова" або "зона правди" прикривалися пропагандистсько-агітаційні машини. Не повинно бути так, щоб особиста відданість цінувалася вище за порядність і професіоналізм.

Не справедливо, коли для відкриття свого власного бізнесу треба витратити всі свої заощадження на хабарі. Негарно, щоб сім'я президента користувалася своїм становищем для процвітання власного бізнесу. Не правильно, коли мер міста мостить всі вулиці міста неякісною плиткою, яку роблять на заводику його родича. Не повинно бути так, щоб, проживши і проробивши все своє життя, людина так і залишалася жебраком. А багатів той, хто краде, або вдало лестить".


Зараз, через п'ять років, майже все з цього вже в минулому. У нас з'явилася надія, у тому числі й на те, що врешті-решт ми довідаємося всю правду про справу Гонгадзе. Сьогодні українці відчули себе народом. Заради цього Гія був готовий померти: "Я - грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за цю державу".

Ще одна тема, яка завжди хвилювала Георгія – свобода слова. Він боровся за право журналіста критикувати владу і почувати себе вільним висловити свою думку. Це – одна зі сфер, у якій мало що змінилося. Принаймні, за цей час нічого не змінилося в сприйнятті владою ролі і задач ЗМІ.

У далекому 1999 році Гія готовий був простягнути руку Кучмі – людині, яка рік по тому, як багато хто вважає, стала замовником його убивства.

Ось його слова: "Сьогодні ми також критикуємо Кучму і його роботу, тому що вважаємо, що він погано справляється зі своїми обов'язками. Але не виключено, що коли-небудь у майбутньому нам доведеться надати йому слово на свій захист. І нас знову звинуватять у якомусь пособництві всі ті, хто сьогодні посилено співає йому осанну."

А ось як Гія бачив роль преси і головне, свого дітища – "Української правди": "…Ми сподіваємося, що коли-небудь в Україні настане час, коли кілька рядків із критикою на адресу вельмож не будуть сприйматися як прояв опозиції й пособництво деструктивним силам... І головне - самі люди на владному олімпі зрозуміють, що вільна преса для них важливіше за будь-які рупори, оскільки з постаментів дуже часто скидають, іноді несправедливо..."

Але й ця мрія Георгія, сподіваємося, колись стане реальністю. Віримо в це, як вірив Гія, звичайно прощаючись словами:

"Тримайтеся, я вірю, що ми побудуємо ту державу, на яку заслуговуємо. І це ПРАВДА".

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді