Будемо дружити могилами

20 переглядів
Наталія Лебідь, для УП
П'ятниця, 24 червня 2005, 09:40
Перечитуючи ще і ще раз все, що писала преса з приводу відкриття у Львові цвинтаря "орлят", я відклала вбік один матеріал, щоб повернутись до нього окремо. Автор статті стверджував, що образа честі й гідності українців написами на меморіалі є "сумнівною", позаяк сам меморіал будувався не для того, аби принизити наших полеглих, а для того, щоб вшанувати пам’ять польських солдат.

І, розвиваючи цю думку, додавав: те, що некрополь зачіпає почуття націоналістів, не означає, що він ображає загиблих українських героїв.

Власне, між першим і другим твердженням є певне протиріччя: адже спочатку мовиться про те, що образа є сумнівною, а потім – що чиїсь почуття таки зачепили.

Щоправда, якщо не вважати націоналістів за людей, то текст можна залишити у тому вигляді, який є. Що ж стосується мертвих, то дарма автор вважає, ніби знає їхні почуття – принижені вони чи, даруйте за такий гіркий цинізм, стрибають у домовинах від радості, бо поруч із ними з’явився напис про польського солдата, який поліг за батьківщину...

Цей вступ я зробила недарма. Просто хочу відразу окреслити коло тих питань, яких я свідомо НЕ буду торкатися у цьому матеріалі: це дефініції понять "національна честь і гідність" (а заразом і "націоналізм"), "вшанування пам’яті", "образа почуттів" абощо.

Це занадто умовні словосполучення, дискусія довкола яких заздалегідь приречена на безперспективність. Адже кожен розуміє їх якраз в силу наявності/відсутності у власній тілесній оболонці вже згаданих честі, пам’яті, почуттів etc.

Відтак хотілось би підняти дещо іншу тему – пов’язану із тими рухами, які робила влада (вона ж – у дівоцтві – опозиція), коли мова заходила про цвинтар "орлят" (і не тільки про нього), а також торкнутися того, що ми маємо зараз.

Та якщо вже говорити про паперово-пам’ятниковий аспект польсько-українських стосунків, то не можливо не згадати нещодавню епопею з прийняттям спільного меморандуму по подіях на Волині.

Тоді, наприкінці 2002-го – початку 2003-го років, Польща наполягала на включенні до його тексту слів "етнічні чистки" ("Вбитим та полеглим на Волині, Галичині і Поділлі під час етнічних чисток та супроводжуючих їх жорстоких збройних сутичок, належить вшанування та пам’ять").

Окремий наголос робився також на тому, що злочини, про які йдеться, були скеровані "насамперед проти польського цивільного населення Волині та інших земель, які сьогодні розташовані на території Західної України".

І, нарешті, поляки вимагали "публічного морального засудження" всього того, що було скоєне 60 років назад, і "загального осуду та справедливого покарання" для "організаторів і виконавців злочину проти беззахисного цивільного населення".

Хто саме мався на увазі під "організаторами і виконавцями", стає зрозумілим з іншого документу. Його, як і вищенаведений проект меморандуму, надіслав українському керівництву шеф польського Бюро нацбезпеки Марек Сівець. Мається на увазі план заходів з нагоди 60-ої річниці волинських подій й, зокрема, вшанування у Львівській, Рівненській та Тернопільській областях "жертв ОУН-УПА".

Я навмисне залишаю зацитовані клапті з офіційних листів та звернень (меморандум був адресований Литвину, а план заходів – Медведчуку) без жодних коментарів. І тому, щоб не потрапити до когорти недолугих націоналістів, які занудно пережовують одне й те саме, і тому, що емоції, викликані прочитаним, вже неважливі – спільна заява у польському форматі не відбулася, план заходів не здійснили так само...

Але уявимо на хвилину, що місце таки мало б і перше, і друге. Ой, як би діставалось тоді від опозиції – і в хвіст, і в гриву! – й Медведчукові як голові АП, й Литвину як спікеру Верховної Ради, й Кучмі (цьому взагалі за все гамузом – за Волинь, за УПА, за опозицію, просто за те, що він Кучма, врешті-решт...). Втім, їм і так діставалось – і, власне, у тому, що згадані плани були зірвані, є великий внесок тодішньої опозиції.

А тепер перенесемось з Волині до Львова – на Личаківський цвинтар. Історія тамтешніх польських військових поховань взагалі бере початок майже 90 років тому назад – якщо рахувати від війни 1918-го.

Але настільки заглиблюватись ми не будемо – зазначимо лише, що приблизно із часів незалежності "цвинтар орлят" потроху-помалу (і, звісно ж, без жодних санкцій від львівської міськради) відбудовують самі поляки.

На рівень перемовин з офіційною львівською владою процес вийшов вже за головування у мерії Василя Куйбіди. А у 2001 році взагалі мало не сталася та сама визначна подія, яку ми маємо нагоду "святкувати" зараз – в Україну прибув Александр Квасневський – прибув в тому числі й з метою відкрити "цвинтар орлят".

Проте далі Києва він так і не поїхав – занадто гучним вийшов скандал у "галицькій столиці", де мали відкривати пам’ятний знак на честь полеглих поляків. Тоді на дворі стояв травень – той самий буремний травень, коли теперішнього президента Ющенка Кучма вигнав з посади прем’єра, і це, як прийнято вважати у сучасній політичній міфології, було початком формування української опозиції.

Однак Польщу не засмутив подібний зрив планів. У вересні 2003-го компроміс між польською та українською стороною полягав вже у тому, що з напису "Невідомим польським солдатам, героїчно полеглим за Польщу в 1918-1920 роках", який мали викарбувати на Личакові, приберуть слово "героїчно"...

Історія між тим тривала й далі, і минулого року, як про це розповідає Юрій Шухевич (син Романа Шухевича – головнокомандуючого УПА), народився такий варіант напису: "Польським воякам, що полягли в боротьбі за вітчизну".

"Ми на це не пристали, - продовжує Шухевич, маючи на увазі під займенником "ми" львівську міськраду, - і запропонували свій варіант: "Польським воякам, що загинули в україно-польській війні 1918-1919 років".

Ось так це відповідало б правді… Але врешті-решт, як бачите, погодилися на перший варіант – і все під тиском, бо й Ющенко їздив, і Зінченко, і інші… Тепер маємо напис, що поляки загинули за батьківщину.

Але ми їхній вітчизні не загрожували. Ми на своїй були землі! Українці взяли владу у Львові 1 листопада 1918 року, а 3 листопада поляки почали повстання проти тої української влади, і ось тепер виходить, що вони загинули за батьківщину… Це просто ганебно, це тільки бидло могло погодитися на такий напис!".

Не будемо уточнювати, кого Шухевич має на увазі під словом "бидло". Бо домовились, що обійдемось без емоцій. Просто підсумуємо – ті плоди, котрі не визріли при Кучмі, навіть протягом тієї кризи, яку переживав його режим, ми пожинаємо зараз, у наш перший "помаранчевий" рік.

І не Кучма, антигерой касетного, збройно-"кольчужного" і ще купи скандалів, відкриватиме під ручку з Квасневським "цвинтар орлят". Це зробить Віктор Андрійович.

І на завершення ще пару слів – про останні конвульсії Верховної Ради, яка спочатку прийняла постанову, якою рекомендувала львівській міськраді відмінити своє рішення по "орлятах", а потім, схаменувшись, сама собі дала по руках.

У четвер із відповідною пропозицією виступив керівник фракції БЮТ Олег Білорус. Він закликав колег вирішити цю "делікатну дипломатичну ситуацію" (тобто не перешкоджати львів’янам робити їхнє діло), аби благополучно уникнути "нічим не спровокованого міжнародного конфлікту".

Парламент, подумав, почухав потилицю і вирішив не робити конфлікту. А відтак зайнявся улюбленою справою – натиснув на кнопки. Результат вже відомий: попередню постанову скасовано. Цікаво, що 22 червня за неї проголосували 239 депутатів. А 23 червня проти були 247 народних обранців. Хтось змінив рішення буквально за одну ніч.

Зате тепер ніщо не перешкоджатиме розвитку добросусідських відносин між Польщею та Україною. Будемо дружити домами. Чи то пак цвинтарями...





powered by lun.ua
Слід Зеленського
Як побудувати персональний бренд: план дій від Ярослави Гресь
"Український Єрусалим". Перевернутий Ісус, "Вій" і підземелля в Седневі
Як ГогольFest запалював у Дніпрі сонце на глибині 50 метрів. ВІДЕО
Усі публікації