По той бік Збручу і Дніпра

40 переглядів
Наталія Лебідь, для УП
Четвер, 18 серпня 2005, 12:17
21 серпня до Києва переноситься осередок Української греко-католицької церкви. У той же день, боюся, грець вхопить всіх, хто вважає, що уніатам не місце у столиці. Дмитро Корчинський, розгрібаючи нафталін, вже попереджає папського нунція: "Будуть ексцеси". Навряд чи. Ексцеси Корчинського давно побила міль.

От із Московським патріархатом, який також не схвалює наявність двох сонць на небі та двох царів на землі, звісно, складніше, ніж з Корчинським. "Московіти" гніваються на греко-католиків й викликають відповідне ставлення до себе. Навзаєм. Бо дійсно: скільки ще нас вчитимуть діячі з кремлівською зіркою замість сірою речовини, що і як слід робити? Нам, у нашому ж домі? 

Не можу похвалитися іншими причинами, які б підігрівали мою цікавість до цієї теми. Бо я не є вірною Української греко-католицької церкви, як, втім, і жодної іншої. Єдиний мій справжній дотик до церкви стався років зо два тому і був не надто вдалим.

З моєї першої і останньої в житті сповіді (на яку я, геть згорьована й розчавлена, попхалася, до речі, в одну з трьох київських греко-католицьких церков) нічого путнього не вийшло. Мені хотілося вилити душу, а священику – дотриматись обряду. Відтак він розпитував мене по ранжиру про всі мої гріхи – від смертних до сумісних із вічним життям. Й мої недосказані одкровення загубились десь у їхньому довгому списку.

Але зі своїм уставом у чужий монастир не ходять, а без жодного уставу – тим паче... І все ж я люблю коли-не-коли побути в церкві – поринути у релакс й послухати тишу. Якщо, звісно, на дверях тої церкви не висить перелік кандидатів на аутодафе.

Ворогів люду православного перераховано, приміром, у Почаївській лаврі (Тернопільщина). Лавра ця належить до Московського патріархату, а той забороняє пастві молитись за "самогубців, чародіїв та єретиків". Оголошення-попередження про це висить біля входу у тамтешню церкву. А після слова "єретики" відкрито дужку й названо цих нехороших людей. У списку ви знайдете, зокрема, й вірних греко-католицької церкви.

Отже, єретики... Не сильна я у теології, навіть не розумію, mea culpa, що слово "еклезіологічний" означає. (Це з заяви Священного синоду Російської православної церкви про те, що переїзд греко-католиків у Київ є неприйнятним "з канонічної, еклезіологічної та пастирської точок зору).

Мені тільки здавалось – це з приводу тих таки єретиків! – що церковники (в тому числі й московські) мали б ставитись до ближніх своїх так, як заповідав Ісус. Будь той ближній хоч "негром преклонных годов", хоч мусульманином, хоч Любомиром Гузаром.

Шкода, що я не спитала у речника останнього, отця Ігоря Яціва, про "еклезіологічну точку зору". Зате спитала, чи дбатимуть вони у той чи інший спосіб про заходи безпеки, коли цієї неділі у Києві відкриватимуть собор Воскресіння Христового УГКЦ. Яців відповів: "Ні".

Поцікавилась я і тим, звідки така ворожість до греко-католиків з боку Московського патріархату? "Вони завжди сприймали Україну як свою канонічну територію", - сказав Яців.

Підкреслимо у сказаному "завжди". Улюблене слово сусідів з півночі – вони стрибають на ньому, як на батуті. Україна з її церквою, з усіма кістками та лівером – це таки трохи Росія, де Путін керує і землею, і небом. Так думають у Москві. Амбіціям "білокам’яної" кілька століть тому могли тільки позаздрити у Ватикані, який намагався поширити свій вплив на східнослов’янські землі.

Власне, з цього з й почалася в Україні греко-католицька церква. У 1596 році сталося об’єднання православної церкви України і Білорусі з церквою католицькою. В історію подія увійшла як "Брестська унія", оскільки проголошення її відбулось на церковному соборі в Бресті. Ініціатором унії виступив Ватикан – зацікавлений у тому, аби прийняти християн східної Європи під своє крило.

Зазирніть у будь-який підручник з історії, і ви прочитаєте, що унія насаджувалась силою й була вигідна передусім польським зверхникам та католицькому духовенству, яке сподівалось, що православні українці, ставши уніатами, з часом обернуться й на католиків.

Однак зацитую з цього приводу давнє (1990-го року) інтерв’ю з тодішнім настоятелем львівської Преображенської церкви отцем Ярославом. Розмову (для журналу "Людина і світ") вела тоді Ольга Герасим’юк. Її співрозмовник сказав: "Греко-католицька церква – не націоналістична, а національна. Ми щиро вважаємо її такою, бо саме вона втримала національний дух народу Західної України. Саме вона колись дала змогу галичанину в польському ярмі пам’ятати, що він українець...".

Тоді, на початку 1990-х, греко-католицька церква відвойовувала втрачені позиції на заході України. Це проходило бурхливо і привертало загальну увагу. Саме цим, до речі, і був спричинений рейд майбутнього генерального продюсера каналу "1+1" на Галичину, звідки Герасим’юк привезла ряд матеріалів. Однак про все по порядку, і ще трохи історії...

Отже, на соборі 1596 року була утворена Українська греко-католицька церква. Її протекторат здійснював Папа Римський, а основні догмати були прийняті від католицької церкви. При цьому, однак, збереглися православні обряди та відправа руською мовою. 

Так було на початку XVIII століття, й про роль греко-католицької церкви у той період вже сказано. За півстоліття потому, внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія УГКЦ (їй підпорядковувався ряд єпархій на українських землях), була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини ІІ у 1795, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. У 1839-му Микола І підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз’єднання її вірних з православною церквою. 

Нова епоха в історії греко-католицької церкви почалася із приходом до її керівництва Андрія Шептицького. У період з 1917 по 1944 рр. Шептицький докладав усіх можливих зусиль, аби зміцнити позиції церкви в Україні.

Але зі встановленням радянської влади на Західній Україні УКГЦ була знищена. 11 квітня 1945 року заарештовано усіх ієрархів церкви. За рік потому – 8 березня 1946-го – у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Брестської унії 1596 року і возз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою.

У Європі цю подію не визнали, і у 1958-му Папа видав енцикліку, якою оголосив львівський собор неканонічним, а ліквідацію УГКЦ – незаконною.

Тим часом за кордон переїхав зверник УГКЦ – митрополит Йосиф Сліпий. За його сприяння серед діаспорян створювалась єдина помісна церква. Після смерті Йосифа Сліпого Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський. За його правління, у 1987-му, представники церкви звернулись до Іоанна Павла ІІ та до Михаїла Горбачова із заявою про вихід греко-католиків України з підпілля.

Наприкінці 1989 року керівництво СРСР офіційно визнало легальною діяльність Української греко-католицької церкви в Україні.

Саме цей рік зумовив вже згадану активність греко-католиків у Львові. Паства УГКЦ повертала собі свої церкви, й найбільш визначною подією цього ряду був молебень й похід парафіян 26 листопада 1989-го року до львівського Собору святого Юра. Влада не дала тоді на це санкцію, проте її вже про згоду ніхто й не питав. На Західну Україну греко-католики повернулись...   

Що ж далі? Про це я на Різдво говорила із Любомиром Гузаром, теперішнім лідером українських греко-католиків. Я готувала із ним інтерв’ю для "України молодої", і, гортаючи газету, знайшла його відповідь на моє питання "Чи планує греко-католицька церква похід на схід і на Київ?". "Державний центр – у Києві, і правління усіх церков – у Києві. Якщо ми хочемо спілкуватись і хочемо щось робити разом, то й триматися ми мусимо разом. То не є якийсь похід на схід, якась агресія чи окупація галичанами сходу. Перш за все, там є наші вірні. І якщо наша церква буде на сході, паства буде гуртуватись довкола неї, якщо дехто вже від церкви відійшов", – казав тоді Гузар.

Дійсно, паства греко-католиків є й на сході. Є вона і у Києві. Але там же знаходяться і вірні православної церкви Московського патріархату – ось у чому зерня конфлікту.

Тут ми повертаємось до того, з чого почали – до конкуренції. Достатньо проглянути заголовки новин на інтернет-сайтах (там скрізь фігурує вище згадане слово), аби зрозуміти: Московський патріархат, який репетує про "реваншизм" уніатів, насправді найменшою мірою печеться про "соціально-політичну стабільність".

Не в стабільності річ. Річ у суто шкурних питаннях, а кожному власна шкура, як відомо, ближче до тіла. Зайдіть на веб-сторінку Московського патріархату і ви побачите: в Україні ця церква має 35 єпархій (для порівняння: у Білорусі їх – 10, в Молдові – 4, в Казахстані – 3 тощо).

Україна – занадто ласий шмат для Росії, й для російських церковників зокрема, аби віддати її без боротьби.

Боротьба, на щастя, йде поки що епістолярна. Настоятель УПЦ МП Сабодан вже попросив Бенедикта XVI заборонити Гузару переїжджати до Києва. Сама лише звістка про це, мовляв, сколихнула "церковне, й без того неспокійне життя", "посіяло смуту" та стало "приводом для міжконфесійних та політичних спекуляцій".

Шкода, чесне слово, Папу та його оточення, яким (окрім Сабодана) вже закинули свої п’ять копійок митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил, протоієрей Всеволод Чаплін (цей побідкався на те, що уніати затіяли свій похід на схід саме тоді, коли "між РПЦ та офіційним Ватиканом намітилось потепління", цитує його "Комерсант"), а також неофіт Корчинський.

Неофіт, бо щойно перейшов до пастви Московського патріархату. По ряду, як каже Корчинський, "церковно-політичних причин". Нам його причини нецікаві. Цікаво (і не так цікаво, як турбує) інше: чого слід чекати від 21-го серпня? Наше життя, "й без того неспокійне", можуть зробити ще більш нервовим – тут московські попи цілком здатні таки наврочити конфлікт. Тобто не наврочити, а створити власноруч. 

Дарма, що київська влада, щоб не заїдатися із Москвою (а заразом і з Філаретом) нібито навмисно виділила місце під будівництво патріаршого собору УГКЦ на київському Лівобережжі, а не в якомусь більш престижному місці столиці.

"Дістати" греко-католиків (лементом "Братства" про спасіння віри православної абощо) з легкістю можна й поблизу Мосту метро. Але Бог таки шельму мітить: греко-католики тепер перейшли не лише Збруч, але й Дніпр. Тобто вони вже на сході.

Далі – буде. Після 21-го буде напевно...



powered by lun.ua
Розділені Зеленським
"Оскар" для Зеленського і Гончарука, або Урядова криза у турборежимі
Звільнений з полону Богдан Пантюшенко: Сепари розуміють, що Росія їх може продати
Ротшильди, макарони, олів'є: Де міфи, а де правда в "плівках Гончарука"
Усі публікації