Генерал Перон у спідниці, але вже без коси

"Популіст", "людина соціалістичних поглядів", "прихильник антиринкових методів", "олігарх зі світоглядом дрібного буржуа", а ще – "проповідник командної економіки", і знову "популіст", нарешті, "генерал у спідниці". Це все – про лідера партії "Батьківщина" Юлію Тимошенко, екс-прем'єра, екс-співголову блоку "Сила народу", екс-керівника корпорації ЄЕСУ, екс-політв'язня і екс-викладача економіки.

"Еклектика", - презирливо пирхають щодо дій та намірів Юлії Тимошенко виученики ліберальних економічних шкіл та політологічних відділків західних університетів.

Та чи знають вони, що існує на світі країна, де слово "еклектика" щодо політика чи філософа виступає означенням його найвищих чеснот, бо реальність сама собою еклектична, невиструнчена, біле з чорним і сірим уперемішку. Отож тільки щирий еклектик здатен цю реальність зрозуміти та підпорядкувати собі.

Зветься та країна Аргентиною

Провідною ідеологією останнього півстоліття в Аргентині виступає перонізм – живе втілення теоретичної та практичної еклектики, до якого ліві і праві аналітики причепили всі ті ярлики, які навішані на Юлію Тимошенко, плюс хіба що "фашизм" та "комунізм".

А засновником цієї ідеологічної течії був генерал Хуан Домінго Перон (1895-1974). Перед тим, як стати президентом Аргентини, він встиг побути громадським лідером, політв'язнем, дипломатом, міністром. Щось дуже нагадує цей список, чи не так?

Перон проводив політику, яка була вкрай суперечливою, але котра дивовижним чином мала величезний вплив як на саму Аргентину, так і на численні країни Третього світу – від Латинської Америки до Близького Сходу.

Інформація до роздумів

У 1930-і роки при владі в Аргентині перебували консервативні уряди, які послідовно змінювали однин одного, що дозволяло земельній аристократії правити країною так, наче за вікном початок ХІХ століття, триває первинне накопичення капіталу, а соціальні й трудові права, загальне виборче право – лишень утопія маргінальних інтелектуалів.

У червні 1943 року група молодих армійських офіцерів, невдоволена владарюванням земельних магнатів, здійснила військовий переворот. Одним із активних учасників перевороту і членів уряду став полковник Перон.

Усвідомлюючи потребу змін в країні, він зробив ставку саме на позбавлених виборчих прав соціально незахищених найманих працівників. Перон вибрав для себе в уряді “нецікаву” посаду міністра праці і перетворив її де-факто на одну із найвагоміших в уряді.

Фактично він зосередився на організацію профспілок та – вперше в історії країни – реальним соціальним захистом працівників.

Кілька генералів, стривожені зростанням впливу Перона, заарештували його, але понад 300 тисяч люду вирушили до урядових споруд, вимахуючи прапорами і вигукуючи гасла з вимогою звільнити Перона.

Генерали змушені були відступити. У лютому 1946 року відбулися президентські вибори, на яких упевнено переміг Перон.

Генерал-президент націоналізував ряд ключових галузей промисловості і почав здійснювати програми соціального захисту найманих працівників.

Метою Перона була національна консолідація, інтеграція всіх соціальних груп (у тому числі й мігрантів) у єдине солідарне суспільство, пришвидшення промислового розвитку й загальна модернізація країни.

Перон створив концепцію так званого "хустісіалізму" (ідеології справедливості) як шляху до квітучого суспільства з активною участю всіх прошарків населення в економічному і політичному житті під орудою держави.

Правління Перона, з одного боку, відрізнялося відверто авторитарними рисами (кілька сот представників лівої інтелігенції полишили тоді Аргентину), з іншого, був здійснений цілісний комплекс соціально-економічних перетворень.

Зокрема, розробка соціального законодавства, впровадження пенсій, оплачуваних відпусток, створення будинків відпочинку для робітників, підвищення зарплат, заборона дитячої праці, впровадження загального виборчого права.

Була здійснена націоналізація (за викуп) залізниць, телефонних ліній і Центрального банку, які перед тим належали іноземному капіталові.

Національний капітал всебічно заохочувався, передусім у промисловості.

Швидкими темпами проводилася колонізація порожніх земель із залученням мігрантів (у тому числі й десятків тисяч українців, які не могли зі зрозумілих причин повернутися до СРСР після Другої світової війни).

Новостворений механізм державного планування і регулювання економікою працював ефективно. Завоювання "хустісіалізму" було закріплено у новій Конституції.

Іншими словами, у тієї маси люду, яка досі не мала в Аргентині жодної перспективи, крім безправної праці і смерті у злиднях, з'явилися нові виміри життя. І цього вже не зміг скасувати жоден наступний уряд – ані диктаторський, ані демократичний.

Однак на початку 1950-х років унаслідок падіння світових цін на традиційні види латиноамериканського експорту в Аргентині погіршилася економічна кон'юнктура, посилилася інфляція, загострилися соціальні стосунки. Чиновники отримували великі хабарі, розквітла корупція яка, як відомо, є зворотнім боком будь-якої масштабної націоналізації.

Правоконсервативні кола виступили проти Перона, у вересні 1955 року військові завдали повітряного удару по президентському палацу і почали його штурм. Щоб уникнути громадянської війни, генерал Перон залишив Аргентину.

Націонал-реформатори і модернізація у Третьому світі

Перона скинули, але перонізм залишився. І не дивно, бо на нього та різновиди націонал-реформізму саме у Третьому світі з середини ХХ століття і понині є об'єктивний суспільний попит.

Країни Третього світу мають низку спільних особливостей, які визначають спільність завдань, що стоять перед ними. По-перше, всі вони були колоніями чи напівколоніями.

По-друге, у Третьому світі можуть існувати міцні і наче стабільні держави, проте з націями, на ґрунті яких вибудовуються державні механізми, справа складніша. У Латинській Америці, де більшість держав святкуватимуть своє 200-річчя, донедавна, а подекуди й донині нації з відповідною культурою, самосвідомістю і власним місцем у "світовому оркестрі" виглядають недеформованими.

Ще гірша справа в країнах Азії і зовсім погано у Тропічній Африці, де процеси націоформування виливаються у криваві релігійні та етнополітичні війни – дуже схожі на те, що коїлося у Європі кількасот років тому.

По-третє, ці країни вчасно не пройшли стадію так званої модернізації (дуже широке поняття, яке охоплює кардинальні зміни у всіх головних сферах суспільного життя – від літератури до соціальної структури) або ця модернізація виявилася частковою, бо проводилася силоміць, неорганічно, в інтересах колишньої метрополії.

Четверте, постколоніальні чи неоколоніальні держави мають дуже серйозні проблеми з соціальною структурою суспільства: там є дуже багаті люди, проте абсолютна більшість населення перебуває на межі чи за межею бідності. А економічне зростання країни не може зарадити подоланню бідності.

Іншими словами, у Третьому світі – свої закономірності, і рецепти, розроблені та випробувані у перших двох світах, там діють далеко не завжди.

Націонал-реформаторство: етапи становлення

Націонал-реформаторство бере початок з китайської партії Гоміндан (Сунь Ятсен і Чан Кайши), кемалістського руху в Туреччині, Індійського національного конгресу в Індії (від початку ХХ століття і до наших днів), Інституційно-революційної партії в Мексиці.

Друга хвиля націонал-реформаторства – це перонізм, це політичні рухи, які виникли під його впливом у Латинській Америці, це різноманітні варіанти арабського соціалізму (чи, як дехто вважає, націонал-соціалізму).

Третя хвиля – це націонал-демократи в низці пострадянських країн.

Проблеми спільні: суспільна й економічна модернізація, ствердження національного капіталу, підвищення (і помітне) частки кінцевого продукту у промисловості, розвиток національної буржуазії як спонсора і споживача продукції структурованої по-сучасному національної культури, визнання соціальних і політичних прав найманих працівників, заради консолідації "верхів" і "низів" в єдину націю.

Перонізм по-українськи

За часів незалежності України жодна впливова політична сила і жоден авторитетний політичний лідер до останнього часу не звертали увагу на постколоніальний статус держави.

Йдеться не про культурно-мовну проблему, навколо якої всі ці роки відбуваються безкінечні ритуальні танці. Йдеться про економічне підґрунтя такого статусу.

Наприклад, наразі ВВП Польщі приблизно у четверо більший за український, хоча у недалекому 1990 був удвічі менший.

Число багатих людей мало бути хоча б приблизно адекватним загальному обсягу ВВП і стану економіки. Але ні! В Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, аніж в Україні. І менше злидарів. І не тільки пропорційно до кількості населення, а і в абсолютних цифрах.

Що це означає? У Польщі домінує капітал національний, в Україні – компрадорський. Головна різниця між ними полягає у тому, що національний приростає, і внаслідок його діяльності багатшають країна та її громадяни.

Компрадорський капітал зростає за рахунок зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни у поєднанні із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу.

Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а і (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал – це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низько-технологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт багато пива та видовищний футбол.

У постколоніальній країні до індустріального ресурсу ставляться, як до природного: його використовують і викидают. Випрацювали ресурс верстатів, вивезли їх на металобрухт, продали, зачинили завод і переїхали жити у свою хатинку на Багамах, як "білі люди".

Це - нормально для постколоніального приватника, якщо він виходець із компрадорського капіталу, чи з лав чиновництва.

Іншими словами, якщо не скрутити м'язи компрадорському капіталові, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку.

І навіть гірше: вона може "випасти" із Третього світу у так званий Четвертий, де йдеться вже не про наздоганяючий щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє таку державу від передових країн.

Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку вкрай потрібен перерозподіл наявної власності, щоб вона була в руках а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу, б) вітчизняного національного капіталу; в) некорумпованих державних менеджерів.

Юлія Тимошенко на чолі уряду інтуїтивно проводила політику, яка тільки і личить постколоніальній державі – ані ліву, ані праву, а "популістську".

Україні, щоб створити власну модернізаційну перспективу, вкрай необхідний перегляд результатів великої приватизації. Для того, щоб дати шанс ефективному капіталу, який діє в національних інтересах, з одного боку. З іншого, небхідно продемонструвати недоторканність та святість державної і комунальної власності, на яку ніхто не має права підняти руку.

Святості приватної власності вчать неоколоніалісти, а от цінність власності національної держави може ствердити тільки сама держава та політичні сили, для яких Україна – не просто територія.

Не менш важливо подолати і соціально-майнову прірву між різними класами, яка за останні роки тільки збільшується. Інакше про яку цілісну націю можна вести мову?

Якщо у залежності від майнового рівня вимальовуються контури кількох соціальних класів, коли ці класи все більше замкнені у собі, коли соціальна мобільність починає ставати тільки гаслом, - то це вже не ХХІ століття, це – повернення до середньовіччя.

Власне, Аргентина до Перона і була значною мірою середньовічним утворенням ХХ століття. А генерал та його уряд буквально увіпхнули країну в новітні часи.

І, як би там не було, місце українського генерала Перона посісти нікому, крім Юлії Тимошенко. Націонал-демократи просто не мають "нюху" на той стиль соціально-економічного розвитку, який потрібен Україні.

Націонал-ліберали – тим більше. Про інших годі вести мову. А на додачу потрібна шалена політична воля та упевненість у собі. Це, власне, швидше якості фахового військового, ніж політика, - особливо коли додати готовність послати на смерть тисячі людей і піти в бій разом із ними.

Юлія Тимошенко продемонструвала ці якості під час Помаранчевої революції. Хтось скаже, що це речі, страшні для політика, тим більше, для жінки. Можливо. Але нормальні для бойового генерала – і, як не парадоксально, для харизматичного політичного лідера у Третьому світі.

Коли махатма Ганді організовував масові ненасильницькі акції за свободу Індії, він добре знав, що колоніальна адміністрація відповість силою, і під час кожної акції гинутимуть десятки, а то й сотні людей. Причому людей, котрі не будуть мати права відповісти на насильство насильством.

Україна – не Індія. Дай Бог знайти інший шлях націонал-реформаторства – на чолі із благородним, високоморальним лідером, який своїм словом, силою свого авторитета розряджає соціальні конфлікти і спонукає олігархів перетворюватися на нормальних лідерів національного бізнесу.

Торік цей шлях багатьом здавався реальним, і лідер такий наче був. А що зараз? Перспектива десятиліть гниття у "сірому просторі" Європи? Неоколоніалізм, який відроджується зусиллями теперішнього уряду? Спроба розрубати гордіїві вузли і прискорити розвиток? Усі варіанти небезпечні. Можливо, можна знайти і якийсь унікальний, свій, найефективніший?

Але одразу зауважимо, що з огляду на класичні і сучасні теорій це буде таки "еклектика". Тільки треба врахувати, що генерал Перон в Україні уже є. Хоча й у спідниці. Чи з'являться інші лідери у цьому таборі? Чи можлива конкуренція аж двох чи трьох націонал-реформаторських проектів?

...До речі, у 1973 році генерал Перон був знову обраний президентом Аргентини. Через рік він помер – главою держави. Нинішній президент країни Нестор Кіршнер, покликаний чистити авгієві стайні минулих урядів, – пероніст.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"