"Дороговкази у майбутнє": 25 років потому
Спершу – три цитати з уже сивої пізньорадянської доби.
"Римський клуб" – міжнародна неурядова організація. Заснована 1968 року в Римі з ініціативи італійського громадського діяча Ауреліо Печчеї... Головна форма діяльності – організація великомасштабних наукових досліджень, перш за все в галузі економіки. Результати досліджень публікуються у вигляді так званих доповідей Римському клубу. В основному діяльність "Римського клубу" є спробою оцінити перспективи розвитку всього людства з позицій сучасної буржуазної ідеології".
Українська радянська енциклопедія, Т. 9., Київ, 1983.
"За політичною спрямованістю діяльність "Римського клубу" в цілому є ліберально-буржуазним реформізмом. Більшість економічних, екологічних, політичних проблем розв'язуються шляхом еклектичного поєднання концепцій неомальтузіанства, неокейнсіанства, технологічних теорій тощо. Вчені-марксисти, віддаючи належне цінності фактичних даних, зібраних у доповідях "Римського клубу", критикують його діяльність за слабкість методологічних позицій, за апологетичний щодо сучасного капіталізму характер".
Філософський словник, Київ, 1986.
"Римський клуб – це організація, головним завданням якої виступають ідеологічні диверсії проти СРСР, і особливо на цьому полі відзначився відомий український буржуазний націоналіст професор Богдан Гаврилишин".
Конспект лекцій з наукового комунізму, Київський університет, 1982.
Як бачимо, словосполучення "Римський клуб" у пізньорадянські часи для молодих українських гуманітаріїв не було порожнім звуком.
Певним критерієм фаховості в колі тодішньої гуманітарної інтелігенції стало якраз ставлення до доповідей Римському клубові, підготовлених тими чи іншими знаними західними дослідниками.
Людина, котра не знала бодай за переказами в критичних статтях змісту цих доповідей, виглядала реакційною і нецікавою у спілкуванні з колегами-науковцями.
Розробки Римського клубу "прикладалися" до радянських реалій, тим більше, що в Москві вийшли переклади російською мовою кількох доповідей Клубові.
При цьому чи не єдиний текст з-поміж усіх виданих Римським клубом був підданий надзвичайно суворій критиці: це підготовлена згаданим уже Богданом Гаврилишиним доповідь, опублікована на Заході у 1980 році.
Якщо його назва – "Дороговкази у майбутнє" – і згадувалася у критичних нападах, то обов'язково з додаванням: "Насправді це дороговкази у минуле, у капіталістичний лад".
Підозрілість з боку ідеологів марксизму-ленінізму щодо розвідки Гаврилишина була вмотивована.
Як пізніше визнавав він сам, "моя головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати "архітектурою суспільних ладів" для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, "дистилювати" досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад".
Проте йдеться не про ідеологічну розробку, не про утопію, яка б змалювала "прекрасний новий світ", а про суто наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, яка мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші;
рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності функціонування економіки;
прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.
Як пише сам Богдан Гаврилишин, його життєвий досвід певною мірою вплинув на методологію "Дороговказів у майбутнє".
Певні періоди свого життя автор доповіді Римському клубові провів у разюче відмінних одна від одної за типом соціально-політичного й економічного ладу країнах, відтак назавжди склав собі уявлення про цивілізацію як про систему взаємодоповнюючих/конкуруючих форм і способів організації суспільного буття.
Гаврилишин описує світ не як таку собі чорно-білу скатертину – хороше-погане, правильне-неправильне, - а як помережане складними візерунками різнобарв'я способів життя, де може бути чимало "хороших" варіантів, істотно відмінних між собою, де суспільне зло мотивоване не чиєюсь персональною злою волею, а складними процесами історичного розвитку.
Іншими словами, ефективні суспільства, на думку науковця, можуть бути організовані дуже по-різному; здавалося б, елементарна річ, та не зовсім тривіальна в добу безоглядної глобалізації й універсальних рецептів порятунку економіки чи від МВФ, чи від Світового банку, чи від Чиказької школи.
Я не буду, ясна річ, переповідати змісту "Дороговказів у майбутнє", тільки зазначу ряд їхніх принципових положень.
По-перше, одними із головних детермінантів ефективності суспільства, за Гаврилишиним, виступають ціннісні підвалини соціальної життєдіяльності.
Це якраз те, що повсякчас ігнорується і західними, і вітчизняними адептами ринкового ультралібералізму.
Ба більше: серед властиво економічних чинників автор "Дороговказів" розташовує наснагу до праці, на яку "впливають релігійні вірування; сприйняття праці як необхідності, як форми зобов'язання перед сім'єю, соціальною групою, нацією, як способу задоволення матеріальних і соціальних потреб або як способу самореалізації".
Знов-таки, річ наче елементарна, але хто і як враховує при накресленні програм соціально-економічного розвитку регіонів України чинник релігійний?
І треба взяти не просто "греко-католиків" і не просто абстрактне "православ'я", а конкретні форми київського і московського православ'я, які на підсвідомому рівні домінують у населення різних областей держави.
Відмінність же між цими гілками православ'я історичного сягнула такого масштабу, що полковник Іван Богун, котрий мав добру як на ті часи освіту, наполягав, що на Московщині живуть не християни, а язичники.
Звичайно, за 350 років щось змінилося, якісь межі стерлися, але не доводилося зустрічати жодної серйозної праці в царині макроекономіки, де б згадані відмінності були враховані.
І це тільки один чинник.
А як впливатимуть на розвиток української економіки у довгостроковій перспективі зміна статусу сім'ї, кількості її членів, перехід від "вертикальних" до "горизонтальних" родинних стосунків?
Навряд чи ми знайдемо відлуння ідей Гаврилишина в урядових розробках; хіба що Кабмін Юлії Тимошенко звернув був увагу не тільки на цифрові показники росту ВВП у зв'язку із енергоємністю продукції, а і на "гуманітаристику", але, здається, і сам не дуже зрозумів, навіщо він це робить.
По-друге, Богдан Гаврилишин достатньо скептично ставиться тієї до соціально-економічної моделі, яка існує у США і наразі багатьма розглядається як взірець для всього іншого світу.
Але йдеться не про деструктивний скепсис чи про механічне відкидання американського соціально-економічного й політичного досвіду, як це модно у Європі серед ліворадикальних інтелектуалів упродовж останніх десятиліть.
Навпаки, Гаврилишин, виходячи з певних американських традицій, із "нового" як добре забутого старого, пов'язаного з переломними моментами історії США, змальовує оптимальні, на його погляд, тенденції розвитку найпотужнішої країни світу – від надміру конкуренції між індивідами, від своєрідного "обожнення особи", від верховенства індустріального погляду на світ до кооперації та співпраці, до колегіальної влади, до добровільної співпраці суспільних верств й інституцій задля гідної відповіді на виклики доби.
Ключовими вимогами до економічних реформ у США, як зазначав автор доповіді 25 років тому, стали б, власне, соціально-екологічні вимоги у всьому своєму розмаїтті включно з прагненнями "збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісна освіта, охорона здоров'я, громадський транспорт, чисте навколишнє середовище, здоровий спосіб життя громад".
А ще, зауважує Гаврилишин, "максимізація прибутків не прийнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства", вищою метою має стати те, що зветься наразі якістю життя.
По-третє, "Дороговкази в майбутнє" містять глибокий і проникливий аналіз ситуації в тодішньому СРСР.
Очевидно, саме цей аналіз став підставою для згаданих уже різких випадків на адресу Богдана Гаврилишина з боку комуністичних ідеологів.
Втім, читач може судити сам.
У розділі доповіді, присвяченого СРСР, автор на підставі проведеного ним аналізу доходить висновку: "Всупереч очевидній могутності, Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї слави і впливу.
Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься.
На даному етапі його економічного і соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом.
Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності".
Головними чинниками, що дестабілізують СРСР, Гаврилишин вважав інституційні, які фактично унеможливлювали ефективне використання колосальних природних, наукових і людських ресурсів Союзу.
У доповіді серед головних радянських "пасивів" названа "велика нетривкість політичної будови", пов'язана з суто номінальним характером федеративного устрою в СРСР, коли фактом стала зверхність російської нації, і "залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення "нової радянської людини" на кшталт росіянина".
Така ситуація породила могутні відцентрові сили. До цього додалися потужні соціально-економічні проблеми.
Утім, Богдан Гаврилишин вважав, що бодай теоретично існує шлях виходу з кризи, який би полягав у еволюційних змінах в напрямі ліквідації монополії КПРС на владу і поступовому (в жодному разі не шоковому, не обвальному!) роздержавленні підприємств (з тим, щоб на селі колгоспи і радгоспи були заміщені спершу кооперативами, а потім, у міру відновлення приватної власності на землю, - об'єднаннями власників землі).
Але навіть за такого "еволюційного" сценарію "справжня" радянська федерація з рівноправними суб'єктами все одно значно зменшилася б територіально, оскільки ряд республік вийшов би з СРСР.
Проте найвірогіднішим сценарієм майбутнього СРСР 25 років тому Гаврилишин (ще за життя Брежнєва-Суслова-Андропова) вважав поступовий крах наддержави, коли "можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу.
В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами".
А далі у доповіді наведений ймовірний ланцюжок подій, які б могли пришвидшити реалізацію такого сценарію (слід сказати, дуже близький до того, що відбулося насправді).
Ще раз нагадаю: доповідь написана чверть століття тому, коли СРСР ще змагався зі США за домінування у світі.
Окрім критичних стріл, "Дороговкази у майбутнє" містять неявний, але чіткий авторський сигнал, покликаний привернути увагу аудиторії до політичних і соціально-економічних моделей Японії, Об'єднаної Європи (що звалася тоді ще Європейське економічне співтовариство, а не Євросоюз) та Індії.
Автор також розглядає системи Бразилії та комуністичного Китаю, який саме почав економічні реформи.
Велику увагу Богдан Гаврилишин присвячує економічній системі, яку зве узгодженим вільним підприємництвом.
На жаль, не тільки наші, а і західні політики та теоретики, схоже, в останні десятиліття перейнялися духом того, що Френсіс Фукуяма назвав було кінцем історії, тобто повною й остаточною всесвітньою перемогою ліберально-ринкових цінностей в їхньому американському варіанті, - і тому названа вище система опинилася у становищі небажаної пасербиці "магістрального розвитку", а зауваження Гаврилишина щодо неї залишилися не почутими.
А дарма!
Адже не так давно Фукуямі, скажімо, довелося відмовитися від своїх постулатів про те, що наче світ дійшов досконалості, а на окремі проблеми окремих країн не слід звертати увагу.
Тим часом як у "Дороговказах у майбутнє" кожен може прочитати, наприклад, про загрозливу і руйнівну силу, якої здатне набути відродження ісламу, аж поки внаслідок загальних процесів соціального перетворення "та частина людства, що у духовному і світському житті слідує заповідям Корану, не відчує себе повністю відродженою, захищеною і впевненою у собі".
І в цьому прогнозі Гаврилишин виявився далекогляднішим і точнішим не тільки за сучасників, а і за тих, хто писав через 10-15 років після нього.
Додам до сказаного, що двічі видана в Україні праця Богдана Гаврилишина "Дороговкази у майбутнє", поза сумнівом, заслуговує на нове перевидання. Так само, як й інші, новітні доповіді Римському клубу, котрі – парадокс доби! – менш відомі в Україні, ніж ті, що здійснені у часи СРСР.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність", для УП
