Про три політичні бочки з дьогтем, або "cтавки сделаны, товарищи!"

11 переглядів
Тарас Возняк, для УП
Вівторок, 31 січня 2006, 15:36

Один небезвідомий аферист-перcонаж безсмертної книги Ільфа і Петрова у своїй блискучій афористичності не міг обійти і не наповнити новим змістом неначе б то банальну фразу – "делайте свои ставки, товарищи". А потім завершити віртуозним піруетом "ставки сделаны".

Ці сентенції можуть гідно обрамити будь-яку аферу, яка затіюється такими персонажами, як Ося Бендер. Однак не тільки.

Ці фрази переслідують автора вже впродовж щонайменше місяця, починаючи з того моменту, коли розпочалися перші передвиборчі менуети з формуваннями списків кандидатів у депутати від найрізноманітніших партій та блоків.

І тут згадується ще одна банальна сентенція – "благими намірами вистелено шлях до пекла". Творці нової виборчої системи (як от видатний суспільний мислитель, колись львів’янин Юрій Ключковський) мислили з математичною (саме так) простотою.

З огляду на підкуп виборців при функціонуючій за режиму Кучми напівмажоритарної системи, мовляв, давайте проведемо всі вибори на всіх рівнях за пропорційною системою.

Очевидно, що передумовою цього було святе переконання, що виборець насправді на всі 100% проголосує за "нас". Це тільки злобний аспид Кучма заважав виборцю це зробити.

Так само, як передумовою було і те, що партійні функціонери (особливо "наші") це ангели во плоті, тож пропонуватимуть до передвиборчих списків "найкращих".

Колись наївними галичанами навіть формулювалися якісь критерії відбору достойників, що кандидували на виборні посади. Люди мали бути компетентними, патріотичними, чесними з незаплямованою репутацією і т.д. Не мало важила і освіта.

І це, як не дивно, спрацьовувало! Згадаймо, скільки справді достойних, високо освічених людей було рекрутовано у ради першого демократичного скликання. Тому, напевно, так багато і зробили у ситуації зовсім не простій. І зауважте – жодного "короля базару", чи "ветеранші автозаправки".

На Майдані рік тому більшості революціонерів видавалося, що саме вони є суверенами здійснення влади у країні. На Майдані народна стихія створила ілюзію, що можливе пряме правління народу – пряма демократія.

Що не потрібно жодних посередників. Народ насправді найкраще знає, чого він хоче, і може ці прагнення реалізувати.

Однак там, на Майдані, народ зробив першу помилку - він безоглядно делегував здійснення своїх прагнень, напевно, хорошій людині. Однак людині із всіма її недоліками.

Народ, досягнувши обрання бажаного президента, відмовився від єдиної гарантії здійснення своєї волі – відмовився від прямої демократії. Він (своєю більшістю на той час) доручив президенту не лише здійснювати свою волю, але й формулювати її ж!

Відтепер саме президент знає (!), чого хоче народ. І він йому про це розкаже – саме це українці періодично чують у його посланнях до народу. Однак чи насправді цього хоче народ? І чи насправді президент так достеменно знає, чого він у своїй більшості хоче?

Скажете, так є у всіх демократіях. Звичайно. Однак хочеться все ж трохи і правди про ці демократії, тим більше, що не всі вони так недавно дихали різким морозним повітрям справжньої свободи, рівності і братства.

У Франції про цей подих свободи вже призабули, а у Німеччині, здається, так ніколи і не дихали. І боронь Боже, не зараховуйте автора до прихильників тиранії. Чи анархії народної стихії.

Демократії насправді є різними. І важлива не тільки формальна форма здійснення волі народу, але і її ефективність. У Великій Британії немає навіть Конституції, однак реальне здійснення демократичних свобод більш повно реалізоване, ніж у сучасній Україні.

В Україні, з її політичною культурою, з її феноменальною здатністю навіть найблагіші наміри (творців нового виборчого законодавства) перетворити у найбільше свинство.

Другу помилку народу допоможе здійснити виборче законодавство. Вибори за пропорційною системою на партійній основі безсумнівно потрібні на найвищому рівні, на рівні виборів до Верховної Ради.

Однак, тут є одна передумова – для цього потрібно, щоб існували самі партії. Але чи можемо ми назвати партіями, які мають і дотримуються чітких ідеологічних засад, ті "колекції" зацікавлених у просуванні своїх особистих чи бізнес-інтересів осіб, які зібралися у трьох головних політичних корпораціях?

Чи передвиборчі дискусії точаться у ідеологічній сфері, чи радше у сфері майбутнього розподілу владних посад? Пропозиція НСНУ своїм помаранчевим попутчикам з БЮТу та іншим стосується тільки розподілу посад.

Майбутній курс держави, напрямки розбудови її економіки не дискутуються. Важливі зовсім не вони, а майбутня владна конфігурація. Чи це буде НСНУ+Партія Регіонів, чи Партія Регіонів+КПУ+Блок Литвина+СПУ, чи НСНУ+СПУ+БЮТ і т.д.

Тобто холодний математичний аналіз з одним результатом на користь доданків, чи одного з них, а зовсім не того спільного знаменника, яким є народ України.

Насправді у народу, який безпосередньо не причетний до цих пулів зацікавлених людей, в цій ситуації немає жодного вибору. Йому пропонуються три головні списки, три головні бочки "меду". Що всередині? А різне. Трохи меду, однак не менше скажімо…дьогтю.

Візьмімо список БЮТу. Маємо наживку – ветерана національної боротьби Левка Лук’яненка, але разом з ним і "нагрузку" дуже сумнівного гатунку. Навіть навпаки, це ветеран є вимушеною "рекламною акцією" до головного товару, який намагаються втулити українцям.

Або НСНУ – незламного европейця Бориса Тарасюка, а водночас давно знаних "хороших і різних". Ну дуже вже різних....

Хочеться проголосувати за Левка Лук’яненка та Бориса Тарасюка, однак як усвідомиш, що заодно за ними довгим потягом пролізе у Верховну Раду й охвістя цих списків, то якось руки опускаються.

Розумієш, що Руслана Лижичко і Ольга Герасим’юк – це тільки "гендерне" прикриття для якихось зовсім інших дядьків.

Та облишмо названих, вони, хочеться вірити, тих місць не купували. Але у всіх на виду абсолютно безсоромно продавалися (саме так) місця у цих списках! Звичайно, нікого за руку не зловили. І не зловлять.

Реально можна тільки притягнути автора цих міркувань за наклеп, як ідіота. Або як дитину з казки про голого короля, бо тільки дитина (чи ідіот у розумінні Достоєвського) може вголос сказати те, що всім відомо: величезна частина передвиборчих списків була тупо розпродана "директорами" партій.

Тому годі дивуватися, що панують у цих списках "королі торговищ" та "королеви автозаправок" – "делайте свои ставки, товарищи!"

Базар є базар. Всі ці речі освячувалися потребами партії на організацію передвиборчої агітації. Насправді є велика підозра, що значна частина коштів затишно лягла у кишені все тих же ж "директорів" партій.

Хто такі ці "директори"? Найкраще це видно у провінції. Керівника "прохідних" у кожному з регіонів можуть скромно претендувати на посади "директорів" партій. Саме вони насправді формували передвиборчі списки. І саме вони у майбутньому, після виборів, будуть реалізовувати регіональну політику, як реалізацію корпоративних інтересів того пулу людей, який вони ж кооптували до виборчих списків.

Отож ставки зроблені, за все заплачено. Перед українцями три головні бочки з медом/дьогтем і кілька бочівочок з таким самим вмістом. Залишилася тільки формальність. Вкинути бюлетені і отримати той самий результат, як не вкидай.

Щодо по-своєму праведних НСНУ чи БЮТу. Праведних, в їх розумінні, бо ж відстоюють незалежність України, її европейський курс, ідеали Майдану і далі за списком гасел.

Автора ж, як ідіота за Достоєвським, мучить одвічне питання – чи можна досягнути благої цілі не зовсім праведними методами? Питання, певна річ, чисто риторичне. І не потребує відповіді.

І автор б згодився навіть з такими цинічними міркуваннями, якби все ж залишався вибір, за який не те що потім, але вже сьогодні не було б соромно.

Ну проголосує автор за НСНУ чи БЮТ, а не КПУ чи Партію регіонів, бо куди ж йому, загнаному у політичну безвихідь патріотичному сіромасі, подітися? Ну проголосує за людей у їхньому списку, з якими автор ніколи нічого не хотів би мати спільного.

Це вибір без вибору, це просте ґвалтування, як було тоді, коли "ловкі неукраїнські політтехнологи" загнали Україну у вибір між Кучмою та Симоненком. Між Сціллою та Харибдою.

Більшість патріотичних галичан гордо проголосували за "менше зло" в особі Леоніда Кучми. А тепер заганяють у вибір за списками – тобто за опт бочками, у кожній з яких замість обіцяного меду відро дьогтю. Яку не вибирай - нахлепчешся не-меду (це у кращому випадку) досхочу.

Під час помаранчевої революції було розтиражовано зображення Януковича, як "наперсточника" і Ківалова як "кидалу". "Кидалови" обшахраюють бажаючих лохів, знаючи, що під всіма наперстками насправді одне і теж – порожнеча, або непотріб.

Чи так домовлялися на Майдані - втулювати тухлий і підозрілий товар, разом з рекламним? Ну добре – Партія регіонів – це зрозуміло. Але чим тоді відрізняються технології інших партій та блоків? Вони теж "наперсточники"?

Свого часу у 1939 році, як на Галичину прийшли "перші совіти", то наївні галичани ніяк не могли зрозуміти слова "нагрузка", коли до тканини (матерії як тут кажуть) обов’язково додавалися протухлі оселедці. Їх тут же викидали до смітника. Однак купували. То що знову треті "совіти"?

Виникає запитання – а що ж робити, коли тебе не лишень тримають за дурня, але просто ґвалтують. Причому розраховуючи на твою патріотичність, що найогидніше.

Маєш проголосувати за весь потяг – з цинічними торгашами, циніками, злодюгами і провідничкою Вєркою вкупі. Інакше ти не патріот, і вже точно не пасажир того потягу. Отака от постановка питання.

Змінити списки вже ніхто не в силі. Ба більше – змінити процентний розподіл голосів теж ніхто не в силі. У різних регіонах вже склався розподіл сил, який майже не зміниться до і після 26 березня.

На жаль, нічого не станеться на користь помаранчевого спектру. Що поробиш – був рік на те, щоб стати потужною партією переможців, а не розколотим міноритарним табором.

У деяких регіонах голосуватимуть за синьо-білі "списки місцевого криміналітету" - дуже цікаві мали б бути ті списки для місцевих правоохоронних органів, якщо вони тільки не з того ж потягу.

Голосуватимуть за індульгенцію про недоторканість для бандюків, за "розкуплені місця у партері" обласних, міських і що найсмішніше – сільських рад.

Тільки витончений розум математизованого "генія Карпат" міг уявити собі вибори на партійній основі у селі Затемному Турківського району Львівської области. Ось де справжній рівень продажності, примітиву та корупції.

Тут "директор" затемнинського осередку того чи иншого "політичного руху" вписав до кандидатів на депутати до сільради куму Гандзю та Міська, бо він привезе дрова чи на весну кіньми відоре.

А насправді у Затемному мали б голосувати за доброго господаря. Людину, яку знають. До чого тут пропорційна виборча система?

Однак ставки зроблені - від нас вже нічого не залежить. Пропорції збережуться, навіть, якби міського голову якогось Старого Любіня чи Старого Самбора обирало двоє осіб.

Один буде за Юлю, інший – за Вітю. Але важливо, щоб наступний міський голова чи розпроданий список депутатів прийшов до влади (що неминуче), будучи обраним саме цією парою виборців.

Тільки проголосувавши проти всіх, проти такого підсовування у бочці меду 80% дьогтю, можемо зберегти хоч якусь гідність. Може у цій ситуації саме таке голосування і є тією прямою демократією, до якої ми прилучилися на Майдані. Бо ж врешті-решт "ми не козли". Чи...?

Тарас Возняк, для УП



powered by lun.ua
Смартфон замість гаманця. Як в Україні безготівка перемагає "кеш"
Президент Естонії: Зеленський обрав швидкі реформи? Тоді ваша влада точно робитиме помилки
Обід із "родоводом": що дасть впровадження норм ЄС щодо походження продуктів
Ставлення українців до реформ: куди поділася "зрада"?
Усі публікації